Держава і право Англії у і пол. ХХ ст.

1.1. Державний устрій Англії у І пол. ХХ ст. Англія належала до числа держав-переможниць в I-й світовій війні, але її фінансово-економічне положення значно ослабло, промислове виробництво скоротилося на 20%, було втрачено третину національного багатства, погіршилося матеріальне становище всіх верств населення, і, як наслідок, зросла його активність.

Після тривалої боротьби більша частина Ірландії в 1921 р. відокремилася від Великобританії. На півночі країни в складі Великобританії залишилося 6 графств, які утворили Північну Ірландію. Довгий час Британія володіла великими заморськими територіями, однак після 1945 р. поступово відмовилася від своїх прав на більшу частину цих територій.

Британський парламент часто називають прабатьком всіх парламентів. Загальне виборче право встановилося в Британії поступово й досить пізно в результаті ряда законодавчих реформ, починаючи з 1832 р. і до 1928 р., коли жінки й чоловіки одержали рівні виборчі права. Так, у результаті виборчої реформи в 1918–1919 р. право голосу одержали всі особи чоловічої статі, що досягли 21 року й задовольняли вимоги цензу осілості 6 місяців, або володіли приміщенням для ділових занять.

Жінки мали право голосу, якщо досягали віку 30 років і володіли нерухомістю, річним доходом не нижче 5 фунтів стерлінгів або вступали до шлюбу з особою, що задовольняє останню умову. В 1929 р. жінкам були надані рівні із чоловіками права. Акт про народне представництво 1948 р. вніс зміну в розподіл виборчих округів, скасував подвійний вотум (можливість голосувати більш ніж в одному окрузі). В 1969 р. віковий ценз знижується з 21 до 18 років. Принцип обрання одного депутата від одного округу, що лежав в основі виборчої системи, ускладнював можливість представникам малих партій одержати місця в парламенті.

На початку століття Британська імперія була однією із найпотужніших держав у світі. Британські домініони залишалися постачальниками сировини й людських ресурсів. У міру розвитку промислового виробництва в домініонах виріс чисельний пролетаріат, зміцніла місцева буржуазія, широко розгорнувся національно-визвольний рух в Індії, Єгипті, в інших країнах. Англійська буржуазія була змушена йти на поступки, надаючи домініонам все більшу самостійність.

В 1917 р. на черговій імперській конференції за домініонами був визнаний статус автономних держав у Британській імперії, домініони одержали право самостійно підписувати договори, мати окреме від Англії представництво в Лізі націй, була створена Ірландська вільна держава. Але відповідно до англо-ірландського договору від 6 грудня 1921 р. шість північно-східних графств (Ольстер) залишалися в межах Великобританії. В 30-і р. протиріччя, що загострилися, змусили англійський уряд піти на нові поступки залежним країнам.

В 1931 р. був прийнятий Вестмінстерський статус, що закріпив об'єднання англійських домініонів в «Британську співдружність націй», відповідно до якого домініони одержали право самостійно вирішувати питання внутрішньої й зовнішньої політики, брати участь у міжнародних угодах, створювати закони. Акти парламенту об'єднаного королівства перестали бути обов'язковими, а закони домініонів були дійсними незалежно від того, суперечили вони праву Англії чи ні. Генерал-губернатор став призначатися тільки за рекомендацією уряду домініону.

Королева (король) є главою держави. Формально зберігаються багато королівських прерогатив. Порядок спадкування престолу визначений Актом про престолонаслідування. Сини суверена успадковують престол по старшинству; у випадку відсутності синів престол переходить до старшої дочки.

У Британії двопалатний законодавчий орган; одна з палат - палата громад обирається населенням, а унікальна серед сучасних представницьких демократій верхня палата - палата лордів - формується головним чином на спадкоємній основі. До 1911 р. обидві палати були формально рівні, хоча за традицією палата громад вважалася головною. В 1911 р. уряд лібералів Парламентським актом закріпив верховенство палати громад і значно урізав владу палати лордів.

В XX ст. в Англії зберігається двопартійна система. До 1923 р. це були консерватори й ліберали, з 1923 р. (після провалу лібералів на виборах) – консерватори й лейбористи. Лідери двох основних політичних партій, що є практично беззастережною прийомною основою існуючого суспільного ладу та які змінюють одного у ній, не ставлять мети кардинальних змін. Панування тільки двох політичних партій зробило такий великий вплив на розвиток англійського права, що двопартійна система може вважатися одним з неписаних конституційних звичаїв[104].

