ТЕМА 1. Інформація як глобальна проблема сучасності

 

1. Інформація в житті держави та суспільства.

Протягом всієї історії людства інформація розглядалася як важли­вий військовий, політичний, економічний, соціальний чинник, що значною мірою обумовлював подальший розвиток держави, суспіль­ства та особистості в конкретно-історичних умовах. Володіння певною інформацією означало володіння певною цінністю суспільного харак­теру. Здатність індивідуумів збирати, накопичувати, трансформувати та передавати інформацію взагалі стала одним з головних чинників, що сформував людину як соціальну істоту, чинником, що дав змогу пере­давати досвід та знання наступним поколінням, тим самим ставши ос­новою суспільного прогресу.

Взагалі соціальна взаємодія як окремих індивідуумів, так і соціаль­них груп, суспільства в цілому будується передусім на процесі обміну інформацією.

Здавалося б, така важлива субстанція, як інформація, повинна була давно стати предметом наукових досліджень. Але проблемами інфор­мації, її сутністю, процесами її збирання, обробки, зберігання, пере­дачі, поширення вчені стали безпосередньо займатися лише у XX столітті. Інформація стала предметом окремої галузі науки - кіберне­тики (від грецького kybernetike - мистецтво управління), яка являє со­бою науку про загальні риси процесів та систем управління в техніч­них пристроях, живих організмах та людських організаціях.

В цьому аспекті, як не дивно, юридична наука та право взагалі по­чали приділяти увагу проблемам інформації набагато раніше. Пере­довсім в аспектах регулювання обігу інформації, пов'язаної з діяльністю держави та державними інтересами. Це твердження має право на існування тому, що вже починаючи з існування держав — Стародавніх Єгипту та Вавилону ми можемо зустріти такі поняття, як державна та­ємниця, можемо знайти правові норми, що передбачали покарання за зраду, яка включала в себе передачу ворогові певної інформації, і таке інше.

Існує багато визначень інформації. В загальному розумінні вона являє собою «певні відомості, сукупність яких-небудь даних, знань». Причому наукове поняття інформації багато в чому відрізняється від її змістового боку, беручи до уваги лише її кількісний аспект, що найбільш яскраво виявляється у кібернетиці. Таким чином було введено понят­тя кількості інформації, яке визначається як величина обернено про­порційна ступеню вірогідності тієї пригоди, про яку йдеться у повідом­ленні. Тобто чим більша вірогідність тієї чи іншої пригоди, тим менше інформації несе в собі повідомлення про її настання, і навпаки. Філо­софія виділяє два аспекти існування інформаційної субстанції. По-пер­ше, це так звана структурна інформація, яка являє собою міру органі­зації або впорядкованості системи чи процесу і є їхнього внутрішньою характеристикою. В другому аспекті інформація безпосередньо пов'я­зана з процесом віддзеркалення як в матеріальному, так і в нематеріаль­ному світі. Якщо предмет зазнає певних змін, що є результатом (віддзер­каленням) впливу іншого предмета, то перший предмет стає носієм інформації про другий предмет. 1 якщо для неживої природи процес віддзеркалення носить пасивний характер, будучи простим механізмом констатації певних даних, то для об'єктів живої природи, передусім індивідуума, процес віддзеркалення носить активний характер і пов'я­заний не лише із сприйняттям інформації, а й з її аналізом і перероб­кою. Говорячи про переробку інформації, слід зазначити, що на сьо­годнішній день лише людина може аналізувати і свідомо переробляти та передавати інформацію.

Слід зазначити, що на сьогоднішній день поняття «інформація» є одним з найпоширеніших у науці та практиці. Але разом з тим ця поширеність поєднується з невизначеністю та дискусійним характером само­го визначення поняття інформації. Багато в чому ця дискусійність по­в'язана з тим, що представники різних галузей науки та практичної діяль­ності по-різному сприймають поняття інформації, що обумовлено спе­цифічним характером галузевих принципів та методів вивчення і використання інформації. Ці розбіжності виявляються у сприйнятті самої інформації як специфічної субстанції, у визначенні форм її прояву у матеріальному світі, її місця у певних системах світогляду, її ролі у функ­ціонуванні індивідів, суспільних груп, держави та суспільства в цілому.

