Права речові і зобов'язальні

У стародавньому римському праві речові та зобов'язальні права розмежовувалися за допомогою позовів, розмежування саме речових і зобов'язальних прав тоді було відсутнє, воно розроблено юристами пізніших часів. Речовий позов застосовувався, якщо спір виникав з приводу права на річ, особистий позов - якщо приводом для спору були правові чи фактичні дії іншої особи.

Речове право - це таке право особи на річ, яке дає його носієві можливість безпосереднього впливу дією на неї. До речових прав від­носяться: 1) володіння; 2) право власності; 3) сервітути та інші права на чужу річ. Речове право мало абсолютний захист - абсолютно про­ти всіх, проти будь-кого (немає значення злодія чи добросовісного володільця), хто порушує речове право конкретної особи.

Зобов'язальне право - це право вимагати від іншої особи надання речі чи виконання певної дії (або утримання від дії), якщо безпосеред­нього права на річ немає. Зобов'язальне право мало відносний за­хист — захист відносно конкретної особи, яка взяла на себе зобов'я­зання. Зобов'язальні права виникають з договорів та інших правомір­них дій та деліктів (неправомірних дій). Тим самим зобов'язальні права поділяються на: 1) договірне право; 2) деліктне право та інші зобов'язання, які виникають з позадоговірних правомірних дій.

Як правило, речові права строками не обмежуються, набуваються назавжди (до фізичного знищення речі або поки власник речового

права не зробить поступку на користь іншого власника) і носять по­стійний характер. Загублена або украдена річ юридично продовжує перебувати у власності попереднього власника, навіть після завер­шення строку позовної давності. Усі зобов'язальні правові відносини тимчасові, розраховані на певний строк. Права, які витікають з цих зобов'язань, припиняються разом з припиненням зобов'язань (орендна плата). Стягувати борг можна тільки з самого боржника (чи його законного спадкоємця), а не з третіх осіб - самостійних у госпо­дарському відношенні родичів, друзів тощо. Речові права за своїм об'ємом значно ширші, ніж зобов'язальні, оскільки зміст речових прав встановлюється законом, а зобов'язальних - договором.

ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ РЕЧЕЙ

Річ - це частина природи, яка становить певну цінність для свого володільця чи власника. Це може бути об'єкт, створений природою (вода, дикий мед), або те, що створено працею людини з сировинного матеріалу (цегла, мебля). Поняття "річ" і "товар" не є тотожними. Товаром може бути і те, чого в природі поки що не існує (не виготов­лена продукція).

Поділ речей. Манціпні речі - речі, що вимагають виконання спе­ціальних формальних обрядів при їх відчуженні, засоби виробництва, ті предмети, які становили економічну основу суспільства: земля, раби, робоча худоба, земельні сервітути тощо. Перехід майнових прав міг здійснюватися лише через манципацію - обряд з виконанням пев­них ритуальних дій у присутності 5-7 свідків. Неманціпні речі - це предмети споживання.

Тілесні і безтілесні речі - це поділ за матеріальним тілом. Тілес­них речей можна торкнутися. Безтілесні - це ті, що містяться тільки у праві та не мають у власному сенсі матеріального змісту — авторське, спадкове тощо. Можна "продати безтілесне", а також захистити його від посягань третіх осіб (наприклад, покарати плагіатора).

Речі рухомі і нерухомі Нерухомі речі - це: а) земля, будівлі, до­роги тощо; б) надра, а також повітряний простір над земельною ділян­кою; в) усе, створене чужою працею на землі власника (будинок юри­дично належав власнику земельної ділянки, аналогічно - засіяне не-власником поле тощо), це не тільки земля, але й ті речі, для яких зміна місця без пошкодження була неможливою. Всі інші речі — рухомі.

Речі складні і прості Проста річ - та, усі частини якої створю­ють щось фізично зв'язане й однорідне. Частини цієї речі неістотні і не мають самостійного значення (статуя, картина, кінь). Складні речі створені зі штучно з'єднаних різнорідних речей, які утворюють між

собою зв'язок і мають спільну назву (ткацький станок). Окремі елемен­ти такої речі не могли належати різним особам.

