Початок позитивізму в соціології: уявлення про суспільство О. Конта та його закон трьох станів людського знання

Початок позитивізму в соціології: уявлення про суспільство О. Конта та його закон трьох станів людського знання

Позитивізм – філософська течія, представники якої єдиним джерелом вважали емпіричні дані, заперечували пізнавальну цінність теоретичного мислення філософських знань. Кризове становище в якому так давно перебували най цивілізовані народи, допоможуть людям подолати тільки позитивні наукові знання про еволюцію природи і суспільства. Позитивні знання що основані на спостереженні та експерименті. Позитивні знання – знання «доступні нашому розуму і корисні для нас» Суспільство є природним явищем, на зразок організму суспільство є частиною природи, то з цього випливає: закономірність суспільного розвитку, коли розвиток природи ототожнюється з розвитком суспільства, по-друге не здатність людини впливати вирішальним чином на цей розвиток та хід історії.

Вперше термін «соціологія», що складається з грецького та латинського слів, вжив Огюст Конт (1798-1857). На його думку, в усіх негараздах, що трапляються із Францією винною є відсутність науки, яка б займалась дослідженням суспільства. Адже, замість того, аби з’ясовувати можливості та межі людського впливу на суспільне життя, люди постійно втручаються в нього, намагаються створити суспільство, яке б відповідало їх уявленням безвідносно того хибні вони, чи ні.

Однак виникає проблема: «яким уявленням про суспільство треба послуговуватися новій науці?» адже кожна наука так чи інакше торкається суспільства, розглядаючи його під дуже специфічним кутом зору. Але що таке суспільство саме по собі, яке буде становити єдиний предмет соціології?

На думку Конта, майбутня наука про суспільство повинна послуговуватися таким уявленням про останнє: суспільство є природним явищем, чимось, на зразок, біологічного організму. Таке уявлення мало 2 наслідки:

· Постулювалась наявність законів у суспільному розвитку, оскільки розвиток суспільства, порівнювався із розвитком природи;

· Постулювалась неможливість вирішального впливу індивіда на розвиток суспільства. Тим самим передбачалось, що індивідуалізм є аморфним і анархічним поняттям, оскільки, якби кожна людина прагнула реалізувати суверенітет, то суспільство не утворилося б таким чином. Подібно до того, як лінія не може бути зведена до точки, так і суспільство не може бути зведене до складаючи його індивідів.

Отже реальне тільки суспільство, яке саме себе творить і, водночас, створює людину.

Однак, постала нова проблема: «Чи є у суспільстві якісь закономірності?» Конт вважав, що специфічно суспільним законом є «Закон трьох станів людського знання». Згідно з ним, суспільство розвивається разом із розвитком людського знання, себто людське знання проходить декілька стадій, кожна з яких характеризується такою сукупністю поглядів на світ та оточуючі явища, що виключають одна одну:

1-ша стадія (теологічна або фіктивна) характеризується намаганням людини пояснити все прямою дією надприродної сили;

2-га стадія (абстрактна або теологічна) намагання замінити ті чи інші сили на «різного роду» абстракції, що втілені в тій чи іншій сутності світу;

3-тя стадія (наукова або позитивна) позитивним для Конта є те, що засноване на людському досвіді, те, що позбавлене метафізичних спекуляцій, необґрунтованих припущень тощо. На цій стадії людський розмір відмовляється від вирішення питань про походження та сенс всесвіту.

Можливості ідеї еволюції. Г. Спенсер та суспільство як біологічний організм, що розвивається. Соціальні інститути та їх види.

Герберт Спенсер зіткнувся із тією самою проблемою, що й Конт. Як можна уявити собі суспільство аби це уявлення узгоджувалось з науковим вивченням того самого суспільства.

Спенсер виходив з того, що фундаментальною рисою світу є розвиток. Суспільство також не є виключенням. Воно розвивається. Із чим в такому разі можна перевірити суспільство? Спенсер вважав, що суспільство можна порівняти з біологічним організмом і на користь цього навів 5 аргументів:

1) суспільство, як і організм протягом життя збільшує свою масу (матеріальні ресурси, населення тощо)

2) збільшення маси супроводжується ускладненням структури.

3) Ускладнення структури супроводжується диференціацією функцій, що виконуються окремими частинами.