Засновником теорії інформації вважається К. Шеннон, який у своїй роботі «Праці по теорії інформації та кібернетиці» на початку 60-х pp. XX століття виклав кількісно-математичні принципи інформації, ви­значаючи останню як невизначеність, що скорочується. Таким чином, інформація розглядається ним як чинник, що усуває невизначеність вибору, причому кількість інформації тим більша, чим більша неви­значеність усувається за допомогою цієї інформації. Теорія інформації К. Шеннона стала затребуваною із зростанням інформатизації сус­пільства для визначення розмірів інформаційних потоків і згодом дала можливість розвинути нові концепції впорядкування інформаційних процесів.

Один із засновників кібернетики Н. Вінер розглядав інформацію як специфічну субстанцію, відмінну як від матеріального, так і від іде­ального, стверджуючи, що «інформація — це ані матерія, ані енергія».

На розвиток цієї ідеї ряд дослідників розглядають інформацію як основу всього існуючого, першопричину всіх явищ і процесів. Так, І.Й. Юзвишин сформулював поняття інформації як «генералізаційно єдиної первинної субстанції Всесвіту». Згідно з цими поглядами всі відноси­ни у Всесвіті між об'єктами та елементами побудовані на процесі об­міну інформацією, і звідси сама інформація є головним ресурсом роз­витку як в мікро-, так і в макросвіті, головним ресурсом розвитку люд­ства. Названі точки зору більшою мірою відбивають динаміку поглядів на сутність інформації, якою вона сприймається «точними науками», але не менші зрушення в підходах до визначення місці і ролі інфор­мації відбулися і в суспільних науках.

Кінець XX століття вніс значні зміни у сприйняття самого поняття інформації та її соціального значення в суспільстві. Це пов'язано з про­цесом формування так званого інформаційного суспільства, тобто сус­пільства, основною характеристикою якого є стрімко зростаюча, все-проникаюча інформація про всі сторони життєдіяльності такого суспільства. Сучасні технології вже не обмежуються рам­ками однієї країни, а мають загальносвітове значення. На перше ж місце в сучасних умовах виходять саме інформаційні технології. За словами канадського вченого Маршала Маклюена, інформаційна ситуація світу схожа на велике селище. Події, що відбулися у найвіддаленішому ре­гіоні планети, того ж дня стають відомі людям у всіх цивілізованих краї­нах. Електронні засоби масової комунікації та передачі інформації діють зі швидкістю світла, тим самим стираючи кордони та зменшуючи відстані. Завдяки розвитку сучасних інформаційних технологій інфор­мацію з будь-якого куточка нашої планети можна за лічені секунди передати в будь-яку іншу точку земної кулі.

Ми можемо сказати, що так само, як в XVII ст., промислова рево­люція змінила тогочасний світ і стала економічною базою для народ­ження нового економічного укладу — капіталізму (чи індустріального суспільства), в наші дні відбувається так звана «інформаційна револю­ція», яка змінює традиційні схеми загальної взаємозалежності по­стійним підвищенням кількості каналів комунікації у світовій політиці і стає передумовою становлення та розвитку нової формації - інфор­маційного суспільства. Прихильники теорії інформаційної революції американці Р. Кохане та Дж. Най класифікують всю інформацію, що обертається в сучасному світі, за трьома типами: вільна інформація, комерційна інформація та стратегічна інформація.

До вільної інформації можна віднести таку, що поширюється без­коштовно, без будь-якої матеріальної компенсації. До такої вільної інформації належать телебачення, радіомовлення, політична реклама, різного роду інформаційні акції, вільна інформація, розміщена в ме­режі Інтернет, тощо. Стрімке, практично в геометричній прогресії зро­стання потоків та обсягів вільної інформації, яке носить характер інфор­маційного вибуху, - один з результатів інформаційної революції.

