Проблеми істини. Критерії істини.

Білет № 1

Тест відкритого типу

3.1. Світогляд – це різношарове духовне утворення, в якому мають місце життєві погляди з їх раціональними та ірраціональними елементами, розсудок і забобони, наукові художні та ін. міркування. Система знань, цінностей, переконань, які регулюють ставлення людини до світу.

3.2. Філософія є наукою про сферу діяльності людського розуму, про теоретичну форму світогляду, його теоретичне ядро. Про самоусвідомлення людиною самою себе, свого місця в світі і його призначення в ньому.

Філософія – це плюралістичне, діалогічне і толерантне мислення. Як ви це розумієте?

На мою думку, філософія є плюралістичною наукою, бо вона визначає множинність субстанцій, які визначають множинність поглядів на світ, істин. Діалогічне, бо вона взаємодіє з багатьма науками, а також це головна взаємодія між філософією і людиною.

Толерантна, бо вона досить логічно, конкретно і доступно розкриває роль і значення філософії.

3.4. Методологічна функція - це функція філо­софії, яка полягає в тому, що саме філософія на найвищому рівні досліджує методи наукового (раціо­нального) пізнання, визначає теоретичні основи і межі працездатності тих чи інших методів. Філософське знан­ня методологічне за своєю природою. Ті чи інші філо­софські концепції з самого початку задають вихідні принципи розуміння світу або в цілому, або його окре­мих явищ. Матеріалістичні філософські концепції з самого початку спираються на визнання пер­винності природи і вторинності духу, свідомості. Філо­софські вчення, що визнають пізнаванність світу, обу­мовлюють одні принципи і методи його пізнання, агностичні вчення — інші. Визнання наявності розвитку у світі зумовлює необхідність діалектики як методу пізнан­ня і т. ін.

3.5. Гуманістичний зміст філософії полягає в системі світоглядних орієнтацій, центром котрих є людина, її високе призначення та право на вільну самореалізацію. Гуманістична філософія визначає вивільнення можливостей людини, її благо критеріям оцінки соціальних інститутів, а людяність нормою стосунків між індивідами, соціальними групами, державами.

Тест закритого типу.

1.в – відчуження людини;

2.б – я мислю, а отже я існую;

3.а – Декарт;

4. б – мислення;

5. б – які людині дані до досвіду;

6. б – відчуттів, мислення, практики;

7. б – Спінозі

8. а – це Бог, що творить природу;

9. в – Лейбніцу;

10. а – Гоббсу.

Білет № 2

Тест відкритого типу

3.1.Матеріалізм — напрям в історичному розвитку філософії, який вважає матерію першоосновою всього сущого, намагається пояснити всі явища і процеси через матеріальні причини. Протистоїть ідеалізму і релігії. Просвітництву XVII— XVIII ст. (Дідро, Ламетрі), Марксу.

3.2.Ідеалізм — напрям у філософії, який первинним вважає ідеальне на­чало — Бога, дух, розум тощо. Згідно з І. духовна субстанція є творцем сві­ту. Відрізняють об'єктивний (Платон, Гегель) і суб'єктивний (Берклі, Мах) ідеалізми.

3. 3. Представниками матеріалізму у філософії Античної Греції: Демокріт, Левкіп, Сократ, Емпедокл.

3. 4. Особливості філософії Платона: Платон відкрив і почав досліджувати теоретичне мислення – сферу всезагальних ідей. Вони започаткували аналіз ідей, категорій, законів логіки.Він поділяв суще на світ вічних неру­хомих, неділимих, тотожних собі ідей (щодо цього очеви­дний вплив елеатів) і на світ мінливих, подільних чуттє­вих речей. Процес пізнання речей він зводить до пригадування. Людська душа, на його думку, є безсмертною. У людині Платон розрізняє смертне тіло і безсмертну душу, яка є керманичем тіла й одночасно його полонян­кою. В ідеальній державі Платон виокремлював три соціа­льні стани — правителів, воїнів («стражів» держави) і лю­дей фізичної праці — селян і ремісників. Філософія Платона мала величезний вплив на подаль­ший розвиток європейської філософської думки.

3. 5. Своєрідність філософської думки Давнього Риму.

Новим кроком вперед у розвитку філософії є вчен­ня Тиша Лукреція Кара (99 — 55 рр. до н.е.) — рим­ського поета і філософа. Цим кроком є насамперед ети­ка Лукреція, розуміння ним людини. За Лукрецієм, лю­дина — це дитя живої і творчої природи, згусток сил і здібностей.

