Юридичний зміст правовідносин.

Правове відношення має матеріальний, вольовий і юридичний зміст. Матеріальне, чи фактичне, складають ті суспільні відносини, що опосередковуються правом; вольове - державна воля, втілена в правовій нормі й у

виниклому на її основі правовідносини, а також вольові акти його учасників; юридичний зміст утворять суб'єктивні права та обов'язки сторін (суб'єктів) правовідносини.

Правове регулювання здійснюється головним чином через механізм суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, саме цим воно відрізняється від будь-якого іншого нормативного регулювання, наприклад морального. Зазначені права й обов'язки, листуючись один одному в рамках визначеного правовідносини, і виступають його юридичним змістом.

Суб'єктивне право визначається в правовій науці як гарантовані законом вид і міра можливого чи дозволеного поводження особи. А юридичний обов'язок - як вид і міра належного чи необхідного поводження. В основі суб'єктивного права лежить юридично забезпечена можливість; в основі обов'язку - юридично закріплена необхідність. Носій можливості називається уповноваженим, носій обов'язку – правозобов‘язаним. Перший може робити відомі дії; другий зобов'язаний їхній виконувати.

Структура суб'єктивного права. Суб'єктивне право - це визначена правова можливість, але ця можливість багатопланова, вона містить у собі, як мінімум, чотири елементи:

а) можливість позитивного поводження самого уповноваженим, тобто право на власні дії; б) можливість вимагати відповідного поводження від правозобов‘язаної особи, тобто право на чужі дії; в) можливість удатися до державного примуса у випадку невиконання конфронтуючою стороною свого обов'язку; г) можливість користатися на основі даного права визначеним соціальним благом.

Інакше кажучи, суб'єктивне право може виступати як право-поводження, право-вимога, право-домагання і право- користування.

У залежності від характеру і стадії реалізації того чи іншого суб'єктивного права на перший план у ньому може виходити одна з зазначених можливостей, як правило - перша. У цілому ж усі чотири компоненти в їхній єдності складають зміст і структуру суб'єктивного права як загального поняття. Воно служить засобом задоволення інтересів уповноваженого.

Характерною рисою суб'єктивного права є міра поводження, забезпечена не тільки законом, але й обов'язками інших осіб. У противному випадку перед нами не суб'єктивне право, а простий дозвіл, що випливає з діючого в суспільстві правопорядку за принципом: "що не заборонено, те дозволено".

Таких дозволів у повсякденному житті - незліченна безліч. Нікому, наприклад, не забороняється ходити на прогулянки, любуватися природою, купатися в море, слухати музику,займатися спортом, їздити на автомобілі і т.д., але все це не суб'єктивні права, і вони не складають змісти правовідносин.

Кожна з дробових складових частин суб'єктивного права іменується правомочністю. У різних правах їх чи більше менше. Приміром, у праві власності три: володіння, користування і розпорядження майном. У соціальних і політичних правах - до п'яти - семи. Наприклад, право на волю слова містить у собі можливість громадянина виступати на різних зборах і мітингах, публікуватися в печатці, мати доступ на радіо і телебачення, критикувати недоліки, вносити пропозиції, займатися літературною і художньою творчістю і т.д. Однак загальна структура суб'єктивного права залишається чотиричленної, тому що вона, відволікаючи від безлічі видів прав, відбиває головні і найбільш типові їхні властивості. Структура юридичного обов'язку відповідає структурі суб'єктивного права (будучи як би його зворотною стороною) і теж містить у собі чотири компоненти: 1) необхідність зробити визначені дії або утриматися від них; 2) необхідність для правозобов‘язаної особи відреагувати на звернені до нього законні вимоги уповноваженого; 3) необхідність нести відповідальність за невиконання цих вимог; 4) необхідність не перешкоджати контрагенту користатися тим благом, у відношенні якого він має право.

Юридичний обов'язок установлюється як в інтересах уповноваженого, так і в інтересах держави в цілому. Вона - гарант їхнього здійснення. Суб'єктивне право - право суб'єкта правовідносини. Епітет "суб'єктивне" відбиває тут, по-перше, приналежність права суб'єкту і, по-друге, залежність його від суб'єкта.

У цьому змісті юридичний обов'язок також можна кваліфікувати як суб'єктивну. У рамках правового відношення право й обов'язок суб'єктів рівною мірою суб'єктивні. Доданки юридичного обов'язку - це свого роду окремі повинності - на подобу повноважень у суб'єктивному праві.

