Додаткова література до теми

1. Антюхина-Московченко В.И. История Франции 1870–1918. – М., 1963.

2. Батыр К.И. История государства и права Франции периода буржуазной революции 1789–1794. – М., 1984.

3. Боботов С.В. Наполеон Бонапарт – реформатор и законодатель. – М., 1998.

4. Желубовская Э.А. Крушение Второй империи и возникновение Третьей республики во Франции. – М., 1956.

5. История Франции. В 3т. – Т. 2. – М., 1973.

6. Косарев А.И. Революция: сравнительная характеристика становления государственности в Англии, Франции, России в новое время // Государство и право. – 1994. – № 8-9.

7. Крашенинникова Н.А. Великая французская буржуазная революция и ее первые конституции // Вестник МГУ. Серия Право. – 1989. – №4.

8. Лихоманов А.В. Великая французская революция, империя Наполеона и Европа. – СПб., 2006.

9. Манфред А.З. Великая французская буржуазная революция. – М., 1983.

10. Молчанов Н.И. Жорес. 1859–1914. – М., 1969.

11. Новая история. Второй период. Под ред. Е.Е. Юровской и И.М. Кривогуза. – М., 1984.

12. Новая история. Ч. I. (1640–1870). Учебник для пед. ин-тов. Под ред. А.Л. Нарочницкого. – М., 1978.

13. Рахманина Т.Н. Теория разделения властей Монтескье и ее отражение в первой конституции Франции (1791 г.) // Вестник МГУ. Сер. 12. Право. – 1976. – № 1.

14. Рождение французской буржуазной политико-правовой системы. – М., 1990.

15. Собуль А. Из истории Великой буржуазной революции 1789–1794 г. и революции 1848 г. во Франции. – М., 1960.

16. Собуль А. Первая республика. 1792–1804. – М., 1974.

17. Фармонов Р. Развитие французской общественно-политической мысли в годы Второй империи (1848–1851). – М., 1992

Тема №10

ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТОК БУРЖУАЗНОЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА В НІМЕЧЧИНІ

 

План

1. Державний устрій Німеччини:

1.1.Падіння Священної Римської імперії германської нації. Форми об’єднання германської держави;

1.2. Революція 1848 – 1849 рр. у Німеччині;

1.3. Створення Північногерманського союзу;

1.4. Утворення й розвиток Германської імперії. Конституція 1871р.

2. Правова система Німеччини:

2.1. Розвиток права Німеччини до утворення імперії в 1871 р.;

2.2. Цивільне право;

2.3. Кримінальне право;

2.4. Трудове право й соціальне законодавство.

 

Державний устрій Німеччини

1.1. Падіння Священної Римської імперії германської нації. Форми об’єднання германської держави. Наприкінці XVIII ст. Німеччина не була єдиною державою. Численні німецькі держави входили до складу Священної Римської імперії германської нації, що лише формально була єдиним державним утворенням.

У цей час на внутрішньополітичне життя імперії дедалі більше починає впливати одна з найбільш могутніх держав німецького світу – Пруссія.

На німецький світ значно вплинули Велика французька буржуазна революція й наполеонівські війни, що сталися після неї. Саме в результаті військової діяльності Наполеона I на початку XIX ст. Священна Римська імперія германської нації припинила своє існування[79]. За умови безпосереднього впливу Франції Німеччина поступово почала розвиватися капіталістичним шляхом. У результаті було ліквідовано безліч дрібних феодальних об’єднань, які почали або об’єднуватися, або входити до складу великих німецьких монархій.

У 1806 р. 16 німецьких держав було об’єднано в Рейнський союз, що був цілком залежним від наполеонівської Франції.

Після перемоги Франції над Пруссією в 1807 р. у країні почався комплекс буржуазних реформ. Найважливішими із цих реформ були скасування в 1807 р. особистої залежності селян і впровадження вільної купівлі-продажу землі.

Завершення епохи наполеонівських воєн відзначилося створенням нового об’єднання германських держав. Рішення із цього питання було прийнято на Віденському конгресі великих європейських держав у 1815 р., а Союзний акт став правовою основою цього рішення.