Лукрецій як поет захоплюється красою природи, гар­монійної будови світу. Багатоманітність явищ світу по­стає перед ним як єдине ціле, до кінця зрозуміле у своїх закономірностях. У гармонії будови світу Лукрецій бачить фізичну основу для своїх етичних повчань. У III —VI ст. у Римській імперії поширилося вчен­ня неоплатонізму.

Основне філософське джерело неоплатонізму — вчення Платона, яке було витлумачене неоплатоніками в дусі містицизму. Все існуюче вони вважали різними щаблями еманації (випромінювання) Бога.Відволікаючи філософію від вивчення об'єктивного світу і орієнтуючи її на містич­не осягнення надчуттєвого світу, неоплатоніки ствер­джували, що найвищим благом є безпосереднє злиття людини і Бога. Вчення неоплатоніків - це золотий фонд європейської і світової культури, це пам'ятники свого часу і прогнозування майбутнього.

Тест закритого типу

1.в – 5 ст. до.н.е.

2.б – натурфілософію

3. а- Мілетська

4. в – Фалес

5. б – Анаксимен

6. в – Анаксимандр

7. в – Геракліт

8. б – Піфагор

9. в – Геракліту

10. а – Гоббсу.

БІЛЕТ №3

Бенедикт Спіноза

Раціоналістичну методологію після Р.Декарта продовжує розвивати нідерландський філософ Бенедикт Спіноза у працях: «Короткий тракт про Бога, людину та її щастя», «Трактат про вдосконалення розуму», «Богословсько-політичний трактат», «Етика». Можливість пізнання Спіноза обґрунтовує єдністю душі і тіла. Зовнішні предмети, діючи на наше тіло, діють також і на душу, викликаючи в ній певні враження, уявлення. Спіноза заперечує і критикує теорію вроджених ідей Декарта, проте визнає наявність у людей вроджених здібностей здобувати знання. Завдання людини полягає в тому, щоб удосконалювати цю природжену здатність до пізнання. Важливу роль тут відіграє науковий метод. Він розрізняє чотири способи надбання знань.Перший полягає в отриманні знань завдяки чуткам. Цей спосіб Спіноза відкидає як непридатний і згадує про нього, щоб лише показати усі можливі шляхи пізнання. Другим способом є добування знань із безладного, неупорядкованого досвіду. Він базується на випадкових спостереженнях. Цей шлях дає змогу отримати лише неповні та поверхові знання про одиничні речі. Третій спосіб – виведення знання про сутність речей за аналогією з іншими. Це знання потребує доведення. Воно хоч і є науковим знанням, проте не є достовірним. Четвертий спосіб пізнання – осягнення істини розумом безпосередньо, за допомою інтелектуальної інтуїції. Логічна дедукція та інтелектуальна інтуїція є у Спінози вищими видами пізнавальної діяльності, завдяки яким осягаються сутнісні характеристики дійсності. Чуттєвий же досвід може лише скеровувати нашу думку, спрямовувати її шляхом сутності речей.

З. Тест відкритого типу.

3.1. Пантеїзм – це вчення за яким Бог ототожнюється з природою.

Геоцентризм – це

3.3. Дуалізм – це вчення, яке визнає дві основи (першоначала) світу – ідеальне й матеріальне (дух і матерію).

Об’єктивний ідеалізм – це

3.5. Схоластика – це середньовічна ідеалістична філософія, представники якої намагалися теоретично обґрунтувати релігійний світогляд. Їй властива умоглядність, догматизм, звернення до Біблії, як до найвищого критерію істини.

Тест закритого типу.

1. Ідеалістична трактовка буття характерна для:

а) Парменіда

2. Думка про те, що буття є нескінченною кількістю «семян речей» належить:

3. Ідея, що в світі панує «любов» і «ворожнеча», належить:

б) Емпедоклу

4. Ідея про те, що світ складається з атомів і пустоти, належить:

в) Демокріту

5. Автором апорій є:

в) Зенон

6. Вислів «людина є мірою всіх речей» належить:

б) Протагору

7. Гасло «пізнай самого себе» належить:

а) Сократу

8. Філософська школа Платона мала назву:

в) Академія

9. Світ речей за Платоном це:

10. Істинне знання за Платоном людина може отримати:

в) за допомогою пригадування

БІЛЕТ № 4

Тест відкритого типу.

