Суспільний устрій Давньої Греції.

1.2. Суспільний устрій Давньої Спарти. Античне суспільство відзначалося значними темпами розкладу первіснообщинного ладу й сільської общини та інтенсивним розвитком приватної власності. При цьому існував розподіл на два основні класи: вільних і рабів. Вільне населення розрізнялося за майновим станом. Існував також розподіл на громадян, що мали політичні права, і вільних, які таких прав не отримали (в Афінах це були метеки, а у Спарті – періеки). Раби розглядалися тільки як речі, об’єкти права.

Найбільш раннім етапом античності, де класове суспільство, що зароджувалося, ще не зруйнувало первіснообщинний устрій, була Спарта.

Панівною верствою були спартіати, або спартанці, які лише одні користувалися всією повнотою особистих, економічних і політичних прав і привілеїв. Усі здатні носити зброю і озброюватися власним коштом спартіати, тобто воїни, складали «общину рівних». Рівноправних спартіатів у ІХ–VІІІ ст. до н.е. налічувалося близько дев’яти-десяти тисяч чоловік, а з V ст. до н.е. їх було вже не більше шести тисяч. Спартіатом вважався тільки той, чиї батько й мати були громадянами Спарти. Після досягнення повноліття – двадцяти років – спартіат ставав повноправним громадянином Спартанської держави і воїном.

Спарта була землеробською громадою. Земля в ній була поділена на рівні ділянки – за числом повноправних громадян. Наділи були спадковими, але верховне право на землю зберігалося за державою. Відчуження, подрібнення наділів заборонялося. Обов’язком ілотів була обробка землі та сплата податків. Засновником спартанських порядків вважався Лікург (ІХ–VIII ст. до н.е.). Саме йому приписується створення так званих ретр (угод, договорів) котрі регулювали соціальний і політичний устрій Спарти. Вважається, що ретра з’явилася у VIIІ – VII ст. до н.е., а остаточно «Лікургів лад» встановився на кінець VII – початок VI ст. до н.е. Ретра виконувала два важливих завдання – забезпечення єдності спартіатів завдяки стримуванню майнової диференціації серед них і організацію їх спільного панування над підкореним населенням.

Згідно з ладом Лікурга було здійснено поділ території Лаконіки (первісного ядра майбутньої держави, площею всього у 300 кв. метрів) на 39 тис. ділянок-клерів, введення залізних грошей (для запобігання хабарництва, навіть незначні суми доводилося перевозити волами), розробка законів проти розкоші (дах мали зводити лише сокирою, двері – пилкою, без оздоблення і прикрас). Виховання дітей з 7 років до 20 років стало справою держави, з 20 до 60 років громадянин вважався військовозобов’язаним. Не пізніше 30 років він мав вступати в шлюб, придане було заборонено. Сім’я у Спарті була немов би заморожена на стадії парного шлюбу, а в деяких відношеннях нагадувала ще більш ранішню сходинку – груповий шлюб. Двом братам дозволялося мати одну дружину, одна жінка могла мати двох чоловіків. За законами Лікурга ревнощі були заборонені. Розлучення відбувалося без зайвих процедур.

Постійна загроза повстань пригнобленого населення, котре чисельністю в багато раз переважало членів общини спартіатів (32 тисячі спартіатів і 340 тисяч залежного населення згідно умовних підрахунків), вимагала консолідації суспільства, що й було сутністю «Лікургового ладу» в результаті проведених реформ.[6]

«Община рівних» була військовою общиною з колективною власністю і колективною робочою силою. З колективної землі общини кожен спартіат за жеребом отримував ділянку землі – клер разом з ілотами, плодами праці яких і користувався. Володіння клером – рівним наділом землі – було однією з ознак громадянських прав спартіатів. Клери передавалися в спадок, але їх не можна було відчужувати, дарувати, подрібнювати і т.д.

Ілоти – поневолені жителі Лаконії та Мессенії – вважалися власністю держави. Вони працювали на клерах спартіатів і віддавали їм до 50 відсотків зібраного врожаю. Ілоти не мали своєї землі, але мали свої житла й сільськогосподарський реманент. Вони вільно розпоряджалися частиною врожаю, яка в них залишалась, у разі необхідності використовувалися як легкоозброєні воїни. З дозволу держави їх можна було відпустити на волю. Водночас кожного року спартіати оголошували війну ілотам, під час якої вбивали сотні найміцніших, найрозумніших і найвідважніших ілотів. Тому колективне спартанське рабовласництво відрізнялося від класичного рабства.