1.2. Право Англії. Великобританія не знає одночасного створеного акту як конституція. За формою британська Конституція й у ХХ столітті має комбінований, несистематизований характер і складається із двох частин – писаної й неписаної. Такий характер мають всі галузі англійського права. Британську Конституцію часто називають неписаною, маючи на увазі ту обставину, що вона ніколи не була «записана» в одному акті. Писана й неписана її частини мають, у свою чергу, досить різноманітні джерела.

Статутне право носить фрагментарний характер; парламентських актів з конституційних питаннь налічується близько 4000. Деякі акти парламенту можуть розглядатися як чисто конституційні (закони про склад, взаємини й повноваження парламенту – 1911 р., 1948 р.), закони про правове положення особистості (Хабеас корпус акт 1679 р., Білль про права 1689 р. із внесеними змінами), закон про виборче право (акти про народний уряд 1949 р.).

У системі судових прецедентів розрізняють норми загального права й норми так названого права справедливості, що складалось із рішення суду канцлера, що існував з ХV століття до судової реформи 1873–1875 р. У ході багатовікового розвитку англійського прецедентного права склалися численні, часто досить суперечливі, але в цілому досить ефективні правила, що регламентують чинність й обов'язковість судових рішень, способи їхнього тлумачення, застосування й т.п.

До ХХ ст. були створені з метою впорядкування правового регулювання окремі консолідовані акти, хоча й стосовно лише до окремих правових інститутів – закони про сімейні відносини 1857 р., про партнерство 1890 р., про продаж товарів 1893 р., і ін. У результаті законодавство стало в багатьох відносинах важливішим джерелом права, ніж норми, сформульовані в прецедентах. Але й у ХХ ст. судовий прецедент залишається важливим і повноцінним джерелом англійського права, оскільки зберігаються інститути, безпосередньо регульовані нормами загального права або навіть права справедливості (деякі види договорів - довірчої власності, відшкодування збитку, відповідальність за порушення зобов'язань й ін.). Крім того, у чинність історично сформованих і незмінних особливостей англійської правової системи всі знову прийняті законодавчі акти неминуче зростають величезною кількістю судових прецедентів, без яких вони не можуть функціонувати, оскільки ті розтлумачують, уточнюють і розвивають законодавчі формулювання.

В Англії єдиною галуззю виступає сфера цивільного й торговельного права. Відносини власності регулюється законами, прийнятими в 1925 р. (закон про власність, про керування майном й ін.). Спадкування майна можливо як за заповітом, так і за законом. Ще Закон про заповіти 1857 р. надає обов'язкову чинність заповіту, складеному в письмовій формі в присутності двох свідків.

У Північній Ірландії використовується не тільки британське законодавство, але й акти ірландського парламенту, прийняті до 1921 р. Рішення шотландських судів мають чинність лише «переконуючого», а не «зобов'язуючого» прецеденту.

У першій пол. ХХ ст. право Великобританії розвивається шляхом створення консолідованих актів зі збереженням ролі й значення прецедентного права. Розходження в праві й судоустрої Англії, Уельсу, Шотландії й Північної Ірландії відображають історично сформовані особливості, закріплені, насамперед, у нормах звичаєвого права й судових прецедентах.

У ХХ ст. Великобританія йде по шляху посилення виконавчої влади. Так з початком I світової війни був припинений Хабеас Корпус Акт, а прийнятий в 1914 р. «Акт про захист держави» передав на законній підставі на час війни всю повноту влади в руки уряду. Згодом ряд прав були скасовані, але практика видання актів, що надають уряду надзвичайні повноваження, була продовжена й надалі. В 1920 р. й в 1939 р. уряду прийнятими законопроектами про надзвичайні повноваження були надані права на прийняття будь-яких мір, які він визнає за необхідне для підтримки суспільної безпеки й нормального життя суспільства.

 

Франція у І пол. ХХ ст.

2.1. Державний устрій Франції. З І-ої світової війни Франція вийшла переможницею. За умовами Версальського договору їй повернули Ельзас і Лотарингію, передали частину німецьких колоній, надали право експлуатації Саарського вугільного басейну. Отримала Франція право на значну суму німецьких репарацій.

