Літературна мова. Поняття мовної норми

Літературна мова – основний елемент у складі загальнонародної мови (поряд з територіальними та соціальними діалектами, просторіччям і мовою фольклору). Це зразкова, опрацьована, відшліфована, унормована мова, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей.

Літературна мова реалізується в усній та писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має свої особливості, які докладніше розглянемо трошки пізніше. Зараз тільки зауважимо, що писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової та культурної діяльності, а усна форма обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Літературні мови в усіх народів є значно молодшими від народних живих мов. Вони з’являються на певному етапі розвитку суспільства, державності, письма й літератури і є вже культурним варіантом народної мови. Іноді запозичуються чужі мови для культурних потреб, і тоді вони стають літературними.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе деякі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І. П. Котляревський – автор перших великих творів українською мовою.

Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше “своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав підвалини для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови...” (Закономірності розвитку українського усного літературного мовлення. – К., 1965. – С. 12-13).

Кілька слів про назву “українська”. Українську мову в давнину називали руською; “руський язик”, “руське наріччя”, “простий руський діалект”, “козацький язик” і под. – читаємо в перших рукописних і друкованих граматиках, словниках, а також у різних творах давнього українського письменства. Пізніше, десь із середини XVII ст. українську мову називають “малоруською” “малоросійською”, а далі “южно-русским языком”, “юго-западным”, “украино-малороссийским”. І тільки з середини XIX ст., коли в художній літературі, як і в свідомості українського народу, головним чином завдяки Тарасові Шевченку, поступово утверджуються етнічні й політичні поняття “Україна”, “Україна-Русь”, “український народ”, нашу мову визначають як українську, українсько-руську. Стародавні назви “руська”, “русинська”, “руснацька”, “рутенська” й досі зберігаються серед українського населення Карпат, Східної Словаччини, Югославії, Румунії, а також серед української еміграції з цих країн, що живе в Західній Європі, Америці, Австралії. (Я. Дзира. Мовно-історичний кут зору).

До речі, середмайже шести тисяч мов, які налічуються в сучасному світі, більшість не мають своєї писемності й державного статусу, ними послуговується незначна кількість мовців. Українська мова належить до давньописемних мов, її писемність налічує понад тисячу років. Іноземні дослідники часто підкреслюють милозвучність і лексичне багатство української мови, найчастіше зіставляючи її з італійською. Показово, що 1934 р. в Парижі було проведено своєрідний конкурс мов світу, на якому українська посіла третє призове місце, після французької та перської мов.

Ми вже говорили, що літературна мова є унормованою. Слід з’ясувати, що таке норма літературної мови. Це нормативні правила та засади, які стали визначальними й обов’язковими для сучасних носіїв літературної мови і вироблялися впродовж віків.

Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов’язковими для всіх її носіїв. Унормованість – головна ознака літературної мови.

Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації.

Розрізняють різні типи норм: орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень), графічні (передавання звуків на письмі), орфографічні (написання слів), лексичні (слововживання), морфологічні (правильне вживання морфем), синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень), стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування), пунктуаційні (вживання розділових знаків).

Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю. Проте з часом літературні норми можуть змінюватися. Тому в межах норми співіснують мовні варіанти – видозміни однієї й тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування старого й нового в мові.

У словниках українського літературного слововживання розрізняють варіанти акцентні (алфавíт і алфáвіт), фонематичні (вогонь та огонь), морфологічні (міст, а в род. в. моста й мосту).

У процесі розвитку літературної мови кількість і якість мовних варіантів змінюється. Мовні норми найповніше й у певній системі реалізуються у правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках з української мови.

Культура усного й писемного мовлення тих, хто користується українською мовою як засобом спілкування, полягає в тому, щоб досконало знати мовні норми й послідовно дотримуватися їх.

Поняття державної мови

Державна мова – закріплена традицією або законодавством мова, уживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики. Термін цей з’явився в часи виникнення національних держав. В однонаціональних державах немає необхідності юридичного закріплення державної мови.

При поліетнічності населення країни і, відповідно, наявності в ній дво- чи багатомовності завжди виникає проблема співіснування мов різних етносів на офіційно-державному рівні. У мовному законодавстві держав світу відомі три основні підходи до розв’язання цієї проблеми. У першому випадку як державний засіб спілкування виступає мова однієї, звичайно найчисленнішої національності, що відіграла провідну роль в історичному формуванні держави. Таку функцію виконує іспанська мова в Іспанії, англійська – у США і т. ін. Ця роль мови може бути закріплена Конституцією, як, наприклад, в Іспанії, або не закріплена, як у США. У законодавстві різних країн назва цієї мови може бути різною – офіційна, державна або національна, з чого можна зробити висновок, що поняття “державна мова” та “офіційна мова” є тотожними.

Другий шлях вибору загальнодержавного засобу спілкування в умовах багатомовності – визначення як офіційних, або державних, усіх основних мов країни. Це має місце переважно в тих країнах, де важко визначити якусь одну корінну національність (наприклад, у Люксембурзі, де дві офіційні мови – французька й німецька), або є території компактного проживання двох і більше різномовних етносів. Наприклад, у Швейцарії є три офіційні мови – німецька, французька та італійська, однак ця тримовність здійснюється тільки в центральних органах влади (у роботі Федеральних зборів тощо), фактично ж у країні має місце постійна одномовність: вона розділена чітким кордоном на три частини, у кожній з яких використовується як офіційна тільки одна з трьох мов. Подібна мовна ситуація в Бельгії. Тут також на рівні центральних установ визнано французьку, нідерландську та німецьку. Країна розділена чітким лінгвістичним кордоном на три частини: фламандську (з нідерландською мовою), валлонську (з французькою) та двомовний округ столиці Брюсселя. Дві офіційні мови існують у Фінляндії (фінська, шведська), у Канаді (англійська, французька). Така ситуація склалася в цих країнах внаслідок компактного територіального поділу різномовних етнічних груп.

Практикується також третій варіант – із співвідношенням у законодавстві країни понять національна або державна та офіційна мови. Така картина властива в основному постколоніальним країнам, у яких поряд з місцевими (“національними”) мовами функціонують як офіційні мови колишніх метрополій – англійська, французька, іспанська, португальська (наприклад, в Індії, Гані та ін.). Спроба запровадження понять “офіційна” і “державна” мови була розроблена в СРСР перед його розпадом. Після того, як мови корінних народів кожної з республік були проголошені державними, офіційною мовою в межах усього Радянського Союзу було запропоновано вважати російську. Співіснування понять “державна” та “офіційна” мови закріплене в законодавстві Республіки Крим: державними проголошено російську, українську і кримськотатарську мови, а офіційною тільки першу з них.

Виходячи з історичних та мовно-культурних особливостей формування етнічного складу населення України, де кількісну перевагу на всій території, крім Криму, мають українці, роль державної і тим самим офіційної мови в Україні має виконувати українська мова.

 

Питання для самоконтролю

Як Ви розумієте роль мови в житті людини й суспільства?

Які функції виконує мова?

До якої групи належить українська мова?

З яких мов складається слов’янська мовна група?

Що Ви знаєте про літературну мову?

Пригадайте основоположника сучасної української літературної мови.

Що Ви знаєте про норми літературної мови?

Як Ви розумієте поняття “державна мова”?