Предмет, цілі, завдання, принципи релігієзнавства.

РЕЛИГИЯ

МКР

Предмет, цілі, завдання, принципи релігієзнавства.

Релігієзнавство — комплекс наукових академічних (теоретичних, дослідницьких та навчальних) дисциплін, що вивчають суспільну природу релігії — її історію, розвиток та місце в культурі та соціумі, типологію та таке інше.

Предмет. Релігієзнавство вивчає процес виникнення, функціонування й розвитку релігії, її будову, прояви в історії суспільства, роль у житті окремої людини, конкретних суспільств, взаємозв'язок і взаємодію з іншими царинами культури.

Основним предметом релігієзнавства є природа, структурні компоненти, закономірності розвитку релігії, своєрідність її вияву та механізм дії як на індивідуальному, так і суспільному рівнях буття в різні історичні епохи. Тобто релігієзнавство зорієнтоване на розуміння феномена релігії.

Категорії релігієзнавства, функціонуючи в єдиній системі, охоплюють цілісне відношення «людина - релігія - світ».

Особливо треба акцентувати увагу на відмінностях релігієзнавства та теології, які відрізняються цілями (у релігієзнавства вона інформативна, пізнавальна, а в теології – прозелитиська, пропагандистська), основами викладання (основа релігієзнавства – наукові дослідження, а основа теології – релігійні догмати), а також за змістом і формою подачі матеріалу.

Основні принципи релігієзнавства − це науковість, об’єктивність, історизм, деідигологізація та політкоректність.

Завдання курсу релігієзнавства, багатомірні та водночас цілком визначені. Майбутнім педагогам слід виробити чітке наукове уявлення про феномен релігії, закономірності її виникнення, еволюції, з'ясувати зміст релігії як соціального явища, основних функцій її у суспільстві, усвідомити сутність релігійної картини світу, визначити її адекватність сучасним науковим уявленням про навколишній світ, показати внутрішню суперечливість релігійних соціальних доктрин. Неупереджений, об'єктивний погляд на релігію як на складне суспільне утворення може бути забезпечений лише в разі наукового підходу до неї.

Засвоєння курсу релігієзнавства сприяє гуманізації освіти, оволодінню досягнень світової та вітчизняної культури, вільному самовизначенню студентської молоді у світоглядних позиціях, виборі духовних цінностей. Релігієзнавство вносить вагомий внесок у професійну і загальноосвітню підготовку студентів, розвиває вміння вести педагогічну і науково-дослідну роботу відповідно до вимог сучасної науки.

Студенти мають оволодіти багатством змісту релігії та вільнодумства, його духовними цінностями, виробленими цивілізацією впродовж століть найвидатнішими мислителями; глибше усвідомити зростаюче значення і багатоманітність функцій вільнодумства в сучасних умовах.

Принципи релігієзнавства - основоположні ідеї, що визначають смисл усіх інших понять і суджень у процесі пізнання релігії.

Принцип об´єктивності. Його сутність виражає вимога розглядати релігійний феномен таким, яким він є сам по собі, без будь-яких суб´єктивних інтерпретацій, емоційно-упереджених установок. Відповідно до цього принципу певний об´єкт має аналізуватися з урахуванням його внутрішньої необхідності, як незалежна цілісна система.

Принцип історизму. Вимагає, щоб об´єкт релігієзнавчого пошуку сприймався не як щось усталене й незмінне, а як те, що повсякчас змінюється, розвивається.

Принцип толерантності. Передбачає діалог релігійного й нерелігійного світогляду.

 

Релігійні потреби та соціальні функції релігії.

Існує вроджена, витоково притаманна людині схильність до релігії. Так, Дж. Коу називав людину «релігійною твариною», підкреслюючи тим самим, що релігійний інстинкт властивий особі так само, як інстинкт відтворення роду. Одночасно тривав пошук специфічного для релігії інстинкту. Дехто казав про те, що релігія постає «комплексом кількох інстинктів»

По-різному американськими психологами визначається зміст «релігійної потреби». Її основою називають прагнення людини до гармонії з безкінечним, благоговіння перед святим, вказують на відображення у ній проблеми сенсу життя. Незважаючи на такі відмінності, всі точки зору поєднуються висновком, що людина за своєю природою є істотою релігійною.

Потреба у релігії ідентифікується з конкретним суб’єктивним переживанням, почуттям, ставленням, яке, переважно, негативно забарвлене. У. Джемс зазначав, що могутнім стимулом релігійного пошуку виступає конфлікт людини із самою собою та з навколишнім світом, усвідомлення даремності того, що відбувається, жах перед злом, яке сталося, відчай, страх.

