Поняття правонаступництва в міжнародному праві. Види і форми правонаступництва. Підстави правонаступництва.

Під міжнародним правонаступництвом розуміється перехід прав і обов'язків від одного суб'єкта міжнародного права (правопопередника) до іншого (правонаступника) внаслідок виникнення або припинення існування держави або зміни її території. Правонаступництво вважається одним із найдавніших інститутів міжнародного права. Правонаступництво виникає: при розпаді федерації; при інших територіальних змінах (розпаді держави на дві і більше держави, злитті держав або входженні території однієї держави до складу іншої); при соціальних революціях; при розпаді колоніальної системи. Об'єктами правонаступництва можуть бути: територія; договори; державна власність; державні архіви; державні борги; членство в міжнародних організаціях. Існують такі види правонаступництва: повне - універсальне - коли до правонаступника переходять усі права й обов'язки правопопередника (наприклад, Україна є повним правонаступником УРСР); неповне (часткове) - коли до правонаступника переходить частина прав і обов'язків або тільки права чи обов'язки (наприклад, Україна є частковим правонаступником СРСР з питаннь ядерної зброї); відсутність правонаступництва (tabula rasa - чиста дошка) - коли новий суб'єкт міжнародного права відмовляється від усіх прав і обов'язків правопопередника, у тому числі не зв'язує себе його зобов'язаннями по міжнародних договорах (після поділу англійським урядом у 1947 року Індії на 2 домініона - Індійський Союз і Пакистан - Індія оголосила про прийняття на себе всіх боргів, що належать території Пакистану, хоча обговорила можливість наступних регресних вимог до Пакистану).

Зважаючи на те, що основними суб'єктами міжнародного права є держави, у міжнародному праві мова йде насамперед про їхнє правонаступництво. В даний час основні питання правонаступництва держав урегульовані в двох універсальних договорах: Віденській конвенції про правонаступництво держав стосовно договорів від 23 серпня 1978 року (Україна приєдналася до даної конвенції 17 вересня 1992 року) і Віденської конвенції про правонаступництво держав стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів від 8 квітня 1983 року (Україна приєдналася до даної конвенції 17 листопада 1992 року). Правонастуиництво держав стосовно міжнародних договорів Віденська конвенція 1978 року регулює правонаступництво тільки стосовно договорів, що укладені в писемній формі, і тільки лише між державами. У відношенні усних договорів і договорів між державами й іншими суб'єктами міжнародного права діють звичайні норми. Віденською конвенцією 1983 року встановлені правила правонаступництва стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів. Відповідно до Конвенції державна власність - це майно, а також права й інтереси, що на момент правонаступництва належали відповідно до внутрішнього права держави-попередниці, цій державі.

Державні архіви являють собою сукупність документів будь-яких давнини і роду, зроблених або набутих державою-попередницею у ході її діяльності, що належать державі на момент правонаступництва відповідно до її внутрішнього права, і такі, що зберігаються під її контролем у якості архівів для різноманітних цілей. Під державним боргом розуміється будь-яке фінансове зобов'язання держави стосовно іншої держави, міжнародної організації або будь-якого іншого суб'єкта міжнародного права, що виникло відповідно до міжнародного права.

 

27. Міжнародно-правове регулювання правонаступництва держав відносно міжнародних договорів, державної власності, державних архівів, державних боргів.

Правонаступ у віднош договорів

правонаступ у віднош дог регул-ся Венською конв про правонаступ держ стосовно

дог від 23 серп 1978р. За конвенцією є 3 випадки правонаступ держ: 1. Утвор

нових незалеж держ на терит, що є об`єктом правонаступ держав; 2.об`єднання

кількох держ в одну або поділ держ на кілька самостій держ; 3. Передача за

погодженням частини терит однієї держави іншій. Щодо №1- в конвенції

закріплено подож про правонаступ для конкрет випадку, коли нова незалеж держ

не зобов`язана зберігати в силі якийсь дог або ставати його учасн лише тому,

що в момент правонаступ держав цей дог був у силі стосовно терит., що є

об`єктом правонаступ держав. Це полож називають принципом tabula rasa (гос

начинает свои договор отношения с чистого листа.) Водночая нові держ можуть

встановити свій статус учасника будь- якого багатосторон дог, що в момент

правонаступ був у силі стосовно терит, що є об`єктом правонаступ. №2- якщо 2

або кілька держ об`єднуються і тим самим утвор одну держ.- спадкоємицю, будь-

який дог, що залиш чинним в момент правонаступ держ стосовно будь- якої з

них, продовжує залиш таким стосовно цієї держ.- спадкоємиці. Винятки: 1.

