Причини і передумови голодомору

Хтіли стати господарями

При совіцькій владі

Як залишимось живими,

То будемо раді.

(співанка часів голодомору)

Український народ пережив багато трагедій і одна з них – це голодомор 1932-33 років. Голод – це не тільки смерть, а й духовна руїна, знищення здорової народної моралі, втрата ідеалів, занепад культури, рідної мови, традицій. Пекло, створене в Україні на початку 30-х рр.. ХХ ст., не можна ні з чим порівняти ні у вітчизняній, ні у світовій історії.

Підґрунтя голодомору було закладене 1927 року поверненням до практики примусових заготівель сільськогосподарської продукції. Обшуки, штрафи, розкрадання майна неплатників податків і боржників, депортації найнепокірніших – усі ці акції з арсеналу,,воєнного комунізму’’ повернулися до практики боротьби з українським селянством.

Постанова РНК УСРР від липня 1929 року,,Про поширення прав місцевих Рад щодо сприяння виконанню загальнодержавних завдань і планів’’ давала право накладати штрафи до 5-кратного розміру від вартості незданого хліба, продавати господарства боржників, порушувати проти них кримінальні справи.

У сталінських планах колективізація розглядалася не тільки як джерело вкрай потрібних коштів – разом з індустріалізацією вона відкривала шлях до знищення багатоукладності сільського господарства, утворення на селі нового соціального прошарку – селян-кріпаків держави.

Колективізація, яка перетворилась на колонізацію, викликала опір. На селі з січня до червня 1930 р. було зареєстровано 1500 терористичних актів проти представників влади. Селяни масово забивали худобу, щоб вона не потрапила до колгоспу.

Влада застосовувала всілякий тиск на селян-одноосібників – погрози, наклепи, примус. Хулігани тинялися коло їх хат, насміхалися над ними. Листоношам наказували не доставляти їм пошту, в медичному центрі їм казали, що приймають як пацієнтів тільки колгоспників. Часто їх дітей з ганьбою виганяли зі школи. Таку людину розглядали як злочинця.

Більшовицька влада шукала різні способи змусити стати на коліна українського селянина. Одним з них було розкуркулення,,,ліквідація куркулів як класу’’. Згідно постанови ЦК ВКП(б) від 30.01.1930 р.,,Про заходи щодо ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації’’,,куркульські сім’ї’’ поділялися на 3 категорії: перша – активні,,вороги радянської влади’’(міра покарання – розстріл або тюрма); друга – ті, що менш активно чинили опір,,розкуркуленню’’(заслання в північні райони країни); третя -,,куркулі, які не чинили опору (спецпоселення за місцем проживання). Отже, селянам нічого не залишалося як іти в колгоспи. Насильницька колективізація призвела до кризи сільськогосподарського виробництва в Україні. Селяни, насильно об’єднані в колгоспи, не були зацікавлені в результатах своєї праці, оскільки продукцію забирала держава.

Хлібозаготівельна кампанія 1931-1932 рр. фактично вимела в селах все зерно, навіть посівний фонд. У результаті вже в грудні 1931 року почали поступати перші відомості про голод в окремих селах. У першій половині 1932 року від голоду загинуло 150 тис. осіб. Фізично ослаблене селянство не могло ефективно провести весняну посівну кампанію 1932 року. Ускладнювала ситуацію і безгосподарність в колгоспах. На 20 травня 1932 року у республіці було засіяно половину запланованих площ, через неякісний обробіток частина посівів загинула. І все ж урожай 1932 року міг забезпечити Україну мінімумом продовольства. Та радянському керівництву потрібен був хліб для продовження розпочатої масштабної індустріалізації. У голодні 1932-1933 рр. продаж і вивезення зерна за кордон становив 3 млн. т. Це не більше, ніж в попередні і наступні роки. Врожаї були і значно меншими (наприклад, 1936 р.), але голоду не було. То чому ж виник такий страшний голод? Чи не можна було його уникнути?