Релігійні потреби відносяться до сфери духовних потреб. Вони постають також потребами особистими, тобто такими, через які висловлюється, реалізується ставлення конкретного віруючого до навколишньої дійсності і які задовольняються на індивідуальному рівні.

Релігія, як і будь-яка форма суспільної свідомості, задовольняє певні потреби особи та суспільства, виконує певну соціальну функцію, що визначає її спосіб діяння у суспільстві та багатоманітність соціальних функцій. Зазначимо основні з них.

Компенсаційна. Це найважливіша з функцій релігії. Вона ілюзорно, тобто в уяві самого віруючого, надає йому того, чого йому бракує в реальному житті: щастя, життєвих благ, здоров'я, захисту від життєвих негараздів. Релігія втішає людину в її стражданнях, обіцяє вічне життя і райське блаженство, закликає покладати всі надії на наймилостивішого Бога.

Світоглядна. Людина не може жити без світогляду, який є духовною основою її особистості. Релігія формує релігійний світогляд людини, замінюючи реальні знання ілюзорними уявленнями, істинність яких не піддається сумнівам.

Інтегративна. Релігія є засобом об'єднання єдиновірців своїм віровченням. Масштаби цього об'єднання поширюються в межах релігійної громади і навіть усього суспільства.
У ранніх суспільних формаціях релігія освячувала початок і завершення трудових процесів, брала участь у соціалізації особистості через хрещення, вінчання, похорон, супроводжувала людину від колиски до домовини.

Регулятивна. Релігія через систему своїх духовних цінностей, норм і правил впливає на приватне і громадське життя людини, багато в чому визначаючи її поведінку, життєву позицію, весь Уклад існування.

Апологетична. Ця функція спрямовується на обґрунтування істинності та захист від критики того чи іншого віровчення, основних догматів і принципів релігії.

Учение Конфуция

Конфуций глубоко верил в ценность правильного устройства человеческого общества. Поэтому все его учение сосредоточено на том, как человеку достичь гармоничных отношений — прежде всего с людьми, но также и с миром. Конфуций никогда не учил вере в Бога. Он был агностиком (Агностик — человек, считающий невозможным познать, что такое Бог и есть ли Он вообще.) и считал излишним заниматься вопросами, касающимися потустороннего мира. Он учил, что каждый мог бы жить как благородный человек. Жизнь такого человека проявляется в пяти видах отношений, которые должны быть «правильными». Эти отношения таковы: отца и сына, правителя и подданного, старшего и младшего брата, мужчины и женщины, друга с другом. Особое внимание уделялось отношениям внутри семьи. В ней должно быть абсолютное почтение к старшим. Большое значение в конфуцианстве придается ритуалам, оп­ределенным нормам поведения в различных обстоятельствах.

В конфуцианстве отсутствовали профессиональные священ­нослужители, жертвоприношения совершались главами семейств, государственными чиновниками и императором.

 

- ДАОСИЗМ

Одновременно с Конфуцием стали приобретать популярность мыслители, которые проповедова­ли самососредоточение и аске­тизм. Своей целью они полагали внутренний покой, избавление от суеты, возврат к простоте и естест­венности. Даосизм, в отличие от конфуцианства, не интересовался правильным устройством общест­ва и добропорядочностью граж­дан.

Философская сторона даосиз­ма сильно отличается от его рели­гиозной формы. Последняя связа­на с суеверными учениями и маги­ческими текстами, излагающими тайны эликсира жизни и бессмер­тия. Основателем философского даосизма является легендарный Лао-цзы (его имя означает «ста­рец-учитель»).

Учение Лао-цзы

Главным правилом Лао-цзы было недеяние. Мир сам по себе не является нашим, и поэтому мы не вправе изменять его порядок. Он наш только в том смысле, что мы в нем живем и его понимаем. Недеяние — это отказ от действий в мире по собственному усмот­рению, отказ от «улучшения» мира, это следование естественно­му течению жизни. Гармония не рождается из агрессивности, а происходит из мирности, правильного и спокойного самоустране­ния.

Идеал государства для даосов — маленькая страна, которая не ведет никаких войн, не имеет никаких отношений со своими со­седями, управляется по принципу недеяния и утверждает первич­ность мира вместо первичности человека.

Самым совершенным образом жизни даосы считают отшель­ничество. Цель даосов-отшельников — достижение бессмертия.

Класифікація релігій.