3.1. Діалектика – це спосіб філософствування, оснований на всезагальних принципах зв'язку та розвитку, теорія і метод філософської рефлексії, які дають змогу суб'єкту філософії розглядати і пояснювати універсальні зв'язки світу, людського мислення, суспільного існування та культури через взаємозв'язок, взаємодію, боротьбу і єдність протилежних начал, аспектів, сторін буття, що саморозвивається.

3.2. Сенсуалізм – це (від лат. почуття,) напрямок в теорії пізнання, який визнає відчуття, сприйняття єдиним джерелом пізнання.

3.3. Індукція – це (від лат. Induction - наведення) форма умовиводу, де на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне; спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутого припущення чи гіпотези.

3.4. Емпіризм – це напрям у теорії пізнання, який вважає єдиним джерелом і критерієм пізнання чуттєвий досвід.

3.5. Метафізика – це філософське вчення про надчуттєві принципи та першооснови буття.

Або: Термін «метафізика» має два значення: 1) метафізика — це філософська «наука» про «понадчуттєві принципи буття», «розумоосяжне знання», це власне філософія. В цьому значенні термін «метафізика» має штучне походження. 2)метафізика, або метафізичний спосіб мислення — це протилежний діалектиці філософський метод, який заперечує саморозвиток. На ґрунті механістичного природознавства XVII ст. метафізика як «перша філософія» була переосмислена як загальний антидіалектичний метод.

Тест закритого типу.

1. Ким стане людина, якщо у неї буде переважати розсудлива частина душі, з точки зору Платона:

а) філософом

Білет № 6

1. Продуктивні сили та виробничі відносини суспільства.

Продуктивні сили і виробничі відносини суспільства. Класична методологія виходить з того, що суспільство і його економіка мають складну структуру. Вона включає продуктивні сили, виробничі відносини і надбудову. Ці елементи глибоко взаємозалежні та взаємодіють. Розкривши складові елементи суспільства та його економіки, можна визначити предмет економічної теорії.
Особисті та матеріально-речові чинники виробництва у своїй сукупності та взаємодії становлять продуктивні сили суспільства. Це означає, що «кістково-мускульна система», «судинна система», енергетична й інформаційна системи, виробнича і соціальна інфраструктура, нарешті, багатомільйонна та багатогранна за своєю спеціалізацією та кваліфікацією робоча сила в сукупності становлять продуктивні сили суспільства. Зміст продуктивних сил не можна спрощувати. їхній розвиток характеризує ступінь оволодіння людиною силами і явищами природи. Рівень розвитку продуктивних сил знаходить вираження у продуктивності суспільної праці, яка означає збільшення маси одержаного продукту порівняно з витратами праці на його виготовлення. Розвиток продуктивних сил — це єдиний процес історичного розвитку людства. Кожний новий ступінь суспільного прогресу, спираючись на досягнення попереднього етапу, підносить продуктивні сили на новий більш високий рівень розвитку. Продуктивні сили, відбиваючи ставлення людини, суспільства до природи, характеризують важливий, але лише один бік суспільного виробництва. Адже продуктивні сили, ставлення людини до природи опосередковуються відносинами між людьми.
Виробничі відносини мають складну структуру. Передусім це єдність організаційно-економічних і соціально-економічних відносин.
Організаційно-економічні та соціально-економічні відносини. Тривалий час виробничі відносини зводилися виключно до соціально-економічних. Це було пов'язано з пануванням методології, яка ґрунтувалася на ігноруванні загального, загальнолюдського і абсолютизації особливого, класового, специфічного. Однобічність у трактуванні виробничих відносин і звужене розуміння їх не могли не призвести до негативних наслідків.
Соціально-економічні відносини — це відносини між людьми з приводу присвоєння ними засобів і результатів виробництва, суспільний спосіб поєднання працівника з засобами виробництва. Ядром соціально-економічних відносин є відносини власності на засоби виробництва. Вони визначають характер економічних відносин між людьми в процесі виробництва, форми розподілу суспільного продукту, його обміну і споживання.

2. Філософія І.Канта.

Імануїл Кант(1724-1804)-родоначальник німецької класичної філософії.Його теоритична дія-ть поді-ляється на два періоди.1-закінується 60-роками 18ст.В цей час Кант займався переважно природними проблемами,серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза про виникнення сонячної системи з величезної газової туманності.В загальній формі він стверджував діалектичну думку про те,що природа має свою історію в часі,выдкидав ыдею першопоштовху,тобто в цей період в філосо-фії Канта переважали матеріалістичні позиції.