Зрештою було створено Германський союз, до якого крім Пруссії та Австрії ввійшли ще 35 монархій і 4 вільні міста. При цьому Австрія домоглася гегемонії в Германському союзі. Керівним органом союзу був Союзний сейм (бундестаг) – рада уповноважених окремих германських монархів. Сейм турбувався насамперед про збереження в Європі наявного порядку: кордонів, монархій, політичної ізоляції Росії, збереження політичної роздробленості німецьких держав. Водночас у Германському союзі не було єдиної армії, дипломатичного представництва, суду. Рішення сейму були обов’язковими тільки за умови їх визнання всіма членами союзу, що певною мірою паралізувало його діяльність. По суті, Германський союз був дуже слабкою конфедерацією, без реальної сили та впливу. Між державами союзу не було ані міцних економічних відносин, ані єдиного законодавства, ані спільних фінансів або дипломатичного відомства[80].

Крім того, Союзний акт 1815 р. визначав не тільки майбутній внутрішній устрій німецьких держав на основі конституцій, але й форму відносин між німецькими державами.

У результаті з 1816 до 1847 р. у більшості германських держав було прийнято перші конституції у формі дарованих монархами хартій, т.з. октройованих конституцій.

Загалом за формами правління й найвищими органами державної влади ці конституції небагато відрізнялися одна від одної.

Так, наприклад, відповідно до конституції герцогства Баден, прийнятої в 1818 р., спадкоємний герцог поєднував у собі всі права державної влади, але згідно зі станово-представницьким двопалатним органом – ландтагом.

Верхня палата ландтагу була феодальною установою, що складалася із принців «великого герцогського дому», глав колишніх можновладних родів, декількох депутатів земського дворянства, університетів та осіб, призначених герцогом. Нижня палата обиралася з депутатів міських і сільських округів.

Усю повноту виконавчої влади й контроль за законодавчою владою конституція покладала на Великого герцога, що міг скликати, розпускати ландтаг, розширювати або звужувати коло питань, що підлягають обговоренню. Герцогові надавалося право законодавчої ініціативи, право затвердження й оприлюднення законів. Конституція передбачала також пряму законотворчість герцога у формі указів.

Уряд згідно з конституцією відповідав у своїй діяльності тільки перед королем. До обов’язків уряду під час подання нового бюджету входив звіт перед ландтагом про видатки попереднього року.

Усі германські конституції включали обмежений перелік демократичних прав і свобод, які, однак, не передбачали правових гарантій їх здійснення. По суті, права і свободи сходили нанівець численними привілеями дворянства.

До декларованого переліку прав і свобод входили: свобода совісті, друку, пересування, вибору професії, недоторканність приватної власності й особи, незалежність суддів, заборона довільних арештів.

Загалом конституції німецьких держав сприяли повільному перетворенню абсолютних монархій Германського союзу на обмежені, відкриваючи при цьому можливість для формування буржуазної ліберальної опозиції.

Проте німецькі конституції сприяли також тимчасовому зміцненню германського сепаратизму. Буржуазія, набувши певних прав, боялася їх втратити та протидіяла об’єднанню з Австрією і Пруссією.

1.2. Революція 1848 – 1849 рр. у Німеччині. У середині XIX ст. стала очевидною необхідність створення єдиної держави. Насамперед це було пов’язано із завершенням промислового перевороту в Німеччині, що почався задовго до революції 1848 р.

Таким чином, одним із найважливіших завдань буржуазно-демократичної революції 1848 р. було здобуття державної єдності Німеччини. Для нормального розвитку капіталістичних відносин у Німеччині необхідно було знищити старі феодальні порядки й підтримати національну єдність країни.

У змінах було зацікавлено багато верств населення німецьких держав. Протидіяли цьому процесу великі та дрібні монархи, що спиралися на дворянство, чиновників та армію.

Ліберальна буржуазія обстоювала ідею створення федеральної конституційної монархії з ліберальним режимом під егідою Пруссії або Австрії. Малогерманська партія боролася за союз із Пруссією, а великогерманська – за союз із Австрією.

Кульмінацією розвитку германської революції стало повстання у столиці Пруссії Берліні в 1848 р. У цих умовах прусський король Фрідріх Вільгельм IV (1840 – 1861) підписав у 1848 р. декілька указів, що йдуть назустріч демократичним вимогам революції. Король визнав необхідність конституційної монархії, створив ліберальний уряд, було проголошено свободу особи, союзів, зборів, друку тощо[81].

Однак подальша поразка революції спричинила відмову від багатьох демократичних обіцянок. Але, незважаючи на поразку революційних сил, події 1848 р. не минули безслідно. Підприємці могли тепер користуватися порівняно ліберальними законами у процесі своєї діяльності. У 1850 р. було видано закони про викуп селянами землі.