Зібрати вичерпну інформацію про всі релігії світу, яких натепер зафіксовано до 5 тис., ще не вдалося нікому, відповідно ще не вироблено оптимальної класифікації. Релігії поділяють на групи, беручи за основу етнічні ознаки, час виникнення, рівень організації, державний статус.

 

Така модель класифікації базується на найзагальніших принципах. Одним із перших типологізував релігії Гегель, виділивши релігію природи, релігію духовної індивідуальності, абсолютну релігію.

 

Поширеними у релігієзнавстві є генеалогічні (чуттєво-надчуттєві, демоністичні, теїстичні) та морфологічні (родоплемінні, національні, світові) типізації релігій; поділ їх на натуралістичні (абстрактного монізму) та супернатуралістичні (теїзму), релігію природи та етичну релігію.

 

За рівнем розвитку релігії поділяють на такі види:

 

а) ранні вірування - вірування первіснообщинної доби (анімізм, магія, тотемізм, культ предків);

 

б) політеїстичні релігії - національні релігії (за винятком іудаїзму та сикхізму);

 

в) монотеїстичні релігії - християнство, іслам, буддизм (світові релігії), іудаїзм та сикхізм (національні релігії);

 

г) синкретичні релігії - утворилися внаслідок зрощування або злиття різних етнічних і світових релігій: афрохристиянські релігії (церква херувимів і серафимів та ін.), ісламо-християнські секти (абавіти, ісмаїліти відгалужені), суддо-китайські секти (дзен-буддизм, хао-хао), іудео-християнські релігії (мормони);

 

ґ) нові релігійні течії, рухи (нетрадиційні форми релігій): церква Муна (мунізм), церква Антихриста, церква Сатани, церква Свідомості Крішни, йогізм, синтоїзм із культом дзюдо і карате.

 

Релігію можна розглядати як систему, що складається з конкретних релігій, релігійних течій, напрямів, сект, які посідають у ній певні місця.

 

Класифікуючи релігії, застосовують і такі критерії:

 

1. Статистичний (за кількістю віруючих та їх відсотком до чисельності населення).

 

2. Час виникнення:

 

а) релігії, історія розвитку яких налічує багато століть, - буддизм, християнство, іслам та ін.;

 

б) "нові релігійні течії", що виникли впродовж новітньої історії або виникають тепер, - нетрадиційні релігії (кришнаїзм, бахаїзм тощо).

 

3. Рівень організації:

 

а) жорстко централізовані (християнство, буддизм);

 

б) нежорстко централізовані (іслам);

 

в) самовпорядковані (індуїзм, даосизм, синтоїзм);

 

г) децентралізовані.

 

4.Державний статус:

 

а) державні релігії (іслам у країнах Західної Азії, лютеранство - Північної Європи);

 

б) релігії, статус яких не закріплений відповідними державними документами (конфуціанство і даосизм у Китаї, індуїзм в Індії);

 

в) релігії національних меншин (іудаїзм за межами Ізраїлю, сикхізм, зороастризм).

 

5. Правовий статус:

 

а) релігії, підтримувані державою (християнство, індуїзм, іслам, синтоїзм);

 

б) релігії, які держава не підтримує і навіть переслідує (свідки Єгови, бахаїзм в Ірані);

 

в) релігії, до яких ставлення держави нейтральне (джайнізм в Індії).

 

6. Форми поширення:

 

а) континуальні (безперервні, суцільні): іслам, християнство, буддизм;

 

б) дискретні (роздільні, перервні): іудаїзм, бахаїзм, кришнаїзм.

 

7. Етносоціальні критерії:

 

а) автохтонні (етнічні) релігії, що стали частиною етнічної самосвідомості; етнічної культури (іудаїзм, сикхізм, синтоїзм, даосизм);

 

б) уніфіковані, надетнічні релігії (християнство, іслам, буддизм, нові релігійні рухи).

 

Поширеною є схема, що охоплює всі існуючі релігії, виділяючи:

 

І. Ранні форми релігії (родоплемінні): тотемізм, фетишизм, магія, анімізм, аніматизм, анімалізм, шаманство, культ природи, культ предків, політеїзм.

 

II. Національні релігії:

 

1. Ранні національні релігії: релігія Стародавнього Єгипту, релігія народів Дворіччя, релігії Стародавньої Індії (ведична, брахманізм), давньогрецька релігія, релігія Стародавнього Риму, релігії доколумбової Америки та ін.

 

2. Пізні національні релігії: іудаїзм, індуїзм, джайнізм, сикхізм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм, зороастризм.