Разом з тим Франція зазнала у війні значних втрат. Були підірвані позиції французького фінансового капіталу на світовому ринку. Франція, яка до війни була країною-кредитором, перетворилася на країну-боржника. За період війни вона заборгувала США більше 4 мільярдів доларів. Слід додати, що післявоєнний розвиток Франції проходив під впливом світової економічної кризи. Всі ці обставини впливали на соціальні відносини в країні. Відбувалося загострення суспільно-класових суперечностей, спостерігався підйом революційного руху, назрівали зміни в партійно-політичній системі.

Партійно-політична система Франції мала свої відмінності порівняно зі Сполученими Штатами або Великобританією. Характерною рисою політичного життя Франції була наявність багатопартійності. Вона пояснювалась і дрібнобуржуазним характером суспільства, і напруженою політичною історією Франції, і іншими факторами. Буржуазних партій було багато, і кожна з них пропонувала свою програму. Поступово відбувалося зближення партій і одночасно — поляризація політичних сил, розподіл усіх політичних партій на дві групи, два табори. Так, з'являються два угруповання, два партійних блоки — національний блок і лівий блок. Боротьба тепер іде не між окремими партіями, а між двома блоками, що нагадує деякою мірою двопартійну систему.

Національний блок увібрав до свого складу праві партії. До нього увійшли: республіканська федерація, республікансько-демократичний союз, національно-республіканська дія та ін. Їхня програма передбачала забезпечення надприбутків монополіям, посилення експлуатації робітничого класу, агресивну зовнішню політику тощо. Коли у 1919 р. Національний блок отримав перемогу на виборах, усі ці програмні положення почали запроваджуватися в життя. Лівий блок об‘єднав радикалів, соціалістів, радикал-соціалістів та деякі інші партії та групи. Їхніми гаслами були: восьмигодинний робочий день, політична амністія, соціальні реформи, миролюбна зовнішня політика і т.д.

Таким чином, у Франції відсутня двопартійна система, яка є в США і Великобританії, але діє система двох партійних блоків.

У 1920 р. виникає комуністична партія Франції. Базою її утворення стала соціалістична партія, у лавах якої розгорнулася боротьба, а пізніше почалося розмежування. У грудні 1920 р. на з'їзді соціалістичної партії у м.Тур більшість делегатів прийняла рішення про приєднання до ІІІ Інтернаціоналу і утворення комуністичної партії Франції. Меншість залишила з'їзд і зберегла стару назву – соціалістична партія Франції.

Виникають у 20-х р. і фашистські організації: «Бойові хрести», Ліга патріотичної молоді тощо. У 1933 р., коли у французької буржуазії розвивається прагнення до сильної влади, фашистські партії та організації об'єднуються у Союз франсистів.

Народний фронт посідає особливе місце в політичній та державно-правовій історії Франції. На початку 1934 р. французькі фашисти спробували захопити владу. Скориставшись урядовою кризою, 6 лютого 1934 р. 20 тисяч озброєних фашистів вийшли на вулиці Парижа, вимагаючи розгону Національних зборів і передачі влади фашистам. Уряд радикала Даладьє розгубився. Путч зазнав поразки, і цьому сприяло енергійне втручання народних мас. 9 лютого в Парижі та інших великих містах пройшли могутні антифашистські демонстрації, а 12 лютого розпочався антифашистський страйк за участю 4,5 мільйонів трудящих.

Комуністична партія Франції висунула ідею створення єдиного Народного фронту боротьби проти фашизму. З такою пропозицією комуністи насамперед звернулися до соціалістів. 27 липня 1934 р. між комуністами і соціалістами був підписаний Пакт про єдність дій. У травні 1935 р. відбулася нарада усіх політичних сил, які вступають у боротьбу проти фашизму: комуністів, соціалістів, радикалів, представників жіночих, молодіжних та інших демократичних організацій. Об'єднання всіх цих політичних антифашистських сил отримало назву Народного фронту.

Створення Народного фронту було своєчасним. У серпні 1935 р. відбувся парад «Вогненних хрестів», що зібрав 35 тисяч учасників. Подальші виступи фашистів зупинив з’їзд Народного фронту, який задіяв 2,5 млн. антифашистів для боротьби проти фашистської загрози. У січні 1936 р. була опублікована Програма Народного фронту. Основними її вимогами були: розпуск і роззброєння фашистських організацій, чистка армії та державного апарату від фашистських елементів, реорганізація Французького банку, закріплення демократичних прав і свобод, обмеження експлуатації, боротьба з безробіттям і т. ін.

