Проблема життя і смерті в релігійному і нерелігійному світогляді.

Світогляд впливає на ставлення до життя і смерті, наслідком чого є відмінності в мотивації поведінки індивідів з різними релігійно-філософськими переконаннями.

 

« Людська культура виробила основні ставлення до факту смерті:

смерть - Ілюзія. Вихідним екзистенціальним базисом служить почуття органічного єдності суб'єкта з усім живим оточенням, соціумом, космосом, відчуття повної причетності до буття;

смерть - Трагедія. Тут на перший план виступають індивідуальність, усвідомлення суб'єктом власної унікальності і, як наслідок, роз'єднаність зі світом. Зіткнення з думкою про смерть і породжує трагедію відокремленої (приватної) особистості, яка змушена протистояти їй на самоті і розуміє свою приреченість в боротьбі;

смерть "взаімообратіма" з життям. Таке ставлення зумовлене втратою можливості самоідентифікації суб'єкта як на індивідуальному, так і на загальному рівні. »

 

Деякі християни не визнають думку Толстого авторитетним, так що наведемо християнське розуміння смерті.

"Смерть буває двояка: тілесна і духовна. Тілесна смерть полягає в тому, що тіло позбавляється душі, яка оживила його, а духовна в тому, що душа позбавляється благодаті Божої, яка оживила її вищого духовного життя. Душа також може померти, але не так, як помирає тіло. Тіло, коли помирає, втрачає почуття і руйнується, душа, коли вмирає гріхом, позбавляється духовного світла, радості і блаженства, але не руйнується, не знищується, а залишається в стані мороку, скорботи і страждання. Смерть увійшла в світ через гріх наших прабатьків. Всі люди народилися від Адама, зараженої гріхом, і самі грішать. Як з зараженого джерела природно тече заражений потік, так от родоначальника, зараженого гріхом і тому смертного, природно відбувається заражене гріхом і тому смертна потомство ".

 

Подібно інших світових релігій, іслам стверджує, що фізична смерть не є підсумком людського існування. Смерть переводить душу і тіло в інші іпостасі.

В ісламі склалося уявлення, що між смертю і судний днем, коли Аллах буде остаточно вирішувати долі всіх людей, існує проміжний стан "барзо" ("перешкода" (Коран, 23:100/102). У цьому проміжку тіла померлих все ще мають здатністю відчувати, хоча і знаходяться в могилах, а душі померлих потрапляють або на небеса (душі мусульман), або в колодязь Барахут в Хадрама-Уте (душі невірних). Коли Аллах вирішить, що настав час для останнього Суду, то все мертві будуть відроджені і постануть перед Богом. Праведники після Суду здобудуть вічне блаженство в раю - ал-Джан (в буквальному перекладі "сад"). [Хроники Харона]

 

Оскільки в буддизм і ціль номер один - звільнення від страждань, то смерть, що допомагає вам у цьому, Будда розглядає як оптимальний фінал життя.

Смерть не просто природна, вона бажана. Хто правду пізнав, що прагне до Абсолюту повинен, за вченням Будди, придушувати в собі всі чуттєві відчуття, всі фарби і запахи землі. Ось чому смерть - необхідний ступінь до Ідеалу. Однак смерть ще не гарантує досягнення Абсолюту, бо посмертна доля людини залежить від його земного життя. Після смерті людини можуть чекати три варіанти долі: миттєве переродження (так зване переселення душ, сансара), влучення в пекло (до вселення в нове тіло), відхід в нірвану.

Вчення про переселення душ, ще до Будди що існувала в брахманізму, говорить про те, що душа людини, відповідно до закону карми, проходить нескінченний ряд переселень, причому втілюється не лише в людях, а й у рослинах, тварин. Деяким дано втілюватися в царів, брахманів і небожителях. [Хроники Харона]

Згідно поганським поглядам, відображених у що дійшли до наших днів писаннях волхвів, саме дійсність (Наш Світ, Світ Сей) є "найдосконалішим", оскільки саме в ньому втілені обидві дуалістичні, взаємозв'язані, не ворогуючі категорії - матерія і дух. На відміну від недосконалого "світу іншого", де присутня лише самотній дух без матерії, Світ Цей повноцінний. Саме матерія надає йому барвистість і багатоплановість. Відповідно своїм уявленням, язичник вже живе в раю: тут - його земля, його небо, його лісу і поля, його справа, друзі, родичі, і поряд з ним незримо присутні так само і душі Предків; тут-таки його пошуки, боротьба, радість, біль, щастя, випробування, смерть, життя - у такому чудовому райське-адскомадско-райському переплетенні. У цьому світі є все, і "добре" і "зло", і він-то є справжній рай. Язичники вважають, що, вже живучи праведно в цьому земному раю, вони так само продовжать своє життя в іншому рай (Іріі), де біля підніжжя гір Ріпейскіх посеред луків зелених тече молочна ріка, і там же, в Сварзі Небесної (в Іріі) живуть по сусідству зі своїми батьками-богами їх Предки. І не те щоб у Іріі все безхмарно і безбідно. Там "так само, як і тут, тільки краще". [Слов'янське язичництво]