З 70рр.починається другий,так званий критичний період,коли в філософії Канта ми знайдемо і дуалізм,і агностицизм,і ідеалізм.Основні твори цього періоду: “Критика чистогоразума”/1781/, “Критика практического разума”/1789/

В центрі філософії Канта стоїть проблема теорії пізнання.Він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта.Головне за Кантом,не вивчення речей самих по собі,а дослідження самої пізнавальної системи.Перш ніж пізнавати світ,потрібно пізнати своє пізнання,втановити його межі і можливості.

 Кант багато написав про людину як частину природи,про людину як кінцеву мету пізнання,а не як засіб для будь-яких цілей,тобто визнає самоцін-ність людини.Кант ставив питання про співвідно-шення понять людина і особистість.Відомий Кант і як творець вчення про надісторичну,незалежну від умов життя,загальну для всіх людей мораль. Він створив вчення про так званий категоричний імператив/закон,повеління/,що існує в свідомості людей,і надає людині свободу і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства.

Тести відкритого типу.

3.1. Антропологічний матеріалізм – характерна риса домарксовського матеріалізму, розуміння людини як висшого продукту природи, пояснення всіх особливостей і рис людини тільки їх природним походженням. Підкреслення єдності людини і природи було направлено проти ідеалістичного розуміння людини і проти дуалістичного розриву душі і тіла.

3.2. «Сродна праця»- Це праця до якої душа лежить, яка вибрана точно, без сумніву і та праця, яка приносить задоволення (Г. Сковорода)

3.3. Екзистенціоналізм - провідний напрям філософської думки ХХст., який осмислює проблему людини, її сутності й існування, буття у світі, можливостей і перспектив свободи та відповідальності; суб'єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часовість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини.

3.4. Волюнтаризм – (лат. — залежність від волі) — течія в метафі­зиці (і психології), яка в основу світових процесів (і психологічного життя лю­дини) ставить волю як ірраціональне, тобто несвідоме начало. Найвідоміші представники — Шопенгауер, Ніцше, які проголосили основою всіх явищ сві­ту і людського життя волю.

3.5. Матерія – це філософська категорія д. позначення об’єктивної реальності, яка відображається органами відчуття людини але існує незалежно від них..

Тести закритого типу.

1. Аксіологія це

Б)вчення про цінності

2.Хто з філософів є обєктивним ідеалістом

А)Гегель

3. Агностика вважав що 

В)немає обмежень людського пізнання

4.Основна функція філософії

Б)світоглядна

5. Світогляд це

А)відносно цілісна і найбільш загальна система поглядів людини на світ, саму себе,на взаємовідносини людини і світу.

6. Родоначальниками німецької класичної філософії є

Б)Кант

В)Гегель

7. Як називають два періоди творчості І.Канта

А)докритичний період і критичний період.

8. Ідею активності субєкта в процесі пізнання вперше відстоював в своїй теорії пізнання

Б)Фіхте

9. «Речі-в-собі» з точки зору І. Канта можуть бути пізнані

а)на рівні явища (феномену)

10. Античну науку характеризують як. 

Г)теологічну 

Білет № 5

Тести відкритого типу.

 3.1. Дедукція- ( — виводжу) — метод пізнання, в основі якого рух думки від загального до одиничного.

3.2. Субєктивний ідеалізм- напрям у філософії, згідно з яким свідомість людини є творцем об'єктивного світу. Існує сенсуалістичний суб'єктивний ідеалізм (Берклі, Юм, Мах), який розглядає відчуття як суто суб'єктивне пе­реживання, заперечуючи його об'єктивні джерела, і трансцендентальний су­б'єктивний ідеалізм (Кант, Фіхте, неокантіанці, феноменологи, екзистенціа­лісти), згідно з яким категоріальна (чи інша) структура свідомості є схемою конструювання світу.

Тести закритого типу.