Інший різновид інформації - комерційна, тобто та інформація, яка виробляється з метою отримання прибутку у вигляді компенсації за її використання іншими, набуває в наші дні дедалі більшого поширен­ня. Взагалі однією з ознак формування інформаційного суспільства є те, що інформація сама по собі стала товаром, причому товаром, який має стратегічне значення для держави і суспільства. Поступово навіть рівень економічної могутності держави починає вимірюватись не лише обсягами та рівнем матеріального виробництва, а саме обсягами ви­робництва та поширення інформації. Як зазначають фахівці в галузі економіки: «З економічної точки зору інформація являє собою неречовий продукт інтелектуальної діяльності людини і суспільства». При цьому виробництво та поширення інформації на сьогоднішній день є одним з найприбутковіших видів бізнесу, що підтверджується резуль­татами роботи тієї ж корпорації Microsoft, лідера на ринку інформа­ційних технологій. Однією з найхарактерніших ознак інформаційної революції в цій сфері стало народження електронної комерції, яка роз­вивається у відповідності з усіма законами ринку та вільної конкуренції.

Взагалі в сфері електронної комерції найяскравіше виявляється та модель ринкових відносин, яка чекає наше суспільство в майбутньо­му, і ця модель ставить перед законодавцем непрості проблеми щодо правового регулювання таких відносин. Наведемо лише один приклад: особа - резидент (фізична або юридична) купує в Інтернет-магазині, що належить іноземній компанії, програмне забезпечення, оплачую­чи його за допомогою системи електронних платежів, причому банк покупця може знаходитись у третій країні, а веб-сервер, на якому фізич­но розташована програма Інтернет-магазину і з якого покупець отри­мує потрібну йому інформацію, може знаходитися в четвертій країні. При такій схемі подібна комерційна операція взагалі ніяким чином не проявляється в матеріальному світі, придбаний товар — інформація перетинає кордони країни або країн без митного контролю, сплати податків тощо. І нарешті постає запитання: законодавством якої країни повинна регулюватися ця угода? Поки що, попри намагання ство­рити міжнародно-правову систему регламентації подібного виду ко­мерційної діяльності, єдиних стандартів не існує, а вітчизняне законо­давство взагалі має жахливі прогалини в цій сфері.

Схожі проблеми передусім пов'язані з тим, що процес виробницт­ва, поширення та споживання інформації має специфіку, відмінну від аналогічних процесів, що відбуваються з предметами матеріального світу. Ця специфіка полягає в ідеальній природі інформації. На відміну від матеріальних продуктів, споживання яких означає їх руйнування або втрату споживчих якостей, споживання інформації не призводить до аналогічних результатів. Інформація здатна копіюватися скільки завгодно разів, при цьому не зменшуючись і не втрачаючи своїх спо­живчих якостей. Інформація здатна зберігатися, накопичуватися на будь-яких, придатних для цього носіях, а також у свідомості як окре­мого індивідуума, так і в масовій свідомості суспільства. Інформація здатна змінюватися, вдосконалюватися, деталізуватися; на її основі можливе створення нової інформації тощо. Суб'єкт, що отримав, спо­жив інформацію, може передавати її іншим суб'єктам або в незмінно­му вигляді, або переробивши її завдяки власному розуму, або створив­ши нову інформацію. При цьому процесі передачі або поширення інформації вона, будучи отриманою іншими суб'єктами, залишається і у суб'єкта, що її поширює.