У виборах 1936 р. Народний фронт отримав переконливу перемогу. За партії, що входили до складу Народного фронту, було подано 5,5 млн. (56,6 %) голосів. Був сформований уряд Народного фронту, до якого увійшли соціалісти і радикали. Головою ради міністрів став соціаліст Л.Блюм.

Уряд Народного фронту провів низку важливих демократичних заходів: розпустив деякі фашистські організації, провів націоналізацію деяких галузей воєнної промисловості, встановив сорокагодинний робочий тиждень, оплачену відпустку (14 днів), визнав колективний договір, виділив кредити селянству і ремісникам.

У відповідь на популістські кроки кабінету Блюма фінансова олігархія пішла на прямий саботаж економіки. Лише за 1936–1937 рр. за кордон було переведено 100 млрд. франків. Підприємці стали закривати підприємства, масово звільняючи робітників. Вже в лютому 1937 р. Блюм був змушений оголосити про необхідність «паузи» у проведенні в життя програми Національного фронту. Це викликало протести комуністів. 21 червня 1937р. під ударами справа і зліва уряд Л.Блюма іде у відставку. У 1938 р. Народний фронт розпався.

У квітні 1938р. було створено комітет Даладьє, який відмінив 40-годинний робочий тиждень, збільшив податки, а щоб не допустити страйків воєнізував приватні підприємства, що мали військове значення, транспорт, комунальні установи.

Зміни в державному ладі Франції в період між двома світовими війнами були незначними. Державний лад ІІІ-ої республіки, як і раніше, визначався Конституційними законами 1875 р. Свого подальшого розвитку набули тенденції, що були характерними для французької державності наприкінці ХІХ ст.

Основні важелі виконавчої влади в умовах ІІІ-ої республіки були зосереджені в руках уряду. Фактична роль глави держави – президента республіки – залишалася незначною. Характерно, що парламент намагався обирати на посаду президента маловпливових політиків. Обмежувалися деякі президентські прерогативи, на практиці не використовувалося право президента розпускати за згодою сенату палату депутатів.

Одночасно відбувалося падіння ролі парламенту як установи, що стоїть над урядом. Все частіше долю ради міністрів та її склад вирішував не парламент, а політичні партії, угруповання підприємців, профспілки, різноманітні позапартійні організації. Депутатам парламенту нерідко доводилося лише виконувати їхні вказівки.

Незважаючи на характерні для ІІІ-ої республіки урядові кризи і відставки кабінетів, у державному механізмі Франції в цей час відбувалося подальше посилення ролі уряду і його керівника – голови ради міністрів. Напередодні Другої світової війни до уряду Франції остаточно переходить право видання нормативних актів з різних питань державного життя. Уряд мав можливість видавати так звані декрети – закони, які формально мали уточнювати і доповнювати закони, а фактично змінювали і навіть скасовували затверджені парламентом законодавчі акти. Неабиякого значення у 30-х рр. набуло і майже щорічне наділення уряду надзвичайними повноваженнями. В умовах, коли безперервно відбувалися урядові кризи і зміни кабінетів, ці повноваження зосереджувалися в руках вищої бюрократії. Чиновницький апарат мав можливість послідовно захищати інтереси правлячої верхівки.

Французький уряд не заважав А.Гітлеру, проводив політику «невтручання». І лише після нападу фашистської Німеччини 1 вересня 1939 р. на Польщу уряд Франції (без санкції Національних зборів Третьої республіки) оголосив війну Німеччині. У травні 1940 р. німецько-фашистські війська перейшли в наступ на Західному фронті. Французька армія зазнала поразки. 22 червня 1940 р. Франція капітулювала.

Після капітуляції більша частина Франції була окупована фашистською Німеччиною. У частині південних і південно-східних районів, де збереглися інститути французької державності, утворилася «держава Віші» — за назвою курортного містечка, де містилася резиденція уряду. Це була маріонетна держава, яка, за задумом гітлерівців, мала нейтралізувати І французький флот і колоніальні війська. У листопаді 1942 р. гітлерівці ввели свої війська на територію Віші і ліквідували залишки «вішійської державності», а разом з тим і ІІІ-ої республіки.

