Поняття нації. Нація як соціальний інститут. Нація етнічна та нація політична. Світовий досвід націєтворення. Нація і націоналізм. Формування політичної нації в Україні.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Поняття нації. Нація як соціальний інститут. Нація етнічна та нація політична. Світовий досвід націєтворення. Нація і націоналізм. Формування політичної нації в Україні.



У світі змагаються між собою дві концепції походження нації: Примордіалістська концепція вважає нації продуктами давнього походження, які змінювали уже сучасні віки, Модерністська концепція вважає нації продуктом останніх кількох сотень років, які формували економіка, війни, газети і телебачення.

На́ція (лат. natio — плем'я, народ) — полісемантичне поняття, що застосовується для характеристики великих соціокультурних спільнот індустріальної епохи. Існує два основних значення терміну:

- Політична спільнота громадян певної держави — політична нація. Часто вживається як синонім терміну держава, коли мається на увазі її населення, наприклад для посилання на «національні» університети, банки та інші установи.

- Етнічна спільнота (етнос) з єдиною мовою і самосвідомістю (як особистим відчуттям «національної ідентичності» так і колективним усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших). У цьому значенні фактично є синонімом терміну народ.

Нації визначаються певним рядом характеристик (спільність походження, спільність мови, спільність релігії, волюнтаристський підхід - найвідомішим волюнтаристське обґрунтування нації подано в роботі Ернеста Ренана «Що таке нація?» (Його класичною відповіддю є «Щоденний референдум»), що стосуються як індивідуальних її членів так і всієї нації. Такі характеристики мають нести в собі як об'єднуючу функцію — спільнота людей, що не має між собою нічого спільного не може бути нацією, так і відокремлюючу — що відрізняє дану націю від сусідніх. Будь-яка з таких характеристик може стати предметом дискусій, однак заперечення існування визначальних чинників містить в собі заперечення існування окремих націй.

У Стародавньому Римі «націями» називали групи чужинців з певного регіону, що не мали таких прав, якими були наділені громадяни Риму. Аналогічний термін існував в грецькій і давньоєврейській мовах. Характерне ксенофобське забарвлення терміну «нація». У Середньовіччя з розвитком знань про довколишній світ розвивається етнічне розуміння поняття. В тогочасних університетах визначником нації було географічне походження та мова. З кінця ХІІІ століття цим терміном об'єднувалися представники того чи іншого спрямування на церковних соборах. Таким чином термін набував вагомішого соціально-психологічного змісту, оскільки давав відчуття належності до престижної формальної групи, підвищував соціальний статус особистості, яка належала до такої «нації». З XVI — XVII столітті в Англії, а пізніше Франції у ході розкладу старого династичного порядку, формування «національних» держав у Європі, розвитку «національних» мов, які заступили латину, і «націоналізації» церков поняття нації використовується як відповідник поняття «народ» і пов'язувався з такими категоріями, як «громадянство», «держава», означаючи належність до певної територіально-політичної спільноти. Д. Дідро, наприклад, у своїй «Енциклопедії» визначав «націю» як значну кількість людей, що живуть на певній території й управляються одним урядом. Поняття нації, як важливої ідеї з'явилося у XVIII столітті в роботах німецького філософа Йогана Готфріда Гернера, який доклав зусиль до формування поняття національної держави. В цей час тривала промислова революція, що дала початок індустріальному суспільству. Ці зміни спричинили до росту національної самосвідомості в Європі. Етнічне походження при цьому втрачає значення. Ототожнення нації і держави залишається характерним Західній Європі в XIX—XX ст. В той же час в німецькій мові поняття нації підкреслювало єдність німців, що були розпорошені по різних державах, за такими характеристиками, як спільність мови, культури, традицій. В XIX-XX століття з піднесенням національно-визвольної боротьби народів Східної Європи, а також, пізніше, Африки та Азії за браком міцних політичних та економічних еліт, власної державності чи, скажімо, територіальної єдності (чехи, українці, словенці, балканські народи та ін.) цим націям доводилось робити наголос на культурних, мовних та етнічних компонентах свого відродження. Окрім того, слово «нація» як синонім расовості, винятковості увійшло до арсеналу агресивної, шовіністичної, расистської риторики.

Націоналі́зм — специфічний стан свідомості частини етносу і соціально-психологічних орієнтацій людей, а також сполучені з ними ідеологія, теорія і соціальна практика.