Ще одним суспільним прошарком в Спарті були періеки – жителі сусідніх зі Спартою територій, котрі Спарта підпорядкувала собі. Періеки були особисто вільні, мали свої сім’ї, майно, у тому числі і землю, займалися в основному ремеслом і торгівлею, могли укладати різноманітні торговельні угоди, вільно розпоряджалися своїм майном. Періеків також використовували у війську як легкоозброєних воїнів. Вони ж платили державі данину та були проміжною ланкою між 200 тисячами ілотів та 8 тисячами спартіатів. Цим співвідношенням пояснювався допуск періеків до військової справи. Проте політично періеки були безправними, оскільки не були громадянами Спарти.

1.2. Суспільний устрій Давніх Афін. Територія Давніх Афін, яка прилягала до міста, поділилася на прибережну частину (Паралію), жителі якої займалися суднобудівництвом, судноплавством, ремеслами, торгівлею; на малородючий гірський район (Ціакарію), де були зосереджені дрібні селянські господарства, і, нарешті, на розташовану на півночі i північному заході від Афін родючу рівнину (Педіон), де знаходились маєтки афінської аристократії.

Соціальна структура суспільства складалася з евпатридів – аристократів, геоморів – землеробів i деміургів – ремісників. Панівне становище в Давніх Афінах займали повноправні громадяни, якими вважали тільки тих, чиї батько й мати були афінськими громадянами й проживали в законно оформленому шлюбі. Дієздатність афінських громадян наставала з 18-річного віку, коли вони набували право бути внесеними до списків членів дему. Афінські громадяни, і тільки вони, користувалися усією повнотою соціально-економічних і політичних прав, серед яких найважливішими були такі: право брати участь у народних зборах, право бути обраними (з 30-ти років) на різні державні посади, право (з 20-ти років) на службу в війську, отримання в разі успішних воєн землі, рабів, право на одержання від держави всілякої допомоги.[7] Фізична праця, за винятком хліборобської, признавалася недостойною громадянина.

Метеки – чужинці, які постійно проживали в Афінах. Могли займатися своєю професійною справою, купувати i продавати (все, окрім нерухомості), але брати участь у народних зборах i займати державні посади їм заборонялося. Метек, який ухилився від сплати податків, продавався в рабство.

Рабство в Афінах набуло класичної форми. Раб був власністю свого господаря, його можна було купити, продати, обміняти тощо. Він був річчю, а не особою. Хазяїн мав право покарати свого раба, але засудити раба до страти могла тільки держава. Найпоширенішими джерелами рабства в Афінах були військовий полон, купівля рабів за кордоном, народження від рабині. Відпуск рабів на волю, хоч і траплявся, проте не був поширеним.

Внаслідок прийняття політичної реформи Солона, був встановлений майновий ценз. Найбагатші громадяни були зараховані до першого розряду, «просто» багаті – до другого. Обидва ці розряди громадян отримали право заміщення найважливіших постів, але архонтами, а значить, i членами ареопагу, могли бути лише представники першого розряду.

Третій розряд склали громадяни середнього достатку. Всі інші – фети – зараховувалися в один четвертий i останній розряд. За одиницю обчислення багатства був обраний медимн – міра сипких тіл (медимн складав приблизно 52,5 літри). Для зарахування в перший розряд вимагався прибуток в 500 медимнів зерна щорічно (або відповідний еквівалент), для зарахування в третій – 200 медимнів. Медимн хлібу коштував одну драхму, i ця оцінка могла бути застосована до осіб, які не мають прибутку з землі (купці, ремісники та ін.).[8]

Лише з представників першого розряду обиралися воєначальники, також громадяни, що належали до першого розряду. Вони були зобов’язані в військовий час до різного роду постачань, громадяни другого розряду служили в кавалерії. Служба ця вимагала більших видатків, але зате була менш небезпечною на війні. Третій розряд складали тяжкоозброєні гопліти, піхотинці.

Таким чином, замість принципу аристократичного, був затверджений принцип майновий, принцип багатства. Від цього вигравали купці i лихварі, а програвала родова знать. У філах домінували ремісники, купці. Землевласницька «рівнина» була відтиснена на другий план.

