Причини та умови рецидивної злочинності

Рецидивна злочинність обумовлюється загальними при­чинами й умовами, які породжують злочинність і сприяють їй, і специфічними причинами й умовами, пов'язаними з обставинами вчинення першого злочину, процесом виконан­ня покарання, умовами постпенітенціарного періоду, які впливають на вчинення саме повторних злочинів.

Отже, причини та умови рецидивної злочинності — це комплекс взаємодіючих детермінант, пов'язаних з неспри­ятливим зовнішнім середовищем і особою злочинця, які обумовлюють продовження злочинної діяльності.

Специфічні причини та умови (детермінанти) рецидив­ної злочинності можна поділити на три групи:

— детермінанти, пов'язані з першою судимістю, пер­ шим вчиненням злочину особою;

— детермінанти, обумовлені процесом відбуття пока­ рання, особливо покарання у вигляді позбавлення волі;

— детермінанти, які впливають на постпенітенціарну адаптацію.

Детермінанти, пов'язані з першим засудженням, пер­шим вчиненням злочину, загальні і для первинних, і для повторних злочинів. Соціально-економічні і політичні об-

ставини у країні, особливості сімейного виховання, вплив найближчого оточення, засобів масової інформації, гене­тичні передумови становлення особи (нахили, темперамент, інтелект, спадкові соматичні і психічні хвороби, аномалії, криміногенні акцентуації тощо), конкретні життєві ситуації, що вбирають у себе різні криміногенні фактори, — все це формує особу з її системою настанов і особливостями ха­рактеру. Взаємозв'язок цих чинників виступає безпосеред­ньою причиною будь-якого навмисного злочину, в тому числі і злочинів рецидивних. Як бачимо, детермінація по­вторного злочину відбувається на підставі взаємодії об'­єктивних і суб'єктивних чинників. Часто ці чинники продов­жують діяти після першого засудження. Мабуть, саме цим пояснюється те, що кожний десятий рецидивіст раніше був засуджений до виправних робіт або умовно.

Разом з тим суттєве значення для рецидиву злочинів має факт продовження перебування особи у криміногенному сере­довищі або повернення її у нього після відбуття покарання чи умовно-дострокового звільнення. Поновлення старих зв'язків, криміногенне оточення, спілкування з особами з недалеким кримінальним минулим, кримінальна субкультура, встановлен­ня нових, провокуючих на злочин контактів та інше сприяє створенню злочинних угруповань і вчиненню ще більш тяж­ких злочинів. За вибірковими даними близько 70 % тих, хто раніше відбув покарання, знову потрапляють у те саме соціаль­не оточення, яке раніше негативно вплинуло на них. До речі, вони й самі шукають і знаходять таке спілкування.

Вплив на рецидив злочинів другої групи детермінант, які пов'язані з негативними явищами у процесі відбуття покарання у вигляді позбавлення волі, відомий. Позбавлен­ня волі характеризується моральними, психологічними та матеріальними збитками для засудженого, внаслідок чого принижується його соціальна цінність і підвищується відчу­ження особи від суспільства. Практично кожний другий засуджений має різні за походженням, але пов'язані з місця­ми позбавлення волі психічні відхилення. В колоніях пере­бувають переважно працездатні молоді люди. Більше 47 % засуджених мають вік до ЗО років. Після 5-7 років безперер-

: вного перебування у переповнених виправно-трудових ус­тановах настають незворотні зміни психіки. Понад 35 % тих, хто звільняється, потребують спеціального психологі­чного чи психіатричного втручання для відновлення присто­сувальних механізмів, які послаблені чи зруйновані. При відсутності такої допомоги вони поповнюють ряди реци­дивістів. Жінки, засуджені на тривалий термін ув'язнення, в своїй більшості втрачають віру в себе, для них вирок озна­чає проведення у місцях позбавлення волі найбільш активно­го періоду життя. Не маючи надії на дострокове звільнення, ці особи поступово деградують як у соціально-моральному відношенні, так і стосовно дотримання вимог режиму відбут­тя покарання. У них поступово розпадаються сім'ї, втрача­ються соціальне важливі зв'язки, руйнується особистість.

Теоретично головне призначення режиму відбуття по­карання — це виховний вплив на засуджених, а примусова регламентація їх способу життя привчає засуджених до по­рядку, свідомого дотримання встановлених правил поведі­нки, дисциплінує їх, виховує потребу до праці, повагу до закону, правил співіснування, почуття колективізму та інші позитивні якості. Подібна характеристика режиму дозволяла припустити, що режим створює можливості для виявлення, формування та розвитку позитивного потенціалу особис­тості. Дійсність, однак, відкидає ці сподівання, хоча пози­тивні приклади були (колонія А. С. Макаренка, експеримен­ти у Швеції, деяких штатах США). Але через те, що все в місцях позбавлення волі спрямоване на жорстке регламенту­вання життя людини до дрібниць і тим самим убиває в неї потяг до творчості, у засуджених прокидається усвідомлений або стихійний протест проти задушливих умов. Треба врахо­вувати також існування неофіційних правил кримінальної субкультури, яка протистоїть режиму. Все це створює пере­думови для рецидиву злочинів у місцях позбавлення волі.