 

Іудеї вважають, що смерть - це руйнування цілісної людини. Його природна частина -- тіло ("порох землі") - віддається землі, з якої воно і взято, руйнується і перетворюється на неї, у воду, в повітря, стає їжею дрібних земляних тварюк. Божественна душа нематеріальна, а тому нерозкладних і безсмертна. І вона повертається до того, хто дав її людині. Однак іудаїзм вірить не тільки в безсмертя божественної душі. У кінці часів Бог здійснить воскресіння мертвих. Зруйнований смертю, цілісна людина буде знову відновлений: безсмертні душі знову знайдуть тіла.

 

В Торі згадані Геена. Це метафора. Геена - це долина Геенома, розташована на південь від Єрусалиму, де колись погани спалювали дітей, приносячи їх у жертву Молоха. До геєнни згоряють повністю лише безнадійно плюндровані душі, інші очищаються від скверни. Іудаїзм більше орієнтований на "цю" життя. Що стосується того, що буде після смерті, то Бог відкриє це людині в своє час. Якщо людина прожила життя правильно, то й там "все буде добре ".

 

В Каббалі сказано, що якщо людина не виконав дану йому Богом життєву завдання, то йому надається ще одна спроба: він народжується знову. Праведники також народжуються повторно - для блага людства. Таке переселення душі називається на івриті "гілгул".

Наукові атеїсти вважають, що "смерть - це припинення життєдіяльності організму, в результаті чого закінчується його індивідуальне існування. Релігійні уявлення про смерть носять антинауковим характер. Смерть людини розглядається як смерть його тіла, що є вмістилищем божественної душі, яка продовжує самостійне існування в потойбічному світі. Релігійна ідея безсмертя душі, що перебуває після смерті людини в раю або пеклі в залежності від його поведінки в "цьому світі", суперечить здоровому глузду, заснована на відсталих, неосвічених уявленнях про сутність життя і смерті.

Наука розглядає смерть як природний процес. Смерть, що означає кінець життя, зовсім не знецінює реальну земне життя, як це намагаються представити релігійні ідеологи. Навпаки, життя набуває особливу цінність як період плідної діяльності людини, що залишає свій неповторний слід в життя ".

Сатаністи вважають, що "життя - це велике розвага, смерть - великий піст, і немає нічого після життя ".

Агностики не можуть розмірковувати про смерть, тому що не визнають знань, не верифіковані емпіричним шляхом.

 

36. Походження ісламу, його віровчення й основні напрями, культ. Іслам в сучасному світі. Іслам в Росії та Україні.

Іслам (у перекладі з арабської мови це означає «покора»), або магометанство (назва походить від імені пророка Магомета; втім, його ім'я в різних ісламських країнах вимовляють по-різному: Мухаммад, Мухаммед, Магомед), або мусульманство — наймолодша зі світових релігій. Іслам виник у 7 ст. н. є. в західній частині Аравійського півострова, де проповідував пророк Мухаммад (близько 570 -632 рр.; очевидно, особа історична), але витоки ісламу сягають глибокої давнини. Ця релігія в процесі становлення увібрала в себе елементи міфології аравійських кочових племен, а також релігійні та міфологічні уявлення інших народів Близького Сходу. Остаточно ж іслам як релігія з розвиненою міфологією, канонічними текстами, ритуалами та ін. сформувався вже за межами Аравії: в Ірані, Сирії, Єгипті — тобто в країнах, що мали до часів Середньовіччя багатющу культурну спадщину. Певний вплив справили на іслам вже на той час усталені релігійні уявлення іудаїзму та християнства. Мусульмани взагалі визнають існування інших релігій; власне Аллаха вони вважають тим же богом, що йому моляться іудеї та християни (котрих мусульмани звуть «людьми писання»), але вважають, що ті хибно трактують як сам образ бога, так і його настанови.

Серед ханіфів було чимало непересічних особистостей, котрі володіли засобами психологічного впливу на людей; дехто поєднував їх з опануванням політичною та військовою владою.