У 1850 р. у Пруссії було прийнято конституцію, в якій у результаті революційних подій проголошувалися рівність перед законом, знищення станових привілеїв, доступність усіх громадських посад, особиста свобода, недоторканність особистої власності, житла, свобода слова, зборів, союзів тощо.

Законодавча влада належала двопалатному парламенту, що приймав закони, затверджував бюджет і податки. Члени нижньої палати обиралися, а верхня палата парламенту була наполовину виборною, наполовину призначеною. Однак уже з 1852 р. верхня палата стала довічною та спадковою.

Особа короля, що був главою виконавчої влади, проголошувалася недоторканною. У його руках було зосереджено командування армією, призначення уряду, всіх найвищих цивільних і військових посадових осіб. Король мав право вето, право оголошення війни та укладення миру, мав право законодавчої ініціативи й, таким чином, законодавча влада відповідно до конституції Пруссії 1850 р. здійснювалася спільно королем і обома палатами парламенту. На короля також було покладено контроль за парламентом і право його дострокового розпуску. По суті, парламент був лише дорадчим органом при королі.

На членів обох палат парламенту та державних чиновників покладався обов’язок зберігати вірність королю й конституції. Однак ні король, ні армія не присягали у дотриманні основного закону країни[82].

Практично одночасно із прийняттям прусської конституції Франкфуртський парламент прийняв проект загальногерманської конституції 1849 р.

Відповідно до конституції до Германської федерації мали входити держави й території Германського союзу. При цьому суб’єкти федерації повинні були зберегти свою незалежність, мати свої конституції та адміністрації.

Перед імперською владою було поставлено насамперед завдання створення єдиної дипломатичної служби та проведення єдиної зовнішньополітичної лінії. Конституція поряд із впровадженням єдиного громадянства передбачала необхідність створення єдиного правового простору, закріпивши право та обов’язок імперії видавати загальні укладення цивільного, торговельного, вексельного і кримінального права. Установлювався принцип верховенства імперських законів над законами окремих держав.

Імперію мав очолити один із великих германських монархів Австрії або Пруссії. Імператор повинен був здійснювати свою владу через призначуваних ним міністрів. За главою імперії закріплювалося право законодавчої ініціативи, право скликання й розпуску народної палати парламенту, публікації імперських законів і видання для їх виконання розпоряджень. Однак видання, скасування, зміни імперських законів потребували обов’язкової постанови Рейхстагу.

Будь-який закон згідно з конституцією повинні були прийняти обидві палати Рейхстагу: Палата держав і Палата народів, – а також затвердити уряд.

У конституції 1849 р. закріплювалися основні права германського народу: рівність перед законом, недоторканність особи, недоторканність житла, свобода слова, друку, зборів, недоторканність власності.

У результаті прусський король, якому було запропоновано корону імператора, відкинув конституцію під приводом незаконності її походження. Король Пруссії хотів самостійно об’єднати країну шляхом унії трьох держав: Пруссії, Саксонії та Ганноверу. Однак об’єднання Німеччини в середині XIX ст. не відбулося через місцевий сепаратизм, опір великих європейських держав і суперництво Австрії та Пруссії за гегемонію у майбутній Німеччині.

1.3. Створення Північногерманського союзу. Боротьба Австрії та Пруссії за лідерство зрештою спричинила австро-прусську війну 1866 р., що завершилася перемогою Пруссії.

У 1866 р. було скасовано Германський союз і утворено Північногерманський союз, до якого ввійшли 28 німецьких держав.

У 1867 р. було прийнято конституцію Північногерманського союзу. Законодавча влада здійснювалася двопалатним парламентом – Рейхстагом. Нижня палата обиралася загальним голосуванням, однак виборчих прав було позбавлено жінок, солдат та слуг. Досить обмежені права Рейхстагу цілком контролювалися владою президента Північногерманського союзу – прусського короля й верхньою палатою парламенту – Союзною радою. Президент союзу мав право скликати й розпускати парламент. Він затверджував закони, прийняті парламентом. Безпосереднім главою виконавчої влади був канцлер союзу, що відповідав тільки перед президентом. Окремі відомства очолювали статс-секретарі, які підпорядковувалися канцлерові[83].

