Позбавлення батьківських прав

Будь-яке насильство над дитиною та її експлуатацiя переслiдуються за законом (ч. 2 ст. 52 КУ).

Згідно зі ст. 164 СК мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона (він):

1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування;

2) ухиляються від виконання своїх обов’язків щодо виховання дитини;

3) жорстоко поводяться з дитиною;

4) є хронічними алкоголіками або наркоманами;

5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва;

6) засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.

Відповідно до ст. 166 СК особа, позбавлена батьківських прав:

1) втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов’язків щодо її виховання;

2) перестає бути законним представником дитини;

3) втрачає права на пільги та державну допомогу, що надаються сім’ям з дітьми;

4) не може бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником;

5) не може одержати в майбутньому тих майнових прав, пов’язаних із батьківством, які вона могла б мати в разі своєї непрацездатності (право на утримання від дитини, право на пенсію та відшкодування шкоди в разі втрати годувальника, право на спадкування);

6) втрачає інші права, засновані на спорідненості з дитиною.

Особа, позбавлена батьківських прав, не звільняється від обов’язку щодо утримання дитини. Одночасно з позбавленням батьківських прав суд може на вимогу позивача або за власною ініціативою вирішити питання про стягнення аліментів на дитину.

Контрольні запитання

1 Назвітьумови укладання шлюбу.

2 Назвіть підстави припинення шлюбу.

3 Назвітьособисті немайнові права і обов’язки подружжя.

4 Назвітьмайнові права і обов’язки подружжя.

5 Назвітьособисті немайнові права і обов’язки батьків.

6 Назвіть права батьків і дітей на майно.

7 Назвіть підстави позбавлення батьківських прав.

Тема 5 ОСНОВИ ТРУДОВОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

Загальна характеристика трудового законодавства України

Законодавство про працю складається з Конституції України, Кодексу законів про працю України (КЗпП) та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до Конституції та КЗпП, серед них: закони України „Про охорону праці”, „Про колективні договори та угоди”, „Про оплату праці”, „Про відпустки” тощо.

Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливiсть заробляти собi на життя працею, яку вiн вiльно обирає або на яку вiльно погоджується.

Держава створює умови для повного здiйснення громадянами права на працю, гарантує рiвнi можливостi у виборi професiї та роду трудової дiяльностi, реалiзовує програми професiйно-технiчного навчання, пiдготовки i перепiдготовки кадрiв вiдповiдно до суспiльних потреб.

Використання примусової працi забороняється.

Кожен має право на належнi, безпечнi i здоровi умови працi, на заробiтну плату, не нижчу вiд визначеної законом.

Громадянам гарантується захист вiд незаконного звiльнення.

Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно зі ст. 44 КУ тi, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економiчних i соцiальних iнтересiв.

Кожен, хто працює, має право на вiдпочинок (ч. 1 ст. 45 КУ).

Це право забезпечується наданням днiв щотижневого вiдпочинку, а також оплачуваної щорiчної вiдпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професiй i виробництв, скороченої тривалостi праці в нiчний час.

Кодекс законів про працю України визначає правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці.

Відповідно до ст.1КЗпП кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню її якості, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства, на першу життєву потребу кожної працездатної людини.

Законодавство про працю встановлює високий рівень умов праці, всемірну охорону трудових прав працівників.

Згідно зі ст. 3 КЗпП законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Відповідно до ст. 5¹ КЗпП держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України:

1) вільний вибір виду діяльності;

2) безплатне сприяння державними службами зайнятості в підборі підходящої роботи і працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти з урахуванням суспільних потреб;

3) надання підприємствами, установами, організаціями відповідно до їх попередньо поданих заявок роботи за фахом випускникам державних вищих навчальних, професійних навчально-виховних закладів;

4) безплатне навчання безробітних нових професій, перепідготовку в навчальних закладах або в системі державної служби зайнятості з виплатою стипендії;

5) компенсацію (відповідно до законодавства) матеріальних витрат у зв’язку з направленням на роботу в іншу місцевість;

6) правовий захист від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Колективний договір

Колективний договір – це локальний нормативно-правовий акт, що укладається між власником або уповноваженим ним органом (особою), з однієї сторони, і первинними профспілковими організаціями, які діють відповідно до своїх статутів, а в разі їх відсутності – представниками, вільно обраними на загальних зборах найманих працівників або уповноважених ними органів, з другої сторони, з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів.

Згідно зі ст. 11 КЗпПколективний договір укладається на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності і господарювання, які використовують найману працю і мають права юридичної особи.

Відповідно до ст. 13 КЗпП зміст колективного договору визначається сторонами в межах їх компетенції.

У колективному договорі встановлюються взаємні зобов’язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема:

1) зміни в організації виробництва і праці;

2) забезпечення продуктивної зайнятості;

3) нормування і оплати праці, встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій та ін.);

4) установлення гарантій, компенсацій, пільг;

5) участі трудового колективу в формуванні, розподілі і використанні прибутку підприємства, установи, організації (якщо це передбачено статутом);

6) режиму роботи, тривалості робочого часу і відпочинку;

7) умов і охорони праці;

8) забезпечення житлово-побутового, культурного, медичного обслуговування, організації оздоровлення і відпочинку працівників;

9) гарантій діяльності профспілкової чи інших представницьких організацій трудящих;

10) умов регулювання фондів оплати праці та встановлення міжкваліфікаційних (міжпосадових) співвідношень в оплаті праці.

Колективний договір може передбачати додаткові порівняно з чинним законодавством і угодами гарантії, соціально-побутові пільги.

Умови колективного договору, що погіршують порівняно з чинним законодавством і угодами становище працівників, є недійсними (ч. 1 ст. 16 КЗпП).

Згідно зі ст. 18 КЗпПположення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємства, установи, організації незалежно від того, являються вони членами професійної спілки чи ні, і є обов’язковими як для власника або уповноваженого ним органу, так і для працівників підприємства, установи, організації.