Мусульманські громади діють більш як у 120 країнах, об'єднуючи близько 900 млн. чоловік. У 35 країнах світу мусульмани становлять більшість населення, а в 29 країнах послідовники ісламу — це впливові меншини. У 28 країнах іслам визнаний державною або офіційною релігією. Серед них Кувейт, Єгипет, Ірак, Іран, Марокко, Пакистан, Саудівська Аравія тощо. Більшість мусульман зосереджена в Західній, Південній, Південно-Східній Азії та Північній Африці.

Іслам виник у Західній Аравії VII ст., у період переходу арабів від патріархально-родового ладу до класового суспільства.

Іслам — державна релігія провідних країн Близького Сходу, чия роль у світовій політиці дуже вагома, хоч у різні історичні періоди виглядає вельми неоднозначною. Світ ісламу для нашої країни близький географічно, адже його прихильниками є майже все населення Туреччини, частина мешканців балканських країн. В Україні мусульманами представляють відносно невелику частину громадян, але в суспільно-політичному й культурному житті нашої держав", мусульманські релігійно-культурні об'єднання відіграють вагому роль.

 

Поява пророків у Аравії співпадає з періодом гострої соціальної нестабільності й, поза всяким сумнівом, породжена саме цією нестабільністю. Багатшала племінна верхівка, лихварі й жерці; поряд з ними з'являються люди, позбавлені будь-якої власності; в господарстві все більше використовуються вивезені з Африки раби-полонені. Військові сутички між кочовими й осілими, скотарськими й землеробськими племенами, вторгнення чужинців з Іраку, Візантії та ін. — на такому ґрунті виростає пророчий рух у Аравії. Пророки уособлювали нову ідейну течію, що, за умов свого часу, мала набути саме форми релігійного монотеїстичного вчення. Головним спільним мотивом пророцтв стає засудження військових сутичок та розбрату.

Таким чином, як і інші релігії світу, іслам виникає на конкретному соціальному тлі й пов'язаний з певною психологічною атмосферою; він виявився відповідним тим чатуванням, що вже давно жевріли в суспільстві.

Історія ісламу щільно пов'язана з особою пророка Мухаммада (ми вживаємо в тексті арабський варіант вимови).

Перекази дають достеменні свідоцтва про життя цієї людини. Рано лишившись сиротою, він спочатку пас чужі череди, потім супроводив торгові каравани. Одружившись з багатою вдовою на ім'я Хадіджа, почав вести її торгові справи. Десь під сорок років Мухаммад починає проповідувати від імені Аллаха.

Як і попередні пророки, Мухаммад є звичайною людиною, і це багаторазово підкреслено. У Корані, священній книзі мусульман, наведено слова Аллаха, звернені до пророка: «Скажи: Адже я чоловік такий же, як ви, мені було сповіщено, що бог ваш — бог єдиний». Сповіщено було пророкові через архангела Джебраїла.

Проповідницька діяльність Мухаммада отримує прихильників: адже те, що його вустами промовляє Аллах, збігається з настроями багатьох аравійців. Закони, що їх послав людям Аллах через свого пророка, записано в аятах (розділах) Корану, де даються пояснення стосовно суспільного устрою, ставлення до особи пророка, розподілу майна й військової здобичі — власне, всіх сфер життя. Забороняється лихварство, вживання міцних напоїв і свинини; мусульманин має п'ять разів на день молитися, виголошуючи символ віри: «Нема бога окрім Аллаха, і Мухаммада пророка його».

У рідному місті пророк, як і його попередники ханіфи, широкої підтримки не здобув. Багата Мекка, центр торгівлі на Аравійському півострові, зацікавленості новим пророком не виявила. Навпаки, Мухаммад мусив терпіти образи й навіть наражатись на небезпеку. Становище дуже погіршало й стало нестерпним після смерті дружини. До речі, звідси походить приповідка: «Немає пророка в своїй батьківщині»; адже Мухаммад мусив разом зі своїми прихильниками покинути рідне місто й перебратись до іншого — Медіни). Це переселення дістало назву «хіджра» — власне «переселення». Хіджра відзначається й нині мусульманами всього світу як велике свято. З нього бере початок мусульманський місячний календар: літочислення починається з 16 (точніше, з вечора 15) червня 622 р.