Речі подільні і неподільні. Подільні - це речі, які після поділення не змінюють ні свого роду, ні цінності. Кожна частина після такого поділу становить окреме ціле, тільки в меншому об'ємі (пляшка вина, бочка меду). Подільними вважалися також земельні ділянки і навіть будинки - по вертикалі. Неподільні - це речі, які при розділенні на окремі частини втрачають значну частину своєї цінності або й усю цінність (золотий ланцюжок тощо). Розділ згаданої речі може бути лише уявним; частини, що утворюються при такому поділі, назива­ються ідеальними частинами або ідеальними долями, поділу підлягає не річ, а її цінність.

Речі споживчі і неспоживчі. Споживчі - це речі, які при користу­ванні знищуються або значно зменшуються. Неспоживчі речі зношу­ються поступово або не втрачають цінність взагалі (будівля, коло­дязь). Зрозуміло, що позики (позичка) речі споживної (мішок борош­на) і неспоживної (плуг) суттєво відрізняються між собою за способа­ми повернення, мішок борошна повертається не той самий, а інший, з такими ж саме ознаками.

Речі, визначені родовими ознаками, та індивідуальні. Речі родові в обороті індивідуальної цінності не мають. Оцінка їх йде на вагу, міру, число, наприклад, зерно, раби-будівельники - це замінимі речі. Речі, наділені індивідуальними ознаками (раб-гладіатор), категоріями ваги, міри, числа, визначити неможливо (однак це не заважає за кож­ного раба-гладіатора давати свою ціну). Цей поділ мав принципово важливе значення при питанні про відшкодування випадкової загибе­лі речі. Існувало правило "рід не гине", тобто річ з родовими ознака­ми можна замінити. Ризик випадкової загибелі родової речі лежав на зберігачеві, а індивідуальної речі - на її власникові.

Витрати - будь-які затрати на річ. Серед них виділяли витрати необхідні - ті, без яких річ не може існувати (наприклад, харчування раба чи худоби); корисні - ті, які поліпшують річ, збільшують її цін­ність; витрати, зроблені заради примхи. При позовах про повернення речі добросовісний і недобросовісний володільці несли різну відпові­дальність, відповідно, ті чи інші витрати підлягали або не підлягали компенсації.

Речі в обороті та речі, вилучені з обороту. Речі в обороті могли бути предметом приватної власності й угод, вилучені з обороту - відповідно, ні. До останніх належали, по-перше, речі, присвячені богам (храми, олта­рі), або ті, що перебували під заступництвом богів (кладовища, храми); по-друге, речі спільного користування (дороги, школи, ринки тощо).

Майно — сукупність цивільних прав і обов'язків, актив і пасив, вимо­ги і борги, що належали одній особі. Це було важливо при прийнятті спадщини, адже за римським приватним правом "умирає людина, а не борг".

Головні та побічні речі. Головні - це ті речі, які дають назву ціло­му. Побічні - залежать від головної і підпорядковуються юридичному становищу останньої (наприклад, при купівлі-продажу, успадкуванні і т.д.). До побічних відносяться: частини речі, приналежності, плоди і витрати. Приналежність - це річ, пов'язана з головною не фізично, а економічно - замок і ключ. Усі правові відносини, встановлені на головну річ, як правило, поширюються і на приналежність. Разом з тим, оскільки приналежність може існувати самостійно, вона може бути і предметом самостійних прав на неї.

Плоди виникають у ході експлуатації речі та поділяються на нату­ральні (фрукти, потомство тварин і рабів) та цивільні, набуті шляхом господарської діяльності (орендна плата).

ВОЛОДІННЯ

За римським правом володіння — це факт, а не право. Правовий захист володіння надавався тільки юридичному володільцеві, воло­діння і власність не були поняттями тотожними.