4) В обох випадках має місце зміцнення взаємозалежності всіх складових

5) Ціле завжди більш врівноважене, ніж окремі частини.

Якщо це так, то в суспільстві повинні бути закони, якими керуються усі живі істоти, зокрема має силу такий принцип: виживають найбільш пристосовані.

Послідовники Спенсера замінили цей принцип на „виживають сильніші”, внаслідок чого з’явивляється „соціал-дарвінізм”.

Згідно з останнім, держава не повинна піклуватися про виживання своїх громадян, особливо сиріт, бідних, хворих. Якщо вони помруть, то суспільство стане сильнішим, а якщо ні - то будуть сприяти посиленню суспільства.

Однак на думку Спенсера, суспільство не можна ототожнити з біологічним організмом і на користь цього він навів 5 аргументів:

1) на відміну від біологічного організму елементи суспільства розсіяні в просторі.

2) Це передбачае символічну комунікацію, тобто мову.

3) У суспільстві відсутній орган який концентрує в собі здатність відчувати і мислити.

4) Елементам суспільства притаманна просторова мобільність.

5) Суспільство існує заради блага своїх членів, а в біологічному організмі все навпаки.

Будь-яке розвинуте суспільство має три системи органів:

Виробничу Розподільчу Регулятивну

Регулятивна – вик-є держава, яка забезпечує підлеглість складових частин вцілому. У якості складових частин суспільства він відокремлював заклади (соціальні інститути): домашні, обрядові, політичні, церковні, професійні і промислові. Всі вони є продуктом повільної еволюції.

Будь-який заклад складаеться як стійка структура „соціальних дій”. Соціальний контроль за повсякденною поведінкою людей здійснюється „церемоніальними інститутами”, які – старші за державу та церкву, та на думку Спенсера, ефективніше, ніж вони виконують функції контролю. „Церемонії” регулюють спілкування, символізуючи стан суб’єктів, які вступають у відносини.

Буття людини в суспільстві: погляд Маркса на фактори формування людини. Уявлення про відчужену людину Маркса.

Відрядною тезою вчення К.Маркса було становище людини. На його думку, людина — це завжди людина у суспільстві. У суспільстві людина, розвиваючи свої здібності у різноманітних ситуаціях, перетворюється на істоту соціальну, головним у цьому процесі є праця.

На думку Маркса, суспільство проходить декілька стадій:

первісна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична.

Перехід від однієї стадії на іншу відбувається завдяки запереченню та зняттю.

Процес заперечення-зняття означає розвиток суспільства до певної точки насичення, після чого відбувається перехід до іншої більш високої стадії, на якій утримуються найбільш сутнісні елементи всіх стадій.

Процес заперечення-зняття відбувається із необхідністю в тому сенсі, що праця та економіка породжують відповідні зміни, незалежно від того, що думає та уявляє окрема людина. Індивіди ніяким чином не зможуть вплинути на цей процес. Цей процес триватиме навіть тоді, коли люди зрозуміють, що беруть участь у ньому.

Марксисти для позначення вирішального впливу економічних факторів ввели таку тезу:

Базис визначає побудову

Уявлення Маркса про взаємовідносини базису та побудови можна сформувати так: вони взаємно визначають один одного, хоча вирішальну роль відіграє базис.

За Марксом, базис складається: природні умови (природно дані ресурси); виробничі сили (складаються з робочої сили, якій притаманні певні навички та знання, засоби виробництва); виробничі відносини (певні організаційні форми, в яких відбувається виробництво).

Виробничі сили спочатку розвиваються в межах певних виробничих відносин, однак надалі виробничі відносини починають гальмувати розвиток виробничих сил. Після цього відбувається революція, внаслідок якої поновлюється рівновага між виробничими силами та виробничими відносинами.

Далі Маркс вводить поняття класу. Він визначав клас через відношення на засоби виробництва. Ті, хто ними володіють, знаходяться в класовій позиції до тих, хто ними не володіє. Маркс постійно казав, що наявність класів не пов’язана з рівнями споживання.