1.Обєкт пізнання – це

Г)природа, суспільство

2. Давньогрецькі мислителі Фалес, Анаксімандр, Анасімен були представниками

Б)Егейської школи

3. Середньовічні схоласти які вважали що загальні поняття це тільки звуки людського голосу, називається

В)стоїками

4. Проблему про можливість адекватного пізнання вірішує така галузь філософії як

Б)гносеологія

5. Визначення людини як «суспільної тварини»належить

А)Арістотелю

6. Яке з наведених положень є діалектико-матеріалістичними

Б)»простір і час –є атрибутами матерії»

7. Вислів «Я знаю що нічого не знаю» належить

А)Сократу

8. Гносеологія це

Г) вчення про пізнання

9. Онтологія це

Б)вчення про буття

10. Хто з філософів є субєктивним ідеалістом

В)Юм

Г)Берклі

Білет №7

Білет №8

Діалектичні протилежності

Єдність і боротьба протилежностей — один з основ них законів діалектики. Він характеризує джерело са моруху й розвитку явищ природи і соціально-історич ної реальності. Закон єдності й боротьби протилежно стей в діалектиці займає центральне місце. Це -сутність, "ядро" діалектики.Діалектика є вченням про розвиток, а цей закон вказує на джерело розвитку, дає ключ до розуміння всіх сторін та моментів розвитку.Кожний предмет — це єдність протилежних сторін, властивостей, тенденцій. У кожному предметі, явищі е позитивні й негативні сторони, те, що росте, розвиваєть­ся, і те, що відживає. Якщо на перший погляд здається, що в процесі розвитку предметів чи явищ відсутні су порочності, то завдання дослідника полягає в тому, щоб ніднайти їх. Лише шляхом розкриття внутрішніх супе­речностей можна пізнати предмети, їх сутність, закониІ розвитку.

Що означає "єдність протилежностей"? По-перше, взаємообумовленість протилежностей, тобто існування однієї протилежності передбачає не­обхідну наявність іншої протилежності. Наприклад, лівий — правий, добро — зло, притягання — відштов­хування, низ — верх тощо.

По-друге, перехід однієї протилежності в іншу шляхом заперечення одна одної. Протилежності пере­бувають в боротьбі одна з одною, їх боротьба — це при­родний закономірний наслідок того, що протилеж­ності всередині предмета чи явища одночасно взаємно обумовлюють і заперечують одна одну.Єдність протилежностей має відносний характер. Це пояснюється тим, що сталість, незмінність предме­та чи явища тимчасова, що предмет має свій початок і кінець. А боротьба протилежностей має абсолютний Характер, тому що рух (розвиток) не припиняється ні на хвилину в результаті боротьби протилежностей.Боротьба протилежностей — це складний процес виникнення, розвитку та вирішення суперечностей. Зміст закону єдності й боротьби протилежностей вира­жається через взаємодію категорій тотожності, відмінності, протилежності, суперечності.Спочатку спостерігається тотожність предмета чи явища. Тотожність виражає рівність, однаковість, "симетричність", єдність взаємовиключних сторін існування предмета, явища. Тотожність полюсів, та­ких як праве — ліве, плюс — мінус, хороше — погане, обумовлюється самим фактором існування предмета як єдиної цілісної системи, що має певну кількісну та якісну визначеність.Потім з'являється відмінність як початковий ступінь суперечності. Відмінність — це початок роз­двоєння єдиного предмета чи явища на" протилежністорони і тенденції.Потім відмінність елементів і тенденцій у процесі розвитку перетворюється в протилежності. Проти­ лежності — це такі сторони і тенденції, внутрішньо властиві предметам і явищам, які, перебуваючи вєдності, взаємно виключають і взаємно обумовлюють одна одну.А відносини між протилежностями називаються суперечностями. Суперечності — це система відно син, в межах якої протилежності породжують один одну, взаємопроникають і переходять одна в одну, по роджуючи щось нове. Наприклад, мінливість і спадковість, які є факторами біологічної еволюції, взає мопроникають і переходять одна в одну, породжуючи кожного разу новий вид живої матерії.Суперечності бувають різних видів: внутрішні, зовнішні, основні, неосновні, антагоністичні, неанта гоністичні. Внутрішні суперечності — це взаємодія протилежностей у системі внутрішніх відносин предмети (наприклад, соціальні відносини в суспільстві). Зовнішні суперечності — це взаємодія протилежностей, що належать різним предметам (наприклад, будь-яка система і навколишнє середовище). Основні суперечності — взаємодія протилежностей, які створюють джерело саморозвитку предме та в певний період. Вони можуть проявлятися як складний комплекс глобальних проблем (наприклад, екологічна, енергетична, продовольча тощо). Неосновні суперечності впливають на основні, але не визначають їх форму (наприклад, споживча вартість — вартість в ринкових відносинах). Антагоністичні суперечності — це взаємодія протилежностей, що мають максимально діаметральні тенденції своєї еволюції. Вирішення таких суперечностей нерідко здійснюється революційним шляхом, тобто переходом в нову якість.Прикладом неантагоністичних суперечностей можуть бути відносини між однотипними соціальне класовими спільнотами.Кожна конкретна суперечність виникає і проходить певний шлях.