Юридичне володіння - це фактичне володіння річчю, поєднане з наміром володіти від свого імені. Власник речі практично завжди був її володільцем (якщо тільки добровільно не поступався правом воло­діння чи не губив річ внаслідок делікту чи власної необережності). Володілець не завжди був власником речі - наприклад, злодій. Крім того, володілець повинен був зберігати можливість впливу на річ, що для власника було необов'язковим (передана в оренду земля юридич­но залишалася власністю).

Володіння мало два елементи: об'єктивне володіння річчю (річ фактично є); суб'єктивне володіння (вважаю річ своєю). Фізичний володілець речі - це особа, яка мала змогу безпосередньо впливати на річ. Володіння не втрачалося і у випадку тимчасової передачі речі третій особі. Але у випадку, якщо річ випадково була загублена, на­віть в межах маєтку володільця, можливість впливу на неї втрачалася, а отже, зникав і один з двох елементів володіння. Другий елемент полягав у намірі вважати річ своєю, здійснювати володіння (орендатор визначається тільки держателем речі).

Держання (посідання) - це не буде привласненням, це фактичне володіння річчю без наміру вважати її своєю. Володільці захищалися від незаконних посягань на річ самостійно, з допомогою системи чітко

визначених позовів, а держателі - лише через посередництво юридич­ного власника (володільця) речі. Це дозволяло тримати держателів (орендаторів, колонів тощо) в постійній залежності.

Володіння поділялося на види залежно від його набуття. Законне володіння може бути придбане будь-яким дозволеним способом (купівля, обмін). Законне володіння часто ототожнюють з правом вла­сності, що в основному вірно, за одним винятком земельного володін­ня, що юридично приватною власністю не вважалося.

Незаконне володіння - це володіння, надбане незаконним способом.

Незаконне добросовісне володіння - якщо набувач помилково впевне­ний у законності набуття речі (купив крадене, не знаючи, що продавець -злодій; загублену або залишену річ сприйняв за викинуту тощо).

Незаконне недобросовісне володіння — володіння, яке набувач при­дбав насильно, таємно, він усвідомлює незаконність свого володіння (шахрайство тощо). Добросовісний володілець міг за давністю воло­діння стати власником, незаконний - прав власності не набував ніко­ли. Різною була і цивільна відповідальність добросовісного і недобро­совісного незаконного володільця перед законним власником (володільцем). Наприклад, у випадку повернення речі добросовісний незаконний володілець відповідав лише за плоди від речі, отримані після висунення позову; недобросовісний - навіть за не отримані пло­ди, які законний власник міг би отримати від украденої речі.

Похідне володіння - це володіння, набуте за договором на визначе­ний час, наприклад, при заставі річ повертається після сплати боргу. Формула прав володільця - користуйся і використовуй, тобто май усю можливу вигоду з корисних якостей речі. Існувало правило - Ні­хто не може передати більше прав, ніж має сам.

У римському праві існувала презумпція збігу володіння і власнос­ті: Ніхто не питає, звідки він взяв, досить того, що він має. Це ви­правдовувалось не лише з точки зору боротьби з самоуправством. Від позивача вимагалося довести лише факт володіння і його порушення третьою особою. Якщо доказів права на річ не вимагалося, захист носив назву посесорного; якщо такі докази вимагалися (наприклад, при захисті права власності) - петіторного. Довести право власності часто було складніше, ніж порушення володіння.

Володіння захищалося інтердиктами - наказами претора припини­ти самоуправні дії. Звернутися за захистом до претора міг як закон­ний володілець, так і незаконний. Володіння мало преторський за­хист, для здійснення якого володільцю достатньо було лише довести факт неправомірного порушення володіння третьою особою, якою частіше був представник експлуатованої більшості. Спрощений воло­дільницький захист був заходом боротьби з самоуправством.

ПРАВА НА ЧУЖІ РЕЧІ

Обмеження права власності - це права третіх осіб на чужу річ, що встановлювалися законом або правочином з міркувань суспільно­го інтересу та в інтересах інших осіб (наприклад, сусідів власника нерухомості, земельного наділу). Суб'єкт такого права діставав мож­ливість користуватися чужою річчю лише в обмежених масштабах. Власник земельної ділянки повинен був допускати розкопки на своїй території, але міг розраховувати на свою частину прибутку від знахід­ки. Правочини встановлювали обмеження права власності, що вини­кали в силу особливого юридичного акту та спиралися на волю влас­ника або спадкодавця.