Пам’ятаючи про те, що людина перетворюється на людину лише в суспільстві, Маркс вирішив з’ясувати, яку людину створює сучасне з ним суспільство. На його думку, історія є діалектичним процесом, де людина й природа взаємо обумовлюють одна одну. З одного боку, людина на відміну від тварин повинна працювати й виробляти постійно. Внаслідок цього людині вдалося значно перетворити природу. З іншого боку, постійно працюючи, людина створює додатковий продукт, внаслідок чого її світ стає дедалі штучним. Тобто люди оточили себе фабриками, заводами. Усе це починає обумовлювати їх розвиток і вже не люди є господарями того, що вони виробили, а саме виготовлені продукти та трудові процеси взагалі визначають життя людини. Врешті-решт людина починає жити в уречевленому світі, коли її не просто оточують речі. Більше того, усе, що її оточує, людина починає сприймати як речі, зокрема й людей. Усе це перешкоджає осягненню людиною себе як творчої особистості.

Зміни в класовій структурі

Іноді вважається, що сьогодні вищого класу уже не існує внаслідок так званої революції менеджерів. Так землю, як джерело влади змінили корпорації. Власниками великих корпорацій є багато акціонерів, а контроль перебуває у руках виконавчих директорів. Це заважає концентрації значних капіталів у руках малої кількості осіб. Скот же вважає, що вищий клас змінив форму, але зберігає своє відокремленість. Вважається, що в ХХ ст.. влада перейшла до порівняно невеликої групи управлінців, що керують великими корпораціями. Саме вони визначають політику цих корпорацій. Тим більше, що їм часто вдається зібрати досить великий пакет акцій, або залучитися підтримкою більшості акціонерів.

Останнім часом з’являється все більше причин говорити про появу специфічного «професійного менеджерського класу». Професіонали, менеджери та адміністратори високого рівня досягають свого становища здебільшого завдяки тому, що мають в розпорядженні вчені ступені, дипломи, інші фахові свідоцтва.

Характерними для сучасного суспільства є фемінізація та декваліфікація певних певних видів робіт. Це означає, що більшість рутинної неручної роботи почали виконувати жінки. Також спростилися вимоги до кандидатів на виконання такої роботи, оскільки багато функцій тепер виконують машини. Проте виникає проблема: чи можемо ми віднести таких людей до середнього класу? Дослідник Бретермен стверджує, що внаслідок спрощення даної праці відбувається процес «пролетаризації», тобто процес внаслідок якого умови праці для багатьох людей спростились, або навіть декваліфікувались. Фемінізація і пролетаризація є взаємопов’язаними процесами. Чим більше зростала кількість людей клерківських та аналогічних професій, тим вищим ставав % жінок у цих галузях, і тим рутиннішими вони ставали. Окрім того такі професії втрачали престиж.

Із зростанням рівня доходів «синіх комірців» виникла думка, про віднесення їх до середнього класу, проте дослідження показало хибність такої думки. Вони дивились на працю як на засіб отримання гарної заробітної плати.

 

Наслідки СС

Одним з найбільш визначних наслідків СС є маргіналізація. В соціології під цим поняттям розуміється „пограничное положение личности по отношению к какой либо социальной общности, накладівающей при этом определенный от печаток на ее психику и образ жизни”. Інакше кажучи, маргіналами можна позначити всіх тих людей, що ніяк не задіяні в офіційних та неофіційних секторах економіки. Українські маргінали складаються з різних за походженням та утворенням груп населення. це безробітні, пенсіонери, що отримали пенсію нижче прожиткового мінімуму тощо.

На початкових стадіях маргіналізації ці групи зберігають систему цінностей, що склалися в них в минулому, однак поступово вони починають створювати нову соціально створену систему цінностей, яким притаманна ворожість до існуючих соціальних інститутів, онтогоністичні форми соціальної нетерпимості, схильність до спрощених та радикальних політичних рішень. Небезпека в тому, що посилення маргіналізації призводить до того, що притаманна цій групі система цінностей починає поширюватись на інші групи.

Окрім картоплі, відбулось зниження споживання по всіх продуктах у 2-3 рази. середньодобова калорійність харчування знизилась до 60% від рівня ’90 рр. У низько доходних домогосподарствах споживання тваринного білка – 24г/добу, а в середньо доходних – 27г/добу. за біологічними ж нормами споживання цього виду білка повинно становити 51-53 г/добу. у бідних сім’ях хліба та хлібопродуктів споживається у 2,5 рази менше, ніж у високо доходних, м’яса - у 12 р., фруктів – у 15 р.