Україна має всі передумови для повноцінного процесу націєтворення,оскільки суспільні дослідження вказують на визначеннякожного члена цієї суспільної формації приналежним себе до цієїсуспільної формації і визначають високий рівень довіри і розуміння однедо одного, як головний фактор націєтворення. Національна визначеність допоможе українському народувстановити власні національні пріоритети і визначити національний характер українців. Це допоможе Україні як великій державі встановлювати та вести власну політику побудови української державності на новому рівні, а іншим державам визначити та встановити прогноз на поведінку української спільноти у міжнародній політиці та економіці.


Тема 13. Полікультурність.

Поняття полікультурності як добросусідства культур. Самобутність та рівноцінність різних культур. Міжнаціональні відносини і причини виникнення міжнаціональних конфліктів, шляхи їх розв’язання. Міжконфесійні стосунки та їх вплив на життя в полікультурному суспільстві

На перший погляд, Україна - майже етнічно однорідна країна (етнічні українці становлять близько трьох чвертей населення). Але соціологічні дослідження останніх років свідчать, що соціально- і етнокультурний склад населення нашої держави значно складніший. На думку деяких провідних українських соціологів населення України приблизно на 94% складається з трьох великих лінгво-етнічних груп: україномовних українців (близько 40%), російськомовних українців (33-34%), російськомовних росіян (21%). У багатьох місцевостях (переважно прикордонних) компактно проживає багато іноетнічних груп (росіяни, угорці, румуни, молдавани, гагаузи, болгари, греки, поляки, словаки, німці, караїми і ін.). Отже, українське суспільство - поліетнокультурне, з усіма проблемами, які породжує багатокультурність. Необхідно підкреслити, що термін "багатокультурність" відображає культурний устрій і практику саме в демократичних, соціальних, правових державах. Певною мірою він є показником демократичності суспільного устрою. Поняття "мультикультуралізм" та "полікультуралізм", а також близькі до них у змістовому відношенні "транскультурність" чи "інтеркультуралізм" з'явились у культурному дискурсі на Заході на початку 70-х рр. Ці поняття не мають загальновизначених чітких дефініцій; їх використання визначається деякою умовністю, продиктованою певним контекстом. Використовуючи цю термінологію , слід відрізняти мультикультуралізм як теоретичний підхід у суспільствознавстві та засаду державної політики від фактичної полікультурності (багато культу-рності) суспільства. У найширшому сенсі термін "мультикультуралізм" ("культурний плюралізм") як ідеологія і як етнополітика означає не просто певну етнокультурну різноманітність, а містить поняття про принципи співжиття етнокультурних спільнот на засадах демократії, а саме: співіснування в межах однієї країни багатьох культур за умови, що жодна з них не є панівною.

Полікультурність- це такий принцип функціонування та співіснування в певному соціумі різноманітних етнокультурних спільнот, з притаманним їм усвідомленням власної ідентичності, що забезпечує їх рівноправність, толерантність та органічність зв'язку з широкою кроскультурною спільнотою, взаємозбагачення культур, а також наявність та визначення спільної загальнодержавної системи норм та цінностей. Але при цьому слід враховувати, що кожному етносу, нації притаманна самобутність, зокрема, у культурі. Повсюдне утвердження культурних досягнень потрібне задля повноцінного функціонування народу на кожному історичному етапі; це зберігає його, визначає ідентичність поміж іншими народами, що є своєрідною регуляцією соціокультурних процесів. Самобутня ідентичність завжди пов 'язана з культурною терпимістю до інших цивілізацій. Однак часто утвердження себе серед інших має агресивні тенденції, особливо у двох випадках: коли формується свідомість та коли етнос сходить з історичної арени чи його витісняє інший, пропонуючи натомість свою культуру чи продукт субкультури. Нині ця проблема гостро стоїть перед багатьма країнами. ЮНЕСКО наголошує, що життєве ядро культури — це той динамічний принцип, через який суспільство, базуючись на минулому та спираючись на внутрішні можливості, засвоює зовнішні досягнення, що відповідають його потребам, постійно розвивається. Це дасть змогу зберегти особливості народів, підняти культурні характеристики та свідомість.