Білет № 9

Тести відкритого типу.

3.1 Людина, по Фройду, це особистість, яка розглядається як машина, що приводиться в рух енергією лібідо - тілесною енергією, статевим бажанням, і поступово розвивається через зовнішню заборону прямого виявлення лібідо, у переносі його на соціально схвалювані чи корисні для людини види діяльності. Фрейдизм засвідчував вагомий вплив несвідомого на свідомість та поведінку людини.

3.2 Людина в філософській концепції екзистенціалізму це: (За Сартром) – таке буття, через посередництво якого у світ приходить ніщо; поза людиною, в природі, одне буття завжди переходить в інше, а для людини існує як буття, так і небуття. Це значить, що людина не живе лише наявним та наданим, а це, у в свою чергу, значить, що вихідною властивістю людини є свобода. В основі філософії внутрішнє відчуття людини свого життя.

3.3 Відображення – всезагальна властивість матерії (атрибут), реалізація та результат взаємодії будь-якої речі або явища, процесу з іншими речами, явищами, процесами, яке проявляється у формі зміни стану, структури діючих об’єктів у формі відбитку, сліду, який містить інформацію про річ, яка взаємодіє.

3.4 Свідомість – це найвища, притаманна тільки людям і пов'язана з мовою функція мозку, яка полягає в узагальненому і цілеспрямованому відображенні дійсності, в попередній уявній побудові дій передбаченні їх результатів, у розумному регулюванні і самоконтролі поведінки людини. Вона не тільки відображає, а й творить світ на основі практичної діяльності.

3.5 Творче мислення – це процес відображення світу в поняттях, категоріях, судженнях, умовиводах, концепціях, теоріях.

Тести закритого типу.

1. Чи висловлюють позицію діалектичного заперечення слідуючі слова поета:

     «Мы во власти мятежного страстного хмеля»

     Пусть кричат нам: «Вы палачи красоты»

Во имя нашего Завтра – сожжем Рафаеля,

Разрушим музей, растопчем искусства цветы»:

? 2. За Гегелем, абсолютний дух проявляється в: д)мистецтві, є) релігії, ж) філософії

3. Хто з філософів свої філософські роздуми починає з критики релігії: вважає союз  філософії і релігії безплідним; викриває зв'язок релігії з філософією ідеалізму; аналізує коріння релігії: природні (неможливість пояснити сили природи), і психологічні (страх, безсилля, схильність о фантазії): в) Фейрбах

4. Філософію якого вченого можна охарактеризувати як метафізичну: г) Бекона

5. Хто з філософів розглядає людину як «психічну, природну істоту, що відчуває, має волю, розум, вміє любити і прагне до щастя»: г) Фейрбах

6. Ідею активності суб’єкта в процесі пізнання вперше відстоював в своїй теорії пізнання: б) Кант

7. Чи можна за Кантом пізнати речі в собі?: б) частково

8. Вчення про розвиток і зв'язок називається: б) діалектика.

9. Колискою Ренесансу була: б) Італія

10. Для мислення, ідеології і культури Ренесансу головною тенденцією є перехід: в) від теоцентричного до антропоцентричного розуміння світу.

Білет №10

Діалектичні заперечення.

Третій універсальний закон діалектики, дає відповідь на питання: «куди веде розвиток?» Заперечення — це філософська категорія, яка означає певний момент процесу розвитку. Змістом цього моменту є діалектичний зв'язок двох послідовних стадій (або станів) об'єкта, що розвивається.

Німецький філософ Гегель, який сформулював цей закон, використовував для його обґрунтування принцип тріади: теза — антитеза — синтез. Гегель виходив з того, що розвиток може бути зафіксований у русі понять. Він вважав, що теза — це твердження, антитеза — це заперечення, синтез — заперечення заперечення.

Одне заперечення не створює закону, для його появи необхідно декілька послідовних і пов'язаних заперечень. Саме тут ключовими поняттями стають «заперечення заперечення», «цикл», «спіраль».

