Державний лад США в другій половинні ХХ – на початку ххі ст.

1.1. Післявоєнний політичний курс адміністрації президентів Г.Трумена і Д.Ейзенхауера. Після закінчення II світової війни США виявилися наймогутнішою державою капіталістичного світу. Питома вага США в промисловому виробництві світу (без урахування СРСР) склала в 1948 р. 55%. До 1945 р. США зосередили у себе 73% світового запасу золота. Озброєні сили налічували 12 млн. людей, розміщених на 2300 базах по всьому світу. У цій ситуації американська еліта у зовнішньополітичному курсі робить ставку на військову силу. Інструментами забезпечення американської переваги у світі стали: монополія на ядерну зброю; економічне і технологічне лідерство; політика «заборони комунізму».

Прямим вираженням цього зовнішньополітичного курсу стала доктрина Трумена, проголошена в березні 1947 р. Передбачалося виділення 400 млн. доларів Греції і Туреччині на боротьбу з «комуністичною небезпекою».

У червні 1947 р. американським керівництвом приймається план держсекретаря Дж.Маршалла, спрямований на послаблення впливу в Західній Європі компартій і СРСР і на утвердження політичної гегемонії США. На здійснення цих цілей протягом 1948–1952 рр. США витратили 17 млрд. доларів. Зазначений план став прологом до утворення військово-політичного союзу – в квітні 1949 р. був створений блок НАТО.

У внутрішньополітичному житті США в цей період спостерігається наростання консервативних тенденцій. Для того щоб уникнути соціальних потрясінь при демобілізації солдатів з армії, в 1946 р. було прийнято закон, названий Солдатським біллем про права. Він надавав демобілізованим пільги у сфері освіти, в отриманні кредиту на житло і відкриття власного бізнесу.

У 1948 р. в рамках виборчої кампанії президент Г.Трумен домагається збільшення мінімальної зарплатні, розширення системи соцзабезпечення, приймається програма будівництва дешевого державного житла.

Разом із тим, в умовах «холодної війни» в США приймається ряд реакційних законів, що обмежують права профспілок і громадських організацій. Зокрема, у 1946 р. законом Хоббса вимоги профспілок про збільшення заробітної плати кваліфікуються як кримінальний злочин. Подальшим наступом на профспілки став закон Тафта–Хартлі 1947 р., яким регулювалися трудові відносини в промисловості і який різко обмежував можливості страйкового руху. Наприклад, попередження про намічений страйк за цим законом слід було робити за 60 днів до його початку; президент країни міг припинити страйк на 80 днів; заборонялася участь у страйках державним службовцям; не допускалися страйки солідарності, страйки, що «створюють загрозу національним інтересам країни». Крім того, закон вимагав від керівників профспілок підписки про непричетність до діяльності Компартії; забороняв профспілкам робити внески до виборчих фондів осіб, що обираються на федеральні посади, вимагав від профспілок подавати до Міністерства праці щорічні фінансові звіти про свою діяльність. 

У цьому ж 1947 р. президент Трумен підписав наказ про перевірку на лояльність державних службовців. Згідно з цим документом Міністерство юстиції склало список 90 підривних для США організацій, членство в яких служило підставою для переслідування і позбавлення роботи. З метою удосконалення системи безпеки країни було створена особлива державна установа Рада національної безпеки, яка в подальшому стане відігравати ключову роль в держаному управлінні США[108]. 

Закон Маккарена–Вуда 1950 р. наказував створюваному Управлінню контролю за підривною діяльністю визначати, чи є та або інша організація «комуністично діючою організацією» або «організацією комуністичного фронту». Такі організації підлягали реєстрації в Міністерстві юстиції. Членам компартії заборонялося посідати виборні посади або посади на державній службі, адміністративні пости в профспілках. У разі оголошення президентом надзвичайного стану в країні, будь-яка особа, щодо якої «є вагома підстава вважати, що вона, ймовірно, скоюватиме акти саботажу і шпигунства», підлягала затриманню й інтернуванню.

Аналізуючи внутрішню політику наступного президента республіканця Д. Езенхауера (1952–1960 рр.), необхідно виділити такі моменти:

1) Досягає свого апогею хвиля антидемократичних заходів, що отримали назву «маккартизм» – за іменем сенатора Дж.Маккарті. Маккартизм використовувався для придушення ліберально налаштованих суспільних груп і течій, профспілок тощо. З 1950 по 1954 р. в США 10 млн. людей пройшло перевірку за різними програмами «лояльності» і з державних органів було звільнено близько 7 тис. службовців.