Держ.- спадкоєм та ін держ.- учасниця домовились про інше; 2. Із дог видно

або ін способом встановлено, що застосув цього дог щодо держ.- спадкоємиці

несумісне з об`єктом і цілями дог. №3- якщо частина терит держ, або будь- яка

терит, за міжнар віднос якої держ відповідає і яка не є частиною її терит.,

стає частиною терит ін держ.:1. Дог колиш держ втрачають чинність стосовно

терит., що є об`єктом правонаступ держав, із моменту правонаступ; 2. Дог

держ.- спадкоєм набир чинності стосовно терит., що є об`єктом правонаступ

держ., з моменту правонаступ держ, крім випадків, коли з дог видно або ін

способом встановлено, що застосув цього дог до даної терит було б несуміснє з

об`єктом і цілями цього дог або докорінно змінило би умови його дії.

.Правонаступ-цтво у віднош. держ. влас-ті

Держ вл-ть держави-попередника – майно, права та інтереси, які на момент

прав-цтва держав належали цій держ.

Відповідно до В.Конв¢83 перехід держ вл-ті держави-попередника тягне за

собою виникнення права у держ-наступника. Перехід виникає з моменту

правонас-ва. Перехід – без компенсації. Перехід не торкається прав і майна

третьої держави, яке в момент переходу знах на тер попередника. Обов¢язком

попередника є зберіг-я від пошкодження майна яке перех до наступника. При

переході частини території до наст-ка нерух. держ вл-ть,що знах на цій тер –

перех до наступника. Рухома перех до наст-ка якщо вона пов¢язана з ді-тю

попер-ка на цій тер.При виникн-ні на даній тер нової незал держ до неї перех

майно, що знах на цій тер і за її межами.

Правонаступ-цтво у віднош держ архівів.

Держ архіви – сук-ть док-тів будь-якої давнини і змісту, утворених чи придбаних

держ-попередником у ході її ді-ті, які належ їй згідно з її внутр правом і

зберігалися як архіви.Від.Конв.¢83. Перехід архівів

тягне за собою виникн-я прав на них у дер-наступника. Перехід архівів відбув

без компенсації. Датою переходу архівів до наступника є момент правонаступ-ва

держав. Перехід не торкається архівів третьої держави, які на момент

правонаст-ва знах на тер попер-ника. Дер-попередник зобов¢язана зберігати

від пошкодження чи знищення архіви, що переходять. Коли передається частина

тер-ії, перехід архівів від попередника до наступника регулюється угодою між

ними. Якщо угода відсутня, то наступнику передається частина архівів, яка з

метою нормального управління тер-єю(що є об¢єктом правонас-ва)повинна знах

в розпорядженні держави, якій передається тер-ія. Передаються також архіви, що

мають відношення гол чином до тер, що є об¢єктом правонаст-ва.

.Правонаступ-цтво у віднош. держ боргів.

Держ борг – будь-яке фін зобов¢яз держави-попередника відносно іншої

держави, МО чи ін суб¢єкта МП, що виникло у відповідності з МП. Від.

Конв¢83. Перехід держ боргів попередника тягне за собою припинення

зобов¢язань держави-попередн. і виникнення зобов¢язань наступника.

Датою переходу д.боргів є момент правонаст-ва держав. Правонаст-во держав не

торкається прав іобов¢язків кредиторів. Коли частина тер-ії держави

передається ін державі, перехід д.борга від попередника до наступника регул-ся

угодою між ними. В разі відсутності угоди д.борг переходить до наступ-ка у

справедливій частці з урахуванням майна, прав та інтересів, які переходять до

наступника у зв¢язку з даним д.боргом. Такий перехід відбувається і в

разі, коли держава розділяється і припиняє своє існування і його частини

утворюють дві чи кілька держав-наступників.Коли держава-наступник є новою

незалежною державою, то до нього не переходить ніякий д.борг попередника (якщо

немає іншої домовленності). Якщо кілька держав об¢єднуються і створюють

одну державу-наступника, то до неї переходить д.борг попередника

 

28. Правонаступництво України у зв’язку з розпадом СРСР.