Кожне заперечення — це певна сходинка в поступальній зміні, якісному перетворенні об'єктів. Заключне заперечення в цілісному процесі розвитку начебто відтворює і ті риси, якими характеризувався цей процес з самого початку. Таким чином виникає цикл розвитку. У розвитку (не в русі взагалі!) завжди присутнє повернення до старого. Отже, суть діалектичного заперечення полягає в тому, що утвердження наступної стадії розвитку передбачає зникнення, руйнування попередньої стадії, і разом з тим збереження, утримання деяких її суттєвих елементів.

Пояснюючи цей філософський парадокс, німецький філософ Гегель ввів у науковий обіг категорію «зняття» (das Aufheben).

Зняття — це категорія, яка фіксує наслідок боротьби протилежностей, завдяки якому протиріччя припиняються і, таким чином, з'являється нова якість шляхом діалектичного заперечення старого.

Отже, закон заперечення заперечення визначає напрямок процесу розвитку як спіраль, а не як лінійний процес неухильного сходження знизу вгору.

Філософія Аристотеля.

Аристотель (384-322 рр. до н.е.) др.-греч. філософ і вчений енциклопедист. Провідний філософ класичного періоду, який у своїх поглядах поєднував матеріалізм з ідеалізмом. Створив свою філософську школу – Лікей (згодом її назвали школою перипатетиків “прогулянка”). Навчався у Платона, вихованець Макидонського.

Вчення про буття. Аристотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона. З його точки зору суще не може існувати окремо від речей. Буття у нього існує як єдність матерії та форми. Матерія є пасивним матеріалом; поза формою вона лише чиста можливість; разом із формою матерія постає у визначеності матеріалу (субстрату) для певної форми. Отже, дійсність речей більше пов’язана із формою, що їх продукує «форма всіх форм», або свідомий розум, який, мислячи себе самого, й утворює усі можливі форми. Бутт ж конкретних речей зумовлене дією 4 причин: матеріальна, формальна, ійова (з’єднує форму та матерію), фінальна, або цільова. Остання є найважливішою, бо вона визначає місце конкретної речі в універсумі,

Вчення про пізнання. Знати, за Аристотелем, значить знати загальне, бо воно є першоначалом за своїм буттям. Аристотель вивчає 10 основних категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, володіння, дія, страждання.

Аристотель – засновник формальної логіки. Він визначав три основні закони логіки: 1. Закон тотожності. 2. Закон усунення протиріччя. 3. Закон виключеного третього.

Вчення про людину та суспільство. За Аристотелем проблеми людини вивчає практична філософія, яка складається з двох частин – етики та політики. Аристотель – засновник етики евдемонізму, згідно з якою найвище благо людини – щастя. Щасливою людину робить добродійність (арете). Чим вище арете, тим повніше щастя. Аристотель визначає два види чеснот: етичні (як середина між людськими вадами) та інтелектуальні.

Людина – це суспільна тварина, яка наділена дішею та політичною свідомістю. Найкраще державне об’єднання – це поліс. Остаточна мета полісу – щасливе життя. Найкращий лад – це правління найкращих аристократів. Аристотель вважав природним відношення “раб – господар”, але рабами повинні бути не елліни, а варвари.

Тести відкритого типу.

3.1 До структури суспільної свідомості входять психологія та ідеологія, які виступають у таких формах - політична, правова, моральна, релігійна, філософська, наукова, естетична, економічна, історична, соціальна, екологічна.

3.2 Агностицизм – філософське вчення, яке заперечує пізнання об'єктивного світу та об'єктивного значення істини.

3.3 Критеріями істини є підтвердження фактами, підтвердження експериментальними перевірками, узгодженість із принципами наукової теорії, коректність і точність застосування термінології, логічна та концептуальна несуперечність.

3.4 Об’єктивність істини – це зміст знань, який не залежить ні від окремої людини, ні від людства в цілому, яка є найважливішою гуманістичною цінністю людини.

3.5 Діалектичні протиріччя – є основним джерелом і кінцевою причиною виникнення, саморуху і розвитку об'єктів. Це категорія, яка визначає певний тип взаємодії різних і протилежних сторін, властивостей і тенденцій в складі тієї чи іншої системи або між системами, процес зіткнення протилежних прагнень і сил.

Тести закритого типу.