За пропозицією стратега Перікла, члени ради 500 стали одержувати платню, як також – геліасти, солдати, матроси військового флоту та всі службові особи взагалі, за винятком самих вищих – стратегів. Це дало змогу громадянам, які жили за рахунок повсякденної праці, займати громадські посади. Всією сукупністю прав i привілеїв користувались (за законом Перікла) тільки ті особи чоловічої статі, у кого i батько, i мати були природними i повноправними громадянами Афін. Досягши 18-річного віку, юнак заносився в спеціальний общинний реєстр дему, до якого належав його батько. При цьому демоти (члени дему) уважно вивчали, чи справді означена особа має право бути зарахованою до членів дему. Якщо з’ясовувалося, що юнак не може бути внесений до реєстру демотів, то він міг бути проданий у рабство. Відтак впродовж двох років юнаки проходили військову службу. Завершивши дворічне навчання військовій справі, громадянин залишався військовозобов’язаним до 60-річного віку. У випадку війни, народні збори встановлювали число військовозобов’язаних, що підлягали призову, у крайніх випадках вдавались до загального набору. Члени кожного племені (філи) складали загін під командуванням особи, що обиралася самим народом.

З 18-ти до 30-ти років юнаки мали статус ефебів, тобото фактично не володіли громадянськими правами в повному обсязі. І тільки з 30-ти років вони отримували право посідати державні посади. Отже, до тридцяти років чоловік не визнавався повноправним з юридичної точки зору.

 

2. Державний устрій Давньої Греції.

2.1. Державний устрій Давніх Афін. Формування полісного устрою в Давній Греції розпочалося на початку I тис. до н.е. і характеризувалося розвитком самостійних i незалежних полісів – окремих міст-держав, що включали і територію прилеглих сільських поселень. Цей період, що увійшов в історію Греції як архаїчний, дав початок економічному піднесенню. Воно було пов’язане з колонізацією, яка сприяла захопленню греками в інших народів кращих досягнень технічної думки, ефективних методів ремісничого виробництва. Загалом період VІІІ–VІ ст. до н.е. отримав назву Великої грецької колонізації, що призвела до активного освоєння греками островів й узбережжя Середземномор’я та Причорномор’я.

Перехід від первіснообщинного ладу до ранньокласового суспільства i політичної форми організації суспільного життя супроводжувався поглибленим процесом соціальної диференціації населення i посиленням боротьби між різноманітними верствами суспільства – родовою знаттю та незаможними общинниками, багатими i бідними, вільними та рабами.

Племенем управляв вождь-басилей, який володів правом військового командування, виконував функції жерця та судді. Його син ставав, зазвичай, наступником його влади, але ще не виключався вільний народний вибір. Певні владні повноваження мала й рада старійшин, яка була своєрідним «комітетом», складеним із представників знатних родів – евпатридів (тобто «народжених від благородних батьків»). Народні збори були якщо i не повновладним, але все ж важливим органом, особливо у військовий час. У складних ситуаціях басилеї прислухатися до його рішень. За всіма цими ознаками суспільство знаходилося на стадії військової демократії – періодом додержавного існування.

У цих умовах всюди в давньогрецьких полісах розгорнулася жорстока боротьба за владу, яка знаходила своє вираження в боротьбі за встановлення однієї з відповідних форм правління – аристократії, олігархії або демократії. У результаті цієї боротьби до VI–V ст. до н.е. в різних полісах встановлюється i розвивається відповідна форма правління, зокрема: демократія в Афінах, олігархія в Фівах i Мегарах, близькі до аристократії (з пережитками військово-табірного правління) в Спарті. Нерідко в тих або інших полісах (наприклад, Сіракузи у V ст. до н.е.) на більш-менш тривалий час встановлюється тиранія.

Розвиток полісного життя привів до зміцнення зв’язків як у самій Греції, так і за її межами, до формування полісної ідеології – ідеології власників. Вона породила впевненість у перевагах грецького політичного ладу над ладом інших грецьких держав і у військовій перевазі греків над «варварами», а звідси моральне право використовувати негреків як рабів. Ця ранньорабовласницька ідеологія отримала подальший розвиток у вченні Аристотеля «про рабів по природі».[9]

З точки зору своєї внутрішньої організації античний поліс являв собою замкнену державу, за межами якої залишалися раби та іноземці, а іноді й вихідці з інших грецьких полісів. Для самих же громадян поліс являвся свого роду політичним мікрокосмосом із своїми священними для даного міста формами політичного устрою, традиціями, звичаями, правом тощо.[10]

Класичний приклад давньогрецького державного устрою поступово склався в Афінах. Еволюція цієї держави була обумовлена внутрішніми протиріччями. Найбільш повно цей процес проявив себе в Давніх Афінах – державі, рабовласницькій по суті, та демократичній для повноправних громадян по формі. Демократичні інститути Афін, при всій їхній конкретно-історичній обмеженості, стали важливим інтелектуальним стимулом розвитку демократичної державності наступних епох.

