Сутність феномена, позначуваного терміном «порівняння»

Сутність феномена, позначуваного терміном «порівняння»

Багатоплановість терміна “порівняння” зумовило низку проблемних питань у різних галузях науки та його розгляд у філософському (гносеологічному), логічному, літературознавчому та лінгвістичному аспектах.

У поетиці та стилістиці порівняння – це вид тропа (стилістичний прийом), що побудований на зіставленні двох предметів, понять, явищ, станів, які мають спільні ознаки. Порівняння – це, по суті, пояснення одного предмета або явища за допомогою іншого, подібного до нього, у якому потрібна авторові ознака постає дуже яскраво.

Лінгвістичний аспект передбачає послідовну диференціацію порівняння як об’єкта граматики, лексикології, фразеології, стилістики, синтаксису.

Незважаючи на велику кількість досліджень (починаючи з античних часів), присвячених аналізу категорії порівняння, проблема залишається невичерпаною, оскільки на кожному етапі наукового пізнання з’являються нові аспекти їх розгляду. Протягом останніх десятиріч у сучасній лінгвістиці запропоновано різні підходи до вивчення порівняння, установлення його лінгвістичної та нелінгвістичної суті.

 

Основні концепції вивчення порівняння

У мовознавстві сформувалися такі основні концепції вивчення порівняння, за якими:

1) порівняння аналізують у співвідношенні з метафорою (Н.Д.Арутюнова, В.Н. Гелія та ін.);

2) з’ясовують специфіку вираження порівняльних відношень(В.І.Кононенко, Н.О. Широкова та ін.);

3) виокремлюють порівняння як засіб формування авторського стилю (Л.В. Голоюх, П.А. Морозов та ін.);

4) визначають статус порівняння у фразеологічному фонді (М.Ф.Алефіренко, Л.А. Лебедєва та ін.) та на рівні синтаксису (Н.П. Шаповалова).

Погляди сучасних науковців на структуру, семантику й функції порівняльних конструкцій (ПК) до сьогодні не узгоджені й нерідко суперечать один одному, що свідчить про відсутність загальноприйнятої концепції порівняння в українській мові.

ПК як синтаксичне явище аналізують у багатьох аспектах його функціонування в сучасній українській літературній мові та живому усному мовленні:

а) з погляду морфологічного вираження кожного з елементів (слів, форм слів) у складі ПК;

б) щодо ролі ПК у формальній організації речення (позиція ПК як особливих конструкцій у структурі речення);

в) у світлі вивчення інтонаційно-мовленнєвих характеристик ПК;

г) місця ПК серед стилістичних резервів синтаксису сучасної української літературної мови;

д) в аспекті їхнього пунктуаційного оформлення на письмі.

Порівняння з погляду синтаксису – це різновид категорії модальності, яка властива або не властива реченню. Суть порівняльної модальності полягає в тому, що відношення вираженого до дійсності визначається не прямо, а опосередковано – через його подібність до чогось іншого, загальновідомішого, типовішого, тобто до того, що й повідомляється порівняльним компонентом.

Так, у реченні Життя мінливе предикативна ознака підмета прямо названа присудком мінливе, а в реченні Життя – що погода (Панас Мирний) її виражено через порівняння з мінливістю погоди і тому в ролі присудка інше слово: воно позначає об’єкт порівняння і пов’язане з підметом порівняльною формою предикативного зв’язку.

Особливої значущості в сучасному мовознавстві набуло питання функціонального статусу ПК. Дискусійною, зокрема, є проблема розмежування порівняльних зворотів (ПЗ) і підрядних порівняльних частин (ППЧ).

 

Логіка викладу

1. Етапи лінгвістичного аналізу. Метод запитань.

2. Прийом трансформацій.

3. Опозиційний аналіз конструкцій із синкретичними одиницями.

 

Прийом трансформацій

Наступний етап опрацювання матеріалу здійснюють шляхом трансформаційного аналізу, що дає змогу перевірити й підтвердити інтуїтивне припущення, зроблене на основі поставлених запитань. У процесі перетворень уточнюють конкретні значення семантико-синтаксичних відношень, визначають специфіку кожного з них, об’єктивно встановлюють співвідношення наявних семантичних відтінків.