2.2. Правова система Франції.  Для Франції у XX ст. домінуючим джерелом права, як і раніше, залишається закон, і передусім кодекс. У період між двома світовими війнами у Франції продовжували діяти цивільний і торговий кодекси Наполеона. З урахуванням змін у суспільному розвитку до них вносилися суттєві поправки. Законом від 1925 р., окрім акціонерних товариств, дозволено було створення товариств із обмеженою відповідальністю; власник землі не міг без дозволу держави використовувати рушійну силу води; уряд, пославшись на інтереси безпеки повітряного сполучення, міг зруйнувати будь-яку споруду. Був спрощений порядок вилучення приватних земель на потреби залізничного і промислового будівництва, для спорудження військових баз і т.п. Законодавство надає можливість для примусового продажу землі. Відбувається помітний відступ, як в законодавстві так і в судовій практиці, від класичних принципів договору: свободи договору, рівності сторін у договорі, його юридичної непорушності.

Державно-адміністративне втручання у сферу договірних відносин порушує свободу договору. Окремі міністерства або відомства отримують право нормувати ціні і визначати ряд інших умов договорів, регламентувати загальний обсяг угод, які здійснюються окремими компаніями.

Нерівність сторін у договорі обумовлювалася не тільки їх різною економічною силою, але й юридичними договірними формами, які часто діставали санкцію уряду. Великі компанії отримували від уряду дозвіл на самостійне складання формуляру або договору приєднання, який не міг бути змінений контрагентом. У таких договорах зникає юридична рівність сторін. Вони ставили укладача формуляру в привілейоване становище, дозволяли йому включати в договір вигідні тільки для нього умови.

Контрагенту залишалося «приєднатися», тобто прийняти договір без обговорення. Такі договори отримали назву «договорів приєднання».

Змінився погляд і на принципи непорушності договору. Державна рада і судові органи, щоб звільнити боржника від відповідальності за невиконання зобов’язання, почали використовувати доктрину «про непередбачені обставини». Судді визнавали правомірність розірвання або зміни договору, якщо обставини на час виконання договору радикально змінилися порівняно з тим, якими вони були на момент його укладення.

У 1907 р. французьке законодавство дозволило жінці-робітниці вільно, незалежно від чоловіка, розпоряджатися заробітком. У 1938 р. закон визнав за одруженою жінкою право обирати місце проживання.

В 1919 р. було визнане право професійних спілок укладати колективні договори. У 1936 р. уряд Народного фронту зробив колективні договори профспілок складовою частиною урядової політики. Право робітничого класу на утворення професійних спілок, на укладення колективних договорів отримало закріплення в Конституції Франції 1946 р. В результаті боротьби робітників у 1919 р. був введений 8-годиний робочий день, а пізніше законодавство Народного фронту встановлює 40-годинний робочий тиждень і оплачувану відпустку. Після ІІ-ої світової війни був встановлений мінімум заробітної плати.

Таким чином, принципами законодавства в першій половині. ХХ ст. у Франції були верховенство права і закону, індивідуалізм, рівність, соціальні та економічні свободи.

 

Німеччина у І пол. ХХ ст.

3.1. Державний устрій Німеччини. В результаті поразки Німеччини в І-ій Світовій війні в 1918 р. та політичної кризи 19 січня 1919 р. відбулися вибори до Установчих зборів, які затвердили Конституцію Німецької імперії, яка і отримала назву Веймарської.

Характер державного ладу, виняткові повноваження президента (ст. 48) дають можливість визначити встановлену Веймарською Конституцією форму правління як «президентсько-парламентську республіку». Основою Веймарської республіки став Версальський мирний договір 1919 року, який відверто пограбував Німеччину. За цим договором Німеччина втратила Ельзас і Лотарингію, позбулася заморських колоній, була зобов’язана виплачувати величезні репарації, скоротити збройні сили до 100 тис. чоловік тощо. Наслідком цього були безробіття, голод, злиденність.

У 1919 р. в Мюнхені виникла Німецька робітнича партія, до якої наприкінці 1919 р. був направлений політичним департаментом штабу Мюнхенського військового округу як інформатор А. Гітлер. Йому вдалося після серйозної боротьби з суперниками очолити цю партію і перетворити її на націонал-соціалістичну робітничу партію Німеччини. У 1920 р. з’явилися штурмові загони, було розроблено нову програму партії, розраховану на залучення різних верств населення. Робітникам програма обіцяла ліквідацію безробіття, селянам – підвищення цін на сільськогосподарську продукцію, дрібній буржуазії – ліквідацію монополій, молоді – роботу, а всім німцям – утворення нового «Німецького рейху» (імперії).