Основою правонаступництва є принципи МП та Віденської конвенції 1983 р. Договірний принцип, який передбачає низку договорів і угод.

 

Мінська угода (8 грудня 1991 р.) - про створення СНД. "СРСР як суб'єкт МП більше не існує".

 

Алма-Атинська Декларація (21 грудня 1991 р.) - "СРСР припиняє своє існування", приймаються всі Мд укладені СРСР.

 

Рада голів держав СНД (21 грудня 1991 р.) - підтримала РФ в тому, щоб вона продовжила своє членство в ООН та інших МО. З урахуванням положення Росії - надалі Росія зробила висновок, що вона є продовжувачем СРСР. Україна вважає це неправомірним.

 

Меморандум про порозуміння з питань правонаступництва щодо Мд колинього СРСР які мають взаємний інтерес (6 червня 1992 р.) - п.1 "Мд мають загальний інерес в Мд", питання про участь в Мд вирішуються кожною державою окремо. Положення п.1 = ст. 34 Віденської конвенції 1978 р.

 

Закон України "Про правонаступництво України" (1991). Ст. 7 - Україна є правонаступницею прав і обов'язків СРСР, які не суперечать Конституції України.

 

Закон України "Про участь України в митній конвенції про міжнародні перевезення...". ВРУ ухвалила "вважати обов'язковою цю конвенцію для України, як однієї з держав-правонаступниць колишнього СРСР".

 

Ст. 6 Закону України "Про правонаступництво України" - "Україна підтверджує свої зобов'язання, укладенені УРСР, до проголошення незалежності" = ст. 34 п. 2 б) Віденської конвенції 1978 р.

 

Перелік Мд, що стосувалися 2-х або більше, але не усіх держав - про скорочення озброєнь, про нерозповсюдження ядерної зброї.

 

Держави-правонастунпниці підтвердили свою участь в Мд стосовно їхньої території з урахуванням власних інтересів. В 1994 р. Україна приєдналась до багатосторонньої угоди про нерозповсюдження ядерної зброї.

 

Мд колишнього СРСР про кордони та їх режими торкаються всіх країн-наступниць СРСР. Правонаступництво не торкається встановлених міжнародними договорами кордонів. Держави-наступниці повинні підтвердити свої кордони з третіми державами, кордони між державами-наступницями повинні збігатися зі старими адміністративно-територіальним устроєм.

 

Ст. 5 Закону України "Про правонаступництво України" - державним кордоном України є державний кордон СРСР, що відмежовував територію України від інших, та кордон між Україною і Білорусією, Росією, Республікою Молдова за станом на 16 липня.

 

Угода між Україною-США від 10 травня 1995 р. в результаті обміну нотами - "відправною точкою" в питаннях про 2-сторонні угоди між ними є ст. 34 Віденської конвенції 1978 р. В результаті договірного розгляду було вирішено, що деякі договори застаріли, ігші не можуть бути застосовані, а треті, зазначені в Додатку до ноти, розглядаються чк чинні.

 

4 грудня 1991 р. - договір "Про правонаступництво щодо зовнішнього боргу і активів СРСР" - держави-правонаступниці домовились про те, що частка кожної з них визначається урахуванням виробленого національного прибутку, експорту, імпорту та чисельності населення.

 

Росія = 63,34 % Україна = 16,37 % Білорусія = 4,13 %

 

Казахстан = 3,76 % Узбекістан = 3,27 %

 

30 грудня 1991 р. - багатостороння Угода "Про майно колишнього СРСР за кордоном".

 

23 червня 1992 р. - Угода між РФ та Україною про подальший розвиток міждержавних відносин. Ст. 13 - частина майна колишнього СРСР за кордоном переходить до України для дипломатичних та консульських потреб.

 

6 липня 1992 р. - Угода між країнами-учасницями СНД про розподіл всієї власності СРСР за кордоном. Ст. 2 - застосування часток стосується не лише нерухомої власності представництв СРСР, а також і всіх видів інфраструктур, прибутків від їх експлуатації, прибутки від реалізації всіх різновидів власності, що належали колишньому СРСР за кордоном, а також юридичних осіб, які знаходились під його юрисдикцією, та на інші види власності колишнього СРСР за кордоном. Ст. 1-2 - Кожна сторона-учасник Угоди має право на самостійне володіння, користування і розпорядження належною, фіксованою часткою, яка відійшла до неї від усієї власності колишнього СРСР, а також правом її виділення в натурі.