Проблематика міжнаціональних (міжетнічних) відносин - одна з головних тем етносоціологічних досліджень. Для України стан міжетнічних відносин взагалі можна розглядати у якості головного інтегруючого чи дезінтегруючого індикатору національних процесів, особливо в контексті консолідації українського народу в єдину політичну націю. Міжетнічні відносини - різновид соціальних зв'язків між структурними елементами суспільства, об'єктом і суб'єктом яких є етнічні групи. Міжнаціональні конфлікти – це окрема форма міжгруппового конфлікту, у якому групи з протилежними інтересами розрізняються по етнічній (національній) ознаці. У повсякденній практиці під час обговорення міжнаціональних відносин чи ефективності, неефективності національної політики держави, звичайно, маються на увазі визначені нації. При цьому різні нечисленні етнічні групи особливо не виділяються, хоча їхня кількість, досить значна. Міжетнічна політика держави покликана регулювати соціально-політичні відносини з метою узгодження інтересів різних етнічних і національних груп і найбільш повного задоволення їхніх потреб.

Наявність стійкої сукупності конфліктних відносин у релігійній площині як успадкованих історично (наприклад, православно-греко-католицькі суперечності), так і посталих на тлі сучасних суспільно-політичних змін (православні розколи, християнсько-мусульманські суперечності, лінії напруженості між традиційними і нетрадиційними для України релігійними формуваннями) засвідчує вкоріненість у суспільстві потужних дезінтегруючих чинників. А тому із внутрішньоцерковної справи релігійні протистояння майже відразу перетворилися на загальнодержавну проблему, актуальну як з погляду внутрішньої стабілізації, так і з огляду на формування міжнародного іміджу України. У загальних рисах релігійні конфлікти являють собою зіткнення суб’єктів релігійно-церковної сфери в намірах реалізувати свої інтереси і цінності, досягти або перерозподілити владу, вплив, ресурси, статуси, привілеї тощо, внаслідок чого релігійно-конфесійні розбіжності стають чинником ідейної (а за певних умов політичної та етнічної) мобілізації віруючих. Наслідком гострої конкуренції і протиборства церковних формувань стає факт рішучого розподілу територій домінування, зокрема між православною та греко-католицькою конфесіями. Цілковито визначилися регіони, в яких домінує одна із церков, тоді як інші вимушені задовольнитися другорядним, а то й взагалі умовним представництвом. Конфліктні відносини в релігійному середовищі за умов надто високих рейтингів церковних інституцій у перші роки суверенності виявилися надзвичайно сприятливими для швидкого зрощення політичної й релігійної сфер соціуму. Міжрелігійні та міжконфесійні конфлікти, які відобразили у релігійній формі розбіжні внутрішньо- і зовнішньополітичні орієнтації великих груп населення, стали розмінною монетою у конкуренції владних та опозиційних політичних еліт та окремих політичних діячів, виказали потенційні можливості роздертого суперечностями релігійного середовища до підживлення політичної активності та творення політичних угруповань. Міжконфесійні конфлікти в Україні постали реальним віддзеркаленням складного, суперечливого, розшарованого українського соціуму; за кожним із конфліктуючих суб’єктів стоїть цілком певна соціальна сила, цілком усвідомлені геополітичні та геоконфесійні інтереси, власне бачення перспектив соціального розвитку, своя система цінностей, умонастроїв, симпатій та антипатій.


Тема 14. Україа і світ.

Україна в структурі загальноцивілізаційного процесу. Геополітичне становище сучасної України. Місце України в інтеграційних процесах в Європі Толерантність, плюралізм, компроміс як основа спілкування світової спільноти. Глобальні проблеми сучасності, інтереси та цінності як основа єдності людства і співпраці між народами. Внесок українців у світову науку і культуру.

Цивілізація –це стан суспільства, якому притаманні державна система управління, соціальна стратифікація (елітарне суспільство на противагу первісному егалітарному), різні форми соціального й державного розвитку.

Історичне майбутнє нашої держави визначається, насамперед, унікальним гео політичним положенням України, а також, в майбутньому, багато в чому буде залежати від того, що держава має талановитий народ з високим духовним потенціалом, є терплячим, невибагливим, вільним від владних амбіцій. 1 листопада 1993 набув чинності Маастрихтський договір 1992 р. – міжнародно-правовий документ про утворення міжнародного політико-економічного об'єднання Європейських держав – Європейського Союзу (ЄС)7 лютого 1992 р. у місті Маастрихті (Нідерланди) його підписали члени Європейських співтовариств – Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Франція. Цей Договір не лише істотно зміцнив інтеграційні процеси, а й сприяв поширенню та поглибленню профедеральних тенденцій у розвиту ЄС, зокрема введенням інституту єдиного громадянства. В умовах нової геополітичної картини світу, інтересам України відповідає політика добросусідських відносин як із ближнім, так і з далеким зарубіжжям. Геополітичні відносини проявляються на різних рівнях: міжнародному, регіональному, державному. Геополітика сучасності - це сукупність десятків, навіть сотень паралельних і пересічних процесів з властивостями, що відбивають взаємодію інтересів різних держав. В умовах нової геополітичної ситуації сучасна Україна має об'єктивні можливості для створення механізму реалізації своїх геополітичних інтересів на основі зваженої далекоглядної політики.