 

Атеїзм. Маркс, Енгельс

Наприкінці XIX — на початку XX ст. значно поширилися революційно-демократичні ідеї, які заволоділи умами різних верств населення земної кулі. Одним із наслідків цього є розвиток сучасного атеїзму в таких його різновидах, як марксистський, позитивістський та екзистенціалістський.
Марксистський атеїзм. Засвоївши все цінне, що було нагромаджене вільнодумством, подолав історичну та соціально-класову обмеженість попередніх учень. Релігія, згідно з марксизмом, розглядається як одна з форм суспільної свідомості, що відображає суспільне буття людей. Прийнявши тезу попереднього атеїзму про релігію як продукт фантазії людини, марксизм поглибив розуміння релігії на основі принципово нового підходу до осягнення сутності людини. Л. Фейербах розглядав людину абстрактно, як біологічну істоту і це не давало змоги йому ставити походження релігії в залежність від матеріального життя суспільства. Розуміння людської сутності як сукупності суспільних відносин дозволило марксизмові виявити та розкрити соціальну природу релігії. За марксизмом, релігія — це не вигадка окремої особи, а витвір людей, які вступають між собою у певні виробничі відносини і спілкування. Розкриваючи соціальну природу релігійного світогляду, К. Маркс зазначав, що людина — це не абстрактна, десь поза світом існуюча істота. Людина — це світ людини, держава, суспільство. Ця держава, суспільство породжують релігію. Релігія є загальною теорією цього світу, його енциклопедичним компендіумом, логікою в популярній формі... Встановивши залежність релігії від матеріальних умов життя людей, марксизм розкрив характер впливу самої релігії на суспільство та особу, соціальні умови, які породили і живлять релігію.Вихідним принципом марксистського атеїзму є теза діалектичного матеріалізму, що боротьба протилежностей виступає як джерело саморуху матерії, що світ вічний і нескінченний в просторі і часі.

Екзистенціалістський атеїзм. Спирається на філософський принцип, згідно з яким світ набуває значущості й структурності лише завдяки екзистенції, тобто існуванню особи. Вкинута у вир чужого їй буття, людина шукає в ньому свою сутність. Ці шукання викликають неспокій, жах, відчуття трагедії буття. І це становить головний сенс особистого життя людини. У звичайному житті людина не завжди усвідомлює себе як екзистенцію, для цього необхідно, щоб вона опинилася у критичній ситуації. Такою ситуацією є межа смерті. Звідси — заперечення соціальних цінностей, у тому числі релігії. Людині протистоїть суспільство, церква як щось чуже, вороже, що руйнує внутрішній світ особи, її свободу. Жити як всі — означає втратити свою індивідуальність і свободу. Людина самотня у навколишньому світі, їй ніхто не може допомогти. Французький філософ і письменник Жан Поль Сартр (1905 —1980) вважав, що не існує ніякої надприродної сили, яка могла б визначати сутність особи. Людина є вільною, вона творить сама себе і повністю відповідає за свої вчинки перед собою. Крайній індивідуалізм неминуче призводить до асоціальності й песимізму. Екзистенціалісти не лише заперечують релігійні цінності, вони й не визнають ніяких принципів моралі, заявляючи, що кожна людина сама вирішує, у що їй необхідно вірити, що слід вважати моральним чи аморальним. Сутністю життя, особи є пошук смерті. Такий моральний принцип екзистенціалістів суперечить релігії. Ці ідеї справили глибокий вплив на мистецтво та літературу сучасного західного суспільства, на погляди значної частини буржуазної інтелігенції. Екзистенціалістський атеїзм має нігілістичний, бунтарський характер.

Позитивістський атеїзм. Грунтується на принципі заперечення можливості пізнання об'єктивного світу та на визнанні раціональними лише тих наук, які спираються на безпосередній досвід людини. Мета науки — описувати і впорядковувати факти за допомогою логічних понять. Наприклад, австралійський філософ Отто Нейрат (1882—1945) на основі так званої «фі-зикалістської соціології», яка грунтується на єдиній універсальній мові науки, виключив релігію з духовного життя суспільства. Англійський філософ Бертран Рассел (1872 —1970) у працях «Чому я не християнин», «Становище вільної людини», «Сутність релігії», «Містицизм і логіка» з'ясовував питання про позитивний внесок релігії у розвиток цивілізації і дійшов висновку, що релігія є головною перешкодою на шляху людського прогресу. Він з позицій логіки спростовує богословські доведення буття Бога, заперечує основні релігійні догмати, викриває релігійну мораль. Релігію Б. Рассел критикує з позицій науки та здорового глузду. Особисту світоглядну позицію вчений пов'язує із загальнолюдськими ідеалами та моральними цінностями, з гуманізмом, з необхідністю залучити народ до освіти й культури. Він порушує і науково обґрунтовує вимогу повністю відокремити церкву від держави і школу від церкви, звільнити людину від релігійних ілюзій. Його атеїзм має гуманістичний і просвітницький характер.

