Тема 10 Інклюзивна освіта в Україні

Розвиток сучасного суспільства України і процеси інтеграції в європейську спільноту гостро ставлять питання забезпечення соціального захисту громадян країни, і особливо тих, хто потребує її найбільше, зокрема – це діти з особливими освітніми потребами. До груп таких дітей належать: діти з порушеннями психофізичного розвитку, з обмеженими можливостями здоров’я, інваліди, діти із різних соціально вразливих груп тощо. Поняття „особливі освітні потреби” передбачає такі види потреб, що виходять за межі загальноприйнятої норми і залежать від розумової, фізичної недостатності або певних труднощів, які пов’язані з навчанням і потребують спеціальної медико-соціальної та психолого-педагогічної уваги і послуг для можливостей розвитку їх особистого потенціалу. Конвенція ООН про права дитини, як документ міжнародного рівня, висуває вимоги до кожної держави щодо розробки та вдосконалення законодавчої бази для виконання важливого принципу усіх демократичних суспільств, що кожна дитина, незалежно від стану її здоров’я, наявності інтелектуального або розумового порушення має право на одержання якісної освіти.

Однією з форм навчання дітей з особливими освітніми потребами є визнана в багатьох країнах світу інклюзивна форма навчання. Інклюзивна освіта – це система освітніх послуг, що базується на принципі забезпечення основного права дитини на освіту та права навчатися за місцем проживання в умовах загальноосвітнього закладу. Для забезпечення рівних можливостей доступу до якісної освіти інклюзивні навчальні заклади повинні адаптувати програми і плани, форми і методи навчання та ресурси до індивідуальних потреб дітей з особливими освітніми потребами.

У різних країнах світу інклюзивна форма навчання дітей з особливими освітніми потребами існує понад 30–40 років і стала вже світовою тенденцією. До країн із найбільш досконалим розвинутим законодавством у галузі інклюзивної освіти належать: Канада, Кіпр, Данія, ЮАР, Іспанія, Бельгія, Швеція, Великобританія, США. Наприклад, в Італії законодавство підтримує інклюзивну освіту з 1971 року і акцентує увагу саме на соціалізацію „особливих” дітей, в результаті якої вони стають повноправними членами суспільства.

Україна не може сліпо скопіювати досвід інших країн через різні економічні, етнографічні умови та різний менталітет, вона створює свій шлях розвитку інклюзивного навчання. В нашій країні початок інтеграційних процесів „особливих дітей” у масову шкільну систему почався з 90-х років минулого століття. У 2001 р. Міністерство освіти і науки України, Інститут спеціальної педагогіки АПН України та Всеукраїнський фонд „Крок за кроком” започаткували науково-педагогічний експеримент „Соціальна адаптація та інтеграція в суспільство дітей з особливостями психофізичного розвитку шляхом організації їх навчання у загальноосвітніх закладах”, основна мета якого є розробка і реалізація механізму інтеграції дітей з особливостями психофізичного розвитку в загальноосвітні навчальні заклади, ранньої інтеграції цих дітей в соціальне середовище з урахуванням їх типологічних та індивідуальних особливостей. Але остаточно інклюзивна освіта стала підтримуватись законодавчою базою України з 2010 року, коли до Закону України „Про загальну середню освіту” були внесені зміни, згідно з якими загальноосвітні навчальні заклади могли повноправно створювати спеціальні та інклюзивні класи для навчання дітей з особливими потребами. У жовтні 2010 року МОНмолодьспорту України затвердило „Концепцію розвитку інклюзивної освіти”, а в серпні 2011 року Кабінет міністрів України затвердив „Порядок організації інклюзивного навчання в загальноосвітніх навчальних закладах”. Нині інклюзивне навчання поширюється у всіх регіонах України.

Незважаючи на певні позитивні результати освітнього експерименту, треба зазначити, що впровадження інклюзивної освіти в нашій країні має ще багато проблем. Інклюзивна освіта гостро потребує вдосконалення законодавчої бази, принципів фінансування, створення в школах сприятливого середовища, формування матеріально-технічної бази, методичного і кадрового забезпечення, подолання соціальних та професійних стереотипів.