На цьому тлі найбільш традиційним та звичним виглядає третій тип інформації — стратегічна інформація. Стратегічна інформація без­посередньо пов'язана з діяльністю держави і має таке саме давнє корі­ння й історію, що й історія держави як правового та суспільно-політич­ного явища. Так само давнє коріння та історію має і основний шлях збору стратегічної інформації, який нерідко іменують шпигунством. Таким чином, головною характеристикою стратегічної інформації має виступити специфічний правовий режим її збирання, виробництва, зберігання та використання, а саме - режим таємності, який забезпе­чується силою державного примусу. Стратегічна інформація є такою лише до того моменту, доки вона недоступна іншим сторонам - імо­вірним противникам, і саме специфічний правовий режим цієї інфор­мації надає їй стратегічного характеру. Але розвиток інформаційних процесів не обминув і цей «раритетний» вид інформації. Навпаки, якщо враховувати той факт, що розвитком більшості нових технологій, в тому числі інформаційних, людство зобов'язане передовсім відповідним розробкам з метою воєнного використання, то можна стверджувати, що застосування нових сучасних технологій збирання та обробки інформації зробило державну таємницю не абсолютним, а відносним поняттям. Характерним є той факт, що одночасно із зростанням темпів розвитку суспільства та технологій зменшується час, протягом якого держава здатна забезпечувати секретність тієї чи іншої інформації, і це не в останню чергу пов'язано зі специфікою такої субстанції, як інфор­мація. Так, на думку X. Клівленда, «подібно до вірусу інформація на­магається вразити все навколо себе. Найсуворіші бар'єри таємності, права інтелектуальної власності, а також питання конфіденційності будь-якого рівня легко долаються за допомогою цього всесильного ре­сурсу». Характерним у цьому аспекті є те, що вже сам процес виник­нення інформації безпосередньо пов'язаний з її передачею. В основі виникнення інформації лежить процес відображення, тобто передачі інформації від одного об'єкта до іншого та відображення цих процесів у свідомості індивідуума. Інакше кажучи, взагалі весь сенс існування інформації в суспільстві полягає у комунікації — процесі передачі інфор­мації. А розвиток засобів комунікації багатократно прискорює цей про­цес і збільшує кількість та обсяг інформаційних потоків. Все це врешті-решт може призвести до значного скорочення режиму таємності і ста­вить завдання розробки нових методів її забезпечення. Якщо раніше ці методи носили в першу чергу пасивний характер — характер певних обмежень або заборон, то на сьогоднішній день ці методи повинні бути активними, зокрема, це стосується таких методів, як дезінформація та інформаційна експансія. Якщо неможливо повністю приховати інфор­мацію, то потрібно її замаскувати, не обмежувати інформаційні пото­ки, а навпаки, розширювати з тим, щоб імовірні противники були не­спроможні переробити та відділити корисну інформацію від некорис­ної або хибної.

Можна стверджувати, що в соціальному аспекті інформація постає перед нами складною і багатогранною субстанцією, яка має велику кількість вимірів та специфічних характеристик. На відміну від ряду тих галузей науки, які мають справу з інформацією в «чистому вигляді» і звертають увагу лише на її зовнішні, насамперед кількісні характери­стики, в рамках суспільної науки і практики на перший план виходить такий аспект інформації, як її зміст. Саме змістовий аспект інформації дає змогу визначити такий важливий фактор, як суспільна цінність інформації. Ця цінність виявляється в різних сферах суспільної діяль­ності: управлінні, праві, економіці, політиці тощо.

Найактуальнішою проблема цінності інформації, безумовно, є в сфері її комерційного застосування. Це і не дивно, оскільки якщо, на­приклад, в політичному аспекті ми можемо вести мову про гіпотетич­ну цінність інформації виходячи з можливого впливу використання цієї інформації на політичне життя в країні, то в економічному аспекті цінність інформації виражається в тих можливих прибутках або збит­ках, що їх вона може викликати. Інакше кажучи, в економічному ас­пекті існує необхідність виразити реальну цінність інформації в гро­шових одиницях, відповісти на запитання, скільки вона коштує.

На відміну від матеріального виробництва, в якому собівартість кожної одиниці товару однакова, при створенні інформаційних про­дуктів левова пайка витрат пов'язана зі створенням першого примірника. Витрати на тиражування інформації є мізерними порівняно з витратами на ЇЇ створення. Так, якщо створення сучасного кіно­фільму може коштувати десятки мільйонів доларів, то створення його копії на будь-якому носієві інформації — відеокасеті або компакт-дис­ку — коштуватиме не більше десяти доларів, тобто в кілька мільйонів разів дешевше. Те саме стосується і різного роду інформаційних тех­нологій, комп'ютерних програм, статистичної, соціологічної, аналі­тичної інформації тощо. Цей приклад яскраво свідчить про потенці­ал бізнесу в інформаційній сфері і необхідність якісно нових підходів до вартісної оцінки самої інформації. Пріоритети починають зміщу­ватися від сфери матеріального виробництва до інформаційного. «Ми були певні, що бізнес заснований на матеріальних ресурсах, таких як мінерали, пальне, продукти харчування. Однак зараз фізичний ком­понент бізнесу становить лише меншу його частину порівняно з піра­мідою організованої інформації. Зараз бізнесмени більшою мірою зай­няті роботою над ідеями, процедурами, маркетингом, вдосконален­ням управління, відносинами зі споживачем, суспільною думкою та законами».