Під трансформацією зазвичай розуміють таке перетворення структури в іншу, за якого похідна структура тотожна вихідній за набором лексем і еквівалентна їй за змістом. Водночас варто відзначити й інший підхід, згідно з яким при всіх або майже при всіх трансформаціях змінюється не лише формальний, але й семантичний спектр речення. Якщо при окремих трансформаціях (активно-пасивних, з’єднання тощо) загальне значення висловлювання справді залишається незмінним і відбувається лише зовнішнє перетворення компонентів ядерної структури, то при трансформаціях іншого типу (наприклад заперечення) важко говорити про повну тотожність „вихідної” і „трансформованої” структур.

Теоретичні засади трансформаційного аналізу закладені в працях американського лінгвіста З. Харріса (поч. 50-х р.р. ХХ ст.), пізніше ця методика лягла в основу породжувальної граматики Н. Хомського. Як зауважує О. О. Селіванова, трансформаційний аналіз практично не використовують як спосіб представлення синтаксичної й семантичної структури речення в сучасному синтаксисі попри те, що означена методика зазнала критичного перегляду, знявши умову незмінності лексичного складу речення і синтаксичних відношень між лексемами. Його застосовують як прийом „демонстрації ознак мовних явищ на підставі їхніх трансформаційних можливостей”. В „Українській мові: Енциклопедії” виокремлено трансформаційний метод і потрактовано його як різновид лінгвістичних досліджень, що формулює правила перетворень (трансформацій) для різних синтаксичних одиниць. Здійснюючи трансформації синтаксичних одиниць, дотримуємося думки, що будь-якій зміні форми відповідає деяка семантична зміна, хоч загальна семантика конструкції повинна залишатися, і кваліфікуємо трансформації як методику дослідження мови і як спеціальний прийом.

У проекції на граматичний лад мови доцільно застосовувати такі трансформації: уведення та опущення деякого елемента (службових частин мови, узагальнювальних та уточнювальних слів), трансформації зі збереженням кількості перетворюваних компонентів, але з деякими змінами, а саме: форми слова, належності до певного класу, перетворення словосполучення в підрядне речення, одного типу складного речення в інший, експліцитні трансформації вихідної структури із семантичним моделюванням предиката тощо.

Отже, застосування методики трансформацій дає змогу підтвердити або спростувати правильність визначення семантичних відтінків, здійсненого за допомогою методики запитань, провести, якщо можливо, подальшу диференціацію значень, а також „розкласти” синкретичні семантико-синтаксичні відношення і в такий спосіб визначити специфіку кожного з відтінків, що водночас є показником відповідності поставлених запитань характерові семантико-синтаксичних відношень.

 

Синтаксичні моделі ППЧ

З погляду синтаксичної моделі ППЧ можуть бути повними і неповними, окрему групу становлять ППЧ ускладненої структури.

1. Повні ППЧ мають обидва головні члени (якщо ППЧ являє собою формально просте двоскладне речення), напр.: Слова самі на голос навертались, як сльози навертаються на очі (Л. Костенко). Фонтан з тої ночі висох, наче виплакав він сльози над чужим горем

або один головний член односкладного речення, напр.: Вирішує, ніби мене на світі не існує. І віддавали їх у яничарський корпус без болю, і забували про них, як забувають про сусідських дітей (Р. Іваничук). Споконвіку не було святішого й благороднішого прагнення, ніж мати на зесмлі мир та злагоду.

2. Неповні ППЧ – це такі синтаксичні конструкції, які, виражаючи відносно закінчену думку, визначають образну дію, про яку йдеться в головній частині, причому уявлення про один із головних членів (або про обидва) неповного порівняльного речення створюється синтаксичною ситуацією. Напр.: Вмирають самотніми, як усі вигнанці (О. Пахльовська). І пам’ять губить спогади, як квітка пелюстки (О. Олесь).