Інклюзивна школа – заклад освіти, який забезпечує інклюзивну освіту як систему освітніх послуг, зокрема: адаптує навчальні програми та плани, фізичне середовище, методи та форми навчання, використовує існуючі в громаді ресурси, залучає батьків, співпрацює з фахівцями для надання спеціальних послуг відповідно до різних освітніх потреб дітей, створює позитивний клімат в шкільному середовищі. Не дивлячись на те, що інклюзивні школи забезпечують сприятливі умови для досягнення рівних можливостей і повної участі, для їх ефективної діяльності необхідні спільні зусилля не лише з боку вчителів та персоналу школи, а й ровесників, батьків, членів родин.

Основний принцип інклюзивної школи полягає в тому, що:

- Всі діти мають навчатися разом у всіх випадках, коли це виявляється можливим, не зважаючи на певні труднощі чи відмінності, що існують між ними.

- Школи мають визнавати і враховувати різноманітні потреби своїх учнів шляхом узгодження різних видів і темпів навчання.

- Забезпечення якісної освіти для всіх шляхом розробки відповідних навчальних планів, прийняття організаційних заходів, розробки стратегії викладання, використання ресурсів та партнерських зв'язків зі своїми громадами.

- Діти з особливими освітніми потребами мають отримувати будь-яку додаткову допомогу, яка може знадобитися їм для забезпечення успішності процесу навчання.

- Вони є найбільш ефективним засобом, який гарантує солідарність, співучасть, взаємоповагу, розуміння між дітьми з особливими потребами та їхніми ровесниками.

Інклюзивний підхід: створення таких умов, за яких усі учні мають однаковий доступ до освіти, у тому числі діти з особливими освітніми потребами, які навчаються у загальноосвітніх школах; водночас, усі учні мають можливість отримати досвід, знання, які сприяють подоланню упереджень й дискримінації та сприяють формуванню позитивного ставлення до тих, хто „відрізняється”.

Переваги інклюзивної освіти:

для дітей з особливими освітніми потребами:

- Завдяки цілеспрямованому спілкуванню з однолітками поліпшується когнітивний, моторний, мовний, соціальний та емоційний розвиток дітей.

- Ровесники відіграють роль моделей для дітей з особливими освітніми потребами.

- Оволодіння новими вміннями та навичками відбувається функціонально.

- Навчання проводиться з орієнтацією на сильні якості, здібності та інтереси дітей.

- У дітей є можливості для налагодження дружніх стосунків зі здоровими ровесниками й участі у громадському житті.

для інших дітей:

- Діти вчаться природно сприймати і толерантно ставитися до людських відмінностей.

- Діти вчаться налагоджувати й підтримувати дружні стосунки з людьми, які відрізняються від них.

- Діти вчаться співробітництву.

- Діти вчаться поводитися нестандартно, бути винахідливими, а також співчувати іншим.

для педагогів та фахівців:

- Вчителі інклюзивних класів краще розуміють індивідуальні особливості учнів.

- Вчителі оволодівають різноманітними педагогічними методиками, що дає їм змогу ефективно сприяти розвиткові дітей з урахуванням їхньої індивідуальності.

- Спеціалісти (медики, педагоги спеціального профілю, інші фахівці) починають сприймати дітей більш цілісно, а також вчаться дивитися на життєві ситуації очима дітей.

Інтеграція – процес,у рамках якого певна громада забезпечує умови для реалізації максимального соціального потенціалу кожного індивіда – члена цієї громади. При цьому інтеграція, насамперед, спрямована на покращення співпраці між соціальними інституціями, що функціонують у громаді (службою у справах дітей, відділами освіти, охорони здоров’я, праці та соціального захисту, кримінальної міліції у справах неповнолітніх, неурядовими організаціями, закладами освіти, культури, охорони здоров’я та ін.), – партнерство, за якого вони розвиваються, досягають спільних цілей. За таких умов до локальної моделі соціального обслуговування залучається максимальний соціальний потенціал громади, що забезпечує ефективність наданих послуг членам громади, результативність соціальної роботи загалом.