Сервітут - це право на чужу річ, яка, крім свого безпосереднього власника, служить ще й іншим людям (одному чи кільком) з метою усунення недоліків однієї земельної ділянки або іншої речі за рахунок іншої. Пізніше це сусідське право було закріплене в законі. Тоді ж правом було визнано, що сервітут не може полягати у здійсненні, тоб­то господар зобов'язаний терпіти чужу присутність, але не зобов'яза­ний будь-чим сприяти користувачеві. Виникнення сервітутів було можливим: а) за договором, б) за давністю володіння, в) за судовим рішенням і г) за законом.

Земельні сервітути - це право користуватися певною земельною ділянкою у межах, необхідних для повноцінного користування своєю власністю (прохід до води, доступ від дороги загального користуван­ня до своєї ділянки і т.д.). Зі зміною власника однієї чи навіть обох ділянок сервітут як такий зберігається. При відчуженні такого об'єкта власник зобов'язаний попередити про права третіх осіб (сервітут).

Особисті сервітути - це сервітути, прив'язані до певної особи, право користування чужим майном у своїх інтересах - пожиттєво чи до настання умови, що скасовує сервітут.

Узуфрукт - речове право певної особи користуватися та вилучати прибутки з чужої неспоживчої речі. Узуфруктарій - утримувач речі, який не може юридично розпоряджатися нею або змінювати її за сут­тю (наприклад, перетворити сад у поле чи навпаки), має право отримува­ти усі плоди (крім м'яса тварин, дитини рабині та намиву річки), в тому числі т.зв. цивільні плоди, тобто відсотки по вкладеному капіталу.

Заставне право - це право кредитора в разі невиконання боржни­ком зобов'язання звернути стягнення на раніше визначену річ, незалеж­но від того, у кого вона знаходиться. Воно переважає інші вимоги.

Емфітевзис - довгострокове відчужуване й успадковане право користування чужою землею сільськогосподарського призначення.

 

Суперфіцій - довготривале, відчужуване й успадковане право ко­ристування чужою землею для забудови. Як правило, така земля на­лежала державі та за користування землею встановлювалася плата.

Фідуціарний правочин - боржник передавав кредитору замість одержаних у позику грошей яку-небудь річ у власність, якщо боржник довіряв кредитору. Однак кредитор міг зловжити довірою, оскільки повернення речі було його моральним, а не юридичним обов'язком.

Висновок до теми. Намагання власника мати повну владу над майном обмежувалося законом в інтересах суспільства, та повна вла­да над майном не означає необмеженість прав власника. Однак влас­ник має щодо конкретних речей більше влади, ніж будь-хто інший.

Завдання для самоконтролю

1. Визначіть поняття речового та зобов'язального права. За допомо­
гою яких позовів у римському праві розмежовувалися речові та
зобов'язальні права?

2. Назвіть основні відмінності між речовим і зобов'язальним пра­
вом. Що таке делікт?

3. Що таке абсолютний і відносний захист?

4. Що таке річ, товар, яка між ними відмінність?

5. Основні типи поділу речей в римському приватному праві. Прак­
тичне значення таких поділів.

6. Що таке тілесні та безтілесні речі?

7. Що належить до нерухомих речей?

8. Що таке речі складні, прості та подільні, неподільні?

9. Який сенс поділення речей на споживчі та неспоживчі?

10. Який сенс поділення речей на визначені родовими ознаками та
індивідуальні?

11. Назвіть поняття витрат та їх види.

12. Який сенс поділення речей на речі в обороті та речі, вилучені з
обороту?

13. Що таке майно, плоди?

14. Який сенс поділення речей на головні та побічні речі?

15. Що таке володіння? Чим від володіння відрізняється держання?

16. Поясніть правову різницю між незаконним добросовісним і неза­
конним недобросовісним володінням.