Саме в Медіні проповіді Мухаммада виявили силу, а точніше, за сучасною термінологією, виявилися актуальними — адже, на відміну від більш-менш стабільної Мекки, Медіна на той час стала ареною постійних сутичок між різними угрупованнями населення, вельми строкатого за релігійними уподобаннями. Тут мешкали і язичники-араби, і племена, що сповідували іудаїзм — тож сутички точилися поміж усіма. Поступово Мухаммаду та його спільникам вдалося дійти згоди з усіма племенами та родами; в результаті було створене об'єднання на чолі з Мухаммадом. Цю спільність побудовано було не за родовими, племінними чи релігійними ознаками, а на ґрунті визнання рівних прав усіх членів, незалежно від віри. На доказ домовленості було вжито слова Аллаха: «У вірі нема примусу». У Медіні зводиться дім пророка, а поряд із ним — перша мечеть. Поступово складаються правила поведінки мусульман.

Але прикладу сумирного життя за настановами Аллаха виявилося недостатньо для перемоги нового вчення. Аллах мав сам довести свою могутність, насамперед через покарання жителів Мекки, які скривдили пророка. У 624 р. сталася битва при колодязях Бадр. Мусульмани перемогли, хоч їх на чолі з Мухаммадом було набагато менше, ніж вояків із Мекки. «Не ви їх убивали, то Аллах їх убивав», — було сказано Мухаммадом (тобто Аллахом, що промовляв вустами пророка). Ці події справили величезне враження, і мусульманська віра починає буквально тріумфальну ходу, привертаючи до себе все більше прихильників по усьому Близькому Сходу, а згодом і за його межами. Та поширення ісламу не всюди й не завжди відбувалося без опору. Навіть у самій Медіні поступово сформувалися опозиційні сили. Вони складалися з тих, хто, прийнявши іслам, був невдоволеним автократією Мухаммада. Ще ворожіше поставилися до пророка прихильники іудаїзму, на підтримку котрих Мухаммад дуже сподівався. Іудеї звинувачували пророка в неуцтві, виставляли його невігласом, знущалися з Мухаммадових пророцтв привселюдно.

Варто вказати, що сліди поступових змін у відносинах ісламу з іншими релігіями знаходимо в Корані, де все частіше наголошується, що послідовники Муси (так звуть у ісламі пророка Мойсея) викривили його вчення, а іудейського праотця Ібрахіма (Авраама) взагалі названо не іудеєм і не християнином. Поступово все більший наголос робиться на самостійність ісламу, його відмінність від інших видів монотеїзму. Разом із тим іслам усвідомлює себе, так би мовити, географічно. Наприклад, спочатку, перебуваючи в Медіні, мусульмани молилися, повернувшись обличчям до Єрусалиму. Починаючи з другого року хіджри кіблою, тобто напрямом молитви, стає священний чорний камінь Кааби в Мецці. Він і донині є головною святинею ісламу, паломництво до якої вважається святим обов'язком кожного правовірного. Але згадаймо, що в часи Мухаммада Мекка була містом, де панувала язичницька віра — а отже, головним завданням прихильників ісламу мало стати звільнення Мекки від невірних. За таких умов іслам неминуче стає воюючою релігією, чи не найвойовничішою в той час у світі. Доволі швидко він опановує увесь Аравійський півострів. Мухаммад мріяв про подальше розширення меж ісламського світу.

Смерть пророка 8 червня 632 р. не зменшила войовничої енергії іслам) Власне, релігійні процеси стали рушійною силою етнічної консолідації і можна стверджувати, що в VII ст. іслам уже становить суперетнічне явище, якому високою мірою притаманна пасіонарність (користуємося термінологією видатного російського вченого Л. М. Гумільова).

Іслам у на землях України сотні років, він має тут свою довгу й складну історію. Вона тісно пов'язана з багатьма драматичними сторінками історії українського народу. Адже іслам на українських землях сповідували представники народів, з якими українці довгий час були в напружених стосунках.

Віруючі мусульмани здобули можливість вільно сповідувати свою релігію лише в Україні, що стала незалежною. Перші громади мусульман відновили діяльність на початку 90-х років, існуючи спочатку самостійно, спираючись на допомогу ДУМЕСу — організації мусульман, яка діяла на території Росії.

Однак вже в 1991 р. утворено Кадіат (Духовне управління мусульман Криму) з наданням йому статусу мухтасибату, тобто самостійної в канонічному плані адміністративної одиниці, очолюваної імамом-мухтасибом. Першим на посаду муфтія Криму обрано Сеїджаліль-ефенді. Кадіат мусульман Криму об'єднує переважно віруючих з числа кримських татар. Очолює нині ДУМК муфтій Нурі Мустафаєв.

