Державно-правовий розвиток Франції у другій половині ХХ ст.

Перед післявоєнною Францією постало безліч важливих проблем:
економічних, соціальних, політичних. Однак центральним питанням
внутрішньополітичного життя країни, навколо якого розгорнулася гостра
боротьба, стало питання нового державного ладу, проблема нової конституції Франції.

В кінці літа 1944 р. Французький комітет національного визволення (ФКНВ) був перетворений на Тимчасовий уряд на чолі з Ш. де Голлем. Політичний лад, який існував у Франції з моменту визволення її від фашистської окупації з осені 1944 р. до прийняття Конституції восени 1946 р. має назву Тимчасового режиму. За підсумками війни Франція стала боржником США та Англії. Франк «загубив» 75% своєї фінансової ваги. Ключовими політичними силами в цей період стали ФКП (французька комуністична партія), соціалісти, прибічники генерала де Голля, народно-республіканський рух, Республіканська партія свободи [121].

Політичні партії по-різному уявляли собі перспективи розвитку державного ладу Франції, а в умовах багатопартійності це вело до появи значної кількості програм, розмежування політичних сил.

На цьому партійному фоні і розгорнулася боротьба за майбутню
конституцію Франції, в ході якої були сформульовані три основні програми:

1. Комуністи вважали необхідним створити демократичну парламентську республіку з суверенними Національними зборами. Другу палату вони прагнули скасувати, владу президента обмежити. Комуністи вважали необхідним дати в Конституції перелік основних прав і свобод людини і громадянина.

2. «Голлісти» намагалися побудувати президентську республіку, де буде сильний голова держави, авторитетний уряд.

3. Радикали пропонували відновити Конституцію 1875 р. і Третю
республіку.

У серпні 1945 р. Тимчасовий уряд Франції вирішив провести вибори до Установчих зборів і референдум.

У квітні 1946 р. було прийнято проект конституції, який ґрунтувався на комуністичних засадах (однопалатний парламент, обмеження президентської влади тощо). Його схвалили Установчі збори, але шляхом референдуму від 5 травня 1946 р. був відхилений більшістю французів.

У червні 1946 р. відбулися нові вибори до Установчих зборів. Другий проект конституції був компромісним, він враховував платформи різних політичних партій і на референдумі 13 жовтня 1946 р. був затверджений.

Нова конституція, яка була вже п’ятнадцятою в історії Франції,
проголошувала, що «будь-яка людська істота незалежно від раси, релігії і
віросповідання має невід’ємні і священні права». Основний закон урочисто
підтверджував «права і свободи людини і громадянина, які були закладені
Декларацією прав 1789 р.».

За формою правління Франція стала «світською, демократичною і
соціальною» парламентською республікою.

Парламент складався з двох палат: Національних зборів і Ради Республіки. Обидві палати обиралися: Національні збори – на засадах загального і прямого виборчого права на п’ять років, Рада Республіки – комунами і департаментами на засадах загального і непрямого виборчого права.

Національні збори проголошувалися єдиним законодавчим органом країни, який не міг «передати це право» (ст.13), тобто делегувати свої законодавчі повноваження. Національні збори мали виняткове право ратифікації і денонсації міжнародних договорів, оголошення війни і таке інше.

Рада Республіки отримала лише дорадчі функції, її рекомендації не були обов’язковими для Національних зборів. Верхня палата лише вносила поправки до законопроектів, прийнятих Національними зборами.

Главою держави був президент республіки, який обирався на спільному засіданні палат парламенту строком на сім років (ст.29). Він призначав голову уряду, державних радників, членів Верховної ради і Комітету Національної оборони, головував у раді міністрів. Президент промульгує закони протягом десяти днів, підписує і ратифікує міжнародні договори тощо. Однак ніяких надзвичайних повноважень Конституція президенту не давала. Більше того, кожен акт президента підписувався головою ради міністрів і одним із міністрів (ст.38).

Виконавча влада, за конституцією, вручалася раді міністрів на чолі з її головою. Цей орган влади мав безпосереднє державне управління країною. В його розпорядженні знаходився розгалужений бюрократичний чиновницький апарат.