З юридичної точки зору змістовий бік інформації взагалі є найваж­ливішим фактором, оскільки саме зміст, суспільна цінність та значен­ня інформації є основою визначення правового режиму збирання, ви­робництва, зберігання, обробки та розповсюдження такої інформації. Саме виходячи зі змісту тієї чи іншої інформації можна визначити, чи є вона державною або комерційною таємницею, чи є відповідна інфор­мація об'єктом інтелектуальної власності та авторських прав, чи шко­дить розповсюдження тієї чи іншої інформації інтересам держави або третіх осіб, чи є законним обмеження прав громадян на доступ до пев­ної інформації тощо.

Визначення правового статусу та режиму обертання інформації вимагає чіткого юридичного визначення її поняття.

Конституція України правовими нормами, що містяться в ст. ст. 31, 32, 34 та 35, визначає права осіб в інформаційній сфері, але, згаду­ючи термін «інформація», не дає його тлумачення. Зокрема, ч. 2 ст. 34 Конституції України передбачається право кожного вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір. Підкреслюючи, що інформаційні права громадян можуть бути обмежені лише в випадках, передбачених законом, автори Конституції тим самим відсилають нас до інших зако­нодавчих актів, у тому числі і для більш детального визначення самого поняття «інформація».

Зокрема, Закон України «Про інформацію» в ст. 1 визначає, що «під інформацією цей закон розуміє документовані або публічно ого­лошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі».

Потрібно підкреслити в цьому нормативно-правовому визначенні інформації таку характеристику, як «документовані або публічно оголошені відомості». Таким чином, з юридичної точки зору інформацією є не будь-які відомості, а лише ті, які знайшли своє зовнішнє вираження поза свідом­істю людини, тобто були оприлюднені для суспільного використання.

Таке визначення є додатковою гарантією передбаченого ст. 18 та 19 Міжнародного пакта про громадянські і політичні права і ст. ст. 34 та 35 Конституції України права кожної людини на свободу думки, на безперешкодне дотримання своїх поглядів, права на свободу совісті, світогляду та віросповідання, оскільки, як ми вже сказали, інформа­ція, якою оперує окрема людина, безпосередньо не підлягає будь-яко­му правовому регулюванню, що залишає особі повну свободу щодо власних поглядів, переконань та системи цінностей. Такий підхід є ак­туальним, аби унеможливити повторення ситуації періоду тоталітар­ного режиму в СРСР, коли запровадження терміну «антирадянське мислення» ставало юридичною підставою для звинувачення та кримі­нального переслідування.

Інформація стає предметом правового регулювання лише при її комунікаційній конвертації для використання іншими членами сус­пільства. Таким чином, юридичне певна інформація може існувати і бути предметом правового регулювання лише за умови ЇЇ використан­ня в суспільстві, тобто ми можемо говорити про відповідний, врегульо­ваний правом суспільний обіг інформації. Такий підхід ще раз підтверд­жує тезу про те, що інформація не може існувати окремо від механізмів її передачі, тобто засобів комунікації.

Цінність однієї і тієї ж інформації буде різною в різних типах суспіль­ства, оскільки вони мають різні можливості її використання. Ці можли­вості безпосередньо пов'язані з рівнем розвитку суспільства та рівнем роз­витку засобів суспільної комунікації. Будь-які «найсвіжіші» новини не матимуть значення в державі, в якій не розвинута система засобів масової інформації. Ясна річ, будь-яка комерційна інформація має цінність лише тоді, коли є можливість її своєчасно отримати і так само своєчасно відреагувати на неї. Так само стратегічна інформація має значення для органів державної влади лише в тому випадку, якщо вони здатні її обробити, про­аналізувати і використати у прийнятті управлінських рішень.

У принципі, якщо керуватися тим, що будь-яка інформація змен­шує невизначеність щодо тих чи інших явищ, процесів та подій, які мають відбутися, формується пряма залежність ефективності управлі­ння від кількості інформації про об'єкт управління. Але чи є така за­лежність універсальною?

По-перше, для будь-якої системи управління (державної чи комер­ційної) можна визначити певний мінімальний обсяг інформації, необ­хідний їй для ефективного виконання своїх управлінських функцій. Нижче цього мінімуму ефективність управління істотно падає, оскіль­ки немає можливості усунути невизначеність щодо становища, в яко­му перебуває об'єкт управління, так само як і неможливо визначити конкретні цілі його діяльності. На цьому етапі, справді, цінність інфор­мації зростає пропорційно до її кількості.