Неповна ППЧ зберігає модель якогось простого речення, бо вона підтримується всім змістом головної частини речення і тими її членами, які не повторюються в підрядному компоненті, але розуміються в його складі. У неповній ППЧ є один із головних членів речення або такі другорядні (хоч один), що своїм значенням допомагають установити пропущений член, бо вони за змістом пов’язані з граматичною основою головної частини. Напр.: І зблиснула гроза – неначе вихопила ніж (Л. Костенко).

Структурні типи неповних ППЧ:

1) ППЧ без підмета з присудком та другорядними членами або без них, напр.: А заспіває – хиже та дрібне, – мов по тарелі ложкою шкребне (Л. Костенко). Вона ж співала, наче голосила (Л. Костенко).

2) ППЧ без присудка:

а) ППЧ з підметом і другорядними членами речення, які стосуються відсутнього присудка (додатком, обставиною), напр.: У серце, наче в землю деревце, вона вросла (Д. Павличко). Немов зерно до животворчих соків, їй до грудей припало немовля (Л. Костенко);

б) ППЧ з другорядними членами речення (без підмета і присудка), напр.: Проте молот гупав не так, як раніше (Сенч.). Короткою була рада, як завжди перед боєм (Світл.). Радію доччиним успіхам, як своїм. Мов по душі простреленій моїй, ти йшла на гострих каблуках високих (Д. Павличко);

в) підрядна частина лише з підметом (може бути й означення); такі ПК функціонують або як ППЧ, або як ПЗ, а тому доцільно визначити засоби вираження підмета ППЧ:

– іменником, що називає конкретну особу або предмет, напр.: На плече моє зіпершись, дихав світ, як чоловік (Довг.). Павлів син був такий, як батько;

– власним ім’ям особи або іншою власною назвою, напр.: Ніхто так щиро не дбав про народне добре, як Прокіп (М. Коцюбинський). Усього набачився і наслухався.., але такої жінки, як твоя Катерина, я ще не зустрічав (В. Шкляр). Та навіть хоч би зрадив, як Іуда, я, певне б, і повісився, як він (Л. Костенко);

– займенником, напр.: І не був ніхто таким рідним, як ти (Л. Костенко). Катерина прихилилася до старої, як і вона, груші.

3) ППЧ ускладненої структури (коли ППЧ стосується підрядна частина, предикативна частина БСР, відокремлене означення, виражене дієприкметниковим зворотом, відокремлена обставина, виражена дієприслівниковим зворотом), напр.: Любов народжується, як ріка: спершу прокидається маленьке джерельце, відтак воно дужчає, переходить у струмок, потім розливається в річку (В. Шкляр). Легенда живе, як і степ, що народив її. Острів кипів, як розпечений камінь, кинутий у воду. Прибита, пригнічена енергія Гнатова вирвалась на волю, неначе річка, розірвавши греблю.

Тема: СИНКРЕТИЧНІ ПОРІВНЯЛЬНІ КОНСТРУКЦІЇ

Основні питання

1. Синкретичні порівняльні звороти.

2. Різновиди синкретичних складнопідрядних речень.

3. Міжрангові синкретичні порівняльні утворення, що характеризуються синтезом диференційних ознак порівняльних зворотів і підрядних порівняльних частин.

 

Опозиційний аналіз ПК

Із метою визначення міри вияву синтезованих у нетипових явищах диференційних ознак доцільно застосовувати опозиційний аналіз, який дає змогу виділити рівноправні члени опозиції А і Б як типові явища („вузлові пункти”, „типові граматичні одиниці”, „полярні”, „центральні”, „типові”, „ядерні” утворення, що є полярними рівноправними членами опозиції, та зону перехідності, яка характеризується, з одного боку, перевагою тих чи тих диференційних ознак (периферійні ланки Аб, аБ, що репрезентують функціонування певної одиниці в позиції явища А чи Б) і, з іншого боку, – однаковою мірою вияву ознак А і Б (проміжний тип АБ).