Конституція покладала на міністрів колективну відповідальність перед Національними зборами за загальну політику кабінету і індивідуальну відповідальність за їх особисту діяльність. Працював уряд під контролем Національних зборів, які мали можливість абсолютною більшістю голосів відмовити кабінету в довірі. Така відмова тягла за собою колективну відставку кабінету. Але, якщо протягом 18 місяців відбудуться дві міністерські кризи, рада міністрів «може прийняти рішення про розпуск Національних зборів» (ст. 51).

Конституція зберегла в недоторканності колишню систему місцевого
управління і суворий контроль з боку уряду за органами місцевого
самоврядування. Офіційно вона вступила в силу в грудні 1946 р., а у листопаді цього ж року відбулися вибори до Народних Зборів, формування яких завершило процес становлення режиму ІV Республіки у Франції [122].

Становлення державного ладу Франції в тій формі, яка була закріплена Конституцією 1946 р., не було повністю проведене в життя. Політична система, яка базувалася на класичному парламентаризмі, виявилася нездатною швидко і активно реагувати на складні соціально-економічні проблеми. Через це відбувалися постійні зміни в політичному режимі IV Республіки.

У 1951 р. Національні збори приймають резолюцію про перегляд
Конституції 1946 р. У 1954 р. була проведена конституційна реформа.
Відбулося фактичне посилення ролі впливу президента республіки, значно розширилися права і можливості уряду, простішим став процес його
формування. Змінився статус верхньої палати – Ради республіки, якій були
надані майже всі права і повноваження довоєнного сенату. Завдяки цьому IV Республіка і вистояла.

У 1956 р. на виборах до Національних зборів компартія знову здобула перемогу. Ідея народного фронту знову стає популярною. З іншого боку, монополістична буржуазія вимагає ліквідації демократичних інститутів, вона прагне до сильної президентської влади. Так утворюються умови для ліквідації Четвертої республіки.

У 1957 р. у Франції підіймається нова хвиля соціально-політичних
суперечностей, які були обумовлені війною в Алжирі, підвищенням цін,
зростанням залежності від США тощо. Населення знов згадало про політичну силу – прихильників визначного військового генерала Ш. де Голля, який в червні 1958 р. обирається на посаду прем’єр-міністра.

Структура Конституції 1958 р. відрізняється від попередньої Конституції. Невелика за обсягом, преамбула хоч і згадує про права людини і про Декларацію 1789 року, однак не дає, як це було в Конституції 1946 року, переліку економічних та політичних прав громадян. Побудована нова Конституція за такою схемою: президент – уряд – парламент.

З прийняттям нової французької конституції встановлюється режим
V Республіки, при якому Франція стала президентською республікою
(з жовтня 1958 р.) на чолі з Ш. де Голлем.

Центром всієї політичної системи Франції став президент Республіки. Обирається він особливою колегією виборців на 7 років. Президент «стежить за додержанням Конституції», забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування державних органів. Він є гарантом національної незалежності, територіальної цілісності (ст. 5). Йому надані широкі постійні прерогативи. Він призначає прем’єр-міністра, головує в раді міністрів, здійснює призначення на цивільні і військові посади, він є головою Збройних сил тощо. Президент республіки обнародує закони протягом 15 діб, він може до закінчення цього терміну вимагати від парламенту нового обговорення закону. Президент має право передати на референдум законопроект, що стосується організації державної влади, може достроково розпустити національні збори.

З 1962 р. президент Франції обирається загальним прямим голосуванням.

Особливе значення має ст.16 Конституції, яка надає президенту надзвичайні повноваження. «Якщо державні установи Республіки, незалежність нації, цілісність території Франції і виконання нею міжнародних обов’язків опиняться під серйозною і безпосередньою загрозою, а нормальне функціонування органів державної влади буде порушене, президент республіки вживає заходів, які диктуються обставинами». Щоб скористатися такою можливістю президенту слід було провести офіційні консультації з прем’єр-міністром, головами палат парламенту, а також Конституційною радою.

Друге місце в державному механізмі V Республіки займав уряд, який
визначав і здійснював політику Нації (ст. 20). У його розпорядженні
знаходились адміністративні органи та збройні сили. Прем’єр-міністр посідав особливе місце в цій структурі. Він керував діяльністю уряду, відповідав за національну оборону, забезпечував виконання законів [123].