1.4. Утворення й розвиток Германської імперії. Конституція 1871 р. Таким чином, під контролем Пруссії опинилася значна частина Німеччини. За межами Північногерманського союзу залишалися південнонімецькі держави. Їх об’єднанню із союзом заважала Франція. Зрештою розпочалася франко-прусська війна 1870 р., що завершилася поразкою Франції та утворенням у 1871 р. Германської імперії, що була проголошена в м. Версалі. Король Пруссії Вільгельм I (прусський король з 1861 р., імператор з 1871 до 1888 рр.) став імператором Німеччини.

У 1871 р. було прийнято конституцію Германської імперії, що багато в чому повторювала положення конституції 1867 р.

У конституції 1871 р. було закріплено модель федеративно-адміністративного політичного устрою, тому що федеральним зборам (Союзній раді) було передано законодавчу компетенцію з питань армії, флоту, зовнішньої політики, митниці й торгівлі, пошти, телеграфу, залізниць тощо. При цьому імперські закони мали перевагу над законами земельними.

У конституції Германської імперії було закріплено гегемонію Пруссії.

Парламент, який був формально покликаний дбати про інтереси суб’єктів федерації, не відповідав своєму призначенню через різне представництво держав, що входили до складу федерації.

Пруссії з 25 союзних держав належало 17 місць із 58, що визначало її головне становище.

По суті, федерація Німеччини була не союзною державою, а союзом династій. У парламенті були представлені не народи суб’єктів федерації, а представники місцевих монархів.

Особливе становище Пруссії в імперії визначалося також тим, що президентом Союзу був прусський король, який дістав назву «германський імператор».

Імператор (кайзер) був главою виконавчої влади. Він призначав посадових осіб, мав право скликати, закривати й розпускати Союзну раду та Рейхстаг, атакож мав право розроблення й публікації імперських законів і нагляду за їх виконанням. Деякі найважливіші свої повноваження він здійснював за згодою Союзної ради: оголошення війни й миру, укладення договорів, проведення каральних заходів щодо держав, які не виконують своїх союзних обов’язків тощо.

Безпосередньо очолював уряд імперії імперський канцлер. Канцлер був не тільки єдиним імперським міністром, але й головою Союзної ради. Він призначався імператором і відповідав тільки перед ним. За поданням канцлера імператор призначав і звільняв статс-секретарів закордонних справ, внутрішніх справ, адміралтейства, колоній.

Нижня палата парламенту – Рейхстаг – перебував під контролем імператора. При цьому він мав менші повноваження, ніж Бундесрат. Жоден закон, прийнятий Рейхстагом, не міг бути затверджений без Бундесрату. Бундесрату надавалися повноваження на видання адміністративних приписів, необхідних для впровадження законів, право розпуску Рейхстагу за згодою імператора.

Загалом конституційний механізм Германської імперії створювався для розв’язання на чолі з Пруссією складних завдань. У конституції не було навіть глави, присвяченої правам і свободам німців. Водночас найбільшу главу було присвячено військовій справі, в якій закріплювався загальний військовий обов’язок[84].

Соціально-економічні процеси в Германській імперії впливали на зміни її політичного режиму. Особливу роль у цих процесах відігравав канцлер Німеччини Отто фон Бісмарк. «Залізний канцлер», що представляв інтереси абсолютної влади, управляв цією імперією в 1871–1890 рр., спираючись на згоду Рейхстагу, де з 1866 до 1878 рр. його підтримувала партія націонал-лібералів. О. Бісмарк здійснив реформи германського права, системи управління й фінансів. Здійснені ним у 1873 р. реформи освіти спричинили конфлікт із Римською католицькою церквою, однак основною причиною конфлікту була недовіра германських католиків (які становили майже третину населення країни) до протестантської Пруссії. Коли ці суперечності виявилися у діяльності католицької партії «Центр» у Рейхстазі на початку 70-х років XIX ст., О. Бісмарк змушений був вжити заходів. Боротьба проти засилля католицької церкви дістала назву «культуркампф» (боротьба за культуру). Під час її багато єпископів і священиків було заарештовано, сотні єпархій залишилися без керівників. Відтепер церковні призначення повинні були погоджуватися з державою; церковні службовці не могли перебувати на службі в державному апараті. Школи було відокремлено від церкви, було впроваджено цивільний шлюб, єзуїтів вигнано з Німеччини.