Опозиційний аналіз здійснюють у два етапи. Обов’язковою умовою для його проведення є встановлення диференційних ознак типових явищ (А і Б), що є основою для виділення парадигматичної опозиції. Серед установлених ознак до уваги беруть найбільш суттєві, кількість яких є необхідною для протиставлення й зумовлена характером опозицій.

Другий етап передбачає виявлення ознак конкретного мовного факту й характеристику його з погляду належності до А чи до Б. Якщо всі ознаки властиві А чи Б, то аналізоване мовне явище є типовим для певної граматичної категорії, інакше компонент співвідносного ряду може бути синкретичним, тобто зберігати окремі властивості категорії А і Б, які за певних умов можуть стати більш виразними. Отже, зону перехідності становлять конструкції, які тяжіють до групи А (Аб) чи до групи Б (аБ), і сполучення АБ, що позначене однаковою мірою вияву властивих типовим одиницям ознак.

Розглянемо систему відношень, репрезентованих порівняльними конструкціями, що базуються на опозиції „типові ПЗ (А)” // „типові ППЧ (Б)”. Передовсім потрібно встановити диференційні ознаки типових явищ – А і Б.

А – типовий ПЗ, що функціонує як відокремлений другорядний член речення й характеризується такими ознаками:

1) у формально-граматичному плані ПЗ представлений порівняльними конструкціями з опорним компонентом – іменником у називному відмінку;

2) типовий ПЗ є стійким сполученням (обставинного або атрибутивного плану).

Б – типова ППЧ, яка зі структурного боку характеризується наявністю граматичної основи – підмета й присудка.

Зону перехідності становлять конструкції, що тяжіють до групи А (Аб) чи до Б (аБ), і сполучення АБ, що позначене однаковою мірою вияву властивих ПЗ і ППЧ ознак.

Для синтаксичних одиниць типу Аб характерні такі трансформації для виявлення переваги ознак ПЗ: заміна іменником в орудному відмінку; прислівником (переважно із префіксом по- і суфіксами -ому, -ему, -єму, -и); прийменниково-відмінковою конструкцією з прийменником подібно до.

Конструкція типу аБ уможливлює трансформації для виявлення переваги ознак ППЧ, тобто перенесення присудка з головної частини в підрядну, а з формально-граматичного боку характеризуються наявністю таких другорядних членів речення, які залежать від присудка, – додатка чи обставини.

Побудуємо систему опозиції на матеріалі порівняльних конструкцій:

А: Тож бідні греки, мокрі мов хлющі,

Втягли човни на берег у кущі (Л. Костенко).

Аб: Чи, може, час працює, як рентген (Л. Костенко).

АБ: Душа в мені тріпотіла, як листок на осиці (В. Шевчук).

аБ: Немов зерно до животворних соків,

  Їй до грудей припало немовля (Л. Костенко).

Б: Слова самі на голос навертались,

  Як сльози навертаються на очі (Л. Костенко).

Кваліфікація порівняльної конструкції А як типового ПЗ зумовлена структурними й семантичними особливостями: у формальному плані ПЗ виражений іменником у називному відмінку. Із погляду семантики це стійкий фразеологічний зворот атрибутивного типу, який не співвідноситься із судженням, а лише називає об’єкт порівняння.

Порівняльну конструкцію типу Б визначаємо як типову ППЧ, оскільки вона характеризується структурною повнотою (наявні підмет і присудок), виражає повідомлення, реалізує дві пропозиції, тобто є комунікативною одиницею. Таким чином, порівняльні конструкції А і Б є полярними рівноправними членами опозиції, зону синкретизму становлять компаративеми, що ілюструють різний вияв ознак А і Б: Аб, АБ, аБ.

Тип Аб перебуває на периферії ПЗ, що зумовлене структурно-семантичними особливостями опорного компонента порівняльної конструкції (іменник у називному відмінку без інших поширювачів) та можливими трансформаціями для виявлення переваги ознак ПЗ: заміна орудним відмінком, прислівником та зворотом із прийменником подібно до, напр.: Чи, може, час працює, по-рентгенівськи (наскрізь); подібно до рентгена; рентгеном (зауважимо, що для аналізованого ПЗ можливими є всі трансформації на виявлення переваги ознак ПЗ, хоч це не обов’язково).