2) Був скасований контроль над цінами і заробітною платою; полегшено доступ до кредитів; скорочено податки на корпорації і особисті доходи.

3) Намітилася чітка тенденція до скорочення федеральних соціальних витрат, відбулося згортання системи суспільних робіт, не було прийнято програму загального медичного страхування; продовжувалася активна антипрофспілкова кампанія. Закон Лендрама – Гріффіна 1959 р. про звітність і гласність у трудових відносинах посилював диктат держави у вирішенні профспілкових проблем і обмежував діяльність радикалів у профспілковому русі.

Зовнішня політика республіканців при Ейзенхауері цілком укладалася в рамки «холодної війни», відрізняючись від політики Трумена дещо більш гнучким характером.

Держсекретар США Дж.Даллес висунув доктрину «масованої відплати»; вона стала основою міжнародної політики держави. Доктрина передбачала створення військових блоків, ведення локальних воєн, готовність завдати «блискавичного ядерного удару» по соціалістичних країнах. Здійснюючи цю політику, США ініціювали створення: СЕАТО – Організації договору Південно-Східної Азії (1954 р.) і СЕНТО – Організації центрального договору (1955 р.); форсували включення в НАТО ФРН (1955 р.), втрутилися у внутрішні справи В’єтнаму (1954 р.), Лівану (1958 р.), Куби (1959 р.).

1.2. Програма «досягнення нових рубежів» Д.Кеннеді. На президентських виборах 1960 р. переміг демократ Дж.Кеннеді, який приймає програму «досягнення нових рубежів», основними складовими якої стали:

1) акт про житлове будівництво 1961 р., відповідно до якого виділялося 6 млрд. доларів з бюджету на поліпшення умов життя в гетто, допомога в будівництві житла сім’ям із низьким рівнем доходів і антикризове стимулювання будівельної індустрії;

2) підвищення мінімуму почасової зарплати до 1,25 долара;

3) виділення 1,1 млрд. доларів на проведення суспільних робіт (захід боротьби з безробіттям).

4) Ухвалення антиінфляційної програми.

У 1962 р. відбулася Карибська криза, яка могла привести до безпосереднього озброєного зіткнення між СРСР і США (СРСР розмістив на Кубі ракети середньої дальності; США у відповідь привели в бойову готовність свої озброєні сили). Кризу було вирішено: СРСР вивів ракети з Куби, а США зняли морську блокаду острова і дали гарантії нерозміщення своїх ядерних ракет у Туреччині. Наслідком Карибської кризи стало підписання в 1963 р. між США, СРСР і Великобританією договору про заборону випробувань ядерної зброї в трьох сферах. У цьому ж році США підписали з СРСР договір про співпрацю в дослідженні космічного простору і мирному використанні атомної енергії.

Вбивство Кеннеді у листопаді 1963 р. привело до зміни глави Білого Дому. Ним став віце-президент Л.Джонсон, який продовжив соціальні перетворення свого попередника. На основі програми «боротьби з бідністю» було прийнято закон про допомогу сім’ям із низькими доходами; реалізовано програму будівництва дешевого житла; уведено безкоштовне медичне страхування для громадян похилого віку. Важливі закони було прийнято щодо обмеження расової дискримінації в США.

Серед цих законів найважливішими були: закон 1964 р. про заборону дискримінації при найманні на роботу і при обслуговуванні на суспільних землях; 1965 р. – закон про захист виборчих прав чорношкірих американців; 1968 р. – закон, що забороняв расову дискримінацію при продажу і здачі в наймання житла. Ряд позитивних рішень було прийнято у сфері трудових відносин, серед них – «Закон про справедливий найм і умови праці».[109]

Здійснення соціальних програм демократичних адміністрацій Кеннеді і Джонсона вимагало значного збільшення державних витрат. На ці соціальні потреби в другій половині 60-х рр. йшло до 40% федерального бюджету. Проте здійснення ліберальних програм соціального плану зустріло серйозні перешкоди і відчуло обмежені можливості навіть такої багатої країни, як США, що було викликано, в основному, зовнішньополітичними проблемами.