Важливо підкреслити, що юридичним змістом правовідносин є не самі реальні дії сторін, а лише відповідно можливі і. належні, тобто передбачені законом. Вони виражають стани зв'язаності.

Більшість правовідносин по своїй юридичній природі таке, що кожний з їхніх учасників одночасно має право і несе обов'язку (наприклад, у договорі закупівлі-продажу, підряду, оренди, постачання, трудовій угоді і т.д.), де сторони взаємно уповноважені і правозобов‘язані, їхні права й обов'язки забезпечуються і реалізуються друг через друга. Така кореляція закладена вже в правовій нормі, що само по собі – зобов‘язує.

При цьому помітимо, що в спеціальній літературі структура юридичного обов'язку довгий час не розкривалася - увага концентрувалася головним чином на структурі суб'єктивного права. Однак, як показане вище, суб'єктивне право і юридичний обов'язок - це парні і рівноелементні категорії, що у рамках конкретних правовідносин строго відповідають один одному.

 

§ 40. Об'єкти правовідносин.

Під терміном “об'єкт” (від лат. “об‘єкт” — “предмет” у філософії розуміється те, що протистоїть суб'єкту в його предметно-практичній і пізнавальній діяльності. У юридичних науках цей термін застосовується досить часто, але має свій, специфічний зміст. Зокрема, об'єкт правовідносини — це те, із приводу чого виникає, існує саме правове відношення. Так, власник суб'єктивного права може претендувати на надання йому іншою стороною якогось майна (грошей, речей і т.п.), володіти і розпоряджатися якимись цінностями і т.і.. Зобов'язана сторона правовідносини повинні надати йому відповідні чи речі не перешкоджати його діям за розпорядженням майном. Усі те, на що спрямовано дії сторін, що складає предмет їхніх інтересів, і є об'єктом відповідного правовідносини.

Класифікувати зазначені об'єкти можна в такий спосіб.

Матеріальні блага — гроші, цінності, речі, інше майно і т.п. Такі об'єкти типові для цивільно-правових відносин. Так, об'єктом угоди купівлі-продажу є гроші і продаване майно; позики — чи гроші речі, обумовлені родовими ознаками; збереження — майно, передане на збереження і т.п. Матеріальні блага можуть бути об'єктом і в інших галузях права, наприклад бути об'єктом кримінально-правового захисту.

Нематеріальні блага — життя, здоров'я, честь і достоїнство людини, його воля і безпека, недоторканість особи, почесні звання й ін. Нематеріальні блага є об'єктом охорони в кримінально-правових відносинах, вони типові для процесуальних, трудових і деяких інших правовідносин.

Культурні цінності й інші нематеріальні результати людської праці — твору мистецтва і літератури, винаходи, наукові відкриття, різного роду послуги, тобто результати духовної творчості людей, соціального і побутового обслуговування. Вони є як об'єктом цивільно-правових, трудових і інших відносин, так і об'єктом кримінально-правового захисту.

Документи — паспорти, дипломи, посвідчення, протоколи слідчих дій, адміністративні протоколи і т.п. Ці об'єкти найбільш типові для адміністративних і процесуальних відносин.

Особливе місце серед об'єктів правовідносин займають дії, поводження людей. Вони можуть бути і “самостійним”, не зв'язаним з іншими об'єктом. Такі об'єкти бувають, наприклад, у процесуальних і цивільно-правових відносинах — явка особи за викликом компетентних органів, дача показань свідком, перевезення пасажира, збереження й ін. Але поряд з цим дії людей, акти визначеного їхнього поводження є об'єктом усіх, без винятку, правовідносин, тому що суб'єктивне право і юридичний обов'язок завжди припускають здійснення відповідно можливого чи належного поводження сторін. Так, об'єктом прав і обов'язків сторін у договорі закупівлі-продажу є не тільки майно і гроші, але і дії продавця і покупця по їх передачі і прийому. Це, до речі, привело до того, що деякі уже вважають об'єктом усіх правовідносин тільки дії.

