Особливості національних релігій

З виникненням у IV тисячолітті до н. е. перших великих цивілізацій трансформуються зміст та функції релігійних вірувань. Родоплемінні зв'язки поступаються місцем політичному об'єднанню людей, де індивіди мали підпорядковуватися державному примусу та закону. Класова структура суспільства виявилася внутрішньо глибоко суперечливою: свобода небагатьох забезпечувалася поневоленням більшості. Таке суспільство, роз'єднане нерівністю і ворожнечею, потребувало об'єднуючої і регулюючої духовної сили, що і стало однією з найважливіших функцій релігії. Боги в уяві народів давніх цивілізацій виступали зосередженням влади над природою і людським суспільством.

Релігійні системи, що функціонували чи й нині продовжують функціонувати в межах окремих державних утворень або переважно серед представників певних етнічних спільнот називають етнічними, етнічно-державними, або національними. Вони поділяються на ранні та пізні.

До ранніх національних релігій належать: релігія Стародавнього Єгипту; релігія Давньої Месопотамії; Давньогрецька релігія; Давньоримська релігія; релігії Мезоамерики. Цим релігіям притаманний ряд загальних спільних рис:

- політеїзм (від грецьк. poly - багато, theos- бог), тобто багатобожжя. З-поміж багатьох богів, як правило, виділялось декілька найголовніших, а серед них - верховний бог, який вважався повелителем як богів, так і людей, законодавцем і охоронником суспільних порядків. Решта ж головних божеств виступали його помічниками, що забезпечували впорядкування окремих сфер земного і "потойбічного" життя;

- зародження уявлень про потойбічний світ і вчень про "загробне" воздаяння, тобто наявність причинного зв'язку між тим, як поводила себе людина під час земного життя та її долею у житті потойбічному. Праведників очікувала посмертна винагорода, а грішників - посмертна кара;

- поява спеціалізованої складної обрядової діяльності - ритуалів, молитов, церемоній, зокрема обов'язковість жертвоприношень у вигляді цінних продуктів харчування чи речей, а часто і кривавих пожертвувань тварин і навіть людей. При цьому в окрему групу виділяються виконавці і керівники обрядів та ритуалів, що мають виключне право тлумачити істини віровчення - стан священнослужителів.

Релігія Давньої Греції Релігія Стародавньої Греції політеїстична і антропоморфна, вона почалася з міфології і в міфології знайшла своє найкраще вираження. Олімпійська ієрархія богів своє класичне завершення набуває наприкінці VI- початку V століття до н.е. Олімпійський пантеон очолював отець і повелитель усіх богів і людей Зевс. Окрім нього, до олімпійського пантеону належать: Гера - головна з богинь, дружина Зевса, покровителька заміжніх жінок і дітей, родинного життя, подружньої вірності; Посейдон - володар моря і покровитель мореплавства; Афіна - богиня мудрості, покровителька наук та мистецтва; Артеміда - богиня полювання, покровителька тварин та породіль; Аполлон - покровитель мистецтва та наук; Асклепій - бог-цілитель; Пан - бог пастухів; Афродіта - богиня кохання та краси; Арес - бог війни; Гефест -бог земного вогню і ковальського ремесла; Гестія - богиня сімейного вогнища; Гермес - бог торгівлі; Діонісій - бог виноградарства та виноробства.; Феміда - богиня правосуддя; Немезіда - богиня покарання; Ніка - богиня перемоги. Для греків олімпійські боги не були творцями світу, вони захопили його у готовому вигляді, подолавши титанів. Грецька міфологія вважала, що світ вічний. Грецькі боги схожі на людей, їх спосіб життя мало чим відрізнявся від людського, їм притаманні усі людські якості, у тому числі і негативні. Головна відмінність небожителів полягала в їхньому безсмерті та надприродній могутності. Таке антропоморфне уявлення греків про своїх богів неминуче викликало відповідне ставлення до них - в їх очах боги були зрозумілими людиноподібними істотами. Поруч з олімпійськими богами в давньогрецькій міфології виникає значна кількість героїв - напівбогів за своїм походженням. Тільки в Греції герої користувалися досить високим культовим престижем і навіть могли досягти безсмертя (Геракл). Тим самим розвивається ідея людини як богоборця, що готовий сперечатися з богами, викликати їх на змагання тощо. Досить виразно в грецькій міфології розроблена ідея людини. Люди од самого початку вважаються частиною космічного організму, вони мають безсмертну душу, тіло ж є лише тимчасовим місцезнаходженням душі. Проте в грецькій релігії майже не розвинена ідея загробного воздаяння, потойбічної винагороди тут не існувало. Посмертна доля людини, згідно з уявленнями давніх греків, незавидна - жалюгідне перебування душі у вигляді блідих тіней у підземному царстві Аїда. Життя людини од самого початку визначається долею, котру уособлювали три Мойри. Людська доля є вираженням вселенського закону справедливості. Саме відчуття справедливості відрізняє людей від тварин. Основний обов'язок людини - бути справедливим, шанувати богів, виконуючи ритуал. В елліністичну епоху полісна релігія спочатку витісняється різними релігійно-містичними течіями і філософськими вченнями, а з появою християнства релігія стародавніх греків остаточно відкидається.