1.3. Державно-правовий розвиток США в другій пол. 60-х – сер. 70-х рр. У другій половині 60-х рр. небувалого розмаху досяг рух за цивільні права, відбулися озброєні виступи негритянського (афро-американського) населення (в 1967 р. – в 120 містах США). Після вбивства у квітні 1968 р. лідера негритянського руху Мартіна Лютера Кінга повстання охопили всю країну, проти повсталих було застосовано військову силу.

Посилився також страйковий рух і боротьба широких верств населення країни проти війни у В’єтнамі.

У всьому цьому комплексі проблем (в’єтнамська війна, нестабільність економіки, підйом негритянського руху, молодіжні бунти, політичний тероризм) звинувачували адміністрації демократів. Тому, на виборах 1968 р. перемог республіканець Р.Ніксон (згодом, 1972 року він буде знову переобраний).

У 70-і рр. масові рухи в США значно послаблюються і згодом припиняються. Зміни в настроях американців пов’язані з тим, що в ці роки США пройшли через смугу великих структурних перетворень, викликаних світовими економічними кризами, новим витком НТР, зміною пріоритетів зовнішньої, економічної і соціальної політики. При Р. Ніксоні значну частину вимог масових рухів було задоволено: американські війська пішли з В’єтнаму; скасовано загальну військову повинність; расизм був поставлений поза законом; молодь отримала право голосу з 18 років.

У той же час було значно розширено військові повноваження президента. Незважаючи на те що право оголошення війни за Конституцією належить Конгресу, воєнні дії і в Кореї, і у В’єтнамі були розпочаті США без формального оголошення війни Конгресом. У 1973 р. Конгрес прийняв резолюцію, яка передбачала «попереднє і негайне отримання санкції на використання виконавчою владою військової сили». Згідно з резолюцією президент в 60-денний термін після посилки військ на ворожу територію повинен отримати дозвіл Конгресу для продовження воєнних дій, інакше президент повинен відкликати війська. Проте, як показала подальша практика (Сербія, Ірак), вказана резолюція не отримала силу закону.

У 70-і рр. в центрі уваги американської громадськості виявилися економічні проблеми. В умовах кризи 1969–1970 рр. Р.Ніксон проголосив доктрину «нової економічної політики – Непу». Це виразилося в заморожуванні зростання зарплати, забороні окремих видів страйків, уведенні податкових пільг великому капіталу. Разом із тим адміністрація Ніксона кілька разів збільшувала пенсії, виплати допомоги багатодітним сім’ям; було створено систему допомоги сім’ям з доходами, нижчими за офіційну межу бідності, що доповнило систему соціального страхування. У середині 70-х рр. загальна кількість американців, що одержували допомогу від держави, перевищила 33 млн. людей; безкоштовні продовольчі талони одержували 13 млн. людей. У той же час адміністрація Ніксона проводила жорстку антипрофспілкову політику, прийнявши ряд законів, що обмежили можливості американського профруху.

У 1972 р. в США загострилася внутрішньополітична обстановка у зв’язку з так званою «уотергейтською справою». У ході чергової президентської виборчої кампанії співробітники Білого Дому (республіканці) встановили апаратуру підслуховування в штаб-квартирі демократичної партії США, яка розташовувалася в столичному готелі «Уотергейт». При спробі вилучити записану інформацію зловмисників було затримано. Р.Ніксон, що переміг на виборах 1972 р., використав президентські повноваження, щоб перешкодити розслідуванню. Подальші півтора роки його перебування на президентському посту характеризуються розвитком подій, пов’язаних із цим скандалом.

Під загрозою розкриття всіх обставин особистої участі в допущених зловживаннях, в умовах розслідування Конгресу США і під загрозою усунення з посади (імпічменту) за перевищення повноважень Ніксон у серпні 1974 р. подав у відставку з поста президента. Його місце зайняв віце-президент Дж.Форд.

Під час президентства Ніксона відбувається позитивний прорив в американо-радянських відносинах. В 1971 р. США спільно з СРСР, Великобританією, Францією підписали угоду по Західному Берліну, згідно з якою Берлін не є частиною ФРН, але одночасно визнавалися представницькі повноваження Бонна щодо Західного Берліна. Весною 1972 р. відбувся офіційний візит Ніксона в СРСР, за підсумками якого був підписаний документ «Основи взаємостосунків між СРСР і США», в якому пріоритет віддавався «мирному співіснуванню» у відносинах між цими державами. Окрім цього, в травні 1972 р. було підписано Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО) і Тимчасову угоду про деякі заходи в галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСВ-1), угоди про запобігання інцидентам у відкритому морі і повітряному просторі над ним. У червні 1972 р. під час візиту радянського керівника Л.І. Брежнєва в США, глави держав підписали Угоду про запобігання ядерній війні, що зобов’язала СРСР і США уникати дій, здатних викликати загострення їх відносин. Сторони домовилися про спільну відмову від спроб отримати односторонню перевагу у сфері стратегічного озброєння.