На початку 60-х рр. Франція стала позбуватися статусу
держави-метрополії. Так, у березні 1962 р., були підписані Евіанські угоди про надання Алжиру незалежності. Трохи раніше незалежність отримали колонії в Західній Африці. Хоча вплив Франції на ці держави зберігається і до сьогодні. В 1960-му р. була вперше випробувана ядерна зброя, Франція не стала активним членом НАТО, з лав цього союзу її вивів в 1966 р.
де Голль. Міжнародною концепцією де Голля була Європа «від Атлантики до Уралу». Але із-за певних соціальних складнощів всередині самої держави генерал де Голль пішов у відставку в квітні 1969 р. Наступні уряди Франції реальних змін на державно-правовий лад Франції не справили.

Історію французької державності 80-90-х рр. визначало протистояння неоконсерватизму та соціал-реформізму. Найбільш значними політичними особистостями цього періоду були Жак Ширак та Фр. Міттеран. Вони не підтримували теплих стосунків з СРСР, не дозволяли США рахувати власний ядерний потенціал. Відносини з Росією також були прохолодними, а з Україною Франція встановила дипломатичні стосунки в 1992 р.

Загальні тенденції розвитку права у Франції в другій половині ХХ ст. Однією з особливостей французької правової системи другої половини ХХ ст. була відсутність державного регулювання діяльності монополій, їх всесвітнього переплетіння. Так, закон від 1967 р. постановив, що будь-яке товариство, органи управління якого знаходяться на території Франції, має підкорятися французьким законам.

У XX ст. у законодавстві багато уваги приділялося сімейному праву. Так, законом 1965 р., жінці було надане право займатися професійною діяльністю незалежно від бажання чоловіка. Були введені деякі положення про захист позашлюбних і покинутих батьком дітей.

Подальшу регламентацію одержали майнові відносини подружжя. Діяли два основних види правового режиму сімейного майна: договірний і легальний.

Виникнення першого пов’язано з укладенням шлюбного контракту, який складався до реєстрації шлюбу. Контракт визначав правовий режим майна, кожного з подружжя, яке належало їм до шлюбу, а також майна набутого у шлюбі і інші питання цієї сфери.

У випадку легального правового режиму встановлювалась спільність майна, тобто все майно, набуте в шлюбі, належить подружжю, але особистою власністю кожного є дошлюбне майно, а також майно, яке кожен з подружжя одержав під час шлюбу у вигляді спадщини чи подарунку. Особистим майном кожного є також майно придбане за рахунок прибутків від дошлюбної власності.

Трудове право, як окрема самостійна галузь, оформляється під прямим впливом організованого робітничого руху лише у ХХ ст. В 1945-1946 рр. було прийнято ряд нормативних актів по соціальному страхуванню. Вони передбачали право на пенсію кустарям, ремісникам, вводили пенсії за віком, за інвалідністю, у зв’язку з втратою годувальника, матеріальне забезпечення у разі хвороби або втрати працездатності. Оплата праці жінок прирівнювалася до оплати праці чоловіків.

Право на пенсію по старості мають по французькому закону особи, які досягли 60 років. Її розмір сягав 20% середнього заробітку. По досягненні 65 років вони набувають право на пенсію в розмірі 40% від середнього заробітку. Існують певні обмежувальні умови, такі як певний страховий стаж, робочий стаж.

У своїй преамбулі Конституція 1946 року проголошувала важливі
економічні, політичні та соціальні принципи. Жінкам гарантувалися у всіх
галузях рівні права з чоловіками. Кожен повинен працювати і мати право на одержання посади. Гарантувалося право на утворення профспілок і роботу в них, на страйк «в межах закону», на колективний договір. «Нація гарантує всім», - було сказано в Конституції, зокрема дітям, матерям і літнім працівникам, - «охорону здоров’я, матеріальне забезпечення, відпочинок і дозвілля». Організація «суспільної безкоштовної і світської освіти всіх ступенів» проголошувалась обов’язком держави.

У галузі кримінального права тривалий час діяли положення Кримінального кодексу 1810 р., до якого неодноразово вносилися різного роду доповнення і зміни. Значно посилив каральні санкції закон, прийнятий 4 червня 1960 р. Для шістнадцяти складів злочинів єдиною мірою покарання визнавалася смертна кара. Стосовно інших видів тяжких злочинів передбачалося довічне ув’язнення, ув’язнення на термін від десяти до двадцяти років. Усього було переглянуто 38 статей Кримінального кодексу 1810 р.