Фрейдистський атеїзм. Його основоположником є австрійський філософ, психотерапевт Зігмунд Фрейд (1856— 1939). У своїх працях він не лише розкриває сутність релігії, а й обґрунтовує психологічну природу атеїзму. Якщо релігія виникає на основі безсилля людини перед грізними силами природи і внаслідок неприборканих внутрішніх людських інстинктів, то атеїзм обумовлений продуктивним подоланням цих причин. Учений дійшов висновку, що звільнення людини від релігійних ілюзій значною мірою зумовлене швидкістю викорінення її інфантильної безпорадності, перетворення на самостійну, свідому особистість.

3. Фрейд спростовує богословське твердження про те, що релігія є основою моралі. Людина, на його думку, повинна покладатися на власні сили. Лише людина, звільнена від влади авторитету релігії, здатна правильно використати свій розум і талант, об'єктивно пізнати навколишній світ, правильно визначити своє місце та роль у ньому, не впадаючи в релігійні ілюзії. Вчений виступає проти релігійного виховання, вважаючи, що воно є перешкодою у розумовому розвитку особи.

Релігія Стародавнього Риму

Релігія римлян древнішого часу засновувалася головним чином на уявленні про внутрішні сили, властиві окремим предметам і людям, на вірі в духів – охоронців і заступників місць, дій, станів. До них відносилися генії (добрі духи, що охороняли людину протягом його життя), пенати (охоронці і заступники рідного будинку, а потім – усього римського народу, звідси бере свій початок відомий вислів -«повернутися до рідних пенатів», тобто повернутися на батьківщину, додому). Вірили і в божества гір, джерел, лісів. Ці духи і божества були спочатку безособові і бесполі, нерідко іменувалися і в чоловічому, і в жіночому роді (Янус і Яна, Фавн і Фавна). Цим божествам приносилися жертвоприносини, їм присвячувалися релігійні церемонії. Величезне значення додавалося різного роду гаданням (по польоту птахів, по внутрішностях тваринних т.д.)

Під впливом італійських племен з’явилися бог Сатурн, верховний бог Юпітер, Юнона і Мінерва. У плебеїв (нижчого шара громадян) була своя трійця божеств: Церера (богиня злаків), Лібер (бог виноградників) і Лібера. Загальноіталійськими богами стали Марс (бог війни), Діана (богиня Місяця), Фортуна (богиня щастя, успіху), Венера (богиня весни і садів, потім – любові і краси). Деякі боги шанувалися головним чином обличчями одного стану або професії (торговці шанували Меркурія, ремісники – Мінерву). У римлян не склалася розвинена міфологія. З посиленням грецького впливу відбувається певне зближення римських богів з грецькими і запозичення грецької міфології (Зевс – Юпітер, Гера – Юнона, Афіна – Мінерва, Аськлепій – Ескулап). Проникали в Рим і східні культи – Ісиди, Осіріса, Кібелі, вмираючого і воскресаючого бога Мітра. Не без східного впливу на етапі імперії оформився культ імператора як живого бога.

Відмінною рисою світогляду древніх римлян була міфологізація своєї історії. Якщо про богів практично не було сюжетних розповідей, то про основу Рима повествовал міф про братів Ромуле і Реме, чудом що залишилися в живих після змови проти їх батька і вигодуваних вовчицею. Починаючи з древніших часів, передавалися розповіді про військову доблість і патріотизм римлян. Один з них – про Гая Муция, прозваного Сцеволою (Левшой). Під час облоги Рима етрусками він пробрався у ворожий табір і спробував убити царя, але був схоплений. Щоб показати ворогу несокрушимість духа римлян, Гай Муций сам поклав праву руку на вогонь світильника і спалив її, не проронив ні звуку. Приголомшені етруски відпустили Муция і зняли облогу. Пізніше військові перемоги Рима відмічалися грандіозними тріумфами, а полководці, що прославилися ставали об’єктом культу. Римський народ сприймав себе вибраним, а своя держава – як одну з вищих цінностей.