Психоаналітичні пояснення

Відрядне питання психоаналітичних пояснень виникнення патріархату: «Чому чоловіки витрачають масу енергії на підтримання патріархату і чому ж. не здійснюють опору?». Вважається, що суто розумового усвідомлення недоліків патріархату як з боку чол.. так і жін. Недостатньо задля його знищення. Тому вчені звертаються по розгляд психіки людей, вивчаючи найбільш сильні почуття та неврози. Зокрема вважається, що енергетична сила патр-ту витікає з такого потужного джерела, як страх смерті та соц-емоційне оточення, зокрема, подвійне ставлення до матері (Ходоров)

Страх смерті – це те, із чим зіткається кожна людина, коли усвідомлює кінцевість свого існування, і, що змушує кожну людину відчувати жах.

Водночас і чол., і жін. По-різному реагують на страх смерті. Жінки здебільшого народжують дітей і займаються їхнім вихованням, а тому страх перед смертю їх пригнічує значно менше, ніж чоловіки. Чол.. на неминучу перспективу закінчення життя реагують так: це жах, що спричиняє цілу низку захисних мір, які врешті-решт і призводить до панування чол. над жінками.

Зокрема, чол. намагаються створити щось набагато триваліше за їхнє життя – витвори мис-ва, архітектуру, науку, зброю, релігію тощо. Все це стає засобами, за допомогою яких чол. тримають під контролем і себе, і особливо жінок.

 

Економічне пояснення.

Відрядним для цієї перспективи є уявлення згідно з яким головним факторо мпригноблення жінок є не чоловіки, а капіталізм із притаманними йому класовими стосунками.Зважаючи на це, єдиний шлях звільнення жінок передбачає класову боротьбу проти капіталістів. У свою чергу таке уявлення грунтується на 3 аргументах:

1 -виконуючи ту саму роботу, що і чоловіки, жінки отримують, тому з’являється можливість додаткових прибутків.До цього також можна додати, що за оцінками, жінки виконубть 2/3 всієї роботи, значна частина яких не оплачується.

2- патріархат вносить розлад у робітничий клас, тим самиим обмежуючи можливості класової роботи.Це досягається за рахунок того, що патріархат передбачає стійкі уявлення, відповідно до яких чоловіки та жінки є рівними істотами, що суттєво відрізняється. Внаслідок цього, імовірність того, що чоловіки та жінки обєднються заради змін існуючого стану речей стають обмеженими.Адже замість порузуміння значну частину свого часу, чоловіки та жінки витрачають на сварку.

3 -патріархат сприяє відтворенню тієї сім’ї, що у свою чергу сприяє відтворенню тих умов, які роблять можливість як виникнення патріархату, так і самої сім’ї.

Психоаналітичне пояснення.

Відрґдним цієї перспективи є таке питання: звідки чоловіки беруть енергію, яка необхідна для відтворення та збереження патріархату.При цьому треба звернути увагу, на декілька обставин:

1 -не всі чоловіки почувають патріархат прийнятним для себе, адже він перешкоджає вільному розвитку їхніх здібностей.

2 -жінки усвідомлюють невігідність патріархату, повинні проти нього рішуче повстати. Тим не менш і чоловіки усвідомлюють недоліки патріархату.І жінки, що це відчувають на собі, у своїх діях вживають схильність до збереження та подальшого відтворення патріархату.Враховуючи це, вчені звертаються до інших факторів, які б могли пояснити тривале існування патріархату за умов осягнення його недоліків значною частиною населення.Зокрема вони звертаютьяс по дослідження неврозів, прихованих комплексів та страхм.Вважається що енергетична сила патріархату своїм джерелом має по-перше страх смерті, по-друге соціальне та емоційне оточення.

Страх смерті-це те, і з чим зіткається людина, коли усвідомлює кінцевість свого існування.Однак на жінок, що народжують дітей та займаються їх вихованням страх смерті діє не так сильно, як на чоловіків.Чоловіки відчувають жах, що спричиняє цілу низьку захисних дій,які врешті-решт приводять до виникнення патріархату.