По-друге, ми також можемо визначити і певний максимальний обсяг інформації, яку суб'єкт управління за наявних людських та тех­нічних ресурсів здатен використати. Таким чином, будь-яка кількість інформації, вища мінімально необхідного рівня, буде корисною лише за наявності у суб'єкта управління потужностей для її обробки. В про­тивному разі система управління просто може захлинутися інформац­ійними потоками. На певному етапі цінність інформації починає різко знижуватися зі збільшенням її кількості.

Подібна аргументація означає також, що існує індивідуальна для кожного суб'єкта управління оптимальна кількість інформації, що за­безпечує максимальну ефективність виконання своїх функцій. Так само як і те, що існує певне оптимальне співвідношення кількості та цінності інформації.

Важливість «людського компонента» в будь-якій інформаційній системі пояснюється особливостями технічної обробки інформації на сучасному етапі розвитку науки та техніки. Як зазначається в Тлумач­ному словнику по обчислювальній техніці, виданому у видавництві Microsoft Press, «information — інформація — зміст, значення даних, яке бачать у ньому люди. Зазвичай дані складаються з фактів, які стають інформацією в певному контексті і зрозумілі людям. Комп'ютери об­робляють дані без будь-якого розуміння того, що ці дані собою явля­ють». Таке, здавалося б, суто галузеве, розраховане на сферу обчис­лювальної техніки визначення інформації розкриває нам ще один ас­пект саме соціальної цінності і ролі інформації, формулює об'єктивний погляд на відносини людини та машини в інформаційному процесі.

Інформація в соціальному аспекті носить виключно суб'єктивний характер. Ті або інші дані стають інформацією лише тоді, коли сприй­маються індивідом, зміст і значення одних і тих самих даних залежить від індивідуальних особливостей суб'єкта, що їх сприймає. Будь-які дані становитимуть певну інформацію для суб'єкта лише в тому разі, якщо він здатен їх осягнути, сприйняти, інтерпретувати. Будь яка інформа­ція матиме цінність для окремого члена суспільства лише в тому ви­падку, якщо він здатен її оцінити, зрозуміти її значення, знайти для неї використання. Наприклад, дані про котирування акцій на біржі для особи, яка веде бізнес у цій сфері, будуть нести значний обсяг інфор­мації та матимуть велику цінність. Для особи, яка обізнана з економіч­ними науками, але не займається біржовою діяльністю, ці дані також нададуть таку саму інформацію, як для першої, але не матимуть вели­кої цінності. І нарешті, для особи, яка не є спеціалістом в галузі еконо­міки, ці дані не принесуть практично ніякої інформації і не матимуть абсолютно ніякої цінності. Але водночас в юридичному аспекті ці дані будуть вважатися інформацією, правові основи поширення та викори­стання даної інформації будуть абсолютно однаковими для всіх осіб, незалежно від того, чи має вона якусь цінність та значення для них, чи ні. Нині прикладів подібної диференціації цінності предметів матері­ального світу для різних осіб практично не існує, якщо не брати до ува­ги історичні приклади колоніальної торгівлі минулих століть.

У суспільному значенні інформація має набагато більше вимірів, ніж у технічному, оскільки існує набагато більше критеріїв її класифі­кації. Якщо для техніки існує лише один критерій — кількість інфор­мації, причому не має ніякого значення її зміст, то для соціально-гума­нітарної сфери змістовий бік інформації виступає на перший план.

Виходячи зі змісту інформації, ми можемо класифікувати її по ба­гатьох засадах. Так, інформацію можна класифікувати виходячи з її цінності для суспільства та окремих індивідів. Ми можемо класифіку­вати інформацію по галузях знань. Також, враховуючи умови поши­рення інформації, можна виділити відкриту та закриту (обмежену в поширенні) інформацію. Відкриту інформацію також можна класифі­кувати на вільну та комерційну, виходячи з того, чи передбачена мате­ріальна компенсація за використання цієї інформації, чи ні. Закрита інформація також не є однорідною, до неї можна віднести інформа­цію, що є приватною, комерційною або державною таємницею.

2. Класифікація інформації в українському законодавстві.