Більшість вчених справедливо вважає, що людина не може бути об'єктом правовідносини (на відміну від минулого, коли чи раб кріпак був таким об'єктом і міг бути проданий чи подарований). Навіть у тих випадках, коли в рамках сімейного права між батьками у випадку їх розлучення виникає спор, у кого з них повинний залишитися дитина, то об'єктом правовідносини буде не дитина, а відповідні дії і нематеріальні блага — можливість повсякденно спілкуватися з цією дитиною, у більшому ступені впливати на його виховання і т.п.

 

§ 41. Юридичні факти.

Юридичним фактом називається така життєва обставина, з яким закон зв'язує виникнення, чи зміну припинення правовідносин. Ці обставини вказуються в гіпотезах правових норм, і, коли вони виникають у реальному житті, це приводить до того, що у визначених суб'єктів або з'являються взаємні права й обов'язки, тобто виникає правовідношення; або відбувається зміна цих правовідносин (обсягу чи змісту зазначених прав і обов'язків, складу суб'єктів); або правовідношення припиняється — зазначені права й обов'язки зникають.

Таким чином, у залежності від породжуваних ними наслідків юридичні факти можуть бути класифіковані на правообразуючі, правозмінюючі і правоприпинені.

Так, за договором позики в момент передачі грошей в особи, що одержала гроші (позичальника), виникає обов'язок повернути борг, а в позикодавця — право вимагати такого повернення, тобто виникає правовідношення. Частковий (за згодою останнього) повернення боргу відповідно змінює правовідносини (обсяг прав і обов'язків сторін), а у випадку смерті позичальника — його суб'єктний склад: стороною правовідносини стають його спадкоємець. Повна ж сплата боргу припиняє що існувало правовідношення.

Найбільш істотним є розподіл юридичних фактів по їхньому зв'язку з волею учасників правовідносини. По цій підставі виділяються правові дії і правові події.

Дії взагалі — це вольові акти поводження, учинки людей. У своїй повсякденній практиці люди роблять незліченне число актів поводження, однак лише з якоюсь частиною цих актів закон зв'язує настання юридичних наслідків. Тільки ці акти поводження і будуть діями в юридичному змісті, тобто правовими діями.

Такі дії можуть бути правомірними, тобто відповідними правовим розпорядженням, що не порушують їхній, і неправомірними, котрі правовим вимогам не відповідають, порушують їх.

Правомірні дії у свою чергу підрозділяються на юридичні акти і юридичні вчинки.

Юридичні акти — це такі дії, що зроблені з метою домогтися конкретного правового результату (висновок цивільно-правової чи угоди трудової угоди, вступ у шлюб і т.п.). Юридичні вчинки — такі правомірні дії, що не переслідують правової цілей, але об'єктивно, незалежно від волі і намірів суб'єкта, породжують правові наслідки. Так, створення літературного чи твору винаходу є актом творчості, але в результаті виникають авторські права письменника, поета, ученого.

І юридичні акти і юридичні вчинки можуть бути формальними (якщо для виникнення правових наслідків досить самих дій) і результативними (якщо правові наслідки породжуються не самими діями, а їх результатами). Так, сам факт передачі грошей у борг породжує обов'язок отримувача позики повернути борг і право іншої сторони вимагати його повернення. Навпроти, юридичні наслідки судового рішення виникають не з діяльності по його підготовці і написанню, а із самого рішення як правового акта; авторське право виникає тільки після появи добутку літератури, живопису і т.і., тобто й у тім, і в іншому випадку — з результатів діяльності.

Юридичні наслідки можуть бути наслідком і неправомірними діями. Так, здійснення злочину породжує численні юридичні наслідки: виникають, зокрема, обов'язку органів дізнання виявити і розкрити злочин, право потерпілого й інших осіб на звертання з заявою (повідомленням) у правоохоронні органи й ін.

Неправомірні дії поділяються на правопорушення (злочини і провини) і об'єктивно протиправні діяння. Розходження між ними в тім, що правопорушення породжує, поряд з іншими правовідносинами, відносини юридичної відповідальності (кримінальної, адміністративної чи інший), а об’єктивно протиправне діяння юридичної відповідальності не волоче. Наприклад, якщо малолітня дитина зробила підпал дачі, то він не може нести кримінальної відповідальності і такі правовідносини не виникають, але його діяння породжує цивільно-правові відносини — у потерпілого з'являється право на відшкодування понесеного збитку.