В 1973 р. США підписали Угоду про припинення війни у В’єтнамі, брали участь в багатосторонніх переговорах про скорочення озброєних сил і озброєнь у Центральній Європі.

У липні 1974 р. в Москві було підписано Протокол до Договору між СРСР і США про обмеження системи протиракетної оборони. Відповідно до протоколу кожна сторона має право лише на 1 систему наземного захисту, причому в суворо визначеному місці (для СРСР – регіон навколо Москви, для США – база ракет Гранд-Форкс у штаті Колорадо). Крім того, було підписано Договір про обмеження підземних випробувань ядерної зброї.

Під час переговорів у Владивостоку, що проходили в листопаді, було підписано радянсько-американську заяву про намір укласти нову угоду ОСВ-2. Сторони домовилися, що СРСР і США матимуть по 2400 носіїв стратегічної зброї, включаючи в це число міжконтинентальні балістичні ракети наземного базування, балістичні ракети морського базування, стратегічні бомбардувальники і крилаті ракети. Американо-радянські угоди означали радикальне просування шляхом подолання догм «холодної війни», зміцнення міжнародної безпеки.

На 1974–1975 рр. припадає найважча економічна депресія в історії США після Другої світової війни. Промислове виробництво скоротилося на 13,7%, збанкрутіло 21 тис. компаній, зареєструвалося 8,3 млн. безробітних. На фоні кризових явищ відбувається бурхливе зростання цін та інфляції.

Інфляційні процеси стимулювалися такими чинниками: мілітаризацією економіки; гострим дефіцитом державного бюджету; величезним державним боргом; збільшенням грошової маси; кредитною експансією банків.

Криза виявила необхідність кардинальних змін у структурі економіки, створення нового технологічного рівня шляхом переоснащення економіки праце-, енерго- і сировинозберігаючими технологіями.

Під впливом конкуренції в США відбувається інтенсивне оновлення основного капіталу, фізично і морально застаріле устаткування замінюється новим, таким, що відповідало сучасним вимогам. Помітні зрушення відбулися у виробничих і технологічних процесах: розвивається стандартизація виробництва; впроваджуються потокові методи, комплексна механізація і автоматизація; відбувається комп’ютеризація.

Депресія середини 70-х рр. зажадала від американської індустрії переходу до нової економічної ситуації на основі оновлення технічних засобів виробництва і пошуку нових технологій. Починаючи з другої пол. 70-х рр. в США відбувається форсоване оновлення виробничих потужностей. У цей період НТР посилила в США тенденцію до концентрації і централізації виробництва і капіталу. Новим явищем для економіки США стало утворення надмонополій – конгломератів, що об’єднували підприємства, не пов’язані одне з одним у виробничому відношенні.

У 70-і рр. в США найбільш швидко розвиваються галузі промисловості, безпосередньо пов’язані з НТР, зокрема: виробництво комп’ютерів, інформаційні технології, авіакосмічна промисловість тощо. Одночасно відбувається реорганізація традиційних галузей – металургії, машинобудування, транспорту, засобів зв’язку. Відображенням впливу НТР в США другої пол. 70-х рр. стала поява нового технологічного устрою, що охопив і виробниче середовище, і побут американського суспільства.

1.4. Державно-правовий розвиток США під час президентства Р.Рейгана і Дж.Буша–старшого. На президентських виборах 1980 р. переміг республіканець Р.Рейган, переобраний в 1984 р. на новий термін.