 

2 серпня 1992 р. - Угода між Урядом України та Урядом РФ про реалізацію права на закордонну власність колишнього СРСР - ще раз закріплювалося право власності України на частку нерухомого майна - 16, 37 %, а також визначені механізми її передачі.

 

9 березня 1992 р. було створено, а 9 жовтня - глави держав СНД ухвалили рішення про зупинення роботи Комісіїу розгляді комплексу питань, пов'язаних з правонаступництвом щодо боргів та активів колишнього СРСР (не підписали - Грузія, Азербайджан і...). Пункт 2 - всі питання, пов'язані з правонаступництвом щодо боргів і активів будуть вирішуватись на двосторонніх засадах.

 

РФ перебрала на себе всі права на власність за кордоном а також на виконання всіх зобов'язань.

 

При цьому в Президентському указі Уряду РФ всі питання, пов'язані з поділом майна, вирішувати на 2-му рівні.

 

МЗС України - "будь-які односторонні дії щодо визначення свого статусу як правонаступника є незаконними".

 

МЗС України нотами від 22 лютого 1993, 20 липня 1995, 21 листопада 1997 зверталося до іноземних держав не здійснювати перереєстрацію на титул РФ.

 

Російська сторона запропонувала "нульовий варіант" - всі активи і борги передавалися РФ і про них забувалося. Офійійної інформації про про розмір активів та боргів СРСР не існує.

 

9 грудня 1994 р. - було підписано Угоду між Україною і РФ "про врегулювання питань правонаступництва щодо зовнішнього боргу і активів колишнього СРСР" - за схемою "нульового варіанту". Ст. 4 - "Для виплати частини зовнішнього боргу, закріпленого за Україною, Україна передає, а РФ приймає частку україни в активах колишнього СРСР за станом на 1 грудня 1991 р." 19 лютого 1997 р. - Постанова ВРУ № 86/97 - "Україна є повноправним правонаступником колишнього СРСР і має повне право на спадкування частини активів і нести зобов'язання щодо сплати боргів СРСР. Згідно постанови ВРУ розгляне доречним цей закон після отримання інформації щодо

 

1) об'єктного складу балансової та ринкової вартості власності колишнього СРСР за кордоном, стану балансів ДержБанка СРСР, закордонних відділень зовнішнього економічного банку СРСР, його філій та відділень, МВС, МЗС, закордонних банків, що перебували у власності СРСР станом на 1 грудня 1991 р.;

 

2) золотого запасу;

 

3) обсягів та пооб'єктного складу діамантового фонду4

 

4) обсягів і структури заборгованості країн-боржників СРСР, умови ліквідації та повернення таких боргів а також її рух 1 грудня 1991 р.

 

На сьогоднішній день ВРУ не ратифікувала Угоду у зв'язку з тим, що російською стороною не надано повної інформації стосовно боргів та активів колишнього СРСР, що не дозволяє визначити реальну частку активів та боргів, які б мали належати Україні згідно досягнутих домовленостей.

 

Правонаступництво країн СНД щодо державних архівів СРСР відбувалося відповідно до норм міжнародного звичаєвого права і ст. 31 Віденської конвенції 1983 р., що відображено в положеннях Угоди про правонаступництво щодо державних архівів колишнього СРСР від 6 липня 1992 р. Сторони визнали цілісність і неподільність Російської Імперії і СРСР, що знаходяться за межами їх території. Учасники взаємно визнали перехід під їх юрисдикцію архівів СРСР, які знаходяться на їх території. Учасники Угоди зобов'язалися забезпечувати відповідно зі своїм законодавством доступ дослідників до архівів і визнавати на своїх територіях юридичну силу довідок, виданих державними архівними закладами країн СНД.

 

29. Поняття та підстави міжнародно-правової відповідальності. Види міжнародно-правової відповідальності.