Модель аБ характеризується тяжінням до групи Б, що пояснюємо наявністю в структурі порівняльної конструкції другорядного члена речення групи присудка, пропущеного в підрядній частині (припало ^{до чого?} до соків), та можливістю трансформації для виявлення ознак ППЧ – перенесенням присудка з головної частини в підрядну (Т.: Їй до грудей припало немовля, немов зерно припало до животворних соків).

Тип АБ заповнює проміжну позицію: для нього однаковою мірою характерні ознаки як ПЗ, так і ППЧ. Такий висновок ґрунтується на урахуванні формальних особливостей порівняльної конструкції: опорним компонентом є іменник у називному відмінку, при якому наявний поширювач на осиці, що виявляє подвійні синтаксичні зв’язки, а тому допускає подвійну кваліфікацію – як синкретичний другорядний член речення з атрибутивно-обставинно-об’єктним значенням (як листок ^{який? де? на чому?} на осиці, пор.: як осиковий листок) або як другорядний член речення групи присудка, який хоч і відсутній у порівняльній конструкції, але легко відновлюється з попередньої предикативної частини (тремтить ^{де? на чому?} на осиці). Перша мотивація уможливлює перетворення для виявлення ознак ПЗ – заміну прийменниково-відмінковим зворотом та орудним відмінком (Т.: Душа в мені тріпотіла, подібно до листка на осиці (подібно до осикового листка); листком на осиці (осиковим листком)), а друга прогнозує доцільність перенесення присудка в порівняльну конструкцію, що свідчить про наявність ознак ППЧ (Т.: Душа в мені тріпотіла, як листок тріпотить на осиці).

Звісно, у поданій схемі враховано не всі ланки порівняльного функціонально-семантичного ряду. Так, більшим ступенем предикативності наділені неповні ППЧ з опущеним підметом при дієслівному присудку, із якими також можна побудувати систему опозицій. Трапляються випадки, коли не можна заповнити всі ланки шкали перехідності, що зумовлене лексико-граматичними особливостями компонента, специфікою його сполучуваності в контексті. Попри це, опозиційний аналіз дає можливість установити міру вияву порівняльних семантико-синтаксичних відношень у будь-яких порівняльних конструкціях. Одні з них кваліфікуємо як типові явища, тобто ПЗ і ППЧ, інші характеризуються тяжінням до першої або до другої групи і по трактовані або як ПЗ, або як ППЧ, решта мають ознаки ПЗ і ППЧ, виявлені приблизно однаковою мірою, що ускладнює однозначну кваліфікацію їх належності до певної групи, а уможливлює трактування і як ПЗ, і як ППЧ.

 

Сутність феномена, позначуваного терміном «порівняння»

Багатоплановість терміна “порівняння” зумовило низку проблемних питань у різних галузях науки та його розгляд у філософському (гносеологічному), логічному, літературознавчому та лінгвістичному аспектах.

У поетиці та стилістиці порівняння – це вид тропа (стилістичний прийом), що побудований на зіставленні двох предметів, понять, явищ, станів, які мають спільні ознаки. Порівняння – це, по суті, пояснення одного предмета або явища за допомогою іншого, подібного до нього, у якому потрібна авторові ознака постає дуже яскраво.

Лінгвістичний аспект передбачає послідовну диференціацію порівняння як об’єкта граматики, лексикології, фразеології, стилістики, синтаксису.

Незважаючи на велику кількість досліджень (починаючи з античних часів), присвячених аналізу категорії порівняння, проблема залишається невичерпаною, оскільки на кожному етапі наукового пізнання з’являються нові аспекти їх розгляду. Протягом останніх десятиріч у сучасній лінгвістиці запропоновано різні підходи до вивчення порівняння, установлення його лінгвістичної та нелінгвістичної суті.