8 листопада 1923 р. розпочався «пивний путч» – спроба нацистів захопити державну владу. А. Гітлер у Мюнхені на чолі 3 тис. штурмовиків намагався розпочати похід на Берлін. Але нацисти були зупинені і розігнані, а Гітлер був ув’язнений до в’язниці на 5 років, але через півроку був звільнений.

На виборах 1928 р. до рейхстагу комуністи зібрали 3,2 млн. голосів і отримали 54 місця, нацисти зібрали лише 0,8 млн. голосів і отримали 12 мандатів. Невдовзі ситуація змінилася. На виборах у липні 1932 р. комуністи зібрали 3,5 млн. голосів, а нацисти – 13,7 млн. У соціал-демократів було лише 9 млн. голосів.

Була ще одна можливість прийти до влади – вибори президента Німеччини. У 1925 р. переміг фельдмаршал фон Гінденбург, він і став президентом на наступні 7 років. Чергові вибори відбулися в березні 1932 р.. Партії вели напружену боротьбу. Тельман зібрав 5 млн. голосів, Гітлер – 13,4 млн. Перемогу знову здобув Гінденбург: за нього проголосувало 19,4 млн. виборців (53%).

Гінденбург розпускає тільки що обраний рейхстаг і призначає нові вибори на листопад 1932 р.. Внаслідок яких жодна з партій не здобула перемоги. Однак загроза захоплення влади нацистами була реальною. Комуністична партія закликала соціал-демократичну партію створити народний фронт, об’єднатися в боротьбі проти нацистів. Але керівництво соціал-демократів не дало на це своєї згоди.

Наприкінці 1932 р. рейхсканцлер генерал Шлейхе і колишній рейхсканцлер фон Папен розпочали боротьбу за владу. Кожен з них намагався створити свій склад уряду, включивши до нього три-п’ять нацистів на чолі з Гітлером.

30 січня 1933 р. президент на підставі статті 48 Веймарської конституції та в наслідок запеклої політичної боротьби призначив А.Гітлера рейхсканцлером. Нацисти прийшли до влади.

А.Гітлер, як глава уряду, підкорив собі поліцію, озброїв штурмові загони, включив до апарату нацистів. 1 лютого 1933 р. він розпустив рейхстаг і розпочав докорінну ломку демократичних інститутів Веймарської конституції.

27 лютого був підпалений рейхстаг. І вже наступного дня президент підписав надзвичайні укази: «Проти зради німецькому народу» і «Про захист народу і держави», які повністю ліквідували більшість демократичних прав і свобод. У підпалі рейхстагу було звинувачено компартію Німеччини, і вона була заборонена. У 1934 р. було заборонено соціал-демократичну партію.

Другим напрямом в політиці нацистів стало руйнування парламентської системи Веймарської республіки. У березні 1933 р. уряду було надано право видавати закони, що могли навіть відхилятися від конституції. Недоторканними залишалися права палат і президента. Договори імперії з іноземними державами тепер не потребували згоди рейхстагу. Це ставало справою уряду.

Промисловість перебудовувалась на воєнний лад, на підприємствах з’явились уповноважені нацистські партії.

У квітні 1933 р. видається закон про злиття областей з імперією. В усіх областях президент призначав імперських намісників. На початку 1934 р. представництва областей при імперії взагалі були скасовані, рейхсрат ліквідовано. Така ж доля спіткала і Найвищий державний суд імперії.

2 серпня 1934 р. вмирає рейхспрезидент Гінденбург. У законі про верховного главу Німецької імперії від 1 серпня 1934 р. було сказано: «Посада президента імперії об’єднується з посадою рейхсканцлера». В силу цього правомочності президента переходять «до вождя і рейхсканцлера А.Гітлера». Система вищих органів влади Веймарської республіки була зруйнована, її змінив механізм нацистської диктатури.

Вища державна влада зосереджувалась в особі фюрера – Гітлера, який поєднував функції президента, рейхсканцлера, фюрера нацистської партії і верховного головнокомандувача. Посада фюрера була довічною, він сам «призначав свого наступника». Фюрер очолював імперський уряд і імперську канцелярію. Разом з тим існувала Рада міністрів з питань оборони імперії, важливі питання вирішувалися на засіданнях Таємного кабінету і Колегії трьох уповноважених (завідуючий канцелярією нацистської партії, начальник імперської канцелярії, начальник штабу Верхового командування збройних сил). Усі ці органи мали законодавчі повноваження.

Зберігався рейхстаг, який фактично перетворився на партійний зїзд. Його склад формувався особисто фюрером за списками, що були схвалені шляхом так званого «народного опиту»[105].