Правові події, тобто події, з якими закон зв'язує визначені юридичні наслідки, у більшості являють собою природні явища, що не зв'язані з людським поводженням: землетрусу, повені й інші стихійні лиха, витікання визначеного терміну, досягнення встановленого законом віку, природна смерть особи і т.п. Такі події називаються абсолютними.

Але правові події можуть бути відносними, тобто викликаними вчинками і діями тих людей, що не стають учасниками виникаючого правовідносини. Наприклад, такі події, як смерть чи людини знищення його майна, можуть бути наслідком впливу не тільки стихійних сил, але й актів людського поводження (убивство, підпал). І якщо відносини юридичної відповідальності породжуються саме злочинними діяннями, тобто вольовими діями (чи бездіяльністю) винних осіб, то обставини за договором страхування виникають як наслідок не самих дій, а їхніх результатів (смерть, утрата майна), тобто саме подій, незалежно від причин, їх що породжують.

Особливе місце серед юридичних фактів займають правові стани, тобто триваючі (безупинні чи періодично виникаючі) обставини, що відбивають положення суб'єкта в суспільстві, його відносини з іншими людьми і т.і.. (громадянство, шлюб, хвороба, виробничий стаж і т.п.). Правові стани можуть бути результатом як правомірних чи неправомірних дій (перебування в чи шлюбі в розшуку), так і подій (родинні відносини). Саме від тих чи інших правових станів особи (його вік, громадянство й ін.) у вирішальній ступені залежить його правосуб'єктність.

Нерідко для виникнення (зміни чи припинення) правовідносини потрібно не один юридичний факт, а сполучення декількох таких фактів, що можуть відноситися до різних класифікаційних груп. Таке сполучення називається юридичним складом. Так, для одержання права на пенсію по старості потрібно: досягнення визначеного віку (подія), наявність установленого стажу трудової діяльності (стан) і рішення уповноваженого державного органа (юридичний акт). Для того щоб особу було зареєстровано як кандидата в депутати необхідні, зокрема: висування його кандидатури у встановленому законом порядку; наявність підтверджуючого це і відповідним чином оформленого документа; наявність установленої кількості підписів громадян у підтримку висування, письмове згода цієї особи, рішення уповноваженої виборчої комісії.

 

§ 42. Дія нормативних актів.

Для практики має безпосереднє значення проблема меж дії нормативних актів. Вона містить у собі чотири питання:

1) на які суспільні відносини даний акт поширюється (предметну дію);

2) з якого часу і по який час нормативний акт має юридичну чинність (дія в часі);

3) на яку територію він поширює свій регулюючий вплив (дія в просторі);

4) які його адресати (дія по колу осіб).

1. Предметна дія. Нормативні акти регулюють різні за своїм характером відносини. При цьому, наприклад, акти, розраховані на регулювання майнових і зв'язаних з ними особистих немайнових відносин, не мають сили у відносинах між державними органами, і навпаки.

Іншими словами, тільки як виключення (у ситуації так називаного субсидіарного застосування права) норми однієї галузі можуть поширити своя дія на відносини, регульовані нормативними актами іншої галузі права.

У предмет правового регулювання входять вольові суспільні відносини, що виключає дію актів у відношенні чи подій інших станів, у яких не може брати участь волаючи людини. Такого роду обставини можуть виступати тільки як юридичні факти, тобто закон може зв'язати з ними настання юридичних наслідків, але вплинути на їхній хід норми права неспроможні.

Законодавець виключає залучення до відповідальності за напрям думок, вважаючи таку практику реакційної. Він виходить з формули: “Крім своїх дій я зовсім не існую для закону, зовсім не є його об'єктом”.

2. Дія в часі зв'язано з вступом нормативного акта в силу і моментом утрати їм юридичної чинності. У кожній державі діють норми про порядок опублікування і вступу в сипу законів і інших актів. У Росії — це федеральний закон від 14 червня 1994 р. “Про порядок опублікування і вступу в силу федеральних конституційних законів, федеральних законів, актів палат Федеральних Зборів”. Офіційним опублікуванням актів, прийнятих законодавчими органами, вважається опублікування їх у спеціальних офіційних виданнях, а також у визначених газетах (у Росії — у “Зборах законодавства Російської Федерації” і “Російській газеті”). Названі акти публікуються у встановлений у законі термін після їхнього прийняття. Офіційні видання мають і інші державні органи.