Чоловіки намагаються створити, щось набагато триваліше, за їх існування:науку та мис-во, релігію та архіт-ру. Під впливом страху смерті чоловіки вживають згадок про свої прямі тіла бажаючи дистанціюватись від народження, природи, а також від жінок зв’язок яких з усім цим автоматично робить їх символом останнього.

Чоловіки намагаються контролювати жіночі тіла через визначення того, що саме є жінки. А через норми права та батьківства чоловіки прагнуть контролювати дітей. Таким чином енергетична сила патріархату обумовлена чоловічими неврозами та потологіями, зокрема страхом смерті. Оскільки у жінок цих неврозів немає, то одже вони не мають джерел опору патрірхату.

Біологічні пояснення

кримінальні типи можна пізнати за формою черепа. Інший популярний метод- це спадкові чинники. Одна з пізніших теорій розрізняла, що девіантна поведінка залежить від тілесної будови тіла.

43. Соціологічний погляд на девіантну, делінквентну та злочинну види поведінки: перспективи структурного функціоналізму та символічного інтеракціонизму.

Джордж Мід сформулював теоретико-методологічну сутність символічного інтеракціонізму, основні принципи, які полягали в тому, що:

1) на відміну від тварин, людські істоти володіють розумовими здібностями;

2) в процесі соціальної взаємодії люди навчаються розумінню і символам, які дозволяють їм використати їхні людські здібності;

3) люди здібні модифікувати або змінювати суть і символи, які використовуються ними в діях або при взаємодії.

Заслугою Міда в американській соціології стала відмова від індивідуалізма і крайнощів біхевіоризму, відстоювання соціального характеру людини, неможливість її існування поза суспільними взаємодіями.

Пітер Зінгельман спробував поєднати основні концепції символічного інтеракціонізму і теорії обміну. Він почав з мідовських категорій «духа», «самості», «суспільства».

Дух. Зінгельман стверджує, що для символічного інтеракціонізма концепція духу відображає людську здібність осягати те, що організм відчуває, визначити ситуацію, оцінювати явища, перетворювати жести у символи і виявляти прагматичну поведінку. Діючий суб’єкт трактується як активний агент.

Зінгельман робить висновок, що сучасна теорія обміну пішла далі біхевіористського підходу, визнавши, що людський розум опосередковує зв’язки між стимулами і поведінковими реакціями. Винагорода сама по собі ще неефективна: вона повинна бути визначена як винагорода, щоб стати стимулятором.

Самість. Зінгельман відмічає, що символічні інтеракціоністи мають справу з ідеєю самості в обох мідовських значеннях: як процесу сприйняття діючим суб’єктом себе як об’єкта і як саморефлексії діючого суб’єкта. Для підтримки і розвитку відносин обміну кожна сторона повинна вміти прийняти роль іншої сторони, щоб визначити, які заохочення можуть бути запропоновані і які можна дійсно отримати.

Суспільство. Зінгельман стверджує, що і символічні інтеракціоналісти, і теоретики обміну при аналізі соціальної структури акцентують мікросоціальний рівень. Крім того, він бачить 2 інші точки зіткнення їхніх інтересів. По-перше, він вважає, що символічні інтеракціоністи фокусуються на тому, що люди удосконалюють моделі взаємодії, в той час як Хоманс цікавиться стабілізацією відносин на базі найбільш вигідних обмінів. По-друге, Зінгельман стверджує, що обмін породжує символічну комунікацію.

Він виділив 4 основних пунути своєї теорії:

1) В процесі обміну діючі суб’єкти конструюють нормативні визначення самості, інших дій, цілей і стану задоволеності.

2) Ці визначення не тільки суб’єктивні, але і соціально обумовлені.

3) При обміні інтенції суб’єктів обмежуються і визначаються існуванням об’єктивного світу, що включає в себе і самість і інших.

4) При обміні діючі суб’єкти змінюють свою поведінку в тих випадках коли:

а) зміни в об’єктивному світі роблять проблематичним існуючі варіанти поведінки;

б) зміни в деяких з їхніх суб’єктивних дефініцій роблять проблематичним інші дефініції чи існуючі об’єктивні умови і варіанти поведінки.

Латентна злочинність.