В Україні діють ще два центри духовного життя мусульман. Насамперед це ДУМУ — Духовне управління мусульман України (існує з 1993 р.), яке очолює шейх Тамім Ахмед (м. Київ). Більшість громад, що не увійшли до складу ДУМУ, об'єдналися навколо Асоціації незалежних громад мусульман, головою котрої є Р. Брагін (м. Донецьк). Проте є громади, які не входять до жодного із названих організаційних центрів. Загалом в Україні нині діє більше 280 мусульманських громад у різних її областях.

Усе повнішим стає нині релігійне життя мусульман України: діє Ісламський університет (Київ), виходять газети "Мінарет" та "Аль Баян", відкрито Ісламський громадський культурний центр (Київ), Донецький центр ісламу та ін. Мусульмани України прагнуть до виконання гуманістичних приписів своєї релігії, до гармонійних відносин а іншими конфесіями, що діють у нашій державі.

Нині розпочався якісно новий етап історичного буття ісламу на теренах України — поступового проникнення ісламу у середовище східнослов'янських народів — етнічних українців та росіян. Для них іслам не є фактором, що підтримує їхню національну самосвідомість. Для українців і росіян, котрі звернулися до ісламу, він є підсумком їхніх світоглядних пошуків. Тому нині іслам в Україні стає для окремих людей фактором світоглядного самовизначення особи. Звернення слов'ян до ісламу бачимо лише в містах переважно півдня та сходу нашої країни.

Отже, за століття статус ісламу в Україні зазнав певної еволюції: з релігії нападників він поступово перетворився на систему переконань і на спосіб життя повноправних громадян України, які живуть і працюють тут вже не одне покоління.

Майже сорок націй і народностей Росії, сповідуючи іслам, є не прибульцями у Росії, а живуть у своїй історичній батьківщині, там, де спочиває прах їх предків. Іслам є невід'ємною частиною їхнього мислення та життя, основою культури. Іслам прийшов вперше на Північний Кавказ у другій половині VII в. Татари стали мусульманами в початку Х в. Коли Сибір прийшли російські війська, то сибірські татари- аборигени цієї землі три століття сповідували іслам.

 

Тому нічого, крім шкоди, що неспроможні принести лунаючі в нього дедалі частіше й частіше твердження про єдиному - православному- минулому, сьогодення та майбутнє Росії. Історія життя та культура, язик, і релігія мусульманських народів гідні такої ж поваги та уваги державні органи, як історія та культура, язик, і релігія російських, інших народів России.

 

Населення лише менше ніж 20 областей Росії складається переважно з росіян або близьких ним культурі, релігії, і мови українців і білорусів. Але смільчаків як інші території є багатонаціональними (переважно російські + мусульманські народи) і поликонфессиональными (православ'я + іслам). Так, за даними переписом населення 1989 року, о 7-й з 8 республік, корінне населення яких сповідує іслам, російськомовного населення становить от30% до 75% (лише у Дагестані- 10%). О 20-й з лишком областях, республіках і Росії живе від 50 тис. до півмільйона мусульман. У самій Москві, за даними мерії, живе 800 тисяч представників народів, які сповідують іслам.

 

Російськомовне населення становить дуже помітну чисельність нині суверенних мусульманських держав - 4-х центрально-азійських Казахстану і Азербайджану. Ставлення до цього населенню завжди матиме відгомін православно-мусульманских взаємин у Росії.

Російська гілка ісламської цивілізації розкинулася на величезних теренах країни - від Кавказу, Москви й Поволжя до Уралу, Сибіру і Далекого Сходу. Вона об'єднує багато десятків народів, спаяних воєдино духовно-нравственными цінностями ісламу.

Зусилля царського самодержавства і комуністичного режиму, створені задля підриву етнокультурної самобутності мусульманських народів Росії не увінчалися успіхом.

Багато поколінь російських мусульман сприяли формуванню ісламської цивілізації, її збереженню та розвитку, поширення її досягнень серед сусідніх народів - казахів, киргизів та інших. Багато в чому завдяки зусиллям російських мусульман ці народи відчули у собі цивілізаторську роль ісламу. Разом з релігійними настановами й обрядами до них прийшли духовно-моральні цінності, зафіксовані у священному Корані і хадисах. Вони здобули свого часу писемність на арабської графіці.

 

37.Священне писання і переказ ісламу. Коран, сунна, шаріат. Їх роль в формуванні мусульманського способу життя. (Вик, 37-38 утром скину или завтра доделаю в течении дня. Спасибо за лоАяльность ^^ - Мой сахарный! Моя лААяльность воистину великолепна, это так, ты эхис зикьё, но утро уже прошло, и день близится к закату, а напоминать кому-то что-то делать – не Царское это дело (+ я сейчас на капельках)! Люблюцелую!)