Згідно переказів, чотири іонійські племені, які осіли в Аттиці, були об’єднані легендарним «царем» Тезеєм, який заснував спільний союз (кін. IX – поч. VIII ст. до н.е.), центром якого стало місто Афіни. Про «царську владу» в Афінах відомо тільки з легенд.

Афіни були невеликою державою. Відстань від столиці до кордону складала декілька десятків кілометрів. Це було те, що прийнято називати «полісом» – містом-державою. Пізніше, з утворенням флоту, країна була поділена на невеликі територіальні округи – навкрарії, з котрих кожна повинна була споряджувати один корабель для флоту. На чолі навкрарії перебував притан. Таким чином, відбувається поділ населення за територіальною ознакою й виникає новий орган влади, не пов’язаний з родоплемінною організацією.

Важливим кроком до створення держави було знищення влади басилея в її попередньому значенні та утвердження нової посади – архонта. Спочатку архонти обирались пожиттєво, згодом – на 10 років. З 683 р. до н.е. щорічно стали вибирати 9 архонтів. Один із них – перший архонт, іменем якого називався рік, перебував на чолі колегії і мав повноваження з нагляду за внутрішнім управлінням і судові повноваження з сімейних справ. Басилей, що став другим архонтом, виконував судові функції з релігійних справ та роль жерця. Третьому архонту, полемарху, належала військова влада. Інші шість архонтів-фесмофетів виконували, головним чином, судові функції. Після закінчення строку повноважень архонти вступали до ареопагу – вищої державної ради, що замінила раду старійшин.

Таким чином, після об’єднання племен, в Афінах існувало аристократичне правління. Воно зосереджувалося в компетенції ради, яка засідала на пагорбі бога війни Ареса i від того названого ареопагом, i колегії, яка щорічно обиралася i складалася з дев’яти архонтів-евпатридів. Народні збори, очевидно, не мали особливого значення, i навіть самий вибір архонтів залежав від ареопагу.

У 594 р. до н.е. архонтом-полемархом було обрано Солона, представника евпатридів, який не був «спільником багатих в їх злочинах» i, в той же час, «не пригнічений нуждою» і за своїми переконаннями твердо стояв на боці демосу. Через це його політика відзначалася поміркованістю та схильністю до компромісу. Реформи Солона (594–593 рр. до н.е.) врятували ще незміцнілу рабовласницьку державу в Афінах.[11] Обраний на посаду архонта, Солон, був наділений надзвичайними повноваженнями, включаючи право законодавства. Зазнаючи тиск одних, які прагнули до встановлення єдиновладдя, i інших, що домагалися ширшого народоправства, Солон обрав політику «золотої середини». Він провів так звану сисахфію (скидання тягаря), скасував боргову кабалу та анулював всі поземельні податки. Закладні камені були прибрані з полів, а ділянки повернули їхнім попереднім власникам.

Наступним кроком його політики стала ліквідація боргового рабства. Боргові зобов’язання, в яких передбачався самозаклад особи боржника, були заборонені на майбутнє. Громадяни, що стали рабами за борги – мали бути відпущеними на свободу, а ті, хто був проданий за кордон, – викупленими за рахунок держави. З цього часу рабами в Афінах могли бути тільки чужоземці, захоплені на війні або куплені на світовому рабовласницькому ринку того часу. Це був сильний удар по інтересах родової знаті, серйозна поступка демосу.

Вищим органом влади, згідно законів Солона, були афінські народні збори – еклезія. Вони скликалися чотири рази на місяць. Для їх проведення потрібен був кворум – 6 тисяч чоловік. У засіданнях народних зборів мали право й були зобов’язані брати участь тільки повноправні громадяни, які досягли двадцятирічного віку.