Крім того, у виправно-трудових установах мають місце втягнення засуджених у злочинний світ, нав'язування зло­дійських традицій і звичаїв, кримінальної ієрархії засудже­них, за порушення яких настає розплата, підбурювання або примушування до злочину. Часто там збираються кримінальні

зграї, які на волі займаються бандитизмом, грабежами, розбо­ями, вимагательством, квартирними крадіжками та ін.

Таким чином, ізольованість людини від нормального сус­пільства призводить до криміногенних наслідків, зокрема, до рецидиву злочинів. Недарма склалася думка, що «тюрма —-школа злочинності», «наші тюрми є головним джерелом епі­демії злочинності», «рецидив має переважно пенітенціарну природу», «чим раніше людина вчиняє злочин, за який її по-міщують у місця позбавлення волі, тим імовірніше, що вона знову вчинить злочин» тощо. Із загальної кількості осіб, які щороку засуджуються в Україні до позбавлення волі, більше половини раніше вже відбували покарання.

Третя група детермінант рецидивної злочинності має залежність від попередніх груп причин й умов і безпосеред­ньо випливає із складної для вирішення проблеми соціаль­ної адаптації звільнених з місць позбавлення волі, розв'я­зання питань їх працевлаштування, побуту, реабілітації, контролю, допомоги.

Головна мета соціальної адаптації — ресоціалізація осо­бистості. Під ресоціалізацією розуміється процес виправлен­ня засуджених, формування у них законослухняної поведін­ки, стимулювання особистості на вироблення таких життєвих настанов, які відповідають соціальним нормам. Цей процес, як було показано, ще при виконанні покарання має багато не­гативних рис і наслідків. Суттєві недоліки характеризують його і після звільнення засудженого з місць позбавлення волі. Фактично робиться все (при добрих намірах!), щоб десоціа-лізувати особистість. Практика свідчить про те, що десоціа-лізована особа майже не піддається ресоціалізації. Як пока­зали дослідження минулих років, майже 60 % звільнених від покарання не змогли і не бажали адаптуватися до трудових колективів внаслідок того, що не подолали надто високих, на їх думку, вимог колективу щодо дисципліни праці, правил співіснування, професіоналізму, освіти, норм поводження, бар'єру відчуження членів колективу, конфліктів, які виника­ли у колективі через їх появу, тощо.

Особливо гостро питання працевлаштування постало сьогодні, і проблеми, з ним пов'язані, ще більше поглибились.

В умовах ринкових відносин зникла та опіка над засуджени­ми, що була характерна для 70-80-х років. Відсутність мож­ливості працрвлаштуватися, справжньої допомоги з боку дер­жави, декваліфікованість, руйнування сімейних відносин, хронічні хвороби, часто — втрата місця проживання та інші негаразди є детермінантами рецидивної злочинності.

Повторному вчиненню злочинів сприяють недоліки, пов'язані з системою контролю за поведінкою тих, хто відбув покарання, з боку органів внутрішніх справ, котрі здійснюють профілактичний і адміністративний нагляд. Не виключено, що велика завантаженість співробітників орга­нів внутрішніх справ, особливо дільничних інспекторів міліції, роботою з небезпечним контингентом, деяке зни­ження престижу правоохоронних органів у суспільстві, відсутність належної допомоги з боку місцевих органів вла­ди та інші недоліки впливають на якість і результативність профілактичного і адміністративного контролю та нагляду і ведуть до повторної злочинності.

Має місце недостатня робота й інших суб'єктів попе­редження рецидивної злочинності, права та обов'язки яких щодо контролю за особами, звільненими від відбування по­карання, вказані в статтях 117-119 Виправно-трудового ко­дексу України.

Перераховані групи детермінант, безумовно, створюють умови рецидивної злочинності, але вони не виключають суб'єктивного фактору — людину. Становлення рециди­вістів на злочинний шлях залежить від них самих. Не слід робити з рецидивістів тільки жертв соціальних обставин або упущень у діяльності з попередження цієї злочинності з боку правоохоронних органів. Багато з них учиняють зло­чини повторно не випадково, не ситуативно, хоча буває й таке, а свідомо, звично, наполегливо. Прикладів тому безліч.