Всі акти нормативного характеру набирають сили після закінчення визначеного часу після офіційного опублікування, якщо при прийнятті акта не встановлений інший термін уведення його в дію (у Росії після закінчення десяти днів на всій її території). Часто приймаються спеціальні постанови про введення акта в дію, що мають серйозне, хоча і допоміжне значення. У них можуть міститися доручення уряду про розробку підзаконних актів, що конкретизують закон, про приведення у відповідність із законом всіх інших актів; приводитися переліки актів, що втрачають силу; даватися вказівки про долю відносин, що склалися до вступу знову прийнятого акта в силу; визначатися коло суб'єктів, уповноважених (тимчасово чи постійно) робити угоди на основі прийнятого акта. Постанови можуть також зобов'язати визначені органи і посадові особи сприяти розвитку нових правовідносин, дати інші доручення.

Акти, що не мають загального значення, можуть бути не опубліковані, а спрямовані відповідним органам і організаціям для доведення до зведення всіх заснувань і осіб, на яких поширюється їхня дія. Ці акти набирають сили з моменту одержання їхніми державними органами і громадськими організаціями, якщо не встановлений інший термін уведення їх у дію.

Для практичних працівників іноді дуже важливо ознайомитися не тільки із самим нормативним актом, але і з матеріалами по його обговоренню. Щоб правильно витлумачити закон, приходиться, наприклад/ звертатися до альтернативних проектів і пропозицій по окремих статтях, висловленим депутатами. Тому треба дивитися стенографічні звіти відкритих засідань законодавчих органів.

Постанови і розпорядження уряду, що носять нормативний характер, здобувають силу з того терміну, що у них зазначений. Якщо ж така вказівка відсутня, то з моменту їхнього прийняття. Такий порядок встановлений у більшості держав, хоча можуть бути й інші правила.

Нормативні акти центральних відомств вводяться в дію з моменту їхнього чи прийняття після одержання адресатами.

Не урегульований належним образом порядок вступу в силу рішень представницьких органів на місцях, а також рішень і розпоряджень місцевої адміністрації, наказів керівників відділів і керувань, нормативних актів керівників підприємств, заснувань, організацій. Практично вони набирають сили з моменту їхнього прийняття. Рішення з питань боротьби зі стихійними лихами, епідеміями й епізоотіями набирають сили з моменту їхнього чи опублікування оповіщення населення по радіо, телебаченню.

Існують три способи припинення дії нормативних актів у часі:

а) указати термін, протягом якого акт буде діяти, і не продовжувати його;

б) скасувати даний акт;

в) замінити даний акт іншим, регулюючим фактично ті ж питання.

На жаль, останній спосіб одержав значне поширення. Оскільки при цьому переліки актів, що втратили сипу, чи не складаються з запізненням, практика поставлена в скрутне положення. З загальних правил дії нормативних актів у часі є два виключення. Іноді (скоріше, у сфері цивільного права) скасовані акти продовжують як би регулювати існуючі відносини, тому що необхідний визначений термін для їхнього приведення у відповідність з новим законодавством. Це так називане переживання нормативного акта. И. навпаки, іноді знову прийнятий нормативний акт (у виді виключення) поширює своя дія на відносини, що виникли до вступу його в юридичну чинність. Це зворотна сторона закону. Зворотна сила закону надається тільки законодавцем. Сваволя в цій справі неприпустимий. За загальним правилом зворотну силу здобуває закон, що усуває караність чи діяння зм'якшує покарання.

3. Дія нормативних актів у просторі зв'язується з їхнім поширенням на державну територію. До неї відносяться земна територія, її надра, внутрішні і територіальні води, повітряний простір над земною і водяною територією, території посольств, військових кораблів, усіх кораблів у відкритому морі, кабіни літальних апаратів над територією, що не входить до складу іншої держави. Територіальні межі дії нормативних актів виявляють суверенітет держави і його юрисдикцію. Іноземне законодавство застосовується на території конкретної держави лише остільки, оскільки воно саме це допускає в загальній чи формі в конкретних угодах із закордонними державами. Міжнародними договорами регулюється і так називана екстериторіальна дія правових актів, коли законодавство даної держави поширюється за межами його території (діє у відношенні громадян і організацій, що знаходяться на території інших держав). У федеративних державах територіальні межі дії нормативних актів обумовлені внутрішньополітичними відносинами. Як загальне правило нормативні акти членів федерації діють на власній території, акти місцевих органів влади і керування — на керованій ними території. Однак поширене й інше: юридичні акти, прийняті державними органами одних адміністративних і політичних одиниць, визнаються в якості таких на території інших. Зіткнення нормативних актів рівноправних (однопорядкових) органів зважуються на основі колізійних норм, установлених федеральною владою. Колізійні норми існують також на випадок зіткнення актів, виданих у різний час, у різному обсязі, різними органами.