У перші роки канцлерства О. Бісмарка переважали ліберальні методи управління країною. У цей період знищуються останні феодальні перешкоди для розвитку підприємництва й торгівлі, створюється партійна система, зростає робітничий рух.

У 1878 р. ситуація змінилася. Порівняно ліберальна епоха канцлерства О. Бісмарка завершилася через застій в економіці, зростання впливу соціалістів, успіхи на виборах опозиційних партій. Германський уряд підготував проекти кардинальної економічної реформи, переходу від свободи торгівлі до протекціонізму, розширення ступеня втручання уряду в економіку та інші сфери громадського життя.

Починається наступ на соціалістів (СЄПН). У результаті в 1878 р. було прийнято закон «Проти суспільно небезпечних намагань соціал-демократів». Закон забороняв усі організації, які нібито хотіли повалити наявний державний і суспільний устрій. Було заборонено також збори і друковані видання, що пропагують подібні намагання. Фактично було заборонено поширення будь-яких соціалістичних ідей у Німеччині.

Наслідком такої політики уряду стали рекордні за кількістю робітничих страйків 1889 – 1890 роки.

У 1890 р. імператор Вільгельм II (1888–1918) скасував закон проти соціалістів, що стало безпосередньою причиною відставки О. Бісмарка, а також подальшої чергової лібералізації політичного режиму.

У 1899 р. було скасовано обмеження для різних спілок, постанови деяких германських земель, що забороняли вступ до спілок робітників.

Однак попри всі зміни засобів і методів здійснення внутрішньої політики незмінним був досить агресивний зовнішньополітичний курс Німеччини.

Германський уряд неухильно підготовлявся до світової війни. У 1912 р. було ухвалено рішення про збільшення найближчим часом німецької армії до 800 тис. осіб.

У 1914 р. було прийнято закон про надзвичайні повноваження уряду, що дало державним органам право контролю за сировиною й паливом, його використанням для військових потреб.

У 1916 р. в умовах війни й конкуренції цивільної та військової влади, коли монарх фактично втратив усі реальні повноваження, у Німеччині встановилася воєнна диктатура.

Поразка Німеччини у світовій війні стала однією із причин початку революції в 1918 р. У результаті революційних подій Вільгельм ІІ був змушений зректися престолу.

 

Правова система Німеччини

2.1. Розвиток права Німеччини до утворення імперії в 1871 р. Німеччина до 1871 р. не була єдиною державою. Як і раніше зберігалася економічна, політична та правова роздробленість німецьких земель. У цих умовах стало надзвичайно актуальним питання про розроблення єдиного для країни права, що виражало б інтереси буржуазії, яка дедалі більше зміцнювала свої позиції. Насамперед це стосувалося цивільного права.

У галузі цивільного права до 1871 р. спостерігалася правова роз’єднаність, оскільки в німецьких державах діяли різні джерела права та різні правові системи. При цьому право німецьких держав було досить суперечливим і феодальним по суті. Наприклад, у Саксонії до середини XIX ст. були чинними середньовічні збірники права.

Загальними для всіх німецьких земель були норми церковного права. На його основі розглядалися питання, які стосувалися майнових відносин. Єдиними для всієї Німеччини були також норми римського права. У Німеччині норми права Рима хотіли адаптувати до нових умов, пов’язаних із розвитком капіталізму. Однак норми римського права використовувалися досить рідко й тільки тоді, коли був відсутнім цивільний закон.

У деяких німецьких державах здійснювали спроби кодифікації цивільного права (у Саксонії, Пруссії, Баварії, Австрії). Однак кодекси цих держав різко відрізнялися від цивільного законодавства Наполеона. Вони захищали кріпосне право, зберігали залежність селянства, цехову організацію, тобто зміцнювали старі феодальні порядки.

Прикладом поєднання феодальних і буржуазних підходів може бути Цивільне укладення Австрії 1811 р. Норми Укладення мали переважно буржуазний характер. При цьому зберігався старий феодальний принцип поділу права власності та власників.

На основі римського права було створено Саксонське цивільне укладення 1863 р. Укладення ґрунтувалося на пандектній системі й поділялося на п’ять частин. Документ складався із загальної частини й розділів, які було присвячено таким основним інститутам права, як майнове право, зобов’язальне право, сімейне право, спадкове право.