У першій половині Р.Рейган втілює в життя програму відновлення військової переваги США у світі. У 1983 р. Рейган публічно назвав СРСР у своєму виступі перед Конгресом «імперією зла» і оголосив «хрестовий похід» проти неї. З ініціативи республіканської адміністрації США почали розміщувати в Західній Європі свої крилаті ракети і ракети середньої дальності; розпочалися лабораторно-експериментальні роботи за програмою СОІ – стратегічній оборонній ініціативи, що загрожували перенесенням військового протистояння в космос. У цей період США прийняла «доктрину Рейгана» – «доктрину неоглобалізму», суть якої – використання військової машини США проти радянського впливу у світі. Зовнішньополітичне протистояння США – СРСР, що загострилося, посилило гонку озброєнь. Американо-радянські відносини наштовхнулися на стіну взаємної недовіри і ворожості. Тільки в другій половині 80-х років, після приходу до влади в СССР М.С. Горбачова, після переговорів на вищому рівні розпочався пошук виходу з глухого кута протистояння.

Процес нормалізації радянсько-американських відносин був непростим. Проте пошук розумних компромісів привів до підписання в 1987 р. радянсько-американського. З 1988 р. обидві сторони вступили в переговори щодо скорочення звичайних озброєнь, що увінчалося підписанням у 1990 р. великомасштабного документа, яким передбачалося кардинальне зниження рівня військового протистояння в Європі.

У галузі внутрішньої політики відбувався подальший поворот до неоконсерватизму, на противагу панівній у весь післявоєнний період неоліберальній реформістській моделі. Адміністрація Рейгана почала проводити жорстку внутрішньополітичну лінію, яка увійшла до історії як «рейганоміка». Складовими соціально-економічної стратегії Рейгана була:

· концепція пропозиції (ставить основним завданням не приватні або державні витрати, а заощадження) і зниження податків на прибуток корпорацій і особисті доходи;

· зниження державних витрат і ставка на збалансований бюджет;

· скорочення сфери державного регулювання (відмова від контролю над цінами; зняття обмежень на підприємницьку діяльність, встановлених законами про охорону навколишнього середовища);

· жорстка антипрофспілкова політика;

· «експорт рейганоміки», коли під гаслом боротьби за відкритий світовий ринок партнерам нав’язуються американські концепції розвитку.

Зазначена політика дозволила американській економіці з 1983 р. почати вихід з чергової кризи. З того часу триває прискорений розвиток американської індустрії шляхом широкого впровадження нових технологій і наукових розробок. Відбувається зниження безробіття з 10 до 7 млн. людей. За 8 років президент Рейган наклав вето на декілька соціальних проектів, а підписав понад 100 – вони були уніфіковані і передані у відання штатів. Як і раніше, більше 34 млн. американців одержували державну допомогу, що складало приблизно 60% федерального бюджету США (850 млрд. доларів)[110].

Разом із тим адміністрація Рейгана не змогла повністю реалізувати свої цілі в соціально-економічній сфері. Прагнення демонтувати систему державного регулювання зустріло опір американців. Крім того, прагнучи військової переваги над СРСР, США були вимушені розширити витрати на військові потреби, що до середини 80-х рр. склали 300 млрд. доларів, що у свою чергу вилилося в дефіцит федеральної казни у 1986 р. в 223 млрд. доларів. Зростання бюджетного дефіциту супроводжувалося збільшенням державного боргу США, що до 1989 р. досяг 2,8 трильйона доларів.

Валютна політика адміністрації Рейгана була направлена на штучне заниження курсу долара щодо японської і західноєвропейських валют. Вона мала за свою мету зниження цін на американські товари на зовнішніх ринках і підвищення їх конкурентоспроможності. Цих завдань республіканській адміністрації повною мірою вирішити не вдалося. Виросла зовнішньоторговельна заборгованість США, особливо у відносинах з Японією. В результаті цього із середини 80-х рр. США з країни-кредитора перетворилися на країну-боржника.

У 1988 р. президентом США був обраний республіканець Дж. Буш, який в основному продовжив політику свого попередника. Був продовжений американо-радянський діалог на вищому рівні, результатом чого стало підписання в 1991 р. договору між СРСР і США СНВ-1 (про скорочення стратегічних наступальних озброєнь).

У ході операції «Буря в пустелі», направленій проти Іраку, США продемонстрували світу не тільки силу і точність своєї зброї, але і політичну рішучість відстоювати свої інтереси всюди і будь-якими методами.

1.5. Програма «економічного відродження» президента Б.Клінтона. Надмірне захоплення республіканських адміністрацій Рейгана і Буша зовнішньоекономічними проблемами позначилося на підсумках президентської кампанії 1992 р. У результаті 42-м президентом США стає представник демократичної партії Б.Клінтон (переобраний і в 1996 р.).