 

39. Хариджизм (от араб. выступившие, покинувшие) - первая в истории ислама религиозно-политическая группировка, обособившаяся от основной части мусульман. Возникли после Сиффинской битвы 657 года, в период борьбы за власть между халифом Али ибн Абу Талибом и Муавией.

Первыми хариджитами стали 12 тысяч воинов из армии Али, которые взбунтовались после заключения перемирия с Муавией. Они ушли в Басру и основали там свою военную базу, откуда совершали налеты на верные халифу города. Практиковали политические убийства своих противников (в 661 году ими был убит халиф Али, ранен Муавия) и мятежи как способ достижения своих целей.

Со временем хариджиты раскололись на группировки: азракиты, ибадиты, суфриты и др. Выступая против центральной власти, хариджитские группы соперничали между собой, что не позволило им стать мощным оппозиционным движением. В настоящее время существуют в небольшом количестве.

Религиозные взгляды хариджитов в основном совпадают со взглядами суннитов. Но хариджиты признавали законными только двух первых халифов - Абу Бакра и Омар ибн Хаттаба, не признавая Усмана, Али и всех остальных (омейадов, аббасидов и др.).Основным пунктом учения было признание равенства всех мусульман (арабов и неарабов) внутри уммы.

Исмаилизм (араб. الإسماعيلية‎‎ — al-Ismā‘īliyya, перс. اسماعیلیان‎ — Esmâ‘īliyân) — совокупность религиозных движений в шиитской ветви ислама, восходящих к концу VIII века. Каждое движение имеет свою иерархию имамов. Титул имама низаритов, самой крупной и известной общины исмаилитов — Ага-хан — передаётся по наследству. В настоящее время в этой ветви исмаилитов имамом является Ага-хан IV. Исмаилитов всех направлений сейчас более 15 миллионов.

Одна из философско-теологических догм, которой придерживались исмаилиты, гласила о том, что Аллах время от времени вселял свою божественную сущность в плоть ниспосланных им пророков-«натиков» (букв. «проповедник»): Адама, Ноя, Авраама, Моисея, Иисуса и Мухаммеда. Исмаилиты утверждали, что Аллах ниспослал в наш мир седьмого пророка-натика — Мухаммеда, сына Исмаила. Каждого из ниспосланных пророков-натиков всегда сопровождал так называемый «самит» (букв. «молчальник»). Самит никогда не говорит от себя, его суть сводится к толкованию проповеди пророка-натика. При Моисее самитом был Аарон, при Иисусе — Пётр, при Мухаммеде — Али ибн Абу Талиб. С каждым появлением пророка-натика Аллах раскрывает пред людьми тайны вселенского разума и божественной истины. Согласно учению исмаилитов, в мир должно прийти семь пророков-натиков. Между их появлениями миром последовательно правят семь имамов, через которых Аллах дает объяснение учений пророков. Возвращение последнего, седьмого пророка-натика — Мухаммеда, сына Исмаила, явит собой последнее божественное воплощение, после которого в мире должен воцариться божественный разум, несущий всеобщую справедливость и благоденствие правоверным мусульманам.

Для религиозной доктрины исмаилитов, по всей видимости, характерна концепция неограниченной свободы воли, отказ от детерминизма и признания самостоятельного существования атрибутов Бога, характерного для доминирующих направлений в исламе.

Ваххабі́зм — одна з назв течії в сунітському ісламі, що оформилася у XVIII сторіччі.

 

Назва «ваххабізм» уживається лише опонентами цього руху (його прибічники називають себе салафітами або просто мусульманами). Ваххабізм названий за іменем шейха Мухаммада ібн Абд аль-Ваххаба ат-Тамімі. Попередником Мухаммада ібн абд аль-Ваххаба був Ібн Таймія (1263—1328).