Компетенцію народних зборів не було чітко визначено. Вони могли розглядати будь-які питання, що стосувалися як внутрішнього життя, так і зовнішньої політики Афін. Компетенція народних зборів постійно розширювалась, вони вирішували різноманітні державні справи, а саме: обирали службових осіб, оголошували стан війни й укладали мир, приймали рішення зовнішньополітичного характеру, розглядали скарги громадян, виступали як найвища судова інстанція тощо. Але основною функцією народних зборів було прийняття законів. Вважалося, що кожний громадянин Афін має право запропонувати проект нового закону. Однак існувало кілька обмежень: автор законопроекту підлягав кримінальній відповідальності, якщо його пропозиція суперечила діючим законам, кожен законопроект проходив попередній розгляд у Раді 500, остаточне рішення по законопроекту належало суду присяжних – геліеї. І, нарешті, існувала особлива процедура, суть якої полягала в тому, що під час проходження законопроекту проти нього міг виступити будь-який громадянин із заявою, що протягом року він порушить проти автора законопроекту судову справу. З цього моменту подальше проходження законопроекту призупинялося. Справу передавали в геліею, де автор законопроекту відстоював його доцільність, а той, хто звернувся зі скаргою, – його шкідливість та антидемократичний характер. Якщо справу вигравав скаржник, то законопроект скасовувався, а його автор підлягав покаранню.

На противагу народним зборам, Солон створив два нових органи: Раду 400 і геліею. До Ради 400 обиралися вільні громадяни (по 100 чол. від кожного племені-філи). Цей орган готував проекти народних зборів і поступово перебирав на себе колишні функції ареопагу. Ще одним органом самоуправління виступала геліея, куди обиралися громадяни, починаючи з 30 років від усіх чотирьох майнових груп. Див.: Цензова реформа Солона

Якщо в Раді 400 домінували, зазвичай, аристократи, то геліея була більш демократичним органом. Загалом же, реформи Солона завдали удару по родово-аристократичному принципу організації держави й суспільства. Збільшувалася роль в управлінні державою верхівки демосу – купців, лихварів і багатих ремісників. До участі в управлінні (геліея, народні збори) допускалися навіть неімущі фети, що перетворювало останніх у лояльних громадян держави та їх захисників у воєнних конфліктах із ворогом.

Таким чином, в Афінській державі була сформована тимократія, що стала перехідною формою державної влади від олігархії до демократії. Одною з характерних її особливостей було те, що громадяни різних майнових груп мали відмінні права з відповідно відмінними обов’язками.

Реформи Солона здавалися верхом політичної мудрості. А між тим боротьба демосу з родовою знаттю не припинилася. Афіни переживали гостру політичну кризу, яка призвела до встановлення одноособової влади – тиранії. Тиранія (Пісистрата i його синів) сприяла перерозподілу земельного фонду Аттики на користь селянства i тим знову послабила становище евпатридів. Пісистрат прагнув до посилення економічної могутності Афін. Ідеї державної централізації слугувала й релігійна політика Пісистрата.[12] Згодом, вже за правління його синів Гіппія та Гіппарха, почав наростати рух проти тиранії. На чолі його став Клісфен, який висунув програму широких реформ державного устрою Афін у демократичному дусі.

В 509 р. до н.е. демократи, що об’єдналися навколо свого вождя Клісфена, завдали вирішального удару по залишкам родового ладу. Реформа 509 р. остаточно ліквідувала поділ на старі племена. Натомість було запроваджено територіальний розподіл. Клісфен поділив Аттику на 10 територіальних «племен» – філ. Кожна з них складалася з трьох частин – тріттій – міської, приморської та землеробської. У свою чергу вони поділялися на деми. Їх було біля 100, i у кожній з них велась реєстрація своїх членів (списки по демам).

Після ліквідації ради 400, її повноваження перебрала на себе рада 500. До неї входило по 50 чоловік від кожної нової філи. До її функцій належали: безпосереднє управління, зовнішні відносини, фінанси тощо. Діяла рада 500 не в повному складі, а через пританії, секції. За числом філ пританій було 10. Кожна з них правила одну десяту частину міста. Вірні принципу стримувань, афіняни не надавали раді 500 всю виконавчу владу. Її ділили з нею колегії стратегів і архонтів.

Клісфену належить також введення остракізму. Так називалося вигнання з держави, що застосовувалося в якості запобіжної політичної міри, а не покарання. Остракізм застосовувався в тих випадках, коли той або інший політичний діяч своїм авторитетом, своїми зв’язками міг сприяти «виникненню смут». Вигнання призначалося звичайно на 10 років i не тягнуло за собою ані позбавлення прав, ані конфіскації майна. Рішення про остракізм належало народному зібранню i приймалося за умови, що за вигнання буде подане не менше 6 тис. голосів.