Особливістю сучасного міжнародного права є те, що за невиконання його розпоряджень суб'єктами міжнародного права для них наступає відповідальність. Міжнародно-правова відповідальність - це юридичний обов'язок суб'єкта-правопорушника ліквідувати наслідки шкоди, заподіяної іншому суб'єкту міжнародного права невиконанням або неналежним виконанням розпоряджень міжнародного права. Невиконання або неналежне виконання міжнародно-правових розпоряджень виявляється в тому, що держава-порушниця своїми діями порушила сформований міжнародний правопорядок або своїми діями заподіяла шкоду іншій державі. Зміст правовідносин міжнародно-правової відповідальності полягає в осуді правопорушника й в обов'язку правопорушника понести несприятливі наслідкі правопорушення. Суб'єктами міжнародно-правової відповідальності можуть бути тільки держави. Фізичні і самостійні юридичні особи не несуть такої відповідальності за звичайні правопорушення, оскільки в цих випадках відповідальність є цивільно-правовою. На практиці поведінка суб'єктів міжнародного права виражається в діях їхніх органів і посадових осіб, що виступають саме в цій якості. Але держава за їхні дії відповідає в повному обсязі й, у принципі, всім національним надбанням. Отже, у сфері міжнародно-правової відповідальності держава розуміється як єдине ціле, незалежно від того, який її орган, посадова або інша уповноважена особа вчинили діяння, що кваліфікується як правопорушення.

Причому дії посадових осіб спричиняють відповідальність для держави незалежно від того, чи діяли ці особи в межах своїх повноважень або вийшли за ці межі. Але якщо особа діяла як приватна, держава за її дії відповідальності не несе, хоча ця особа займає певну державну посаду, носить певний титул або звання. Прикладом тут може слугувати поведінка особи, яка має дипломатичний ранг, що, знаходячись на відпочинку в третій державі, допустила образливі висловлення щодо глави цієї держави. У цьому випадку вона може відповідати лише як приватна особа, за поведінку котрої її держава відповідальності не несе. Підставами міжнародно правової відповідальності є передбачені нормами міжнародного права об'єктивні і суб'єктивні ознаки. Розрізняють такі підстави міжнародно-правової відповідальності: юридичні; фактичні; процесуальні. Під юридичними підставами розуміють міжнародно-правові зобов'язання суб'єктів міжнародного публічного права, відповідно до яких те або інше діяння вважається міжнародним правопорушенням. Слід враховувати, що при міжнародному правопорушенні порушується не сама норма міжнародного права, а зобов'язання суб'єктів додержуватися її розпорядження, що містить міжнародне правило поведінки. Тому перелік джерел юридичних основ відповідальності є більш широким, ніж коло джерел міжнародного права.

Юридичними підставами відповідальності є: міжнародний договір; міжнародний порядок; рішення міжнародних судів і арбітражів; резолюції міжнародних організацій; односторонні міжнародно-правові зобов'язання держав, що встановлюють юридично обов'язкові правила поведінки тільки для держави, що взяла такі зобов'язання, (у формі нот, заяв, декларацій і т.д.). Фактичною підставою міжнародно-правової відповідальності є саме міжнародне правопорушення, тобто діяння (дія або бездіяльність) суб'єкта міжнародного права (його органів або посадових осіб), що порушують міжнародно-правові зобов'язання. Під процесуальними підставами міжнародної відповідальності розуміють процедуру розгляду справ про правопорушення і порядок притягнення винних суб'єктів до відповідальності. В одних випадках такий процесуальний порядок детально регламентований і закріплений у міжнародно-правових актах, в інших - його вибір залишений на розсуд органу, що застосовує міри відповідальності. Міжнародно-правова відповідальність є найстарішим інститутом міжнародного права. Його норми і принципи носять в основному характер міжнародного порядку, хоча деякі з них підтверджені в міжнародних нормах.

 

30. Кодифікація норм про відповідальність у міжнародному праві.

Проблема ответственности в международном праве непосредственно связана с функционированием международного права, с укреплением международного мира и правопорядка. Такое понимание этой проблемы характерно для российской науки международного права. Она неразрывно связана с борьбой против международных правонарушений, прежде всего с борьбой против агрессии, являясь при этом одной из важных проблем международного права.

 

Работа по кодификации норм международно-правовой ответственности осуществлялась в разные периоды не только отдельными учеными и научными учреждениями, но и неправительственными и межправительственными организациями, включая Лигу Наций. Однако до сих пор ни одна из этих попыток не привела к появлению универсальной международной концепции.

 

Сначала кодификаторы уделяли основное внимание материальной ответственности за ущерб, причиненный личности и имуществу иностранных граждан и иностранному капиталу, но со второй половины XX века центр тяжести переносится на проблемы ответственности за правонарушения, наносящие вред общим устоям международного правопорядка.