Засновник вчення Мухаммад ібн Абд-аль-Ваххаб вважав, що справжній іслам практикувався тільки першими трьома поколіннями пророка Мухаммеда («Аль-Саляф Ас-Саліх»), і протестував проти усіх наступних релігійних інновацій, вважаючи їх занесеною ззовні єрессю, посилаючись на слова Пророка "Воістину, той з вас, хто проживе довго побачить безліч розбіжностей. Тому вам слід дотримуватися моєї Сунни і сунни праведних халіфів, відомих прямим шляхом. Тримайтеся за це своїми "корінними зубами", і остерігайтеся нововведень (в релігії), бо всяка єресь - це омана, а всяка омана в Вогні (Пекла)" (Уривок відомого хадису).Він проповідував суворе дотримання принципу єдинобожжя, відмову від поклоніння святим і святим місцям. У сфері догматики і права ваххабізм розвиває погляди Ібн Таймії, крайнім виразом принципів ханбалітів. Для ранніх ваххабітів характерний фанатизм у питаннях віри та екстремізм в боротьбі з противниками. Вчення ваххабітів у 18 сторіччі стало прапором боротьби за політичне об"єднання Аравії. 1932 року послідовники ідей Абд Аль-Ваххаба врезультаті боротьби створили незалежну арабську державу — Саудівську Аравію.

Прихильники ваххабізму виступають за повернення ісламу до витоків шляхом відмови від релігійних нововведень і культів, за соціальну гармонію, єдність усіх мусульман і за суворе дотримання морально-етичних принципів вчення. Важливе місце ваххабіти відводять ідеї про джихад проти тих, хто відступив від принципів раннього ісламу. Ваххабізм є державною релігією в Саудівській Аравії.

Зараз слово «ваххабізм» нерідко використовується в українській мові як синонім ісламського тероризму. Прихильників ваххабізму називають ваххабітами.

Ахмадие - Ахмадийская Мусульманская Община - религиозная секта, отделившаяся от ислама. В Индии в колониальный период движение Ахмадие носило проанглийский характер. После завоевания Индией независимости и её раздела (1947) центр Ахмадие был перенесён в м. Рабва в Зап. Пакистане. Секта Ахмадие имеет св. 1 млн. последователей в Пакистане, а также в Индии, Афганистане, Иране и странах Африки. Глава секты (1969) - Хафиз Мирза Насир Ахмад, в последнее время миссионеры секты начали активную пропаганду своего учения на территории других стран мира. Последователи секты чаще всего называют себя "Ахмадистским движением в исламе ", несмотря на то, что ортодоксальные мусульманские учёные-богословы единогласно признают её последователей вышедшими из ислама.

40. Взаємовідносини науки і релігії. Віра і знання - це два способи й шляхи для пізнання однієї і тієї ж Істини. Отже, наука й релігія не суть щось одне іншому суперечне й щось, що одне одним виключається. Адже наука - це є висновки, результат людського знання; а релігія в суті своїй спочиває на вірі. Можуть бути епохи, і такі бували, коли... то релігія поневолювала собі науку (середні віки), то наука зовсім намагалася виключити, вигнати релігію (у XIX столітті); але незабаром же починалося просвітління, і наука з релігією знову приходили до угоди, і кожна, знаючи свій предмет, жила і працювала з повагою прав іншої.1 Найбільше зближення Біблійних і наукових уявлень було досягнуто у святоотцівський час, коли такі великі християнські учителі і отці Церкви, як Василій Великий, Іоанн Златоуст, Григорій Ниський, Іоанн Дамаскін, були в той же час і науково високоосвіченими людьми своєї епохи.

Спроби ж досягти повної єдності релігійних і наукових знань у пізніший час - у Середні віки, коли і релігійність потьмяніла, і науковий рівень понизився, не принесли нічого, крім шкоди й релігії, і науці. Це не означає, що наука й релігія несумісні, як хочуть запевнити нас вороги релігії. Але це значить, що релігійні й наукові знання знаходяться на різних аспектах людського пізнання, тому що в них різні цілі і різна методика. Священне Писання має одну Мету: спасіння людських душ, підготовка їх до сприйняття Царства Небесного. Тому Священне Писання має одинакове призначення для всіх часів. І у всі часи людині необхідно знати, що вона, як і усе у світі, створена Господом Богом, але на противагу всьому іншому тварному світу - матеріальному і духовному, вона створена по образу і подобі Божій, що всі люди походять від однієї пари чи навіть від однієї істоти, що перша пара людей тяжко згрішила, але вона ж і поклала початок покаянню й виправленню.