На відміну від республіканських адміністрацій, що зробили ставку на неоконсерватизм, курс адміністрації Клінтона поєднує ліберальні і консервативні тенденції. У перші роки перебування на президентському посту Б.Клінтон приділяв основну увагу плану «економічного відродження» США і підняттю життєвого рівня американських громадян. Реалізації цього плану сприяв розпад СРСР в 1991 р., що дозволило американцям дещо знизити військові витрати.

Зазначений план складався з 3 основних частин:

1) програми стимулювання економіки, націленої на те, щоб створити 500 тис. робочих місць за рахунок інвестування 30 млрд. доларів у проекти будівництва нових шосейних доріг, комунального впорядкування, захисту навколишнього середовища, енергозбереження, підтримки молоді, ветеранів, жінок, охорони материнства і дитинства тощо;

2) програми довгострокових капіталовкладень, що передбачала за 4 роки правління адміністрації інвестиції для розвитку інфраструктури, будівництва житла, вдосконалення технологічної бази (48 млрд. доларів), для розвитку системи освіти і перекваліфікації (37,8 млрд. доларів), для соціального захисту безробітних (25 млрд. доларів), для реформи охорони здоров’я (26 млрд. доларів), для розвитку приватного сектора (24 млрд. доларів);

3) програми зниження бюджетного дефіциту, що передбачала зменшення дефіциту до 1997 р. до 140 млрд. доларів (загальна сума зниження за 4 роки – 493 млрд. дол.) за рахунок урізання державних витрат на оборону, неефективні програми і звільнення федеральних службовців, а також зростання державних доходів на 246 млрд. дол. за той же період.

В основному цей план вдалося втілити в життя, що позначилося на підтримці республіканської партії на виборах восени 1996 р.

У зовнішній політиці основними пріоритетами адміністрації Клінтона стали:

· підтримання конструктивних відносин з екс-радянськими республіками;

· розширення контактів з основними світовими державами;

· зміцнення інститутів безпеки в Європі і розширення НАТО на схід;

· участь в інтеграційних процесах на Американському континенті;

· сприяння лібералізації світової торгівлі;

· прагнення виконувати миротворчі функції у світі (Югославія, Сомалі, Камбоджа, Близький Схід та інші регіони);

· боротьба з міжнародним тероризмом.

Для зовнішньої політики адміністрації Клінтона є характерним глобальний підхід, за якого посилення уваги до проблем боротьби з тероризмом, наркобізнесом, миротворчих операцій у «гарячих точках» розцінюється як спосіб забезпечення національної безпеки США. При Клинтоні США відмовилися від програми «зоряних воєн» (СОІ) за одночасної розробки нової системи протиракетної оборони і модернізації стратегічних наступальних сил, що становлять основу військової потужності США. Уряд Клінтона брав участь у створенні структур НАФТА – «Північноамериканської асоціації вільної торгівлі» у складі США, Канади і Мексики. В умовах краху СРСР і зникнення соціалістичного табору США брали участь в ухваленні нової стратегії НАТО «Партнерство в ім’я миру».

1.6. Нова військово-політична доктрина США за президентства Дж.Буша–молодшого. В 2000 р. в США відбулися чергові президентські вибори. Боротьбу за вищий пост в державі вели демократ А.Гор і республіканець Дж.Буш – молодший (син президента Дж.Буша). У результаті неодноразового перерахунку голосів виборців, викликаного скандалом у штаті Флорида, долю президентського поста зміг вирішити тільки Верховний суд США. Президентом США став Дж.Буш – молодший (переобраний і 2004 р.).

Менш ніж через рік після вступу Дж. Буша на президентський пост, а саме 11 вересня 2001 р., сталися безпрецедентні терористичні акти в Нью-Йорку і Вашингтоні. Цього дня під уламками будівель Всесвітнього торгового центру тільки в Нью-Йорку загинули близько 3000 людей.

Президент Буш в ці трагічні дні оголосив тотальну війну проти міжнародного тероризму. Адміністрацією президента були публічно названі терористичні організації і окремі країни, від яких виходила головна загроза всьому цивілізованому світу. США в їхньому намірі вести боротьбу з міжнародним тероризмом підтримали лідери провідних країн світу, у тому числі країн Євросоюзу, Японії, Росії, Індії, Китаю.