Залишився старий розподіл на землі і провінції, однак землі втратили свій колишній статус членів федерації. Німеччину тепер розділили на 32 партійні області на чолі з гауляйтерами, які були наділені всіма владними повноваженнями. У зв’язку із централізацією влади всі бургомістри міст стали призначатися міністром внутрішніх справ. Місцеве самоврядування було ліквідоване.

Зазнала змін і судова система Німеччини. У кожному судовому окрузі крім звичайних судів, були утворені особливі судові органи для розправи з політичними супротивниками. У 1934 р. з’явився Народний трибунал з питань державної зради. В армії існували воєнно-польові суди.

Підготовка до загарбницької війни, ідея створення ІІІ рейху і завоювання світового панування супроводжувалися побудовою надзвичайно сильної армії.

З метою концентрації військової влади А.Гітлер ліквідував у 1938 р. військове міністерство і створив свій особистий Штаб верховного командування збройних сил. Верховному головнокомандувачу були підпорядковані головнокомандувачі сухопутних, військово-повітряних і військово-морських сил зі своїми штабами.

У 1938 р. до Німеччини була приєднана Австрія, а потім значна частина Чехословаччини. У вересні 1939 р. гітлерівці захопили Польщу, у 1940 р. капітулювала Франція. У 1941 р. гітлерівські війська вторгаються на територію Радянського Союзу. У 1945 р. СРСР та його союзники, передусім Сполучені Штати і Великобританія, завершили військовий розгром нацистської Німеччини.

3.2. Право Німеччин и. Конституція Німецької імперії 1919 р. складалася з двох частин – Устрій і завдання імперії і Основні права і обов’язки німців – і налічувала 181 статтю. Німеччина визнавалася федерацією 18-ти земель. Кожна земля «повинна мати республіканську конституцію». Законодавчий орган – ландтаг – обирався на основі загального, рівного, прямого і таємного виборчого права. Уряд землі повинен був користуватися довірою народного представництва.

Конституція перетворила Німеччину на буржуазну республіку на чолі з президентом. Вищим законодавчим органом республіки був рейхстаг (імперські збори) – нижня палата парламенту. Рейхстаг обирався на 4 роки на основі загального виборчого права. Конституція вводила пропорційну систему виборів.

Центральне місце в Конституції посідає рейхспрезидент (імперський президент). Він обирався «всім німецьким народом» терміном на 7 років, допускалося переобрання на другий термін. Особлива роль належала главі уряду – рейхсканцлеру, який, як зазначено в Конституції встановлює правові лінії політики і відповідає за це перед рейхстагом.

Революційна ситуація обумовила включення до Конституції значного переліку буржуазно-демократичних прав і свобод: рівність чоловіка і жінки, недоторканість особи і житла тощо. Закріплюючи право приватної власності, Конституція підкреслювала, що «власність зобов’язує». Користування нею «повинно бути в той же час служінням загальному благу».

Прийшовши до влади 1933 р. А.Гітлер розпустив рейхстаг і розпочав докорінну ломку демократичних інститутів Веймарської конституції.

Одним із напрямів політики нацистів була ліквідація буржуазно-демократичних прав і свобод. У лютому 1933 р. було видано кілька надзвичайних указів, які забороняли проведення демонстрацій, зборів, скасовували свободу преси.

Законом від 27 лютого 1934 р. були засновані господарські палати – загальноімперська і провінційні. Палати брали активну участь у сфері регулювання економічного життя і соціальних відносин. За допомогою господарських палат відбувався процес картелювання економіки, який регулювався законом від 15 липня 1934 р. Згідно цього закону міністр економіки мав повноваження регулювати ринки виробництва і збуту всіх товарів, для чого міг об`єднувати будь-які підприємства в примусові союзи, міг заборонити створення нових підприємств, якщо створення їх не обумовлювалось «соціальною необхідністю». Держава звільнила себе від відповідальності за можливу шкоду, яка могла бути нанесена власникам при такому регулюванні чи заборонах.

В галузі цивільного права результати проголошеної правової політики в повній мірі не були досягнуті: повної заміни попереднього німецького права не сталося, хоча багато важливих інститутів було деформовано в законодавчому порядку чи судовою практикою.

З 1937 р. основний звід німецького права – Німецьке уложення 1896 р. – був замінений сукупністю окремих перероблених законів, загальна частина його була взагалі відмінена (в зв`язку з цілком новими правовими положеннями про права фізичних і юридичних осіб, надання громадянства і ін.).