У другій половині XIX ст. починається процес кодифікації цивільного права в Німеччині. Ще в 1848 р. набув чинності єдиний для всієї Німеччини Вексельний статут, що спрощував торговельні та грошові операції. У 1861 р. було прийнято Торговельний кодекс, де були відображені буржуазні вимоги до регулювання торговельних операцій[85].

2.2. Цивільне право. Після створення Германської імперії в 1871 р. постало питання про необхідність створення цивільного кодексу об’єднаної Німеччини.

У 1873 р. було прийнято поправку до конституції Германської імперії, що зарахувала цивільне законодавство до компетенції імперії. Над розробленням проекту цивільного кодексу працювала спеціальна комісія, призначена Рейхстагом. Однак перший проект кодексу було відхилено. У 1890 р. була сформована друга комісія. Новий проект відкинув деякі положення римського права та впровадив положення німецького права. Деякі частини проекту кодексу було перероблено, також було спрощено мову документа.

У 1896 р. було прийнято Цивільний кодекс Германської імперії. Однак Кодекс набув чинності тільки з 1900 р[86]. Це була перша в історії Німеччини повноцінна кодифікація цивільного права.

Німецький Цивільний кодекс налічує 2385 статей і 218 статей Вступного закону. Кодекс ґрунтується на пандектній системі. Він складається із Загальної частини й декількох книг залежно від інститутів права: майнове, зобов’язальне, сімейне та спадкове.

Вступний закон репрезентує правила про час набуття Цивільним кодексом чинності, про застосування зарубіжних законів у Німеччині й німецьких законів за кордоном. Деякі норми Вступного закону регулювали зв’язок Цивільного кодексу зі старим імперським і особливо земським законодавством. Старі імперські закони зберігали свою юридичну силу.

У Загальній частині Цивільного кодексу Германської імперії визначався статус фізичних та юридичних осіб. Було визначено два основних види юридичних осіб: ферейни (товариства, спілки) та установи. Кодекс визнавав за юридичними особами широку правоздатність. Їх правоздатність охоплювала всю сферу цивільного права, за винятком правовідносин, характерних для фізичних осіб. Кодекс закріпив і так звані неправоздатні товариства. До них належали об’єднання, що не відповідають юридичним вимогам, установленим для юридичних осіб (насамперед, це різні робітничі спілки). Вони не набували статусу юридичної особи. Однак при цьому юридично визнавалося існування таких товариств. У цій частині подано також приписи про юридичні угоди, про строки давності, про майно, про самозахист і самодопомогу.

Другу книгу Кодексу присвячено нормам зобов’язального права. У книзі розглядаються положення про зобов’язання з договорів і окремі договори як цілком традиційні (купівля, позика, позичка тощо), так і нові (наймання робочої сили, парі тощо). Основна частина книги присвячена договірному праву. В основу договірного права було покладено принцип свободи договору. Кодекс не передбачав договорів, які порушували будь-які приписи законів. Деякі вимоги висувалися також до осіб, що укладали договір. До них допускалися одружені жінки й неповнолітні (до 21 року). В основі дійсності договору полягала згода сторін. Найбільш поширеними договорами були договір купівлі-продажу й наймання робочої сили. Договір купівлі-продажу було врегульовано за правилами римського права. Купівля характеризувалася за допомогою опису основних обов’язків продавця й покупця. Основою договору купівлі-продажу була угода сторін і фактична передача покупцеві права власності на майно. З договору наймання робочої сили випливає, що німецькі робітники домоглися деяких юридичних поступок. Зберігалися робоче місце й зарплата у разі хвороби, родинних обставин. Роботодавець був зобов’язаний наглядати за технікою безпеки на підприємстві.

У третій книзі розглядаються положення майнового права. Розглядається інститут володіння та власності, регламентуються сервітути й різні форми застави рухомості та нерухомості (іпотека). У Кодексі є відсутнім чітке визначення права власності. Власникові надавалося право розпоряджатися майном на власний розсуд і виключати вплив на нього інших осіб. У галузі земельної власності у власника було право не тільки на поверхню землі, але й на надра та повітряний простір над землею. Однак право власності не поширювалося на корисні копалини. Інститут володіння у книзі описано досить докладно. Володіння майном визначалося як досягнення дійсного панування над ним. Власниками визнавалися також деякі категорії недієздатних осіб (діти) та особи, що володіють майном за договором (орендарі).