Щодо ареопагу, то за ним, окрім розгляду справ про вбивства, зберігалося право скасовувати рішення народних зборів i залучати до відповідальності службових осіб. Під час греко-перських війн (492–479 pp. до н.е.) йому вдалося розширити свій вплив. Згодом афінська демократія, під керівництвом Эфіальта, провела закон про позбавлення ареопагу всіх політичних функцій. Боротьба була гострою: лідер аристократичної партії, котра отримала поразку, вирушив у вигнання, а Эфіальта було вбито. Хоча це не призвело до послаблення демократичних сил, котрі очолив Перікл.

З утворенням Делоського морського союзу (сіммахія) Афіни стають на чолі 140-160 грецьких держав. Гегемонія Афін в союзі перетворила їх в могутню державу, що експлуатувала союзників і силою утримувала їх у союзі.

Поступово відходили в минуле солонівські розряди і в середині V ст. до н.е. архонтом Афін був вперше обраний зевгіт – особа, яка належала до третього розряду. Колегія стратегів, заснована Клісфеном, складалася з 10 осіб, які обиралися на народних зборах відкритою подачею голосів (не жеребом), що пояснювалося особливою роллю колегії як військового штабу республіки. Спеціальною компетенцією стратегів вважалося командування армією та флотом, але в дійсності, вони відали i багатьма іншими справами, що стосувалися внутрішньої та зовнішньої політики. Стратеги вважалися рівними один одному, але фактичне керівництво завжди доручалося одному з них – самому впливовому. Таким був, наприклад, знаменитий Перікл, названий народом «олімпійцем». Див.: Органи державної влади Давніх Афін.

2.2. Державний устрій Давньої Спарти. У кінці ІІ ст. до н.е. на Пелопоннесі, в силу цілого ряду факторів, склалися сприятливі обставини для появи держави. В ХІІ–ХІ ст. до н.е. в невелику область Лаконіки вторглись дорійські племена. Згідно гомерівською «Іліадою», тут у цей час існувало 12 ахейських поселень, що підкорялись басилею Менелаю, брату Агамемнона. Після жорстокої боротьби між дорійцями та ахейцями й було утворено Спарту, очолили її два царі – дорійський та ахейський.

Лаконіка виявилася тісною для Спарти. Це спричинило загарбання сусідньої Мессенії. Воно тривало біля 100 років i завершилося перемогою Спарти (VIІІ ст. до н.е.). Населення Meссенії було перетворене в ілотів.

Завоювання поставило перед Спартою нові завдання. Насамперед необхідно було сформувати нові органи влади, оскільки інститути військової демократії: рада старійшин, військові вожді, народні збори воїнів – вже не відповідали існуючим суспільно-політичним умовам. Однак залишки родо-племінного ладу так і не були подолані в Спарті. Тут виник своєрідний сплав терористичної за своїми методами державної влади з елементами родового устрою.

Спартанці створили сильну, але примітивну за своєю структурою, воєнізовану аристократичну державу. Організація та історія спартанської держави є прикладом того, як може надбудова гальмувати суспільний розвиток в інтересах групи можновладців. Економічному розвитку держави чинила опір спартанська політична система.

Базовим принципом держави Спарта був принцип рівності, який яскраво втілився в сиситіях – традиції спільних трапез. Вони забезпечували на практиці принципи рівності, що спричиняло механічну зрівнялівку для рядових учасників трапези, певну долю внесків і норми споживання. Тих, хто був не в змозі робити належні внески продуктів, не допускали до участі в державному житті.

На чолі спартанської держави перебували два царі, які представляли дві правлячі династії – дорійську та ахейську. У військовий час це були воєначальники, у мирний – вищі жерці. Влада царів була спадковою, їм належали великі ділянки родючої землі та визначена частка військової здобичі. Для обмеження царської влади щорічно усіма повноправними спартіатами обиралася колегія ефорів (спостерігачів) з 5 чоловік. Ефори слідкували за розподілом військової здобичі, вводили податки, а з середини VI ст. до н.е. – мали найширші повноваження в управлінні, нагляді та судочинстві. Вони ж скликали Раду старійшин (герусію) та народні збори (апела), вели переговори з іноземними послами, старший ефор, епонім, давав своє ім’я назві року. Звіт ефорів складали лише перед своїми наступниками.