1. Який закон діалектики ілюструє закон Гегеля:

«Кожна система філософії необхідно існувала і продовжує й тепер існувати: жодна з них, відповідно, не зникла, а всі вони зберігались в філософії як момент одного цілого…»: в) закон взаємного переходу кількісних та якісних змін.

2. Назвіть «першого пантеїста» епохи Відродження: а) Кузанський.

3. Процес пізнання є безкінечним удосконаленням людських знань на думку: в)Бруно

4. Формування києворуської філософської ментальності відбувається у творчому діалозі києворуської міфоепічної свідомості: а) з візантійським християнським світоглядом, насиченим елементами грецького філософського платонізму та неоплатонізму.

5. Індукція – це а) хід роздумів від часткового до загального.

6. Кому з філософів належить думка: «нема нічого в розумі, щоб до цього не пройшло через почуття»: а) Спінозі

7. Кому з філософів належить думка: «… істина – це дзеркальне відображення предметів і процесів природи, а помилки – копія, спотворена рядом причин»: а)Бекону

8. Хто з філософів вважав вихідним пунктом філософських роздумів принцип «Cogito ergo sum»: в)Декарт

9. Головними характеристиками середньовічної філософії є: б) геоцентризм і креаціонізм

10. Хто наділяє людину розумом і свободою волі з точки зору філософів середніх віків: в) Бог

БІЛЕТ №11

1. Основні функції філософії.

Світоглядна функція філософії полягає в тому, що вона, збагачуючи людей знаннями і про світ і про людину, про його місце у світі і можливостях його пізнання і перетворення, впливає на формування життєвих принципів, на усвідомлення соціальними суб'єктами цілей і сенсу життя. Практично-діяльна функція філософії полягає в тому, що вона перетворюється в знаряддя активного, перетворювального впливу на навколишній світ і на самого людину. Вона грає важливу роль у визначенніцілі - життєдіяльності, досягнення яких найважливіша умова існування,функціонування і розвитку людини. Гносеологічна функція філософії полягає в тому, що вона, орієнтуючи пізнавальне відношення людини на розкриття природи і сутності світу, природи і сутності самої людини, загальної структури світу, зв'язків і законів його розвитку, з одного боку, збагачує людей знанням про світ, про людину, а з іншого боку - впливає на кожну з форм суспільної свідомості, детермінуючи необхідність для кожної з них у відношенні "людина-світ», а також визначає загальну логіку пізнавального відношення людини до дійсності. Методологічна функція дозволяє визначити напрямок наукових досліджень, орієнтуватися у різноманітності процесів і явищ, аналізуючи їх з певних теоретичних позицій. Філософські знання допомагають формувати методологічну культуру мислення вченого. Культурологічна функція передбачає експлікацію, раціоналізацію та систематизацію. Експлікація призначена для виявлення найза-гальніших ідей, уявлень, форм досвіду. Важливе місце серед них займають: категорії, узагальнені способи буття - вчення про буття -онтологія; теоретичне усвідомлення ставлення до світу та людини -практичні (праксеологія), пізнавальні (гносеологія), ціннісні (аксіологія). Ідеологічна функція філософії полягає в тому, що вона, вирішуючі питання про сутність людини і про сенс її буття, дає ключ для усвідомлення свого відношення до безпосередніх умов громадського життя, до чинників, що визначають специфіку реального життя.

2. Діалектичні заперечення.

Закон заперечення заперечення відображає об’єктивний закономірний зв’язок, спадкоємність між тим, що запер. і тим, що заперечеє. Першим цей термін запровадив у філ. Гегель. Він є автором цього закону діалектики, сформулювавши його як закон мислення, пізнання. Поняття, за Гегелем, є єдністю буття і сутності. Сутність – заперечення буття. Поняття – друге запереченя або заперечення заперечення. Буття – це те, що є, що існує; сутність – це “зняте”, розкрите буття, тому воно є його першим запереченням. Поняття – синтез того й іншого буття і сутності, тому воно є другим запереченням або заперечення заперечення. Гегель оперував цими поняттями тільки щодо логіки, прроцесу мислення. Справді, Гегель використовував поняття заперечення заперечення насамперед як категорії діалектичної логіки. Особливості закону випливають із сутнісних, суперечливих елементів зв’язку старого і нового, їхньої спадкоємності. Цей закон виявляється в повному своєму обсязі лише в тому разі, коли відбувається повний цикл розвитку, коли мають місце три ступені в процесі розв-ку. Одже особливос