Правове становище римських громадян

Стати римським громадянином можна було шляхом народження у законному римському шлюбі, де батько і мати були повноправними громадянами Риму. В разі народження поза шлюбом дитина розділяла статус матері на момент свого народження. Дитина римської громадя­нки отримувала і громадянство Риму - мати завжди достовірно відо­ма. Кожний римський громадянин, в залежності від свого цензу, був зобов'язаний нести військову службу, приносить присягу, яка не мо­же бути порушена. Римський громадянин міг звільнити свого раба з наданням йому статусу громадянина. Як виняток, за особливі заслу­ги, Римським громадянином міг стати перегрій чи латин, якщо пере­їжджав на постійне мешкання у Рим.

Громадянство втрачалося у разі: а) смерті особи; б) продажу у раб­ство (цивільна смерть); в) потрапляння у полон (у випадку повернен­ня з полону громадянство поверталося); г) засудження за найтяжчі злочини; д) вигнання з Риму у, місцевості, населені перегрінами.

Повна правоздатність громадянина охоплювала політичну, майно­ву і сімейну сфери. У політичній сфері вона означала право нести військову службу, право брати участь у народних зборах та право висувати свою кандидатуру для обрання на посади магістратів. Полі­тична правоздатність не залежала від сімейного стану. Цивільна пра­воздатність поєднувала право вступати у законний римський шлюб та право "торгувати". Податками на римських громадян обкладалися лише звільнення рабів, усі форми работоргівлі та усі форми спадку­вання. Весь тягар прямих податків лягав на жителів провінцій.

Рівність громадян Риму була декларованою, існували суттєві від­мінності в об'ємі їх громадянських прав, включаючи і цивільні права. Так, аж до періоду пізньої Республіки функції суддів здійснювалися виключно представниками сенаторського стану. Незаможні громадя­ни, особливо вільновідпущеники, а також низи плебейства, перебува­ли у клієнтській залежності від своїх патронів - багатих і знатних покровителів. В обмін на підтримку патрона клієнт був зобов'язаний йому послугами і навіть військовою службою. Особливо ці відміннос­ті були відчутними у галузі державної служби та публічного права. Так, діти вершників розпочинали військову службу відразу з офіцер­ських посад, а представники низів могли дослужитися максимум до центуріонів. Представництво в суді інтересів землевласника міг здійс­нювати лише землевласник, а безземельного - будь-хто.

3. ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ ЛАТИНІВ І ПЕРЕГИНІВ

Латинами первісно називалися жителі Лаціуму тобто території Італії від долини нижньої течії р. Тібр до Альбанської гори на узбе­режжі Центральної Італії. Пізніше статус латина надавався особливи­ми актами Римської держави населенню позаіталійських общин і ці­лих провінцій. Статус латина міг набуватися різними шляхами. По-перше, латинами ставали діти, народжені від шлюбу латинів. Дитина, народжена поза шлюбом у матері-латинки, отримувала її статус. По-друге, статус латина присвоювався актами державної влади. Жителі латинських міст користувалися урізаними правами латинського гро­мадянства. У сфері публічного права латини не могли служити в рим­ських легіонах, а також обиратися на посади магістратів. На час пере­бування у Римі мали право взяти участь у роботі народних зборів і навіть віддавати свій голос на підтримку того чи іншого законопроек­ту. Латини мали не повний об'єм цивільних прав.

Перегріни - це вільні люди, що не володіли правами римського громадянина чи латина. Згодом перегрінами вважалися жителі підко­рених Римом територій, яких не обертали у рабів, а також чужоземці,

Й

Й

що прибували з держав, з якими Рим мав відповідні договори (чужоземця з ворожої країни можна було обернути в рабство). Спер­шу перегріни були безправними, користувалися найменшим захистом Римської держави. Поступово потреби налагодження економічного життя Імперії вимусили законодавців визнати і цю групу населення та визначити її правовий статус. Для перегрінів діяло природне право, антична форма права народів. Існували окремі общини перегрінів, які користувалися римським шлюбним правом або правом торгівлі. На­буття статусу перегріна досягалося народженням у сім'ї перегріна або внаслідок висилки римського громадянина у місцевості, населені пе­регрінами, за злочини чи інші провинності.

Перегріни в галузі цивільно-правових відносин у себе, на батьків­щині, користувалися власним національним правом. Відносини пере­грінів з римськими громадянами або відносини перегрінів за межами їх територіальних общин (наприклад, єгиптян з галлами) регулював перегрінський претор на основі права народів, тобто обирав саме ліп­ше з правових систем підкорених Римом народів.

Перегріни могли отримати статус громадян Риму. Найчастіше цей статус надавався цілим територіальним общинам з метою поповнення легіонів, де, як відомо, могли служити лише повноправні громадяни.

4. ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ РАБІВ

Раб вважався річчю і не мав жодних прав ні за публічним, ні за цивільним правом. Джерелами рабства служили: полон, народження від рабині, пожиттєве ув'язнення, зв'язок вільної з рабом. До 326 р. до н.е. в Римі існувало боргове рабство.