У четвертій книзі описано норми сімейного права. Тут викладаються правила, присвячені умовам одруження, особистим і майновим відносинам подружжя, умовам розірвання шлюбу. Розглядаються питання батьківської влади, опіка, опікунство, визначається правове становище дітей. Шлюб у Німеччині був світським інститутом і був моногамним. Встановлювався досить високий шлюбний вік: для жінок – 16 років, для чоловіків – 21 рік. Батьківську згоду на шлюб було обмежено. Батько мав право давати згоду на шлюб тільки неповнолітнім дітям, а мати – тільки незаконнонародженим дітям. Розлучення допускалося тільки за наявності особливих підстав (залишення подружжя, порушення шлюбних обов’язків). Було закріплено верховенство чоловіка у сімейних справах. Дружина мала право відати спільним господарством. Але чоловікові надавалося право обмежити або скасувати це право дружини. Майно дружини, що належало їй до шлюбу або було придбано нею у шлюбі, залишалося її власністю, але перебувало в управлінні й використанні чоловіка. Неповнолітні діти (до 21 року) перебували під владою батьків.

П’яту книгу Кодексу присвячено спадковому праву. Існували два порядки спадкування: за законом і за заповітом. Визначалося юридичне становище спадкоємця. Існувала відсутність меж спадкування за законом. Спадкоємцями могли бути родичі будь-яких віддалених ступенів. У спадкуванні за заповітом проголошувався принцип свободи. Можна було усунути від спадкування за законом родича або подружжя.

Характеризуючи Цивільний кодекс Німеччини, слід зазначити, що для нього є характерними довгі та складно сформульовані параграфи й безліч спеціальних юридичних термінів. Поряд із цим Кодекс включає терміни та звороти соціального й морального змісту. У Кодексі є відсутніми загальні юридичні визначення, а параграфи мають описовий характер.

2.3. Кримінальне право. Створення об’єднаної Германської держави поставило завдання встановлення однакового права на всій території Німеччини. Деякі країни протидіяли кодифікації, однак до 1840-х років більшість німецьких держав уже поділяла ідею реформи у галузі кримінального права. Отже, у деяких державах набули чинності кодекси, що ґрунтуються на французьких зразках. У 1871 р. після створення Германської імперії було створено Кримінальне укладення, що ґрунтувалося на Кримінальному укладенні Північногерманського союзу 1870 р.

Кримінальне укладення 1871 року складалося із трьох частин. У першій частині містилися положення про розмежування злочинів, проступків і поліцейських порушень; про відповідальність германських громадян у разі вчинення правопорушень за кордоном. У другій частині викладалися загальні питання кримінального права: про стадії злочину, про співучасть, про пом’якшуючі й обтяжуючі обставини. Третя частина містила норми, що стосуються окремих видів злочинів, тобто була Особливою частиною.

У Кримінальному укладенні Германської імперії всі злочинні діяння поділялися на злочини, проступки й поліцейські порушення.

Особливе місце в Укладенні посідали державні злочини. До них належали: державна зрада, вбивство імператора, насильницьке повалення наявного режиму, зміна порядку престолонаслідування.

В Укладенні відобразилися сучасні гуманістичні й ліберальні тенденції, воно ґрунтувалося на основі Кримінального кодексу Наполеона. Смертна кара передбачалася тільки у двох випадках: за вбивство глави держави та за вбивство за заздалегідь продуманим планом.

Однак це не означало ліберальне ставлення до тих, хто посягав на державний устрій Німеччини. Зокрема, за публічне посягання на державний устрій, замах на імператора винний карався позбавленням волі на строк до десяти років.

Серед злочинів на перше місце ставили державні: образа імператора й місцевих государів, фальшивомонетництво, заснування таємних організацій, участь у союзі з метою незаконної протидії застосуванню законів або заходів органів управління. Спеціальну главу було присвячено злочинам проти релігії. Значну увагу Укладення приділяло злочинам проти власності та проти особи. Серед поліцейських порушень Укладення називає досить широке коло діянь: виготовлення печатки, порушення правил виїзду за кордон, зберігання зброї тощо. Укладення зобов’язувало кожного німця сприяти поліції. Германське Кримінальне укладення передбачало досить суворі покарання: смертну кару, ув’язнення у робітному домі, тюремне ув’язнення або поміщення у фортецю, арешт, обмеження у правах, штраф.