Після Другої світової війни основну увагу кримінальне законодавство приділяє політичним злочинам, боротьбі з робітничим рухом. У 1947 р. з’являється Закон Шумана («Про захист республіки»). Десятирічне ув’язнення загрожувало тим, хто організовував страйки і боровся зі штрейкбрехерами. Декретом, виданим у 1950 р., боротьба проти перевезення зброї прирівнювалася до «державної зради». Щоправда, поступово відбувалася демократизація кримінального права: в 1981 р. була скасована смертна кара, покарання за деякі злочини було обмежене грошовими стягненнями.

У 1992 р. був ратифікований, а в 1994 р. набрав чинності новий
Кримінальний кодекс Франції, який втілив сучасні тенденції в
кримінально-правовій політиці країни. Кодекс продовжує курс на посилення кримінальної відповідальності за особливо небезпечні злочини (тероризм, виробництво і поширення наркотиків, рекет і тощо), але одночасно передбачає певну гуманізацію покарань. Вищою мірою покарання стало довічне ув’язнення.

В галузі цивільного права також відбулися істотні зміни. Так, в 1978 р. було внесено доповнення до Цивільного кодексу Наполеона 1804 р., яким введено поняття юридичної особи, всього додано близько 300 нових статей. Відбулося обмеження прав власника та свободи договору [124].

3. Державно-правовий розвиток Німеччини у другій половині ХХ ст. Наприкінці Другої світової війни СРСР, США і Англія повинні були виробити узгоджену політику щодо подальшої долі Німеччини. Першим кроком в цьому питанні стала Кримська (Ялтинська) конференція глав урядів трьох держав у лютому 1945 року, де було вирішено питання про тимчасову окупацію Німеччини. Більш докладно і конкретно ця проблема вирішувалася на Постдамській конференції (17 липня – 2 серпня 1945 р.) голів урядів СРСР, США і Великобританії.

З метою перетворення післявоєнної Німеччини на демократичну, миролюбну державу союзники вважали необхідним вжити ряд заходів по трьом провідним напрямкам: денацифікація, демілітаризація та демократизація. Для цього слід було розпустити німецькі збройні сили і ліквідувати генеральний штаб німецької армії; арештувати і віддати до суду військових злочинців, провести чистку державного апарату від військових злочинців, ліквідувати військово-промисловий потенціал Німеччини, відновити демократичні інститути влади, місцеве самоврядування тощо.

До створення самостійного центрального німецького уряду в Німеччині, вводився тимчасовий окупаційний режим. Територія країни була розділена на 4 зони: радянську, американську, англійську і французьку. Відповідно до цього, Берлін також було розділено на 4 сектори.

Управління окупованою країною було зосереджене в Союзній контрольній раді. Для підготовки мирного врегулювання «німецького питання» відповідно до Потсдамської угоди, була створена Рада міністрів закордонних справ великих держав.

Однак, на практиці, потсдамські рішення виконувалися неякісно, а іноді просто порушувалися. У грудні 1946 р. було введене сепаратне управління американською і англійською зонами, внаслідок чого утворилася «Бізонія» зі своїми спільними органами: Економічною радою, Радою земель,Адміністративною радою. У 1948 р. після приєднання до «Бізонії» французької окупаційної зони, з’явилася «Тризонія». Так було порушено ідею Потсдамських угод про єдину демократичну Німеччину.

Фактичний розкол Німеччини на Західну та Східну частини зробив
можливим роздільне конституційне оформлення цих територій.

У липні 1948 р. відбулася конференція представників США, Англії,
Франції, Бельгії, Голландії, Люксембургу. На ній були розроблені рекомендації щодо створення західнонімецької держави. Слідом за цим, конференція прем’єр-міністрів західнонімецьких земель створила Комітет експертів, який повинен був розробити проект конституції нової держави.

У травні 1949 р. проект конституції ФРН був готовий. Його прийняла
Парламентська рада, яка складалася з представників земель. Проект був
схвалений трьома військовими губернаторами. Після цього нова конституція, яка отримала назву «Боннської» (від назви столиці ФРН
м. Бонн), була прийнята ландтагами західнонімецьких земель. Проти проекту нової конституції виступив лише ландтаг Баварії.