Пізніше громадянин Риму не міг бути проданий у рабство за бор­ги, але негромадянин-перегрін міг втратити свою свободу - за забор­гованість перед казною тощо. В ранній період римської історії батько мав право продати у рабство члена сім'ї за непослух, а господар май­на - упійманого злодія. Символічним продажем дочки у рабство міг укладатися шлюб з повною владою чоловіка.

Раб був не суб'єктом, а об'єктом права - власності, закладу тощо. Раб міг бути предметом будь-якої угоди - купівлі-продажу, обміну, майнового найму. Зв'язок раба з жінкою (вільною чи рабинею) шлю­бом не визнавався. Вигнаний раб волі не отримував, його статус при­рівнювався до викинутої речі, яку перший бажаючий міг обернути у свою власність. Над кількома рабами завжди мусив стояти наглядач, раби часто свідомо псували знаряддя праці, нищили худобу тощо. Зрозуміло, що рабська праця була малоефективною. Тому рабовлас­ники намагалися давати раб&м певні стимули для полегшення свого

 

становища і завоювання прихильності пана. Вигідніше було експлуа­тувати не фізичну працю раба, а його розумові здібності (раціональне ведення господарства).

Рабський пекулій - це надання рабові земельної ділянки чи реміс­ничої майстерні для самостійного господарювання на певних умовах. Власник пекулія міг у будь-який момент відібрати його у раба (за провину, непослух, неефективне ведення господарства тощо). Раб, у свою чергу, був зацікавлений у роботі без наглядача та у можливості накопичити певну суму для подальшого викупу самого себе та влас­ної сім'ї. Але згідно з нормами цивільного права такий тримач пеку-лію залишався рабом, а отже, не міг мати жодної власності і відповід­но вступати у будь-які договірні відносини (купівля-продаж готової продукції чи сировини, оренда тощо). Це суперечило інтересам класу рабовласників, тому поступово за рабами починають визнавати певні цивільні права. Спочатку пекуліарій отримав змогу укладати угоди по набуттю майна. Пізніше законодавство зробило ще одну поступку -визнавалося, що пан, який надає рабові пекулій, одночасно бере на себе відповідальність за можливі зобов'язання, що їх укладає раб в межах пекулія. Таким чином, раби не набували правосуд'єктності, оскільки діяли лише від імені свого пана, але отримали реальну змогу приймати, хоча й обмежену участь у цивільному обігу.

5. ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ ВІЛЬНОВІДПУЩЕНИКІВ

Манумісії - це відпущення раба на свободу, такий раб називався лібертін. Причини відпуску на свободу могли бути різними. Форма­льно відпущений на свободу раб набував правового статусу свого колишнього господаря (тобто римського громадянина, латина чи пе-регріна). Фактично це було фікцією. В епоху Республіки лібертін не мав права вступати у шлюб з вільнонародженою римлянкою, брати участь у народних зборах. їм, зокрема, було заборонено нести війсь­кову службу у легіонах і лише у виняткових випадках їх брали на слу­жбу у військовий флот, вони не допускалися до будь-яких державних посад. Лібертін був зобов'язаний надавати певні послуги своєму ко­лишньому власнику та його нащадкам (часто об'єм зобов'язань ви­значався спеціальним договором, що укладався при відпуску на сво­боду). У будь-якому випадку патрон мав право на "виконання послуг", включаючи у певних випадках і військову службу, та на "майно", тобто успадкування частини майна вільновідпущеника, на алімеитування - як самого патрона, так і його дітей та родичів. Як бачимо, римське приватне право допускало можливість у плебеїв розширення чи звуження їх гро­мадянських прав, тобто раб міг зробити кар'єру.

ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ КОЛОНІВ

Спочатку колони були орендарями землі. Борги дрібних землевла­сників, неможливість ефективно конкурувати з латифундіями, де ви­користовувалася практично безплатна рабська праця, створили нову форму цивільно-правових відносин. Боржник передавав свій наділ кредитору у власність для оплати боргу. Кредитор, як правило, вели­кий земле- і рабовласник, повертав земельний наділ попередньому власнику, але у держання, тому користування землею було пов'язане зі сплатою певного натурального чи грошового оброку та з виконан­ням тих або інших робіт держателем на користь юридичного власника землі. В цей час орендатори, орендодавці ще були юридично незалеж­ними, тому договір між ними міг бути розірваний. Додатковим дже­релом поповнення чисельності колонів ставали вільновідпущеники, позбавлені власних земельних наділів. Одночасно з волею їм міг бути нав'язаний і земельний пекулій. Діти колонів теж вважалися приписа­ними до певної ділянки, тобто успадковували становище своїх бать­ків. Історики проводять паралелі з феодальною епохою, коли селяни-кріпаки в цивільно-правовому відношенні були залежними від своїх поміщиків.