Із самого початку більш-менш очевидно, що абсолютного протистояння між наукою і релігією немає. Так великий учений І. Ньютон був глибоко віруючою людиною і велику частину свого життя, особливо в зрілому віці присвятив богослів’ю. Правда, наукові праці Ньютона відомі всім людям, користатися ними і вивчати їх будуть завжди, а богословські роботи майже нікого не цікавлять. Хоча слід зауважити що богослів’я у нього спрямоване не стільки на розвиток богословських понять про Бога, і розвиток самого богослів’я, скільки на співвідношення фізичних законів і світу, чим і пояснюється малий інтерес до його богословських праць сучасних богословів. Його метою були не пошуки законів природи, а проникнення в задуми Бога при створенні природи. З такої точки зору позицію Ньютона можна трактувати так: Бог створив закони для того, щоб усе розвивалося далі природним шляхом і не вимагало щосекундного втручання в керування світом. Звідси випливає, що абсолютного протиріччя між наукою й релігією в сутності немає. Сучасне мислення по своєму походженню належить західноєвропейській культурі, що два століття назад пережило революцію мислення і світорозуміння, а разом з нею і науково-технічну революцію. Основна ознака нової свідомості — тотальний раціоналізм, впевненість у безмежних можливостях людського розуму, що непомітно перетікає у своєрідну релігію, де місце Бога зайняла сама людина.

41. Сутність релігійної соціології. Поява соціології релігії наприкінці XIX — на початку XX ст. відбулася під впливом двох факторів:

1) Перші ж розвідки релігії в її історії наштовхнули вчених на думку, що задовільне пояснення витоків релігії, специфіки її виявів у різні історичні епохи й у різних народів неможливе без урахування соціального середовища, невіддільним елементом якого вона є, і функцій, які вона у ньому виконує.

2) Починаючи із позитивної філософії французького мислителя 0. Конта, тривав процес становлення соціології як окремої гуманітарної науки про суспільство.

У соціології релігії розглядаються суспільні закономірності виникнення, розвитку та існування релігії впродовж усієї історії людства, її складові компоненти та структура, місце, роль і функції релігії у суспільстві, вплив на інші елементи суспільної системи, особливості зворотної дії конкретного суспільства на релігію.

Соціологія релігії відрізняється від так званої «релігійної соціології», досить поширеної у першій половині XX ст. «Релігійна соціологія» на замовлення релігійних організацій досліджувала переважно релігійну поведінку віруючих людей, маючи на меті визначення напрямів підвищення ефективності діяльності церковних інституцій.

Найвидатнішими дослідниками релігії з соціологічних позицій уважають німецького соціолога и суспільствознавця Макса Вебера, автора трьох томів «Праці з соціології релігії»; Ернста Трьольча (1865—1923), котрий дослідив соціальні елементи християнства і зробив значний внесок у загальну соціологію релігії, проаналізувавши основні релігійно-соціологічні поняття; Йохіма Ваха (1898—1955), котрий у своїй невеличкій праці «Вступ до соціології релігії» намагався окреслити теоретико-методологічні контури нової дисципліни.

Соціологічне дослідження може проводитися на двох рівнях:

— на теоретичному рівні розкриваються загальні характеристики взаємодії релігії з суспільством;

— на емпіричному — конкретні стани релігійності (рівень релігійності у певному регіоні, типологія ставлення до релігії, думки про релігію різних груп населення тощо). Робиться це через систему специфічних категорій і понять, запозичених із термінологічного апарату філософії, соціології, інших релігієзнавчих дисциплін або створених на цій основі самостійно.

Головна проблема, яка досі постає перед соціологією релігії, — це проблема визначення релігії, адже від її розв’язання багато у чому залежить розробка методологічних підстав і постановка дослідницьких завдань цієї наукової дисципліни. Труднощі полягають у необхідності віднайти спільну для всіх релігій сутність і, спираючись на неї, відокремити релігійну дію від будь-якої іншої соціальної дії. Соціологи релігії йдуть дЬома шляхами:

— Перший шлях — субстанційний (змістовний) — означає визначення сутнісної ознаки, за якою релігійне явище можна буде відрізнити від явища нерелігійного, хоча, можливо, зовні схожого на релігійне.

— Другий шлях — функціональний — вважає більш доцільним визначати не що є релігією, а як вона працює, тобто досліджувати не сутність релігії, а її прояви.

Найчастіше сутність релігії вбачається у вірі «в надприродне», або у спілкуванні (переважно культовому) зі «священним» як чимось відмінним від звичайного, повсякденного. Цей спосіб визначення спрацьовує стосовно переважної більшості традиційних форм релігії. З іншої — функціональної — точки зору, релігія постає як сукупність символічних форм і дій, що співвідносять людину з кінцевими умовами її існування (життя і смерть), або як сукупність уявлень і дій, спрямованих на включення тих, хто до них причетний, у соціальну взаємодію. Оскільки під подібне визначення підпадають практично всі явища культури і майже всі люди, з такої точки зору релігія вважається синонімом культури, людства й суспільства.