Філософія в культурі Київської Русі

На величезній території, що обмежувалася на заході Верх­ньою і Середньою Віслою, півночі — Прип'яттю, північному сході та сході включала пониззя Березини й Десни, а по Дніпру доходила до гирла Сули (південний же рубіж проходив від Дніпра й Росі на захід до верхів'їв Південного Бугу, Дністра, Пруту та Сяну) — виникають поселення протослов'янських племен¹.

Об'єднання цих територіально-державницьких утворень призвело до/виникнення Київської Русі, на терені якої роз­почався процес формування української суспільно-політич­ної і філософської думки.

Закономірно, що процес становлення тієї чи іншої націо­нальної ментальності передбачає наявність протофілософсько-го (міфологічного) періоду. Логіка розвитку філософської дум­ки розпочинається з міфу і завершується становленням "Лого­су". Не виключенням була в цьому плані і вітчизняна філософія, їй також передують свояіміфологія і епос. Але при всій цій за-гальноцивілізаційній подібності, чітко вирізняється специфіч­не. Становлення і формування філософської думки відбувало­ся в "котлі", де сплавлювалися воєдино загальноцивілізаційні та специфічні ознаки та тенденції. Специфічним для цього про­цесу було й те, що він проходив у ситуації творчого діалогу киє-во-руської міфології та епосу з візантійським християнством, котре широко культивувало ідеї грецького філософського пла­тонізму та неоплатонізму. Ідеї східного християнського світог­ляду були представлені на території Київської Русі виключно як філософсько-богословські трактати, тексти. Зокрема, ши­роко були розповсюдженими "Шестиднева" Іоанна, екзарха Болгарського, "Ізборники Святослава" 1073, 1076 рр.Іта ряд інших документів. Результатом такого "спілкування" стало ви­никнення нового типу світогляду, києворуської ментальності, яка характеризується не тільки розмаїттям, а й глибиною дум­ки. Слід зазначити, що названі твори втрачали свою первісну специфіку і набували києворуської форми викладу й менталь­ності, ставали феноменом києворуської філософської культу­ри. Діалог етнонаціонального (поганського) і християнсько­го (греко-візантійського) світоглядів привів до того, що пер­ший, поступово став втрачати свою "первісну" автономність, замкненість і перетворюватися на засіб прочитування (розу­міння) "іншого" змісту з метою його творчого засвоєння, уко­рінення в ґрунт києворуської ментальності. Пам'ятки культу­ри, особливо києворуська книжність, стали специфічним за­собом передання (переведення) християнського змісту в тодішню свою світоглядну дійсність.

Божественність істини, ЇЇ надприродний характер, робить неможливим її сприймання з допомогою органів чуття, ос­кільки ті є природними. На природно-речовому рівні істина нам являється як знак, але останній потребує розшифруван­ня, тлумачення. Тому-то у києво-руських філософів, уже з Климента Смолятича (середина XI ст.) розрізняються два види пізнання істини: "благодатний"(безпосереднє бачення істи­ни святими і апостолами) та "приточний" (для всіх інших лю­дей), що забезпечує істинне тлумачення, шлях якого полягає в способі руху від знаку до істини. Остання осягається через міркування, роздуми над книгою, текстом. Тому філософ має шукати істину не в речах світу, де вона існує одвічно, будучи

проголошеною божественним "одкровенням", а в слові, тексті. Специфічність цього процесу полягає в тому, що осяг­нення істини із суб'єкт-об'єктивного відношення переносить­ся в площину суб'єкт-суб'єктних відносин. Розуміння, екзе­геза, "осяяння", "просвіщення" мають своїм джерелом істи­ни не тільки слово, текст, а й мовчання... Звідси випливає, що пошуки перетворюються в розгадування сенсу власного "Я", а відтак — головним предметом філософствування є людське "Я", тобто — людина.

Цю ж думку розвиває Кирило Туровський у "Слові до роз­слабленого", коли стверджує, що Бог заради людини створив землю й небо, на котрій ростуть всілякі трави та дерева. Окрім антропоцентричного характеру філософії Туровського, тут має місце думка щодо єдності людини і Всесвіту. Вони не протис­тавляються один одному, а виступають як мікро- і макрокос-мос.

Уже з цього періоду в києворуській філософській думці стає помітною тенденція кордоцентризму. Органом розуміння, осяг­нення істини виступає серце. Воно є центром протидіючих у людині сил світу благодаті і світу гріха, зводить воєдино мисль, волю та віру. Митрополит Іларіон у "Слові про закон і благо­дать" пише, що коли Володимир задумав увести християнство на Русі, то у нього в серці "засяяв розум". Водночас необхідно зазначити, що вітчизняні філософи пошук істини ведуть не тільки у сфері духовного "Я" людини, трансцедентального, відгородженого від природної реальності, а й у "посейбічній" природній реальності. Так, В.Мономаху "Повчанні" проводить ідею сходження від потойбічного світу духу до посейбічної, пре­красної земної реальності, створеної богом. Думки про особи­сту гідність людини, її неповторну індивідуальність притаманні "Молінню Даніїла Заточника" та ін.

Українська філософська думка настійливо веде пошук шляхів єдності духовного і природного світів, творця з "твар-ним", створеним Богом і речево-предметним світом. На відміну від західноєвропейської філософської думки, українсь­ка — не абсолютизує розрив між тілом і душею, не протистав­ляє їх як несумісні сутності, а йде іншим, перспективнішим шляхом. Так, К.Туровський проголошує органічну єдність "плоті і душі в тілі". На його думку, тіло може протистояти духові, але не душі.

Значну роль у творчих пошуках києворуських мислителів займає етична проблематика.