 

С 1956 года кодификация данных норм проводится по поручению Генеральной Ассамблеи ООН Комиссией международного права. Работа до настоящего времени еще не завершена, но уже рассмотрены и приняты в предварительном порядке ряд статей, в которых решаются ряд вопросов относительно возникновения международной ответственности, ее содержания, форм и объема реализации международной ответственности и урегулирования споров.

 

На данном этапе Комиссия ограничила свою задачу лишь ответственностью государства, не касаясь ответственности других субъектов международного публичного права. Она решила также рассматривать ответственность только за международно-противоправные деяния. Что касается ответственности за вредные последствия действий, не составляющих международного правонарушения, то с 1980 года Комиссия работает над проектом специальной конвенции по этому вопросу.

 

Нормы, касающиеся ответственности государств в международном праве, составляют особый международно-правовой институт. Этот институт, как и институт юридической ответственности в целом, существенно менялся в процессе своего развития.

 

31. Поняття, елементи й ознаки міжнародного правопорушення.

У сучасній міжнародній практиці і доктрині розрізняють три види міжнародних правопорушень, що визначаються за суб'єктною і суб'єктивною сторонами складу таких правопорушень: 1. Міжнародні злочини; 2. Злочини міжнародного характеру; 3. Інші міжнародні правопорушення (міжнародні делікти).Міжнародні злочини - це злочини, що порушують міжнародні зобов'язання, які є основними для забезпечення життєво важливих інтересів міжнародного співтовариства, і розглядаються як злочини міжнародним співтовариством у цілому. Міжнародні злочини: здійснюються державами, посадовими особами держав, що використовують механізм держави в злочинних цілях, а також рядовими виконавцями; здійснюються в безпосередньому зв'язку із державою; зазіхають на міжнародний мир і безпеку; загрожують основам міжнародного правопорядку; спричиняють відповідальність держави як суб'єкта міжнародного права і персональну кримінальну відповідальності виконавців, що наступає в рамках міжнародної, а в деяких випадках внутрішньодержавної (національної) юрисдикції.

Вперше перелік таких злочинів було запропоновано Статутом Нюрнберзького Міжнародного воєнного трибуналу 1945 року. У статті 6 Статуту до категорії міжнародних віднесено три групи злочинів проти людства: злочини проти миру, а саме: планування, підготовка, розв’язування чи ведення агресивної війни у порушення міжнародних договорів, угод чи запевнень або участь у спільному плані чи змові, які спрямовуються на здійснення будь-якої із вищезазначених дій; воєнні злочини, а саме: порушення законів чи звичаїв війни, в тому числі вбивства, тортури чи захоплення в рабство чи з іншою метою цивільного населення окупованої території, вбивства чи тортури військовополонених чи осіб, які знаходяться в морі, вбивства заручників, пограбування суспільної чи приватної власності, безглузді руйнування міст і сіл, розорення, що не виправдані воєнною необхідністю, та інші злочини; злочини проти людства, а саме: вбивства, винищування, поневолення, заслання та інші жорстокості, вчинені щодо цивільного населення до чи під час війни, або переслідування за політичними, расовими чи релігійними мотивами з метою здійснення чи у зв’язку із будь-яким злочином, що підпадає під юрисдикцію трибуналу, незалежно від того, чи були ці дії порушенням внутрішнього права країни, де вони були вчинені, чи ні.

Із часом класифікація ускладнювалася. Зокрема, Конвенція про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього 1948 року віднесла до категорії цих злочинів також геноцид. Цим поняттям визначалися дії, вчинені із наміром знищити, повністю або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку.

 

32. Міжнародна відповідальність за правомірну діяльність.

Согласно общему правилу (см. § 2) фактическим основанием ответственности является международное правонарушение. Но в международном праве предусмотрены и случаи ответственности за совершение определенных действий, которые сами по себе являются правомерными. Так, ст. 22 Конвенции об открытом море 1958 г. и ст. 110 Конвенции ООН по морскому праву 1982 г. допускают возможность осмотра иностранных торговых судов военными кораблями, когда есть достаточные основания подозревать, что судно занимается пиратством либо несанкционированным вещанием и т. п. Но если подозрения оказываются необоснованными, судну должны быть возмещены причиненные убытки или ущерб.

 

Чаще всего такую ответственность устанавливают за виды деятельности, связанные с источником повышенной опасности, с большой степенью риска, — освоение космоса, использование атомной энергии и технологии, которая может привести к загрязнению окружающей среды.