Терміни латентна злочинність позначають злочини, що скоювались, однак не реєструвались відповідними органами. Є три види злочинів: незаявлені, незареєстровані, невстановлені.

Вірогідні цифри, щодо обсягів латентної злочинності є лише щодо першої групи. Важається, що обсяг прихованих злочинів, від 6%, що взагалі скоюються. Якщо враховувати латентну злочинність то рівень справжній зростає в 3-4 рази.

Проблеми вимірювання:

- несумісність багатьох класифікацій у різних країнах

- різні традиції до писемного права. Практикуються жомовленості між правосуддям та злочинцями.

- Репреспективна класифікація злочинів.

Аналогія Метафора

1.Проводиться в межах певної сфери 1.Здійснює порівняння понад ними

2.Кінцева, тобто передбачає повну тотожність ситуацій 2. Є часткова

3.Передбачення та приписи 3. Менша передбачу вальна сила

4.Не має емоційної реакції 4. Емоційне ототожнення

5. використовується для дискретних подій 5. до тривких у часі подій

 

Тепер спів ставимо кожну концепцію. Скажімо, якщо Конт стверджував, що суспільство є природним явищем, чимось на зразок організму, то це було можливе лише тому, що такий напрямок думки передбачав навіть не одержання, а саме обґрунтування декількох речей. Слідкуємо уважно за тим, які „дивіденди”, важливі для ствердження (легітимації) нової науки, одержав Конт від такого порівняння. Оскільки суспільство є частиною природи, то:

1) людина не може впливати на хід суспільного розвитку

2) суспільство розвивається за певними законами, що за своїм характером тотожні законам природи.

3) Є можливість відкрити ці закони у разі появи нової науки, що вивчатиме суспільство так само, як фізики досліджують природу. Ця наука повинна називатися „соціальною фізикою”

 

Спенсер ототожнює суспільство на зразок біологічного організму, що еволюціонує.

На користь цього ототожнення Спенсер наводив такі міркування:

1. протягом свого життя суспільство збільшує свою масу

2. збільшення маси призводить до ускладнення структури

3. ускладнення структури супроводжується диференціацією функцій, що виконуються різними частинами

4. це спричиняє взаємозалежність та інтеграцію усіх частин в суспільстві

5. ціле завжди більш врівноважене, ніж його складові.

 

Але разом з цим він виділяє 5 відмінностей між суспільством та біологічним організмом:

1) суспільство не створюється з цілком конкретної на наперед визначеною формою.

2) Елемент суспільства відрізняється рухливістю

3) це спричиняє необхідність символічної комунікації (мова)

4) в суспільстві відсутній орган, що концентрує у собі здатність мислити і відчувати

5) суспільство існує заради блага своїх членів, а не навпаки

 

Парсонс ототожнює суспільство із системою. Система - сталий комплекс повторюваних і взаємопов’язаних дій. Потребами особистості – як змінні у соціальній системі. Кожна соц. Система повинна забезпечувати певні потреби своїх елементів, забезпечувати їх виживання. Теоретичну схему Парсонса об’єднує і організовує проблема соціального порядку, який є продуктом двох процесів: тенденції соц. Системи до самозбереження і тенденції до збереження певних меж постійності щодо середовищ.

Уявлення Дюргайма про суспільство можна звести до таких наступних положень:

1. соціальна реальність включена до універсального природного ладу, тобто вона так само реальна як і всі інші види реальності, а тому розвивається у відповідності до певних законів. Таким чином соціальна реальність подібно до фізичної містить в собі низку закономірностей, що існують для пізнання і в принципі можуть бути виявленні та поясненні. Інакше кажучи, соц. реалізм сформульований таким чином, що має певний порядок. Без цієї передумови не можлива наука, яку людство використовує для пізнання цього порядку. Крім того тенденції та закономірності соц. реалізму не змінюються протягом часу, отже ми можемо дослідити багато частин соц. реальності в різні часи, а потім поєднувати їх задля цілісної та істинної картини.

2. Суспільство є реальністю, що не може бути зведена до інших видів реальності, тобто ми не можемо стверджувати тотожність законів, що керують фізичною та соціальною реальністю. Кожна реальність має свої власні закони.