4. Дія по колу осіб означає за загальним правилом поширення нормативних вимог на всіх адресатів у рамках територіальної сфери дії того чи іншого акта. Але з даного правила є три виключення.

По-перше, глави держав і урядів, співробітники дипломатичних і консульських представництв і деякі інші іноземні громадяни користаються правом екстериторіальності (наділені дипломатичним імунітетом), і, отже, до них не можуть бути застосовані міри відповідальності і примусового заходу за порушення карного законодавства і законодавства про адміністративні правопорушення.

По-друге, що проживають на території держави іноземні особи й особи без громадянства, хоча і користаються широким колом прав і воль поряд із громадянами, у деяких правовідносинах не можуть виступати носіями прав: Вони не можуть, наприклад, обирати і бути обраними в органи державної влади, у судді; не можуть перебувати на службі в збройних силах і органах внутрішніх справ.

По-третє, деякі нормативні акти, що наприклад передбачають кримінальна відповідальність, поширюються на громадян незалежно від місця їхнього перебування і незалежно від того, понесли вони вже покарання по нормах іноземного чи законодавства немає.

Адресатами нормативних актів можуть бути всі чи громадяни визначені групи населення, усі посадові чи особи окремі їхні категорії.

 

§ 43. Поняття і види правопорушень, його ознаки.

Правопорушення відрізняється від правомірної поведінки і діяльності наступними ознаками:

1) це суспільне небезпечне або шкідливе діяння;

2) це протиправне діяння (дія або бездіяльність);

3) винне протиправне діяння;

4) юридичне карне діяння;

5) наявність причинного зв'язку між протиправними діяння­ми і наслідками.

Правопорушення — це соціально небезпечне або шкідливе, про­типравне, винне діяння деліктоздатного суб'єкта (фізична чи юри­дична особа), яке передбачене діючим законодавством і за нього встановлена юридична відповідальність.

1) Всі правопорушення є суспільне небезпечними або шкідли­вими, оскільки вони направлені проти суб'єктивних прав і сво­бод людини, юридичної особи, держави чи суспільства в цілому. Порушуючи чиїсь природні чи юридично закріплені права, пра­вопорушник наносить шкоду людям, природі, державі чи органі­заціям. Шкода буває різна: матеріальна, моральна, а іноді і дуже небезпечна, коли здійснюється посягання на життя чи здоров'я людини, на державну безпеку тощо. В зв'язку із цим кримінальні злочини є найбільш небезпечними серед усіх правопорушень.

2) Всі правопорушення направлені проти вимог діючого зако­нодавства чи природних прав людини, які ще не закріплені в. законодавстві. Вони можуть виражатися в активних фізичних діях правопорушника (порушення правил дорожнього руху, кра­діжка, хуліганство). В окремих випадках правопорушення вчи­няються в результаті бездіяльності, коли на суб'єкта поклада­ються юридичні обов'язки законом чи договором, а він не вико­нує їх, в результаті чого наноситься шкода чи соціальна небез­пека. Наприклад, на охоронника покладається обов'язок охоро­няти матеріальні цінності, а він не виконав своїх обов'язків і сталося розкрадання майна. Тому поняття “дія” і “бездіяльність”, охоплюються одним поняттям — “діяння”.

3) Правопорушення — це не тільки протиправне, шкідливе, небезпечне діяння, але і винне діяння. Без вини ніхто не може бути притягнутий до юридичної відповідальності (за виключен­ням безвинної відповідальності в цивільному праві). Вина — це психічне відношення особи до своїх протиправних діянь. Вон має об'єктивну і суб'єктивну сторону (як почуття вини).