 

Брахманізм. Упанішади

БРАХМАНИ́ЗМ, этап развития религиозной мысли в Индии (приблизительно 8—2 вв. до н. э.), связанный в основном с поздневедийской литературой (брахманы, араньяки (см. АРАНЬЯКИ), упанишады (см. УПАНИШАДЫ)).
Ведийские истоки брахманизма
Брахманизм может рассматриваться как ранняя стадия индуизма (см. ИНДУИЗМ), главное содержание которой состоит в переходе от ведийской мифологии и политеизма (ведическая религия (см. ВЕДИЙСКАЯ РЕЛИГИЯ)) к идее единого бога-творца и затем — абстрактного абсолюта, основы и причины мира. Этот переход начинается уже в «Ригведе (см. РИГВЕДА)». В некоторых гимнах, особенно поздних, выражается неудовлетворенность архаической космогонией, делаются попытки найти единственного творца мира, бога, объединяющего в себе свойства и функции всех богов и вместе с тем превосходящего их. На эту роль в «Ригведе» выдвигаются разные фигуры, наиболее отчетливо — богиня речи Вач (см. ВАЧ), Вишвакарман (бог-ремесленник, «Творец всего») и некий космический человек Пуруша (см. ПУРУША). Последние, по сути дела, отождествлены и названы Первым зародышем вселенной или самой вселенной. Один из гимнов (X.21) определяет в качестве причины мира Праджапати (см. ПРАДЖАПАТИ) («Владыка существ»), фигура которого становится центральной в брахманах, текстах, посвященных описанию и толкованию ведийского ритуала. В них Праджапати уподобляется Золотому зародышу (Хираньягарбха (см. ХИРАНЬЯГАРБХА)) вселенной и понимается как воплощение космического жертвоприношения, объединяющего в себе и того, кому приносится жертва, и ее исполнителя, и саму жертву. Расчленив себя, Праджапати из своих частей творит мир и как бы растворяется в нем, наделяя его своей силой.
Брахманы
Такая интерпретация космогонического акта, не порывая окончательно с мифологией, все же далеко отходит от изначального ведийского мифа о борьбе Индры (см. ИНДРА) с Вритрой (см. ВРИТРА). Без сомнения, она отражает ведийские представления о жертвоприношении как аналоге творения мира и об огромной потенциальной силе правильно исполненных ритуальных действий. Сами эти действия постепенно приобретают все большее значение, и ритуал, будучи поначалу лишь средством общения людей с богами и их взаимного обмена благами, становится с течением времени инструментом магического воздействия на богов, подчинения их воле жрецов. Заключенная в ритуале сила, соединяющая его с космическими процессами, получила название «брахман» (от санскр. корня «брах» — «расти», «расширяться», «поддерживать»). Так ранее именовался текст (мантра, заклинание, молитва), способный оказать воздействие на богов, и так стали именовать жрецов — знатоков и исполнителей ритуала и священных текстов, т. е. тех, кто владел брахманом. Они образовали сословие, или варну (см. ВАРНЫ), духовных и интеллектуальных лидеров древнеиндийского общества, чей авторитет и высокий социальный статус стали в этот период непоколебимо прочными.
Араньяки
Одним из главных занятий брахманов-теоретиков стало осмысление параллелизма космоса и ритуала, символическая трактовка ритуальных действий и их деталей. Размышления на эти темы были сосредоточены, помимо брахман, в араньяках, «лесных (книгах)», предназначенных для отшельников. В них преобладает интерес к чисто мыслительным операциям и появляется идея внутреннего, ментального жертвоприношения (например, дыхание — прана (см. ПРАНА) — осмысляется как «пранагнихотра» — «возлияние в огонь посредством дыхания»). Параллельно развивается идея аскезы (см. АСКЕЗА) как фактора жертвоприношения, намеченная в брахманах, где Праджапати совершает акт творения мира с помощью тапаса (см. ТАПАС), жара аскетических подвигов.
Упанишады
Концепция брахмана как космической силы получает окончательное оформление в упанишадах. Брахман — безличная сущность, основа и причина мира. Он не может быть ни определен, ни описан позитивно, он, как говорится в «Брихадараньяка упанишаде», — «не это, не то» («нети, нети»).
Другое важнейшее понятие в упанишадах — Атман (см. АТМАН), индивидуальное духовное начало в человеке, его сокровенная суть. Хотя иногда это начало ассоциируется с праной, жизненным дыханием, все же преобладает тенденция считать Атман внетелесной, безличной сущностью, тождественной Брахману (его называют также Творцом, Истиной, Чистым интеллектом). Идея такого тождества — центральная в упанишадах, и высшая мудрость состоит, согласно их учению, в ее осознании.
Создателей упанишад волновали и другие вопросы, связанные с человеком и его сущностью, его местом в мире. Среди них — проблема жизни и смерти, обсуждение которой приводит к выработке концепции перерождений. Высказывается идея, что воплощение человека зависит от его знаний, но предпочтение в целом отдается точке зрения, согласно которой воплощение определяется деяниями (карма) человека в предыдущем рождении. Так оформляется столь существенная для индуизма (равно как буддизма (см. БУДДИЗМ) и джайнизма (см. ДЖАЙНИЗМ)) теория кармы (см. КАРМА). В связи с ней развивается и сложившееся еще в Ведах представление о двух возможных путях человека после смерти. Те, кто осознал тождество Атмана и Брахмана, идут путем богов (дэваяна) в мир вечного блаженства; те же, кто не обрел истинного знания, идут по пути предков (питрияна), то есть вновь и вновь возрождаются в этом мире.
Исследуя природу человеческого «Я», авторы упанишад немало места уделяют жизненному дыханию (пране), носителю принципа жизни, которое становится одним из проявлений Атмана, а также проблеме сна, приводящей к теории трех состояний индивида. Эти состояния (бодрствование, сон со снами, сон без снов) представляют собой стадии погружения в истинное человеческое «Я». Последняя означает состояние полной нерасчлененности, абсолютного покоя, безличности — то есть Атмана.
Некоторые поздние упанишады предлагают нетрадиционные способы достижения истины, в частности, работу над телом, чем закладывается основа характерного для индуизма учения йоги (см. ЙОГА). Появляется в упанишадах, хотя и спорадически, идея личного бога. Упоминаются Рудра (Шива (см. ШИВА)) и Нараяна (Вишну (см. ВИШНУ)) как воплощения Брахмана, что можно считать важным звеном становления собственно индуизма.
Смрити
Наряду с религиозно-философскими текстами в период брахманизма появляется целая литература практического свойства, относящаяся к категории «смрити (см. СМРИТИ)». Это всякого рода наставления, касающиеся правил совершения публичных ритуалов (шраута-сутры) и домашних обрядов (грихья-сутры), а также тексты, трактующие вопросы этики и права (дхарма-сутры). В центре этих текстов — понятие дхармы («закон», «порядок»), которое пришло на смену космической рите (см. РИТА) и, обретя человеческое измерение, стало означать не только всеобщую упорядоченность явлений (и космических, и социальных), но еще и долг человека, исполнение им своих обязанностей, прежде всего религиозных.