Незабаром після терактів Дж.Буш проголосив основні принципи нової воєнно-політичної доктрини США:

1) ведення боротьби з тероризмом не тільки політичними методами, але і воєнними;

2) США мають намір переслідувати терористів і на території інших держав;

3) США каратимуть не тільки терористів, але і держави, що надають їм притулок і допомагають їм;

4) США залишають за собою право завдавати превентивного удару по інших державах у разі загрози дій терористів з їхньої території.[111]

Слідуючи цій доктрині, 7 жовтня 2001 р. озброєні сили США і їхні союзники почали антитерористичну операцію в Афганістані проти панівного в цій країні режиму «Талібан». У 2001–2004 рр. американське керівництво вживає безпрецедентних заходів зміцнення безпеки країни, серед яких Новий закон про боротьбі з тероризмом[112]

У 2001 р. Буш ініціював створіння системи Національної протиракетної оборони (НПРО). Президент заявив про вихід США з договору про Обмеження ПРО. У 2002 р. Буш підписав указ про початок розгортання Національної системи протиракетної оборони. НПРО покликана забезпечити захист території США від можливих ядерних ударів з боку тоталітарних режимів і міжнародних терористичних організацій.

У 2002 р. Дж. Буш підписав закон про безпеку кордонів і зажадав посилення контролю над в’їздом громадян, щоб уникнути проникнення в країну терористів. У тому ж році президент США підписав розпорядження про створення Міністерства безпеки з особливими повноваженнями. Штат Міністерства налічує близько 200 тис. осіб. Нове міністерство приступило до виконання своїх обов’язків з 1 січня 2003 р.

20 березня 2003 р. озброєні сили США та їх союзники почали бойові дії проти Іраку. В умовах наростання процесів глобалізації і нової розстановки сил на міжнародній арені нова зовнішньополітична доктрина США направлена на збереження і зміцнення лідируючих позицій у світі. Її основу все більшою мірою складають воєнні і силові методи.

Інша важлива тенденція нової доктрини полягає у віддаленні США від міжнародних організацій, навіть від таких, як НАТО й ООН. Американці сьогодні схильні взагалі відмовлятися від підписання яких би то не було договорів, які б зв’язували їм руки. Така позиція ґрунтується на небаченій військовій потужності США. У військово-технічному відношенні вони перевершують всі країни Євросоюзу разом узяті. Військовий бюджет країни складає близько 400 млрд. доларів.

В основу нової доктрини покладено ще одну найважливішу для американців ідею: краща оборона – це напад. Адміністрація виходить з того, що не можна запобігти всім можливим терористичним актам, тому необхідно знищити джерела, від яких вони можуть виходити.

Військова потужність США ґрунтується на успіхах економічного розвитку країни. Економіка США – найбільш технологічно могутня, розвинута і найбільша за масштабами економіка у світі.

Унаслідок глобалізації бізнесу відбувається посилення процесів інтеграції країни і її господарюючих суб’єктів у світову економіку. На рубежі століть понад 50% доходів великих американських корпорацій формується за кордоном. В економічній стратегії на перший план висуваються питання розвитку зовнішньої торгівлі й іноземного інвестування.

Глобалізація бізнесу відкрила сьогодні нові ринки збуту для американських товарів і послуг, стимулює виробництво, орієнтоване на зарубіжний ринок.

Найважливішим джерелом зростання економічної могутності США є інформаційна революція. За допомогою інформаційних технологій підвищується продуктивність праці й ефективність управління, значно скорочуються витрати на устаткування і виробничі витрати[113].

Проте останніми роками реально проявилися довгострокові проблеми в американській економіці, а саме: недостатнє інвестування економічної інфраструктури, швидке зростання цін на медичні послуги і старіння нації, значний дефіцит зовнішньоторговельного балансу, високий зовнішній борг країни, який складає більше 1 трлн. доларів.

На загальному стані американської економіки не могло не позначитися наростання проблем у світовій економіці в умовах глобалізації.

У 2001–2002 рр. економіку США потрясла серія банкрутств найбільших компаній. Проте в цілому, незважаючи на ряд негативних тенденцій, економіка США продовжує утримувати провідні позиції у світі.