4) Карність означає, що в діючому законодавстві передбачені склад правопорушень і встановлена міра юридичної відповідальності. В зв'язку з цим всі правопорушення і відповідальність юридичне закріплені в законодавстві. Питання про відпові­дальність за порушення природних прав людини, які юридичне не закріплені в законодавстві, повинні вирішуватись на підставі міжнародно-правових актів, які ратифіковані Україною, або підставі застосування права по аналогії права і закону.

5) В окремих видах правопорушень, особливо злочинах, необхідно встановити причинний зв'язок між протиправними діями і наслідками. Якщо такого причинного зв'язку не буде, то і не можна звинувачувати особу в конкретному злочині.

Всі правопорушення поділяються на дві групи: кримінальні злочини і проступки. Проступки в свою чергу поділяються на адміністративні правопорушення, конституційні, фінансові, цивільно-правові, дисциплінарні (порушення трудової дисциплі­ни), земельні, екологічні, процесуальні, шлюбно-сімейні. Мо­жуть бути й інші правопорушення залежно від галузей права.

§ 44. Юридична відповідальність та її види.

Юридична відповідальність слід відрізняти від "позитивної відповідальності”, яку розуміють як почуття відповідальності за свою поведінку, діяльність, як почуття обов'язку. “Позитивна відповідальність” існує у трьох формах часу: в майбутньому, в сучасному і минулому, хоча в більшості випадків вона направлена на перспективу. Юридичну відповідальність розглядають тільки в ретроспективі, як негативну відповідальність за минулі правопорушення, тому що притягнення до відповідальності за майбутні правопорушення — абсурд і безглуздя.

Юридична відповідальність — це міра покарання правопорушника шляхом позбавлення його певних соціальних благ чи цінностей (матеріальних, духовних чи особистісних), які йому належали до факту правопорушення, від імені держави (суспільства) на підставі закону (або іншого нормативного акта), з метою попередження правопорушення і відновлення (чи відшкодування) втрачених суб'єктивних прав на матеріальні і духовні цінності.

Юридична відповідальність — це міра покарання, яка носить, як правило, публічний характер. Вона здійснюється або може здійснюватись від імені держави шляхом державного примусу. В окремих випадках відшкодування збитків може відбуватись добровільно без державного втручання. Юридична відповідальність повинна бути передбачена, як правило, в законодавстві, особливо в кримінальному і адміністративному. Всі види відповідальності служать попередженню нових правопорушень.

Різні види відповідальності мають свою особливість або специфіку, різну мету і цілі, тому деталізація цього питання відноситься до різних галузей права.

Юридична відповідальність здійснюється на засадах законності, обґрунтованості, невідворотності, індивідуалізації і справедли­вості. В ст.66 Конституції закріплено, що кожен зобов'язанийне заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки.

Юридичну відповідальність поділяють на такі основні види:

1) конституційна; 2) кримінальна; 3) адміністративна; 4) дисциплінарна; 5) цивільно-правова; 6) матеріальна (в зв'язку із завданням шкоди в процесі виконання трудових обов'язків). По суті, це різно­вид цивільно-правової відповідальності, яка має свої особливості.

Дискутується питання про можливість виділення і інших видів юридичної відповідальності: екологічної, процесуальної, сімей­ної, фінансової. Справа в тому, що види правопорушень можна класифікувати по галузях права, але не можна так класифікувати юридичну відповідальність.

 

§ 45. Юридичний процес: поняття, етапи, види.

Юридичний процес як комплексна система має ряд специфічних ознак, характерних для всіх правових форм діяльності органів держави. Насамперед, цей розгляд, розгляд визначеної юридичної справи, здійснюваний на основі закону.

Юридичний процес як правова форма діяльності уповноважених органів і посадових осіб, характеризується визначеністю компетенції, функцій і повноважень цих суб'єктів. Одні (органи держави і посадові особи) виконують організаційну функцію, на них покладається відповідальність за результат процесу, інші (позивачі, потерпілі, відповідачі, правопорушники й ін.), мають ряд прав і гарантій і можуть розраховувати на охорону їхньої особистості і законних інтересів. Теорія і практика юридичного процесу є результатом об'єктивних процесів інтеграції диференціації знання, що відбуває як усередині юриспруденції, так і на стиках її із суміжним знанням.

Свідченням тому є усе більше проникнення етики і психології в юридичну науку і практику, усе більше широке застосування спеціального знання (зокрема, криміналістичного), і не тільки в карному, але й в інших видах юридичного процесу.