3. Суспільство є самостійною об’єктивною реальністю щодо спадаючих її індивідів. Це передбачає певну концепцію людини. Люди – це само зацікавлені раціональні індивіди, що прагнуть до задоволення своїх потреб. У своїй поведінці вони виходять головним чином їз зовнішніх причин, причому одні й ті ж самі причини справляють однаковий вплив на всіх людей. Тому людей можна вивчати, досліджуючи їх поведінку. Отже, те, що ми бачимо у зовнішній реальності не пов’язано безпосередньо з тим, що відбувається у в реальності внутрішній. Звідси людина є подвійною істотою, в якій взаємодіють та суперечать дві сутності – соціальна та індивідуальна. Сторони, що втілюють соціальну сутність домінують по відношенню до індивідуальних, наприклад, колективна свідомість є набагато важливішою у визначенні життя людини, ніж індивідуальна. Таким чином суспільство є більш багата, більш реальна реальність, ніж індивід. Саме суспільство домінує над індивідом, створює його та є джерелом всіх вищих людських цінностей.

Початок позитивізму в соціології: уявлення про суспільство О. Конта та його закон трьох станів людського знання

Позитивізм – філософська течія, представники якої єдиним джерелом вважали емпіричні дані, заперечували пізнавальну цінність теоретичного мислення філософських знань. Кризове становище в якому так давно перебували най цивілізовані народи, допоможуть людям подолати тільки позитивні наукові знання про еволюцію природи і суспільства. Позитивні знання що основані на спостереженні та експерименті. Позитивні знання – знання «доступні нашому розуму і корисні для нас» Суспільство є природним явищем, на зразок організму суспільство є частиною природи, то з цього випливає: закономірність суспільного розвитку, коли розвиток природи ототожнюється з розвитком суспільства, по-друге не здатність людини впливати вирішальним чином на цей розвиток та хід історії.

Вперше термін «соціологія», що складається з грецького та латинського слів, вжив Огюст Конт (1798-1857). На його думку, в усіх негараздах, що трапляються із Францією винною є відсутність науки, яка б займалась дослідженням суспільства. Адже, замість того, аби з’ясовувати можливості та межі людського впливу на суспільне життя, люди постійно втручаються в нього, намагаються створити суспільство, яке б відповідало їх уявленням безвідносно того хибні вони, чи ні.

Однак виникає проблема: «яким уявленням про суспільство треба послуговуватися новій науці?» адже кожна наука так чи інакше торкається суспільства, розглядаючи його під дуже специфічним кутом зору. Але що таке суспільство саме по собі, яке буде становити єдиний предмет соціології?

На думку Конта, майбутня наука про суспільство повинна послуговуватися таким уявленням про останнє: суспільство є природним явищем, чимось, на зразок, біологічного організму. Таке уявлення мало 2 наслідки:

· Постулювалась наявність законів у суспільному розвитку, оскільки розвиток суспільства, порівнювався із розвитком природи;

· Постулювалась неможливість вирішального впливу індивіда на розвиток суспільства. Тим самим передбачалось, що індивідуалізм є аморфним і анархічним поняттям, оскільки, якби кожна людина прагнула реалізувати суверенітет, то суспільство не утворилося б таким чином. Подібно до того, як лінія не може бути зведена до точки, так і суспільство не може бути зведене до складаючи його індивідів.

Отже реальне тільки суспільство, яке саме себе творить і, водночас, створює людину.

Однак, постала нова проблема: «Чи є у суспільстві якісь закономірності?» Конт вважав, що специфічно суспільним законом є «Закон трьох станів людського знання». Згідно з ним, суспільство розвивається разом із розвитком людського знання, себто людське знання проходить декілька стадій, кожна з яких характеризується такою сукупністю поглядів на світ та оточуючі явища, що виключають одна одну:

1-ша стадія (теологічна або фіктивна) характеризується намаганням людини пояснити все прямою дією надприродної сили;

2-га стадія (абстрактна або теологічна) намагання замінити ті чи інші сили на «різного роду» абстракції, що втілені в тій чи іншій сутності світу;

3-тя стадія (наукова або позитивна) позитивним для Конта є те, що засноване на людському досвіді, те, що позбавлене метафізичних спекуляцій, необґрунтованих припущень тощо. На цій стадії людський розмір відмовляється від вирішення питань про походження та сенс всесвіту.