Релігія Стародавнього Риму

Релігія римлян древнішого часу засновувалася головним чином на уявленні про внутрішні сили, властиві окремим предметам і людям, на вірі в духів – охоронців і заступників місць, дій, станів. До них відносилися генії (добрі духи, що охороняли людину протягом його життя), пенати (охоронці і заступники рідного будинку, а потім – усього римського народу, звідси бере свій початок відомий вислів -«повернутися до рідних пенатів», тобто повернутися на батьківщину, додому). Вірили і в божества гір, джерел, лісів. Ці духи і божества були спочатку безособові і бесполі, нерідко іменувалися і в чоловічому, і в жіночому роді (Янус і Яна, Фавн і Фавна). Цим божествам приносилися жертвоприносини, їм присвячувалися релігійні церемонії. Величезне значення додавалося різного роду гаданням (по польоту птахів, по внутрішностях тваринних т.д.)

Під впливом італійських племен з’явилися бог Сатурн, верховний бог Юпітер, Юнона і Мінерва. У плебеїв (нижчого шара громадян) була своя трійця божеств: Церера (богиня злаків), Лібер (бог виноградників) і Лібера. Загальноіталійськими богами стали Марс (бог війни), Діана (богиня Місяця), Фортуна (богиня щастя, успіху), Венера (богиня весни і садів, потім – любові і краси). Деякі боги шанувалися головним чином обличчями одного стану або професії (торговці шанували Меркурія, ремісники – Мінерву). У римлян не склалася розвинена міфологія. З посиленням грецького впливу відбувається певне зближення римських богів з грецькими і запозичення грецької міфології (Зевс – Юпітер, Гера – Юнона, Афіна – Мінерва, Аськлепій – Ескулап). Проникали в Рим і східні культи – Ісиди, Осіріса, Кібелі, вмираючого і воскресаючого бога Мітра. Не без східного впливу на етапі імперії оформився культ імператора як живого бога.

Відмінною рисою світогляду древніх римлян була міфологізація своєї історії. Якщо про богів практично не було сюжетних розповідей, то про основу Рима повествовал міф про братів Ромуле і Реме, чудом що залишилися в живих після змови проти їх батька і вигодуваних вовчицею. Починаючи з древніших часів, передавалися розповіді про військову доблість і патріотизм римлян. Один з них – про Гая Муция, прозваного Сцеволою (Левшой). Під час облоги Рима етрусками він пробрався у ворожий табір і спробував убити царя, але був схоплений. Щоб показати ворогу несокрушимість духа римлян, Гай Муций сам поклав праву руку на вогонь світильника і спалив її, не проронив ні звуку. Приголомшені етруски відпустили Муция і зняли облогу. Пізніше військові перемоги Рима відмічалися грандіозними тріумфами, а полководці, що прославилися ставали об’єктом культу. Римський народ сприймав себе вибраним, а своя держава – як одну з вищих цінностей.