Перед цим Англія, Франція і США розробили і проголосили Окупаційний статут, який закріплював верховну владу Англії, Франції і США у ФРН. Статут зберігав режим військової окупації, надавав окупаційним державам право контролю за додержанням Конституції ФРН і конституцій західнонімецьких земель. 21 вересня 1949 р. було проголошено утворення сепаратної західнонімецької держави – Федеративної Республіки Німеччини. У 1951 р. Окупаційний статут був переглянутий, а в 1955 р. скасований у зв’язку з прийняттям ФРН до НАТО і Західноєвропейського союзу. Федеративна Республіка Німеччина офіційно отримала статус суверенної держави [125].

Парламент ФРН складається з двох палат. Нижня палата – бундестаг – обирається на 4 роки народом шляхом загального, прямого та таємного
голосування за змішаною виборчою системою. Це головний законодавчий
орган, але його повноваження повною мірою обмежуються бундесратом –
 верхньою палатою парламенту. Бундесрат формується урядами земель, які призначають уповноважених до верхньої палати. При вирішенні деяких питань (зміни конституції, кордонів земель тощо) бундесрату надане право
абсолютного вето.

Глава держави – федеральний президент – не отримав значних повноважень. Він обирається на 5 років спеціальними федеральними зборами. До повноважень президента Конституція відносить: представництво федерації в міжнародно-правових відносинах, укладення міжнародних угод, призначення федеральних суддів і чиновників, вибір кандидатури федерального канцлера для його наступного затвердження бундестагом.

Центральне місце в системі вищих органів федерації належить
федеральному урядові і особливо його голові – федеральному канцлеру.

Федеральний канцлер «обирається без дебатів» бундестагом за пропозицією президента республіки. Федеральні міністри призначаються і звільняються президентом республіки за поданням федерального канцлера. Федеральний канцлер «встановлює основні положення політики і несе за них відповідальність». Питання про довіру може ставити перед бундестагом тільки сам канцлер.

Федеральний уряд має право законодавчої ініціативи, під час оголошення стану «законодавчої необхідності» уряд може провести закон і без бундестагу.

Важливе місце серед федеральних органів посідає федеральний
конституційний суд. Членів суду обирають порівну бундестаг і бундесрат, вони користуються, як і всі судді, повною незалежністю і недоторканістю.
Конституційний суд має повноваження виносити рішення про об`єм прав інших органів влади відповідно конституції, з приводу спорів про права і обов`язки між органами федерації і земель, а головне про конституційність чи неконституційність дій органів державної влади чи законодавчих постанов відносно прав громадянина (останнє було запозичене із конституційної практики діяльності Верховного суду США).

Політичну систему в Німеччині склали такі партії, як Християнсько-демократичний союз (ХДС), Християнсько-соціальний союз (ХСС), Свободна демократична партія (СвДП), Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН), та Комуністична партія Німеччини (КПН).

Під керівництвом канцлера К. Аденауера протягом 50-х рр. Німеччина відродилася в економічному плані, зробила «економічне диво». Його фактичним «батьком» вважають професора економіки, міністра фінансів Л.Ерхарда. Чинниками такого підйому стали допомога за планом Маршалла, низькі військові витрати, грошова реформа 1948 р., згідно якої всі колишні марки були одночасно вилучені, а нові гроші німці отримали у рівній кількості. Значно були знижені податки, впроваджена політика протекціонізму, надані пільги технологічним та експортним виробництвам, держава взяла на себе нерентабельні соціальні витрати.

У галузі зовнішньої політики Аденауер прагнув відродження єдиної
потужної Німеччини, але виконанню Потсдамських рішень він обрав розкол держави: «Краще керувати половиною Німеччини, ніж Німеччиною
наполовину». У березні 1955 р. Німеччина увійшла до НАТО, в 1956 р.
відродилися перші структури «бундесверу» – збройних сил ФРН. Введено
загальну військову повинність, створено Міністерство оборони. В 1955 р.
Аденауер встановив дипломатичні стосунки з СРСР, державності НДР не
визнав. Уряд ФРН припинив дипломатичні відносини з тими державами, які офіційно визнали НДР.

У відставку уряд ХДС-ХСС на чолі з К. Аденауером пішов у жовтні 1963 р. Канцлером ФРН став Л.Ерхард (1963-1966 р.). У галузі внутрішньої політики особливих змін не відбулося. У зовнішній політиці Німеччина повела відвертий проамериканський курс, не приділяючи належної уваги процесу євроінтеграції.