 

Тема 11. Соціально-педагогічна діяльність інтегрованих соціальних служб.

Інтегровані соціальні служби як комплекс спеціалізованих соціальних служб, які створюються відповідно до потреб членів громади і реалізують певні напрями соціально-педагогічної роботи, орієнтовані на надання адресної допомоги сім’ям з дітьми у подоланні складних життєвих обставин на основі інтегрованого підходу. Окрім цього, інтегрований підхід та інтегрована ситуація є підґрунтям функціонування самих спеціалізованих соціальних служб, оскільки передбачають взаємодію спеціалістів цих служб між собою та з клієнтами. Впровадження інтегрованого підходу забезпечує створення інноваційної системи соціального обслуговування на рівні громади як складової соціальної роботи, спрямованої на захист прав клієнта шляхом визначення його потреб та надання йому комплексу необхідних послуг.

Моделювання соціально-педагогічної діяльності інтегрованих соціальних служб базується на системному підході. Основні складові моделі – мета, принципи, завдання, напрями, технології, форми та методи роботи – зумовлюють змістове наповнення діяльності служб, а наявність певних організаційно-педагогічних умов забезпечує ефективність роботи інтегрованих соціальних служб, надає моделі функціональних ознак системи. Індикатором успішності функціонування системи соціально-педагогічної роботи є результат, що відображає зміну становища клієнта.

Завдання інтегрованих соціальнихслужб полягають

у забезпеченні належної послідовності та прозорості дій у процесі надання соціальних послуг сім’ ям із дітьми, відповідно до визначених повноважень та відповідальності учасників цього процесу; в запровадженні комплексного, особистісно-орієнтованого, індивідуального підходів у наданні послугдітям ісім’ ям, які потребують декількох видів допомоги та послуг одночасно. Стратегіями реалізаціїзавдань інтегрованих соціальних служб є:

• підтримка сімей з дітьми, формування засад відповідального батьківства;

• раннє виявлення таподолання причин, що породжують сімейне неблагополуччя;

• запобігання вилученню дитини із сім’ї; 

• розвиток сімейних форм виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування;

• реінтеграція та соціалізація вихованця інтернатногозакладу.

Основними принципами функціонування інтегрованих соціальних служб є:

• пріоритетність інтересів дітей;

• ухвалення рішень на основі оцінки та аналізу потреб дитини та сім`ї;

• комплексність;

• адресність та доступність послуг;

• послідовність та системність;

• гуманність та добровільність;

• участь клієнтів, у тому числі й дітей, в ухваленні рішень, плануванні роботи та в моніторингу наданих послуг тощо.

Наприклад. Досвід розвинених європейських країн, які вже відійшли від системи великих інтернатних закладів, доводить, що створити передумови для поступового реформування інтернатних закладів можна шляхом пошуку превентивних механізмів, щодо поможуть запобігти інституалізації дітей; відпрацювання системи соціальних послуг для вразливих сімей із дітьми; розвитку нових принципів співпраці органів державного управління, закладів соціального захисту дітей та громадських організацій. Так, розвиток моделі соціальної служби підтримки сім'ї у Київській і Львівській областях, АР Крим та м. Севастополь, а також соціальної служби супроводу сімейних форм опіки у Київській і Львівській областях яскраво засвідчив ефективність і доцільність таких моделей у нових економічних умовах як превентивного механізму. Особливого значення набуває розвиток інтегрованого підходу до відпрацювання мінімальних гарантованих державою стандартів надання соціальних послуг вразливим сім'ям і дітям для забезпечення права дитини на повноцінне сімейне виховання.

Таким чином, інтегровані соціальні служби мають стати основою запобігання бездоглядності, соціальному сирітству, активізації усиновлення та розвитку сімейних форм виховання в територіальній громаді і бути першочерговою складовою стратегії деінституалізації.

Основними елементами інтегрованих соціальних служб є базовий набір соціальних послуг, що надається державними соціальними службами. Цей набір має складатися з таких компонентів:

1.Превентивна соціальна служба підтримки сім'ї Головними напрямками роботи служби є надання соціальних послуг вразливим сім'ями із дітьми щодо запобігання передачі дітей на виховання в інтернатні державні заклади опіки, робота з пологовими будинками, будинками дитини, дитячими будинками та інтернатами щодо уникнення передачі дітей до цих закладів, повернення їх у рідну сім'ю або застосування альтернативних форм опіки.