 

Класичний індуїзм

Індуїзм — основна релігія Індії і одна із світових релігій. Індуїзм охоплює широку різноманітність вірувань та обрядів. Терпимість, з якою в рамках індуїзму відносяться до різноманітності релігійних форм, мабуть, унікальна серед світових релігій. В індуїзмі немає ні церковної ієрархії, ні верховного авторитету. На відміну від християнства або ісламу, в індуїзмі не було свого засновника, чиє учення розповсюджувалося б послідовниками.

Велика частина положень індуїзму була сформульована за часів Христа, однак коріння цієї релігії більш давнє; деякі з богів, яким поклоняються індуїсти сьогодні, були предметом поклоніння їхніх предків майже 4000 років тому. Незважаючи на протиріччя між різними варіантами індуїзму, в основі всіх лежить декілька фундаментальних положень. За межами вічно мінливого фізичного світу існує єдиний універсальний дух, який називається Брахман. Душа (атман) всякої істоти у Всесвіті, включаючи і богів, є часткою цього духа. Коли вмирає плоть, душа не гине, а переходить в інше тіло, де продовжує нове життя. Доля душі в кожному новому житті залежить від її поведінки в минулих втіленнях. Закон карми свідчить: ніякий гріх не залишається без покарання, ніяка доброчесність — без нагороди; якщо людина не отримала заслуженого покарання або нагороди в цьому житті, вона отримає їх в одному з подальших. Поведінка людини визначає вищий або нижчий статус подальшого втілення, від неї самої залежить, чи народиться вона знову людиною, богом або, припустимо, свинею. Для більшості індуїстів важливим елементом релігійних вірувань є сонм богів. В індуїзмі нараховуються сотні божеств, від дрібних божків місцевого значення до великих богів. Найбільш відомі — Вішну, Рама і Крішнаяк дві форми Вішну, Сива (Шива) і бог-творець Брахма. Священні книги відіграють велику роль у всіх різновидах індуїзму. Особливе значення мають такі класичні санскритські тексти, як веди та упанішади. Народний індуїзм використовує як священні тексти також епічні поеми «Рамаяна» і «Махабхарата», нерідко в перекладі з санскриту на місцеві мови. Частина «Махабхарати» — «Бхагавадгіта» — відома практично кожному індуїсту. «Бхагавадгіту» можна було б назвати святим письмом індуїзму. У священних книгах індуїстів міститься декілька різних описів походження та побудови Всесвіту.