Судова практика суттєво змінила право власності – в бік його різкого обмеження навіть порівнюючи з формальними приписами законів[106]. Особливо це стосувалося нерухомого майна в містах. Дозволялось самовільне будівництво на чужій землі «в суспільно-корисних цілях», самовільне використання власності соціально привілейованими суб`єктами (членами націонал-соціалістичної партії, арійцями).

Податкове законодавство було перероблене в дусі «націонал-соціалістичного світогляду»: для єврейських союзів будь-якого роду, церковних громад, лікарень, орденів і т.п. були ліквідовані всі попередні податкові привілеї.

Нова редакція Цивільно-процесуального кодексу (1934 р.) містила багато своєрідних нововведень, які, незважаючи на відмову від принципів формальної законності, безумовно полегшували і спрощували судочинство.

На шлюбно-сімейне право вплинули расовий і соціалістичний мотиви державної політики. Шлюб і сім`я стали предметом особливої турботи держави, в зв`язку з чим свобода вступу в шлюб була обмежена. Згідно з законом (14 липня 1933 р.) заборонялось вступати в шлюб особам, які мають спадкові хвороби, недоумкам, шизофреникам, сліпим, глухим і т.п., так як це могло «послабити національне здоров`я». Для конкретного вирішення питань про те, кому дозволено, а кому не дозволено брати шлюб створювались суди здоров`я. Значення цих судів особливо виросло після прийняття законів про примусову стерилізацію і кастрацію (1933 р.) тих, хто не відповідав расовим вимогам про придатність до створення повноцінної сім`ї. Заборонялись або засуджувались шлюби військових, членів нацистської партії, культурної еліти рейху з особами, які в минулому були відмічені «негідною поведінкою», «ганебним способом життя» і т. п.

Для нацистської диктатури кримінальне право служило головним чином для подавлення політичних противників, а вже потім для наведення «громадського порядку». Основні оновлення кримінального права були пов`язані з досягненням першого завдання, з забезпеченням кримінальними санкціями домінуючого положення партії і держави.

Партія була поставлена в привілейоване становище в кримінальному праві. Найпершим законом диктатури стала відміна кримінальних покарань за злочини, скоєні під час боротьби за національне «виживання» німецького народу, тобто під час виборчих компаній 1932-1933 р.. Разом з тим використання знаків чи уніформи нацистської партії без офіційної приналежності до неї стало розцінюватись як кримінальний злочин.

Значно посилилась відповідальність за державні злочини. Основним діянням, яке переслідувалось, став наявний або передбачуваний тероризм проти членів партії або посадових осіб держави. Відповідальність за ці злочини була встановлена (1933 р.) у вигляді смертної кари чи ув`язнення на строк понад 15 років.

В кримінальному праві з`явились нові склади злочинів. Одним із найбільш важливих стали порушення расового законодавства, за які по різних законах передбачались великі строки ув`язнення у виправному таборі або в тюрмі. Великими строками тюремного ув`язнення карались розповсюдження шкідливих чуток і інші злочини спрямовані проти «правильної уяви про діяльність держави і партії».

В 1935 р. була опублікована нова редакція старого Кримінального кодексу в якому було змінено ряд важливих принципів кримінального права: була поновлена можливість застосування закону по аналогії у випадку відсутності правила, яке чітко передбачало даний випадок. Крім того закону могла бути надана зворотна сила.

Політична влада була представлена у вигляді контролю над усіма сферами життя – від партійної діяльності до сімейного життя. Державна влада фашистської Німеччини була зосереджена в уряді, а урядова влада – в особі фюрера.

Правова система Німеччини у гітлерівський період була повністю поставлена на службу нацистському режиму і за своєю сутністю носила репресивний характер.

 

Італія у І пол. ХХ ст.

4.1. Державний устрій Італії. З першої світової війни Італія вийшла економічно виснаженою й обтяженою зовнішніми боргами. Економічна криза перепліталася із кризою політичною. У цих умовах посилюються революційні настрої серед працюючих мас. В 1920 р. на півночі країни італійські робітники захоплюють окремі промислові підприємства, організовують на них виробництво під керівництвом своїх комітетів. Батраки й найбідніші селяни на Півдні починають захоплювати неопрацьовані поміщицькі землі. Уряд, не сподіваючись на підтримку армії, не зважується застосувати до них збройну силу.