17. Відповідальність незаконного добросовісного та незаконного не­
добросовісного володільців, можливість набуття речі за терміном
набувальної давності.

18. Що таке похідне володіння?

19. В чому полягали обов'язки володільця?

 

20. Порядок набуття і втрати володіння.

21. Позовний захист володіння.

22. Преторські інтердикти на захист володіння.

23. Що таке обмеження права власності?

24. Вкажіть види сервітутів.

25. Надайте визначення узуфрукту.

26. Що таке емфітевзис і суперфіцій?

27. Що таке заставне право?

28. Що таке фідуціарний правочин?

Основна рекомендована література

1. Підопригора О. Захист володіння за римським приватним пра­
вом // Право України. - 1999. - № 7. - С. 29-31.

2. Благая І. Історія правового інституту застави // Право України. -
1999. -№1.-С. 39-41.

3. Гутьєва В. Рецепція емфітевзису в праві України // Підприємництво,
господарство та право. - 2003. - № 9. - С. 105-109.

4. Михайленко О. Емфітевтичне право - традиція класичної цивіліс-
тики // Право України. - 2005. - № 6. - С. 44-47.

5. Алексеева С. Развитие правових основ земельного сервитута //
Підприємництво, господарство та право. - 2005. - № 10. - с. 33-37.

6. Вахонеєва Т. Набувальна давність: історія та сучасність // Підпри­
ємництво, господарство та право. - 2004. - № 6. - С. 36-38.

7. Северова Є. Представництво за римським правом // Юридичний
вісник. - 2003. - №3. - С. 130-135.

8. Харитонов Е.О. Основи римского частного права. - Ростов-на-
Дону: Изд-во "Феникс", 1999. -416 с.

9. Римское частное право / Под ред. И.Б. Новицкого, И.С. Перетерс-
кого. - М., 1997 (с изд. 1948 г.). - 584 с.

10. Орач Є.М., Тищик Б.Й. Основи римського приватного права:
Курс лекцій. - К.: Юринком Інтер, 2000. - 272 с.

11. Римське право (Інституції). - X., 2000. - 288 с.

12. Чезаре Санфилипо. Курс римского частного права. - М, 2002.

13. Дождев Д.В. Римское частное право. - М.: Юнион, 1996. - 270 с.

14. Нерсесянц В.С. История политических и правових учений. - М.:
ИНФРА-М, 1999. - 736 с.

15. Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. -
Москва: Юрист, 1996. - 342 с.

16. Підопригора О.А. Римське приватне право: Підручник для студен­
тів юрид. спец, вищих навч. закладів.-3-те вид. - К.: Ін Юре,
2001.-440 с. ⁽

17. Косарев А.И. Римское частное право: Учебник для вузов. - М.:
Закон и право, ЮНИТИ, 1998. - 354 с.

18. Макарчук В.С. Основи римського приватного права: Навчальний
посібник. - К.: Атіка, 2000. - 176 с.

Допоміжна рекомендована література

1. Новицкий И.Б. Римское право. - 6-е изд. - М., 1996. - 245 с.

2. Штаерман Е.М. Римское право. // Культура Древнего Рима: В
2 т.- М., 1985. - Т. І. - С. 210-247.

3. Харитонов Є. О. Рецепція римського права. - Одеса: АТ "БАХВА",
1996.-282 с.

4. Смирин В.М. Патриархальньїе представлення и их роль в общест-
венном сознании римлян // Культура Древнего Рима. Т. П. - С. 5-78.

5. Історія Стародавнього світу / За ред. Ю.С. Крушкол. - К., 1976.

6. Словарь античносте. - М., 1989.

Тема 6. ПРАВО ВЛАСНОСТІ

План

1. Право власності.

2. Набуття права власності.

3. Захист права власності.

Мета та завдання розділу: дати студентам уявлення, що право власності є найважливішим невід'ємним правом після прав на життя та на свободу, тому ще з часів Стародавнього Риму розуміли, що таке право потребує правового регулювання та захисту.