В індуїстському Всесвіті є лише одна постійна сутність — Брахман, універсальний дух, що заповнює простір і час. Всі інші сутності, такі, як матерія та розум, є «похідними» Брахмана, а тому являють собою майю, або ілюзію. Брахман є абсолют неподільний, незмінний, безособовий, який не має статі та підноситься над поняттями добра і зла. Священні книги індуїзму називають чотири мети, на досягнення яких повинне бути націлене життя людини. Це артха — багатство і влада; кама — насолода і задоволення бажань. Артха і кама є законними цілями і вважаються важливими складовими потреб людини, однак вони поступаються за значущістю двом іншим цілям життя: дхармі — правильній поведінці та мокші — звільненню від циклу нескінченних перероджень. Головною серед цих цілей є дхарма.

Нарівні з моральністю і правильною поведінкою це поняття означає також якість і обов'язок. Дхарма вічна і незмінна. Усе суще має свою дхарму. Дхарма людини (манава-дхарма) відповідає правилам поведінки, які личать кожному індивіду. Сюди входить повага до священнослужителів і священних текстів, правдивість, відмова від насильного позбавлення життя, здійснення добродійних вчинків і шанування богів. У чоловіків, жінок, старих, молодих, правителів і простолюдинів різні дхарми; своя дхарма існує длякожної великої соціальної групи. Важливе місце в індуїзмі займає йога. Санскритське слово «йога» означає зв'язок, з'єднання або дисципліну. Метою того, хто займається йогою (він іменується йогин чи йог), є досягнення стану самадхи, або «розчинення» особистості в Брахмані як засобу пізнання Всесвіту. Підготовка йогина, як правило, ведеться під суворим наглядом гуру—духовного вчителя і включає в себе дотримання таких чеснот, як ненасильство, правдивість, цнотливість, а також навчання контролю надтілом, уміння вимикати почуттєві сприйняття та медитувати.

 

Шляхетний муж

Цзюнь-цзи (Шляхетний муж) посідає одне з центральних місць у вченні Конфуція, йому відведено роль ідеальної людини, прикладу для наслідування, людини, яка, незалежно від свого походження, культивує моральні цінності, знає свої обов’язки й діє на благо суспільства, якому служить. Для того, щоб досягти идеалу Шляхетного мужа, необхідна цілісна система освіти й виховання.

Учитель сказав: “Каждый может стать благородным мужем, нужно только решиться им стать”.

Шляхетний муж, за словами Конфуція, неодмінно ввічливий, милосердний і викликає повагу, але головне – має незламну силу волі й стійкість духу. Він не знає страху й спокійно приймає удари долі, навіть мученицьку смерть, адже знає, що все життя служив добру й совість його чиста. Йому легко підкорятися, оскільки він вимагає від інших лише те, що їм доступне, але йому важко вгодити, бо він цінує людей не за послуги, що йому зробили, і навіть не за їх особисті якості, а за безкорисливе служіння Великому Шляху.

Жень (людяність)

Ієрогліф жень складається із знаків “людина” й “два”, тобто він означав стосунки між людьми. Принцип жень втілює гуманність і людинолюбство.

“Человек, наделенный человечностью, обладает пятью качествами: он учтив, великодушен, честен, прилежен и добр. Тот, кто учтив в обращении, избегает оскорблений. Тот, кто великодушен, привлечет к себе людей. Тот, кто честен, будет пользоваться доверием других. Тот, кто прилежен, добьется успеха. Тот, кто добр, сможет использовать людей на службе“.

Людяність – це шлях кожної людини до себе. І вона робить людину мостом між тим, чим вона є, і тим, чим вона має бути.

Лі (ритуал)

Кун Цзи сповнив новим етичним значенням цей принцип дотримання традиційних ритуалів і звичаів: це видимий вираз космічного й небесного ладу на землі. Крім того, йдеться про людську здатність через розуміння зв’язку небесного й земного виявляти Справедливість у всіх своїх діях.

Ритуал у Конфуція – це дійсно каліграфія сердця, і він зовсім не вичерпується бездумним дотриманням тих чи інших правил доброчесності. Життя за ритуалом передбачає стан невсипного пильнування, жорсткий контроль