Майже в кожному зарубіжному повідомленні, яке торкається кількості жертв голодомору в Україні, цитується книга У. Черчілля,,Друга світова війна’’. Автор згадує розмову зі Сталіним, яка відбулася 15. 08. 1942 року. Англійський лідер запитував тоді Сталіна,,Чи можете ви порівняти втрати у війні із втратами від голоду, пов’язаного з колективізацією 1932-1933 рр.?’’ Сталін нібито відповів,,Це був дійсно жах. Він продовжувався роками. Але це було абсолютно необхідно для того, щоб на наших фабриках з’явилися нові машини, а на полях – трактори’’. Думається,,,вождь країн і народів ’’ був тут не зовсім щирий. Голод був заздалегідь продуманий державою в особі Й. Сталіна і його вірних,,однодумців’’ як акт геноциду проти українського народу.

Сторінка друга

,,Закон про п’ять колосків’’

Це остання хлібина, остання…

Очі горем налиті вщерть.

Батьки й діти не їли зрання.

Це остання хлібина остання…

Після неї – голодна смерть…

Б. Олександров

У 1932 році в Україні повністю вичерпались запаси хліба, голод підкошував цілі райони і області. Частина партійно-державних керівників на власні очі бачила трагізм ситуації і закликала зменшити розмір хлібозаготівель. У відповідь, як кваліфікувалося - за,,опір’’, було знято до кінця року з посад 20 % голів колгоспів.

7 серпня 1932 року Й. Сталін власноруч підписав закон,,Про охорону соціалістичної власності’’, який в народі називали,,законом про п’ять колосків’’, згідно з яким за крадіжку колгоспної чи кооперативної власності виносився розстріл чи позбавлення волі строком на 10 років. Так було відкрито шлях масовим репресіям і одночасно головної в 1932-33 рр.,,мирної зброї’’ – голоду.

Бо саме в цей час на полях ночами почали з’являтися селяни – переважно жінки, яким нічим було годувати дітей. Чиновники їх називали,,перукарями’’: вони ножицями зрізали колоски на тих полях, де ще рік-два тому працювали як повноправні господарі.

Голодне лихоліття найбільше вразило дітей, третина всіх померлих від голоду – діти. Вони виявились найменш захищеними. За переписом населення 1926 року дітей віком до 4-х років виявилось 16 %, тобто в голодному 33-ту їм мало б виповнитися 10 років…

,,…Весна… А над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Ноги тоненькі, складені калачиком, великий живіт… Сидить дитина і гойдається всім тілом: назад-вперед, скільки сидить – стільки гойдається, і безкінечно одна пісня на півголосом: їсти, їсти, їсти… Ні від кого не вимагаючи, ні від батька, ні від матері, а так у простір, у світ – їсти, їсти, їсти…’’

Виявом дитячої смертності не займався ніхто. В Україні було 55 тис. сіл і в кожному помирали діти. Щоб не дивитись на муки своїх дітей матері прискорювали сумний кінець…

Спіте, діти, спіте міцно,

Янгол Божий на порозі,

Вже не буде їсти хтітись.

Натопила маковинням,

Затулила ляду й комин,

І в тумані темно-синім,

Заспівала колискову:

Спи, синочок, горе-ласку,

Засинай… навіки доню…

Та найстрашніше було інше, Були такі, що, збожеволівши від голоду, різали та варили трупи, вбивали власних дітей та варили їх…

Боїться не глуму, не хижого звіра,

Боїться не смерті у сум – неврожай.

А крику дитини, яку вона з’їла:

- Не ріж мене, мамо, не ріж, не вбивай,

Як сталось – не знає, як бути – не знає.

Провал, божевілля – сокира і ніж,

Та жах пам’ятає і крик пам’ятає:

- Не ріж мене, мамо, матусю, не ріж…

Українське село гинуло мовчки, навіть випадків спонтанного протесту спостерігалося дуже мало. Люди їли мишей, щурів, горобців, земляних хробаків і слимаків, варили шкіру із взуття. Вживали в їжу кульбабу, кропиву, реп’яхи, проліски, акацію, липу. У людей розпухали обличчя, ноги, животи. Померлих, а часто ще й живих, звозили, скидали в ями й закопували. Прагнучи врятувати хоча б своїх дітей від голодної смерті, селяни везли їх у місто, залишали в установах, лікарнях, на вулиці.

Сторінка третя