Узагальнюючи викладене, можна запропонувати визначення юридичного процесу. Юридичний процес - це комплексна система органічно взаємозалежних правових форм діяльності уповноважених органів держави, посадових осіб, а також зацікавлених у дозволі різних юридичних справ інших суб'єктів права, що:

а) виражається в здійсненні операцій з нормами права в зв'язку з рішенням визначених юридичних справ;

б) здійснюється уповноваженими органами держави і посадових осіб на користь зацікавлених суб'єктів права;

в) закріплюється у відповідних правових актах - офіційних документах;

г) регулюється процедурно-процесуальними нормами;

д) забезпечується відповідними способами юридичної техніки.

 

Конструктивність юридичного процесу як комплексної системи наочно розкривається при детальному встановленні його узагальнених ознак і властивостей, що обумовлюють його правову природу і правовий зміст. Визначаючи родову спільність складових юридичний процес щодо відособлених компонентів, варто одночасно підкреслювати і специфічність кожного різновиду.

Основні ознаки юридичного процесу як комплексної системи:

юридичний процес - це розгляд (розгляд визначеної юридичної справи). Звичайно як юридичну справу кваліфікують або правопорушення, або суперечка про право. Юридична природа таких життєвих обставин полягає в тому, що вони передбачені законом і волочуть визначені юридичні наслідки. Отже, юридична справа - це така обставина, що дозволяється (розглядається) на основі закону, а його наслідки здійснюються у виконанні закону. Саме ці два моменти і визначають природу юридичної справи, а отже, вихідну основу юридичного процесу.

юридичний процес, як діяльність по здійсненню операції з нормами права. Юридична природа будь-якої державної діяльності визначається насамперед тим, що відповідний орган чи держави посадова особа ставляться в умови, коли вони повинні безпосередньо використовувати норми права для дозволу конкретних юридичних справ. Причому як об'єкт службово-виробничих операцій у даному плані, виступають одночасно норми матеріального і процесуального права, тобто чи орган посадова особа повинні оперувати нормами, що визначають характер юридичної справи, що дозволяється, і одночасно оптимальний порядок досягнення юридичного результату.

Юридичний процес як правова форма діяльності уповноважених на те органів держави і посадових осіб. Здійснення операцій з нормами права здійснює строго встановлене коло органів держави і посадових осіб. Конкретний склад, обсяг компетенції кожного з уповноважених учасників процесу установлений відповідним законодавством, у якому точно зафіксовано, що може бути суб'єктом процесу, що він повинний робити і яким образом здійснювати свої посадові (службові) функції.

юридичний процес як діяльність, результати якої, обов'язково оформляються у відповідних документах. Чіткий поділ функцій між учасниками традиційного юридичного процесу і їхній офіційний характер викликають потреба у відповідних способах закріплень результатів, одержуваних у ході розгляду юридичної справи. Як такі способи, як правило виступають різні процесуальні акти-документи, що містять у собі розпорядження індивідуального характеру, тобто, вони завжди індивідуалізовані по предметі: стосуються даної справи й адресовані конкретному суб'єкту, зацікавленому учаснику процесу. До числа процесуальних актів-документів у традиційному юридичному процесі відносяться вироки, рішення суду, різного роду постанови і визначення суду, слідчого, дізнавача і т.д. Офіційний характер зазначених документів виражається не тільки в тім, що вони оформляються уповноваженими на те суб'єктами, але й у тім, що природа даних документів, їхня структура і відповідні реквізити закріплені в законодавчих актах. Крім того, кожний з них має свій державний стандарт і визначену форму.

юридичний процес як діяльність, що викликає об'єктивну потребу в процедурно-процесуальній регламентації. Юрисдикційна діяльність у силу своєї особливої соціальної гостроти як по чинених діях, так і за результатами має потребу в забезпеченні цілим поруч гарантій. Найбільш ефективною гарантією юридичного процесу є те, що він одержує чітке, всебічне і найбільш зроблене врегулювання за допомогою цивільно-процесуального і карно-процесуального права, оскільки об'єктивно обумовлене такий стан, коли матеріальне право повинне мати свої процесуальні норми.

Юридичний процес як діяльність, безпосередньо зв'язана з необхідністю використання різних методів і засобів юридичної техніки. Для одержання достовірних відгуків по розглянутій юридичній справі й обґрунтуванн