Українці сформувалися в окремий етнос набагато століть раніше, ніж щодо нього почала застосовуватися назва "український" в її етнічному значенні. У ті періоди, коли існувала українська державність або зберігалися її істотні елементи, культура українців була визначальною для формування загальнодержавної культури, яку збагачували також етнічні меншини, що сприяли налагодженню зв’язків культури українського народу з культурою інших народів. Кожна з більш ніж двох тисяч національних культур, що існують у світі, має свою специфіку, яка і робить її неповторною й унікальною. Ця своєрідність виникає на основі впливу географічного чинника, особливостей історичного шляху народу, взаємодії з іншими етнокультурами. У будь-якій національній культурі основоположною і базисною є народна культура. Потім на її основі поступово формуються професійні наука, література, мистецтво. Внаслідок труднощів історичного шляху України (монголо-татарське завоювання в XIII ст., польсько-литовська експансія в XIV — XVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в XIX — ХХ ст.) у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. І в XVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця XVIII ст., коли верхівка козацької старшини русифікувалася, українське суспільство розвивалося значною мірою без повноцінної національної культурної еліти. Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися низи суспільства. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві — народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в XVI — XVII ст., і культурне відродження в XIX ст.

У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською, іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній. Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на Візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти в добу Козаччини завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників — К.Острозьким, П.Конашевичем-Сагайдачним, І.Мазепою та ін. — все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, мистецтва, досягти значних успіхів у науці. Відомий дослідник української культури І. Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії (боязні чужого) і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (XVII — XIX ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Г. Сковороди, Ф. Прокоповича, П. Куліша. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування. На відміну від філософської думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур'я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі закликають до іншого. «Споріднена праця» і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним — ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі. Сьогодні такі підходи набувають особливого значення для всього людства.


15. Я – член сім’ї, громадянин держави, громадянин планети Земля

(узагальнення).

 

Я – член сім’ї. Сім’я - це соціальна група, яка складається з чоловіка та жінки, які зазвичай перебувають у шлюбі, їхніх дітей (власних або прийомних) та інших осіб, поєднаних родинними зв’язками з подружжям, кровних родичів і здійснює свою життєдіяльність на основі спільного економічного, побутового, морально-психологічного укладу, взаємної відповідальності, виховання дітей. Зміни, що відбуваються в житті сім'ї, тісно пов'язані зі змінами й перетвореннями в суспільстві, частиною якого вона є. Різні соціальні зрушення, індустріалізація, урбанізація, професійна праця жінок, зміни в матеріальній і духовній культурі, зумовлені науково-технічним поступом, поліпшенням засобів комунікації тощо, впливають на сім'ю. Зокрема, вони викликають зміни ролей і позицій у межах родини, ціннісних орієнтацій, норм і способів поведінки, укладу сімейного життя взагалі.

Регулювання сімейних відносин здійснюється Сімейним кодексом України з метою:

- зміцнення сім’ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб;

- утвердження почуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім’ї;

- побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки;

- забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку.

В Україні налічується понад 17 млн. сімей, з яких понад 11,2 млн. – в міських поселеннях і 5,8 млн. – в сільській місцевості. Кількість сімей зростає швидше чисельності населення, що відбиває тенденції відокремлення молодих сімей і скорочення її величини як серед міського, так і серед сільського населення. Частка сімей з однією дитиною становить 30,4%, з двома – 49,3%, з трьома – 7,4%, багатодітних – бездітних – 10%.