Як ми бачимо, існує безліч підстав та критеріїв для класифікації різних типів інформації. Але ці класифікації важливі насамперед для розуміння місця і ролі інформації та інформаційних відносин в сус­пільному та державному житті. Водночас існує офіційна державна кла­сифікація інформації, яка закріплюється в нормативно-правових актах, і саме вона є основою для запровадження правового регулювання інформаційних відносин.

Закон України «Про інформацію» в ст.ст. 18 — 25 визначає, що ос­новними видами інформації є:

статистична інформація;

адміністративна інформація (дані);

масова інформація;

інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого і регіонального самоврядування;

правова інформація;

інформація про особу;

інформація довідково-енциклопедичного характеру;

соціологічна інформація.

Статистична інформація (ст. 19 Закону України «Про інформацію») являє собою офіційно документовану державну інформацію, що дає кількісну характеристику подій та явиш, які відбуваються в еко­номічній, соціальній, культурній та інших сферах життя України.

Державна статистична інформація підлягає систематичному відкри­тому публікуванню. Забезпечується відкритий доступ громадян, науко­вих закладів та інших зацікавлених організацій до неопублікованих ста­тистичних даних. Обмеження вільного доступу до статистичної інфор­мації можливі лише у випадках, передбачених законами України.

Більш детально правовий режим статистичної інформації встанов­люється Законом України «Про державну статистику». Зокрема, цим законом передбачається наявність конфіденційної статистичної інфор­мації (ч. 7 ст. 1), тобто статистичної інформації, яка належить до інфор­мації з обмеженим доступом і перебуває у володінні, користуванні або розпорядженні окремого респондента та поширюється виключно за його згодою відповідно до погоджених з ним умов. Це стосується пере­дусім первинних статистичних даних та інформації, на підставі якої можна визначити конфіденційну статистичну інформацію щодо кон­кретного респондента. Такі дані заборонені для вільного розповсюд­ження, окрім випадків, коли вони отримані із загальнодоступних дже­рел (ст.ст. 21, 22).

Згаданий закон регулює також право власності на статистичну інформацію. Зокрема, в ст. 23 передбачено, що статистична інформація, отримана у процесі державних статистичних спостережень, а також первинні дані, отримані у процесі проведення інших статистичних спо­стережень, є державною власністю, що перебуває в оперативному уп­равлінні органів державної статистики, які володіють, використовують і розпоряджаються цією статистичною інформацією, визначають прави­ла її збирання, опрацювання, поширення, збереження, захисту та вико­ристання. Подібна норма є додатковою гарантією зберігання конфіден­ційності статистичних даних щодо окремого респондента, оскільки за­бороняє передачу таких даних у приватну власність.

Фізичні або юридичні особи можуть отримувати у власність лише зведену знеособлену статистичну інформацію, отриману органами дер­жавної статистики у процесі статистичних спостережень, що проведені за рахунок коштів цієї особи-замовника. В цьому разі право власності визначається договорами на створення цієї інформації, які також пе­редбачають умови поширення органами державної статистики вказа­ної інформації.

Адміністративна інформація (дані) – це офіційні документовані дані, що дають кількісну характеристику явищ та процесів, що відбуваються в економічній, соціальній, культурній, інших сферах життя і збираються, використовуються, поширюються та зберігаються органами державної влади (за винятком органів державної статистики), органами місцевого самоврядування, юридичними особами відповідно до законодавства з метою виконання адміністративних обов’язків та завдань, що належать до їх компетенції.

Визначальну роль у механізмі публічної влади відіграє масова інформація, яка визначається Законом «Про інформацію» (ст. 20) як публічно поширювана друкована та аудіовізуальна інформація. Зако­нодавець класифікує цей вид інформації відносно її носіїв або засобів комунікації, за допомогою яких вона поширюється. Так, до друкова­них засобів масової інформації закон відносить періодичні друковані видання (преса) — газети, журнали, бюлетені тощо і разові видання з визначеним тиражем. Аудіовізуальна інформація поширюється за до­помогою таких засобів масової інформації, як радіомовлення, телеба­чення, кіно, звукозапис та відеозапис. Треба підкреслити, що в такій класифікації застосовується два різні принципи. Так, друковані періо­дичні та разові видання, кіно-, звуко- та відеозаписи за своєю суттю є носіями інформації, тоді як радіомовлення і телебачення є засобами масової комунікації. Принциповою різницею в даному разі є те, що засоби масової комунікації є самодостатніми щодо механізмів передачі інформації до її споживачів і завдяки своєму існуванню є засобами ма­сової інформації, а носії інформації, аби бути повноцінними засобами масової інформації, потребують окремих механізмів розповсюдження. Саме це зумовлює той факт, що радіомовлення і телебачення вважа­ються найефективнішими інструментами поширення інформації.