Рада старійшин – герусія – складалася з 28 членів – геронтів i обох царів. Вони обиралися довічно. Геронтом можна було стати з 60 років. Герусія провадила всі поточні справи держави та була її вищою судовою інстанцією, лише вона мала право зміщення царів, тільки вона готувала та розглядала законопроекти, здійснювала суд. Виходячи з таких повноважень, можна говорити про виняткову роль цього органу. Загалом геронти ні перед ким не були відповідальні. Головним обов’язком царів було військове командування. Див.: Органи державної влади Давньої Спарти

У другій половині V ст. до н.е. суперництво Афін та Спарти призвело до Пелопоннеської війни, яка тривала 27 років. Внаслідок цієї війни розпочався поступовий занепад Афін і відбулася низка державних переворотів, внаслідок яких влада переходила до рук олігархів, до демократів, «тиранії тридцяти». На кінець була відновлена поміркована демократія, яка проіснувала до кінця афінської історії.

Глибока криза торкнулася й Спарти. Незабаром після Пелопоннеської війни приходить кінець її колишній соціальній рівності та соціальному ладу. У 400 р. до н.е. за законом ефора Епітадея було дозволено відчуження, поступово утверджувалося право власності на землю. На той час більшість спартіатів загинула в битвах, їх кількість скоротилася з 8 тисяч до 1 тисячі. Через два сторіччя вся земля Спарти, а разом з нею i управління державою, опиняються в руках декількох десятків сімей.

 

Право Давньої Греції.

На ранніх етапах свого розвитку право античних країн за рівнем юридичної техніки та ступенем розробки основних інститутів було подібним до правових систем країн Сходу. Розвиток права в античній Греції здійснювався в рамках окремих полісів. Утвердження полісної системи зумовлювало активізацію правотворчої діяльності та її звільнення від релігійно-міфологічної оболонки.

Первісною правовою формою було звичаєве право, виражене в неписаних правилах і традиціях, тлумаченням яких займались, зазвичай, представники аристократії. Так, у Спарті закони Лікурга були викладені в усній формі. При цьому право Спарти характеризувалося значним збереженням залишків минулого, пережитків родового ладу. Відсутність права приватної власності на землю, заборона громадянам Спарти займатися торгівлею та ремеслом, парна сім’я з багатьма специфічними рисами й елементами групового шлюбу, кримінальне право, норми якого не встановлювали міри покарання, а лише вказували на злочинні дії, й тому саме покарання обирали судді – все це свідчило про нерозвиненість права Давньої Спарти.

У Давніх Афінах існувала більш розвинена правова система, котра може служити зразком права рабовласницької республіки. Найдавнішим джерелом права в Афінах був також звичай. У V–VI ст. до н.е. основним джерелом права стає закон, хоча правові звичаї все ще продовжували відігравати важливу роль. Перші норми права діяли як у формі звичаїв, так і у вигляду судових рішень.

Найбільш давніми в Афінах були Закони архонта Драконта, що датуються 621 р. до н.е. Вони були записом діючих норм звичаєвого права. До нас вони не дійшли, але відомо про встановлення ними дуже жорстоких покарань. Так, суворими були покарання за посягання на приватну власність. Наприклад, за законами Драконта смертна кара передбачалася навіть за крадіжку фруктів i овочів. Обмежуючи кровну помсту, закони Драконта встановлювали, що відповідальність за вбивство не повинна розповсюджуватися, як в минулі часи, на рід убивці – відповідальним визнавався сам винний. Узаконювалася практика примирення з убивцею та його родом за допомогою викупу. Для законності примирення необхідною була згода найближчих родичів вбитого – сина, брата, двоюрідного брата, зятя або тестя, а при їх відсутності – згода принаймні десяти членів фратрії вбитого.

Закони Драконта розрізняли навмисне та ненавмисне вбивство, призначаючи за останнє не смерть, а вигнання (без конфіскації майна), тобто, таке ж покарання, що призначалося за заподіяння тілесних ушкоджень. Законодавець звільняв від відповідальності вбивцю, якщо його дії були викликані самообороною. Особливо тяжким злочином вважалося святотатство, або неповага до богів, що передбачало смертну кару.