2.Соціальна служба супроводу сімейних форм опіки та сприяння внутрішньому усиновленню. Основні напрямки роботи полягають у здійсненні соціального супроводу прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу та сприянню пошуку й підготовки українських сімей, які бажають усиновити дітей.

3.Соціальна служба реінтеграції та підтримки випускників інтернатних закладів. Сфера дій служби - реінтеграція, розвиток та ведення індивідуального плану опіки для дітей, що перебувають в інтернатних закладах, підготовка і підтримка випускників інтернатів.

4.Механізм термінового реагування на факти жорстокого поводження з дітьми та Порушення їхніх прав

5.Направлення дітей

Соціальна служба супроводу та реабілітації дітей, що перебувають у конфлікті з законом, та осіб, які повертаються з місць позбавлення волі.

ПССПС - превентивна соціальна служба підтримки сім'ї короткострокового втручання.

ССПС - соціальна служба підтримки сім'ї довгострокового втручання.

ССССФОУ - соціальна служба супроводу сімейних форм опіки та сприяння усиновленню.

Принципово важливою відмінністю інтегрованих соціальних служб від наявного механізму надання послуг, як видно з малюнку, є принцип єдиного вікна. Це означає, що перший контакт сім'ї із соціальними службами відкриває їй доступ до широкого спектру наявних послуг і унеможливлює дублювання та «випадання» із системи. Наявність єдиного вікна означає можливість контролювати шлях потрапляння дитини до інтернатного закладу. Забезпечувати роботу єдиного вікна мають чергові працівники відповідної соціальної служби, які здійснюють початкову комплексну оцінку кожного випадку звернення. Далі розробляється відповідний план супроводу сім'ї, який складається мультидисциплінарною групою із врахуванням доступних послуг у громаді.

Важливою умовою забезпечення ефективної діяльності інтегрованих соціальних служб є розміщення базового набору соціальних служб в одному приміщенні. Це, перш за все, дозволяє клієнтам не розгубитися, обходячи різні місця і кабінети. Крім того, робота соціальних працівників інтегрованих соціальних служб потребує інших підходів та зміни ставлення до самих клієнтів. Сім'ї мають розглядатися як партнери й повноправні учасники процесу соціального супроводу, а не пасивні отримувачі послуг. Організаційно це може оформлятися у вигляді угоди між сім'єю та соціальною службою.

На завершення важливо навести принципи діяльності органів місцевої виконавчої влади та самоврядування, у структурі яких мають діяти інтегровані соціальні служби для забезпечення права дитини на сімейне виховання:

Міра втручання державних органів у справи сім'ї, з питань виховання дітей має обмежуватися потребою надання ефективного захисту прав і законних інтересів дитини. Таке втручання не повинно бути покаранням.

Коли дитині і сім'ї потрібна допомога, перш за все, слід забезпечити їх тими послугами, які можуть бути надані в рамках сім'ї, щоб не допустити відриву дітей від їх рідних сімей.

Влаштування дитини в державний заклад опіки не повинно розглядатися позбавленням її сім'ї назавжди. Таким чином, одним із найважливіших завдань державного виховного закладу має стати завдання возз'єднання сім'ї.

При розробці плану супроводу дитини в інтернатному закладі слід максимально керуватися інтересами возз'єднання сім'ї. При наявності зацікавлення батьків відповідним органам слід надавати їм допомогу у справі повернення дитини в рідну сім'ю.

• Дітей, що виховуються в державних закладах, не можна ізолювати від суспільства. Головне завдання виховання - допомогти дитині вирости самостійною.

Одним із механізмів, що забезпечують ефективність соціальної роботи інтегрованих служб, є  нормативно-правове регулювання їхньої діяльності. Існуюча в Україні законодавча база повною мірою дозволяє впроваджувати інновації соціальної роботи: розробляти й використовувати новітні технології, стратегії тощо.