 

2. Право США у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст. Розвиток делегуючого законодавства конституція США досить детально визначає предмет законодавчих повноважень Конгресу й докладно описує повноваження, що належать президентові. І хоча Конституція США прямо ніде не передбачає можливості делегованого законодавства, в жодній статті Конституції США немає норми, на підставі якої можна було б обґрунтувати підзаконне нормотворчество, виконавча влада такі функції здійснювала чи не з першого років. Одним з перших делігованих статутів був закон про міжштатову торгівлю 1887 р., що наділила адміністративну установу (Комісію міжштатовой торгівлі) всією повнотою законодавчої, виконавчої й навіть судової влади у питання його ведення. Цей акт з’явився крапкою відліку в широкому розвитку делегованого законодавства в США.

По деяких підрахунках в 40-х рр. ХХ ст. більше 100 федеральних установ видавали свої акти на підставі приблизно тисячі делегувань, що містяться в актах Конгресу й 75 наказах Президента, причому останні також базувалися на актах Конгресу.

На думку вчених Конгрес вправі здійснювати таке делегування на підставі розділу 8 ст. 1 Конституції США, що надає йому право приймати будь-які закони. Американські вчені тому роблять висновок про те, що Конгрес має право видавати закони, що делегують адміністрації повноваження на видання нормативних актів не тільки з питань внутрішньої організації установ і порядку їхньої роботи, але й з питань, віднесених до його ведення, тобто з торгівлі, тарифів, податків і т.д.

Делегування адміністрації законодавчих повноважень суперечить доктрині поділу влади, а також іншій доктрині, якої дотепер дотримується американська система представницької демократії, «делегат не може делегувати». Стосовно повноважень Конгресу ця остання доктрина означає, що американський народ, що відповідно до преамбули Конституції є її творцем, не вповноважив Конгрес делегувати свої повноваження. Видаючи нормативні акти, адміністративна установа фактично здійснює ту владу, яку повинна здійснювати легіслатура, тобто законодавство.

Таким чином, всупереч доктрині поділу влади й доктрині «делегат не може делегувати», а також незважаючи на точний зміст конституцій, легіслатури делегували адміністрації великі нормотворчі повноваження. Із властивою ним гнучкістю й прагматизмом американці наповнили свою конституцію змістом, що не випливає з її буквального значення. Такий процес був викликаний потребами часу й свідчив про неможливість здійснення влади суворо в рамках твердого поділу повноважень між законодавчою й виконавчою владою.

Бути або не бути адміністративному нормотворенню, багато в чому залежало від судів. І суди в цілому ряді рішень по справах, у яких оскаржувалась конституційність делегування адміністрації законодавчих повноважень, санкціонували подібну практику. Верховний суд тільки двічі визнав делегуючий закон неконституційним.

І в XX ст. Конгрес нерідко приймає делегуючі закони, що містять докладні інструкції для адміністрації у відношенні видаваних ними актів. Таким,зокрема, є трудове законодавство, що містить чіткі стандарти для Національної ради з трудових відносин як відносно вирішення окремих суперечок, так і з питань видання нормативних актів.

У другій пол. ХХ – на початку ХХІ ст. у США делеговане законодавство здійснюється як Президентом, так і главами виконавчих департаментів, і численних федеральних агентств. Видавані в цьому порядку укази, накази, прокламації, військові накази, директиви, регламенти й т.д. мають таку ж юридичну чинність, як й акти Конгресу. При цьому межі делегованого законодавства, не встановлені.

Джерела права і систематизація адміністративного права. З погляду американських юристів адміністративне право США регулює повноваження й порядок діяльності адміністративних установ, а також контроль судів над адміністрацією. Організація адміністративної системи й структура окремих установ не є, на їхню думку, об’єктом регулювання цієї галузі права. За сталою традицією адміністративне право регулює три об’єкти: адміністративне нормотворення; адміністративну квазисудову діяльність; контроль судів над адміністрацією.

Американці схильні розглядати своє адміністративне право як сукупність юридичних норм, покликаних захистити приватну особу від свавілля бюрократії. Американську юриспруденцію цікавлять в адміністративному процесі не установи, а головним чином приватна особа, насамперед його права на участь в цьому процесі й ті можливості, які надаються цій особі і його адвокатові для захисту його інтересів. Тому питання процедури в адміністративному праві США є домінуючими. Таке адміністративне право треба, скоріше, іменувати «адміністративно-процесуальним».

Джерелами адміністративного права США є: конституції (федеральна й штатів); закони федерації й штатів; судові рішення; акти адміністративних установ.