 

Возложение ответственности за правомерную деятельность привело к появлению правовой концепции абсолютной ответственности за невиновное причинение ущерба. К актам такого рода относится Конвенция о международной ответственности за ущерб, причиненный космическими объектами, 1972 г., ст. 11 которой устанавливает, что запускающее государство "несет абсолютную ответственность за выплату компенсации за ущерб, причиненный его космическим объектом на поверхности земли или воздушному судну в полете".

 

Данный тип ответственности не имеет оснований в обычном праве, не является общим принципом ответственности и существует только в договорном праве. Иначе говоря, абсолютная ответственность не распространяется на случаи, не регламентированные специальными договорами.

 

33. Типи і види міжнародно-правових санкцій. Механізм застосу­вання міжнародно-правових санкцій.

Кожна держава має право охороняти свої інтереси всіма припустимими міжнародним правом засобами, у тому числі заходами примусового характеру. Однією з форм примусу в міжнародному праві є міжнародно-правові санкції. Застосовуються суб'єктами міжнародного права у встановленій процесуальній формі у відповідь на правопорушення. Санкції мають своїми цілями: припинення правопорушення; відновлення порушених прав; забезпечення відповідальності правопорушника. Слід зазначити такі особливості застосування санкцій: застосовуються тільки санкції, дозволені міжнародним правом; вони не можуть нести превентивний (попереджувальний) характер, тому що їхньою метою є захист і відновлення вже порушених прав суб'єктів міжнародного права; міжнародно-правовими санкціями визнаються лише тільки заходи, застосовувані у відповідь на правопорушення; відповідні заходи, що застосовує суб'єкт у відповідь на недружній акт, нехай навіть і співпадаючі за формою з такими, санкціями не є. Санкції розрізняють на різних підставах. У залежності від кількості потерпілих суб'єктів вони бувають: індивідуальні - коли санкції застосовуються однією потерпілою державою; колективні - коли примусові заходи застосовуються двома і більше потерпілими суб'єктами міжнародного права. У залежності від суб'єктів здійснення санкцій розрізняють: санкції, застосовувані в порядку самодопомоги; санкції, здійснювані за допомогою міжнародних організацій.

Санкціями, здійснюваними в порядку самодопомоги, є: реторсії, репресалії, розірвання або призупинення дипломатичних чи консульських відносин, самооборона. Реторсії - це застосовувані у відповідь на правопорушення відповідні примусові заходи суб'єкта, спрямовані на обмеження інтересів іншої держави, що охороняються міжнародним правом (підвищення мит на товари з цієї держави; уведення систем квот і ліцензій на торгівлю з даною державою; встановлення обмежень на імпорт товарів із цієї держави; підвищення податкових платежів; націоналізація власності держави-порушника, її підприємств і громадян). Репресалії - це відповідні примусові заходи, спрямовані на обмеження прав іншої держави, що вчинила правопорушення. У сучасному міжнародному праві застосовуються такі форми репресалій: ембарго - заборона продавати товари, майно і технології на територію держави-порушника; бойкот - заборона купувати і ввозити на територію товари і майно, що походить з даної держави; заморожування авуарів (внесків) держави-порушника в банках, розташованих на своїй території; вилучення своїх внесків із банків держави-порушника. Розірвання або призупинення дипломатичних чи консульських відносин утворюють самостійний вид санкцій, що застосовуються на постійній або тимчасовій основі потерпілою державою і виражаються в призупиненні або припиненні нею дипломатичних і/або консульських зв'язків.

При цьому слід мати на увазі, що розірвання дипломатичних відносин не означає автоматичного розірвання відносин консульських. Особливим видом санкцій є самооборона, що знаходить вираження в застосуванні до правопорушника збройних заходів відповідно до Статуту ООН у відповідь на збройний напад. У міжнародному праві розрізняють такі види самооборони: необхідна оборона, що являє собою відбиття актів застосування збройних сил, що не є актом агресії; самооборона від агресії - це відбиття акту агресії за допомогою збройної сили, застосовуване відповідно до зобов'язань держав з міжнародного права і, насамперед, за Статутом ООН. Використання колективних збройних заходів для підтримки міжнародного миру і безпеки в міжнародному праві є винятковим заходом, застосовуваним тільки у випадку таких ситуацій, що загрожують міжнародному миру і безпеці. Санкції збройного характеру повинні застосовуватися, якщо вичерпані всі інші заходи впливу. Міжнародна практика застосування колективних заходів показує, що вони можуть застосовуватися не тільки для припинення акту агресії конкретної держави, але і з метою запобігання поглибленню міжнародного збройного конфлікту або збройного конфлікту неміжнародного характеру.