Конкретні правові режими розповсюдження масової інформації, так само як і порядок створення та функціонування засобів масової інформації, визначаються окремими нормативно-правовими актами.

Згідно з ч. 1 ст. 21 Закону України «Про інформацію», інформація державних органів та органів місцевого самоврядування — це офіційна документована інформація, яка створюється в процесі поточної діяль­ності законодавчої, виконавчої та судової влади, органів місцевого са­моврядування.

Інакше кажучи, вданій нормі йдеться про інформацію, що вироб­ляється органами публічної влади в процесі здійснення ними своїх влад­них функцій. Як ми вже зазначали, сам процес управління побудовано на механізмах передачі інформації від суб'єктів управління до об'єктів і навпаки. Без таких комунікативних зв'язків здійснення влади немож­ливе. Власне кажучи, інформація у формі нормативно-правових актів, розпоряджень, повідомлень і є основним продуктом діяльності влад­них інституцій.

В частині 1 ст. 24 Закону «Про інформацію» визначається такий термін, як «правова інформація», що являє собою «сукупність докумен­тованих або публічно оголошених відомостей про право, його систе­му, джерела, реалізацію, юридичні факти, правовідносини, правопо­рядок, правопорушення і боротьбу з ними та їх профілактику тошо».

Серед основних джерел правової інформації (ч. 2 ст. 24) назива­ються Конституція України, інші законодавчі і підзаконні нормативні правові акти, міжнародні договори та угоди, норми і принципи міжна­родного права, а також ненормативні правові акти, повідомлення за­собів масової інформації, публічні виступи, інші джерела інформації з правових питань.

Інформація про особу – це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу.

Закон України «Про інформацію» вирізняє ще два види інформації — інформацію довідково-енциклопедичного характеру (ст. 24) та со­ціологічну інформацію (ст. 25).

Інформація довідково-енциклопедичного характеру являє собою систематизовані, документовані або публічно оголошені відомості про суспільне, державне життя та навколишнє природне середовище.

Ця інформація за своїм змістом є відкритою, оскільки від початку орієнтована на задоволення інформаційних потреб суспільства щодо навколишнього світу, явищ та процесів, що відбуваються в ньому. До основних джерел такої інформації входять: енциклопедії, словники, довідники, рекламні повідомлення та оголошення, путівники, карто­графічні матеріали тощо, а також довідки, що даються уповноваже­ними на те органами державної влади та місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, організаціями, їхніми працівниками та авто­матизованими інформаційними системами.

Соціологічну ж інформацію становлять документовані або публі­чно оголошені відомості про ставлення окремих громадян і соціальних груп до суспільних подій та явиш, процесів, фактів.

Соціологічна інформація може виконувати кілька функцій у суспільстві. Так, вона є одним з видів інформаційного ресурсу владних інституцій, несе в собі інформацію щодо цілей, потреб та соціальних установок об'єктів управління. Соціологічна інформація може вико­ристовуватися як один з інструментів політичного процесу, з одного боку, допомагаючи визначити політичні орієнтації електорату, що дає можливість формувати стратегію і тактику політичної боротьби, а з другого — поширення соціологічної інформації про рейтинги тих чи інших політичних сил або лідерів, сприйняття суспільством тих чи інших ідей само по собі може впливати на формування громадської думки. Соціологічна інформація міститься в документованих або пуб­лічно оголошених відомостях про результати соціологічних опитувань, спостережень та інших соціологічних досліджень тощо.

Треба зазначити, що національне законодавство передбачає ще цілу низку видів інформації. Наприклад, ратифікована Україною «Конвен­ція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийнят­тя рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля» встановлює такий специфічний вид інформації, як екологічна.

Частина 3 ст. 2 цієї конвенції встановлює, що екологічна інформа­ція означає будь-яку інформацію в письмовій, аудіовізуальній, елек­тронній чи будь-якій іншій матеріальній формі про:

стан складових навколишнього середовища, таких як повітря й атмосфер<