Я - громадянин України, тому що народився в Україні. З моменту прийняття Конституції України встановлення принципу єдиного громадянства в Україні зумовлює однакове розуміння кожною людиною своєї причетності до долі незалежної держави - України. Напевне, кожен із нас колись замислювався над тим, що таке рідна країна, чим вона особлива, чим вирізняється з-поміж тисяч інших країн світу. Відповісти на ці запитання непросто, адже рідна країна - це не просто клапоть землі на планеті, де живеш, навчаєшся, працюєш, створюєш сім’ю, - це щось значно більше, це почуття, які виникають до цього «клаптя», це бажання діяти на його благо, повага до нього. Україна - це славетна історія: мудрі літописці, Київ священний, дзвін козацьких шабель, гайдамацький посвист, нескінченні чумацькі шляхи. Україна - це чарівна природа: високі гори й неосяжні степи, плодючі чорноземи, тополя у волошковому полі, хрущі над вишнями, калина у дворі, п’янкі любисток і м’ята, верба край дороги, жовтогарячі соняшники на струнких стеблах. Україна - це неповторна культура: ніжна лірична пісня, героїчна, сповнена патріотизму дума, вишитий рушник на покуті, розмальована святкова писанка, мова солов’їна…Україна - це все, іцо навколо мене, усе, чим живу й про що мрію, це мої батьки, друзі, учителі. Кожну державу формує народ, який живе на її теренах і творить національну культуру. Саме на підмурівку національної свідомості громадян будується країна, що посідає гідне місце серед інших країн і впливає на події у світі. Отже, держава - це передусім її народ, а свідомість народу є свідомістю його держави. Про стійкість і непереможність українського народу свідчить історія його опору окупантам і створення незалежної держави. У найскрутніші для України часи, коли, здавалося, останні надії було втрачено, на захист співгромадян піднімалися творча інтелігенція, науковці, громадські діячі. Краще ніж будь-хто усвідомлюючи небезпеку втрати рідної країни, вони знаходили шляхи вирішення державних проблем, палким словом надихали зневірених, невтомно піднімали українців на боротьбу, зміцнюючи їхню віру у власні сили. Наше суспільство потребує громадянина освіченого, активного, який вміє жити і працювати в умовах демократизації, в обстановці зростаючої і економічної відповідальності, який уміє встановлювати контакти з іншими людьми, орієнтуватися в ситуаціях, що склалися, швидко адаптуватися до нових умов. Найважливішою складовою громадянської свідомості є моральність особистості. Це такі гуманістичні риси, як єдність національних і загальнолюдських цінностей: доброта, увага, чуйність, милосердя, толерантність, совість, чесність, повага, правдивість, працелюбність, справедливість, гідність, терпимість до людей, повага і любов до своїх батьків, роду. Названі якості визначають культуру поведінки особистості. Культура поведінки виражає, з одного боку, моральні вимоги суспільства, закріплені в нормах, принципах, ідеалах закону, а з іншого - засвоєння положень, що спрямовують, регулюють і контролюють вчинки та дії людини. Вибір України пов'язаний з демократичними орієнтирами, ми повинні мати чіткі уявлення про наші обов'язки та права, знати суть громадянського суспільства, його специфічні риси, закономірності розвитку.

Я – громадянин планети Земля. Людство має спільне коріння і живе на одній планеті, тому має в єдності і мирі створювати своє майбутнє. Земля не належить нам, це ми належимо Землі. СправжнійГромадянин Землі - це дбайливий господар, він не порушує права сусідів по планеті. Піклується про них, цінує все живе, що зустрічається на його шляху. Береже і оптимально використовує ресурси Землі (водні, лісові, надра), примножує їх, по можливості, знаходить альтернативу та безвідходні технології; зменшує витрати води, світла, газу в побуті та на виробництві; зменшує кількість відходів, сміття; впроваджує максимально можливе багаторазове використання матеріалів у виробництві, побуті; бере з природи те, що може повернути, адже ресурси Землі все ж скінченні. Розуміє, що в нашому глобалізованому світі екологічні проблеми однієї країни впливають на всі країни і народи; творить науковий і технічний прогрес за умови його екологічної доцільності; не завдасть шкоди іншим. Досліджує, вивчає навколишній світ, навчається в будь – якому віці. Підтримує традиції наших предків, які йшли до нашого часу багато тисячоліть і залишили нам у спадок прекрасну зелену планету; пам’ятає, що він - частина Всесвіту, а природа – як гніздечко в якому він живе, тому не може заплямовувати свою душу поганими вчинками та думками. Пам’ятає, що може творити, плекати, мріяти, але не забуває головних слів «Знати. Передбачити. Діяти».

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.204.48.64 (0.014 с.)