 

34. Право міжнародних договорів як галузь міжнародного права. Кодифікація права міжнародних договорів.

Перші міжнародні договори, зафіксовані у письмовій формі з’явилися досить рано, орієнтовно у сер. І тис. до н.е. Про міжнародні договори згадується вже у Законах Ману, а в Артхашастрах їм присвячено окремий розділ. Як правило, це були двосторонні договори, що регулювали питання торгівлі, війни та миру. Поступово коло договірного регулювання міждержавних відносин істотно розширилося – почали укладатися договори про кордони, дипломатичні відносини, мореплавство тощо. Відтоді договір набуває значення основного джерела міжнародного права, а міжнародна практика створює певні звичаєві правила щодо укладення, дії, виконання і припинення міжнародних договорів.

 

До початку буржуазно-демократичних революцій XVIII-XIX ст. виконання міжнародних договорів забезпечувалося в основному клятвами, релігійними обрядами, мораллю сторін. Навіть у ХVІІ-ХVІІІ ст. головним, хоча і ненадійним, фактором обов’язкової сили міжнародного договору була мораль монархів. Уявлення про те, що міжнародне право повинне містити у собі гарантії та механізми чіткого і неухильного виконання державами взятих на себе міжнародних зобов’язань („pacta servanda sunt”), остаточно закріплюється у першій половині ХХ ст. і є основним принципом сучасного права міжнародних договорів.

 

Тривалий час право міжнародних договорів існувало переважно у вигляді сукупності звичаєвих норм, які віддзеркалювали тисячолітню практику укладання та виконання державами різноманітних договорів. На початку ХХ ст. ряд учених-міжнародників, зокрема, П. Фіоре, Й. Блюнчлі та інші розпочали роботу з кодифікації міжнародного права, в т.ч. і права міжнародних договорів. Найвідомішою доктринальною розробкою у сфері кодифікації права міжнародних договорів, став Гарвардський проект, розроблений групою юристів Гарвардського університету і опублікований у 1935 р. Ця кодифікація і зараз користується популярністю як збірник міжнародно-правових звичаїв.

 

Першим регіональним міжнародно-правовим актом, який узагальнював норми міжнародних договорів, стала Міжамериканська конвенція про міжнародні договори 1928 р., що складалася лише з 21 статті.

 

У 1968 р. була скликана Віденська конференція з права міжнародних договорів, яка завершилася прийняттям у 1969 р. Віденської конвенції про право міжнародних договорів. Ця Конвенція складається із 85 статей та додатка, який визначає особливості процедури розгляду спорів, пов’язаних з визнанням міжнародного договору недійсним. Ця конвенція представляє собою загальну кодифікацію права міжнародних договорів, що укладаються між державами у письмовій формі. За межами її регулювання залишилися угоди, хоча б однією із сторін яких є не держава, а інший суб’єкт міжнародного права, наприклад, міжнародна організація чи рух національного опору, а також угоди, які укладаються між державами не у письмовій формі. Проте Конвенція встановила, що це не позбавляє такі угоди юридичної сили, а також не виключає можливості застосовувати до таких угод норми цієї Конвенції, щоправда лише в якості звичаєвих норм. З метою врегулювання цієї прогалини у 1986 р. була прийнята Віденська конвенція про право договорів між державами та міжнародними організаціями та між міжнародними організаціями. По-суті, ця Конвенція є адаптацією Конвенції 1969 р. до міжнародних договорів, в яких хоча б однією із сторін є міжнародна міжурядова організація: вона має таку ж структуру, нумерацію зміст статей, як і Конвенція 1969 р. Так само вона поширюється лише на міжнародні договори, що укладаються у письмовій формі.

 

Питання правонаступництва прав та обов’язків за міжнародними договорами мають визначатися Віденською конвенцією про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р.

 

Незважаючи на наявність цих конвенцій, роль звичаю як джерела права міжнародних договорів не зменшується, що зумовлюється низкою факторів. По-перше, Конвенція про право міжнародних договорів 1969 р., хоча і на<