З 1969 по 1982 р. при владі у ФРН була соціал-ліберальна коаліція партій СДПН-СвДП, при яких відбувся офіційний відхід від марксизму та перехід на позиції «демократичного соціалізму». Уряд очолив
соціал-демократ В.Брант [126]. Після нього канцлером ФРН був Г.Шмідт (1974-1982 рр.). В цей період держава вела монетарну політику (контроль грошової маси), проводила низку соціальних реформ. У галузі зовнішньої політики Шмідт намагався грати роль посередника у переговорах
США-СРСР стосовно ракет середньої дальності, але безуспішно.

З жовтня 1982 р. новим канцлером ФРН став лідер блоку ХДС-ХСС-СвДП Г. Коль. Зменшуються витрати по соціальним статтям, але суттєвої зміни соціального законодавства не відбулося. Уряд впроваджував неоконсервативну внутрішню політику. Щодо зовнішньої політики, то варто зауважити, що ФРН засуджувала агресію СРСР в Афганістані. Країна виступала за розрядку щодо холодної війни. Завдяки особистим стосункам Г. Коля та М. Горбачова, реальним стало питання об’єднання Німеччини. На сьогодні лідером ФРН є лідер ХДС жінка А. Меркель.

Майже одночасно з утворенням ФРН (21 вересня 1949 р.), відбулося
проголошення Німецької Демократичної Республіки (НДР) 7 жовтня
1949 р.. Східна Німеччина, яка складала радянську зону окупації, після закінчення війни підпала під управління радянської військової адміністрації. Під її проводом відбулися вибори до органів місцевого самоврядування, розпочалися соціалістичні реформи у промисловості, проведена аграрна реформа.

За ініціативою Соціалістичної єдиної партії Німеччини (СЄПН), яка
утворилася на сході шляхом злиття комуністичних та соціал-демократичних
партійних організацій, було проведено декілька Німецьких народних конгресів. Перший такий конгрес відбувався в грудні 1947 р., другий – у березні 1948 р. Останній обрав Німецьку народну раду і доручив їй розробити проект Конституції. У травні 1949 року зібрався третій Німецький народний конгрес, який затвердив Конституцію НДР.

Уряд республіки складається із прем`єр-міністра і міністрів. Найбільш численна фракція Народної Палати висуває прем`єр-міністра, який формує уряд. Міністри повинні бути депутатами Народної Палати.
Прем`єр-міністр і міністри відповідальні перед Народною Палатою.

Президент Республіки обирався на спільному засіданні Народної Палати і Палати земель. Він представляв Республіку в міжнародних відносинах. Президент міг бути відкликаний з посади спільним рішенням обох палат.

Кожна земля повинна мати свою конституцію, яка відповідає принципам Конституції Республіки. Вищим і єдиним народним представництвом землі є ландтаг.

Уряд СРСР надав уряду НДР функції управління, які виконувала радянська військова адміністрація. Почалося будівництво соціалізму на німецькій землі, а Конституція НДР 1968 р. констатувала перемогу соціалістичних виробничих відносин.

Криза соціалістичної моделі призвела в 1983 р. до важливих революційних подій, що викликали глибокі суспільно-економічні і політичні зміни. Демонстрації, втеча громадян НДР до ФРН, супроводжувалися вимогами демократії, ліквідації монополії компартії на владу. Перемога на виборах християнських демократів підштовхнула навесні 1990 р. масовий громадянський рух щодо об’єднання країни.

Пропонувалися різні шляхи об’єднання Німеччини: від поступового
зрощення ФРН та НДР у нову німецьку державу з новою конституцією до
простого входження НДР до складу ФРН відповідно до статті 23 Конституції ФРН. Перемогу здобув другий варіант.

18 травня 1990 р. був укладений перший державний договір між ФРН і НДР про валютний, економічний і соціальний союз. 31 серпня 1990 р. був підписаний другий державний договір про механізм входження НДР до ФРН. Він набирав сили з жовтня 1990 р., коли був скасований суверенітет НДР і вона увійшла до складу ФРН. З цього часу основні політичні, правові, соціально-економічні інститути НДР або припиняли своє існування, або докорінно змінювалися відповідно до принципів ФРН. Так, цілком мирним шляхом, відбулося об’єднання єдиної німецької держави.