Основною метою покарання було залякування, особливо якщо йшлося про тяжкі злочини. Найбільш суворо каралися особи, що вчинювали державні злочини, злочини проти релігії та проти власності. Водночас в Укладенні простежується прагнення створити каральну систему з огляду на особу злочинця та вчинений ним злочин.

Кримінально-процесуальний кодекс 1877 р. був доповненням до Кримінального кодексу 1871 р. Він базувався на принципах змагальності, публічності та усності розгляду, незалежності слідчого судді від прокурора, допущенні захисту у стадії попереднього слідства. Попереднє слідство провадилося у справах про тяжкі злочини, в інших випадках дізнання провадив прокурор. У суді діяв принцип вільної оцінки доказів.

2.4. Трудове право й соціальне законодавство. Після створення єдиної німецької держави в 1871 р. виникли нові можливості для розвитку капіталістичних відносин. У Німеччині починають формуватися норми, які регулювали відносини між підприємцями й найманими робітниками. Особливого значення набули угоди про умови оплати праці (тарифні угоди).

Уперше тарифну угоду було укладено в Німеччині у 1873 р. Активну участь в укладенні тарифних угод брали профспілки, які було легалізовано ще в 1869 р. у Північногерманському союзі. У Статуті 1869 р. було закріплено принцип свободи підприємництва та промислових об’єднань.

Після скасування в 1890 р. закону проти соціалістів під керівництвом соціал-демократів створювалися вільні профспілки. Під впливом лівих ідей вільні профспілки заперечували можливість компромісу між робітниками й підприємцями. Тільки після 1899 р. профспілки угоди стали вважати засобом втілення в життя інтересів робітничого класу.

Одночасно з розробленням трудового права розроблялися також норми у галузі соціального законодавства. Першим соціальним законом став закон 1871 р. про матеріальну відповідальність. Відповідно до закону встановлювалася відповідальність власників залізничних підприємств за нещасні випадки з їх працівниками. З огляду на це усталюється ідея про обов’язкове страхування робітників.

У 80-ті роки XIX ст. у Німеччині було прийнято низку законів про соціальне страхування. У 1883 р. було прийнято закон про медичне страхування робітників, у 1884 р. – закон про страхування від нещасних випадків, у 1889 р. – закон про страхування через інвалідність та пенсійне страхування.

У 1911 р. у Німеччині було прийнято Соціальний кодекс, що став підсумком розвитку страхового права. Кодекс складався із шести книг і поєднував усі соціально-правові норми Германської імперії.

 

Висновки

Таким чином, процес становлення німецької державності відбувався у декілька етапів. Величезну роль у консолідації німецького народу відіграла французька буржуазна революція, що заклала основи для розвитку буржуазних відносин на території Німеччини. Саме буржуазія стала головною рушійною силою у справі об’єднання німецьких земель в єдину державу. При цьому існувала проблема боротьби за політичне лідерство в німецькому світі між найбільш могутніми німецькими державами – Пруссією та Австрією. Результати австро-прусської війни 1866 р. визначили єдиного лідера – Пруссію, навколо якої відбувався процес об’єднання Німеччини. В умовах існування єдиної держави інтенсивно розвивалися капіталістичні відносини, які дали можливість Німеччині на межі XIX – XX ст.ст. стати одним із лідерів капіталістичного світу.

У галузі права до утворення Германської імперії в 1871 р. існували певні проблеми – не було єдиної правової системи. Після створення імперії в Німеччині почалися кодифікаційні процеси, які викликали появу кодексів у галузі кримінального й цивільного права. Ці документи багато в чому ґрунтувалися на законодавстві Франції епохи імператора Наполеона I (зокрема на Цивільний кодекс 1807 р.).

Пояснення до термінів

Бундесрат – верхня палата німецького парламенту відповідно до конституції 1871 р.

Імператор (кайзер) – глава держави й виконавчої влади в Німеччині згідно з конституцією 1871 р.

Канцлер – глава уряду Германської імперії відповідно до конституції 1871р.

Октройована конституція (від фр. Octojer – дарування) – конституція, розроблена без участі парламенту та інших представницьких органів і «дарована» народові країни монархом.

Рейнский союз – обєднання 16 формально незалежний прирейнських держав, що були у васальній залежності від наполеонівської Франції.

Рейхстаг – нижня палата німецького парламенту згідно з конституцією 1871 р.

СЄПН – Соціалістична єдина партія Німеччини, створена у 1875 р.; згодом стає на чолі міжнарод