Закони Драконта ознаменували перемогу демосу, так як за традицією тлумачення звичаєвого права належало аристократії й призводило до зловживань. Запис діючих норм права дозволив обмежити свавілля у тлумаченні юридичних правил. Драконт включив до законів ряд суттєвих положень, що відображали нову соціально-економічну ситуацію в Афінах. Попри свою жорстокість закони Драконта обмежували валаду архонтів, котрі часто надто вільно тлумачили право.[13]

Широке коло питань, пов’язаних з організацією державної влади та регулюванням цивільно-правових відносин (боргова реформа, закріплення приватної власності на землю тощо), базувалося на законодавстві Солона. Хоча афінське право не було систематизованим і не всі правові інститути були розроблені досить повно.[14]

Значного поширення продовжував набувати інститут приватної власності на землю, особливо після реформи Солона, що дозволило дроблення, продаж, заповіт та інше відчуження земельної власності. Держава була власником рудників, багатьох орних земель (особливо завойованих), суднобудівних верфей. Усе це, за винятком культових споруд, передавалося в оренду приватним особам. Держава лише здійснювала нагляд за станом орендованого майна, експортно-імпортними операціями, суднобудуванням, заснуванням колоній. Так, здача в оренду державної власності відбувалася лише з відома спеціальних посадових осіб (полетів). Державне майно здавалося в оренду на 40 років чи пожиттєво, а приватні земельні наділи на 1–3 роки. Несвоєчасна сплата орендної платні слугувала підставою для розірвання договору оренди. За певних умов передбачалася можливість позбавлення громадянських прав недобросовісного орендатора державного майна.

Детальна кодифікація прав власника афінськими законами не була проведена, і визначення права власності як абсолютного права особи в Афінах не було. Однак, широкого поширення набули оренда землі, будинків, рабів, худоби, різноманітні кредитні операції. «Кожен може віддати своє майно будь якому громадянину, якщо він не позбавився глузду, не вижив з розуму від старості, не попав під вплив жінки».

Важливе місце в афінській правовій системі займало право зобов’язань, якому були відомі різноманітні договори: купівля-продаж, договір найму, особисте наймання та підряд, договір позики тощо. Особливе значення в історії Афін мала застава землі (іпотека). За іпотекою заставлена земля залишалась у володінні та користуванні боржника, але боржник втрачав право розпоряджатись нею – продавати, дарувати і т.д.

У шлюбно-сімейних відносинах закріплювалася нерівноправність жінки. Шлюб мав різновид договору купівлі-продажу, й одруження жінки було справою її батька чи старшого брата. Вступ у шлюб вважався справою обов’язковою, до холостяків ставилися, як до хворих. Дружина, в умовах офіційно моногамної сім’ї, перебувала на становищі старшої служниці, а усі жінки жили в своїй частині будинку. Чоловік був офіційним представником її прав. Для розлучення достатньо було покликати свідків. Невірну дружину можна було вигнати з дому, а майно її присвоїти. Зрада чоловіка не тягнула відповідальності перед дружиною, але упіймавши на місці злочину коханця своєї дружини, ображений чоловік міг безкарно його вбити.

Існувала свобода заповіту. У якості спадкоємців виступали сини, а у разі їх відсутності – «дочки-спадкоємниці». Обов’язок влаштування їх майбутнього брала на себе держава.

Влада батьків над дітьми до Солона була майже необмеженою. Незабаром вона послабшала, але все ще залишалася значною. Діти не повинні були утримувати батьків, якщо ті не навчили їх якогось ремесла.

У кримінальному законодавстві справи про поранення, крадіжки, вбивства, прелюбодійства розглядалися в судах тільки за заявою зацікавленої сторони. Винятком було лише убивство посла, яке розглядалося як релігійний злочин, оскільки посли перебували під заступництвом богів.

Афінське право розрізняло злочини проти держави та проти особистих інтересів, хоча межа між ними була досить умовною. Найтяжчими злочинами вважалися державна зрада, обман народу, образа богів, крадіжка храмового майна і т. ін. До серйозних злочинів належали також убивство, зрада дружини, образа тощо. За законом 410 р. до н.е. кожний, хто намагався скинути демократію в Афінах, оголошувався поза законом і його можна було вбити безкарно у будь-який час.

У часи Солона значно зросла законодавча роль народних зборів. Вважалося, що кожен громадянин Афін має право запропонувати проект нового закону, вільно брати участь в обговоренні законопроекту, висунутого іншим. Ініціатива ця істотно обмежувалася, однак, системою стримувань:

· автор законопроекту ніс кримінальну відповідальність (аж до смертної кари), якщо виявлялося, що його пропозиція суперечить існуючим законам;

· усякий законопроект підлягав попередньому розгляду;

· остаточне рішення належало геліеї, яка відігравала у таких випадках роль другої палати; обговорення законопроекту, який пройшов усі попередні стадії, велося тут у формі судового процесу; автор законопроекту виступав обвинувачем старих законів; їхніх захисників призначали народні збори; рішення приймалося більшістю присяжних.[15]

Ная