12 вересня 1990 р. у Москві міністри закордонних справ СРСР, США, Великобританії, Франції, ФРН і НДР підписали договір про остаточне урегулювання проблеми єдиної Німеччини. Об’єднана Німеччина відмовилася від виробництва, використання та зберігання зброї масового знищення [127].

Особливості розвитку права Німеччини в другій половині ХХ ст. Після поразки фашизму в Другій світовій війні, фашистське законодавство було скасовано. Так, постановою від 20 вересня 1945 р. були скасовані фашистські закони про охорону чистоти німецької крові, про гітлерівську молодь тощо. 20 лютого 1947 р. скасовані закони про спадкування в сільському господарстві, а також постанови про майоратні й ленні володіння. Після розколу Німеччини Старий цивільний кодекс зберіг свою дію на території ФРН, у НДР був прийнятий новий цивільний кодекс.

За своїм змістом Конституція ФРН – буржуазно-демократичний документ. Враховуючи післявоєнні реалії, автори Конституції включили до неї ст.14, яка наголошувала: «Власність зобов’язує. Користування нею повинно одночасно служити загальному благу. Примусове відчуження власності можливе лише відповідно до закону на основі справедливого відшкодування».

Основний закон проголошував Федеративну Республіку Німеччини
«демократичною і соціальною федеративною державою» (ст. 20).

Конституція 1949 р. дає широкий перелік прав людини і громадянина. Серед них згадуються право на життя, свобода і недоторканість особи, право збиратися мирно і без зброї, право утворювати спілки і союзи, право вільно обирати для себе професію і місце роботи тощо.

До основних конституційних принципів віднесені «розподіл влади» і
«федералізм». Німецька держава базувалася на засадах федералізму. Вона
складалася з десяти земель, самостійних у своєму бюджеті і незалежних одна від одної. Кожна земля має свою Конституцію, свій ландтаг, свій уряд, свій земельний суд і користується значною автономією. Одночасно Конституція стверджує, що «федеральне право має перевагу над правом земель» (ст.31) і що федеральний уряд може вжити необхідних заходів, «щоб спонукати землю в порядку примушення федерацією до виконання своїх обов’язків» (ст. 37).

В Конституції НДР ст.1зазначала, що «Німеччина є неподільною
демократичною республікою; вона складається з німецьких земель».

До компетенції Республіки відноситься рішення всіх питань, які мають значення для існування і розвитку німецького народу в цілому і всі інші питання вирішуються землями самостійно. Цією ж статтею було встановлене єдине німецьке громадянство.

Вищим органом влади Республіки була Народна Палата, яка складалася з депутатів німецького народу, що обиралися на 4 роки шляхом загальних, рівних, прямих виборів при таємному голосуванні на підставі пропорційної виборчої системи.

Депутати є представниками всього народу, підкоряються тільки своїй совісті і не зв`язані ніякими наказами. В Народну Палату обиралось 400 депутатів із числа громадян, яким виповнився 21 рік.

Після закінчення Другої світової війни на основі Потсдамських угод
фашистське карне законодавство було скасовано. Відновлено дію
Кримінального кодексу 1871 р. з редакційними виправленнями до 1933 р. Із прийняттям конституції 1949 р. намітився рух убік демократизації
кримінального права. Була скасована страта, підкреслювалася прихильність традиційним ліберальним принципам.

З 1969 по 1975 р. була проведена нова реформа кримінального кодексу 1871 р. У результаті виходу «Другого закону про реформу кримінального права» від 4 липня 1969 р. й «Вступного закону до Кримінального кодексу» від 2 березня 1974 р., відбулися радикальні зміни в Загальній й Особливій частині кримінального кодексу. Важливе нововведення, здійснене в результаті реформи – відмова від тричленної класифікації злочинів (розподілу на провини, злочини й порушення) і встановлення двочленної класифікації, тобто розподілу на злочини й провини. Це привело до того, що багато діянь, які раніше вважалися карними порушеннями, зараз є адміністративними. В 1975 р. вони були включені в «Закон про боротьбу з порушеннями порядку» 1968 р. Однак при регулюванні відповідальності за здійснення цих правопорушень застосовуються кримінально-правові інститути й поняття: провина, стадії злочину, співучасть, необхідна оборона й ін. У зв'язку із цим названий закон перебуває ніби у прикордонній області між кримінальним та адміністративним правом [128].

Таким чином, в основі розвитку німецького права лежить континентальна система. Основним джерелом права в Німеччині є закон.