Тема 2. Філософськи основи сучасної соціально-педагогічної діяльності.

Поняття соціальної філософії, соціального виховання та філософії сучасної освіти. Проблема соціалізації особистості у світлі ідей філософії екзистенціалізму, філософії нестабільності та філософії глобальних проблем людства. Синергетична методологія – вихідна основа для проектування соціально-педагогічної роботи як з окремим клієнтами, так і з їх групами

 

Філософські основи сучасної педагогічної діяльності слід розуміти як орієнтовні загальні закономірності розвитку природи, суспільства, людської особистості, які необхідно враховувати у ході педагогічного спрямування соціальної роботи.

З погляду філософії поняття «соціальна робота», «соціально-педагогічна робота» та «соціально-педагогічна діяльність» трактуються неоднозначне. У «Філософському словнику соціальних термінів» соціальна робота визначається як «... Специфічний вид професійної діяльності, надання державної й недержавної підтримки людині з метою забезпечення культурного, соціального й матеріального рівня її життя, індивідуальної допомоги як окремій людині, так і сім'ї та певній групі осіб» (Філософський словник соціальних термінів/ За ред. В.П.Андрущенко. - Київ - Харків, 2002. - С.546).

Капська А.Й. соціальну роботу розглядає як вплив професіоналів, громадськості та соціальних інститутів на соціальне суспільство шляхом формування і реалізації соціальної політики, спрямованої на створення сприятливих умов життєдіяльності кожної людини та її сім'ї. А соціально-педагогічну роботу — як «... Своєрідний соціальний інститут, який сприяє процесам соціалізації, соціальної інтеграції груп та індивідів, а також підтримці стабільності суспільства»

Ми ж схильні розглядати поняття соціально-педагогічної діяльності як доцільну суму дій соціального педагога, спрямованих на надання духовної, матеріальної, організаційної підтримки різновіковим клієнтам та їх групам з метою визначення належного їм місця та ролі в житті суспільства в умовах гармонізації внутрішньо особистісних і загальносуспільних потреб та інтересів.

За такого підходу головним тут є

- Проблеми самовияву людської особистості,

- Адаптації її до змінних умов соціального середовища, характеру взаємодії людини з цим середовищем,

- Гармонізації власноособистісних та загальносуспільних потреб.

Тому важливими складовими філософських основ сучасної соціально-педагогічної діяльності є соціальна філософія, філософія соціального виховання та філософія сучасної освіти, яка в останній час розглядається як категорія, що відображає процеси навчання і виховання на основі пріоритетності навчання.

Соціальна філософія — це наука про проблеми суспільства і людини. Головні її поняття — це людина в суспільстві та соціальному середовищі, соціальна справедливість та захист людини. Важливими її функціями є теоретичне обумовлення процесів, які відбуваються у суспільстві.

Соціальна філософія поряд із економічними, соціальними, побутовими, правовими та іншими проблемами людини розглядає також психологічні та педагогічні, виступаючи, на думку П.Л. Павльонка, «методологією, яка покликана допомогти соціальному педагогу і соціальному працівнику орієнтуватися в соціальних проблемах суспільства» (Павленок П.Я. О понятиях, объектах, предметах и функциях социальной роботы и социальной педагогики //Социальная робота и социальная философия. - М., 1996. -С.21.).

Філософію виховання можна розглядати як галузь знання, що розробляється на стику філософії, соціології і педагогіки, в якій, спираючись на певне розуміння образу людини, дається трактовка сутності виховання, його завдань і цілей; розробляються загальні підходи до проблем співвідношення розвитку, соціалізації і виховання людини; визначаються цінності та принципи виховання

Соціальне ж виховання, як складова розвитку і соціалізації людини, на його думку, передбачає планомірне створення умов для відносно цілеспрямованого розвитку і духовно-ціннісної орієнтації людини у процесі її соціалізації. Такі умови створюються у ході взаємодії соціальних суб'єктів у взаємопов'язаних і відносно автономних сферах: освіті, в організації соціального досвіду людини, індивідуальної допомоги їй.

У вітчизняній філософській та педагогічній науках прийнято вважати, що процес соціалізації людини відбувається під впливом взаємопов'язаних різноманітних чинників, які стосуються найрізноманітніших людських вимірів. Якщо розглядати ці виміри в умовно прийнятій М.С.Колесовим системі координат, то по вертикалі їх можна розподілити на такі рівні: індивід, особистість, індивідуальність. Для «індивіда» значущим є здоров'я, задатки, успадковані особливості психіки. Уся сукупність відносин цього рівня - крайня аскеза і культ тілесного. Для «особистості» визначальною є сукупність усіх соціальних ролей певної, людини та суспільних відносин. Такі ролі та відносини здійснюються в межах від конформізму, законослухняності, ригоризму до аморалізму та анархізму. Для «індивідуальності» властиві неповторний духовний світ, високі духовні цінності, що, як правило, існують у вигляді ідеалізованих, матафізичних образів.

Таким чином, докорінна проблема соціалізації людини полягає у тісному взаємозв'язку, гармонійній організації взаємодії цих трьох вимірів, які певним чином нагадують узвичаєну християнську тріаду «тіло - душа - дух».

Розгляд «діалогу» багаточисленних людських вимірів «по горизонталі», зокрема, структурування полілогу відносин людського «я» філософ М.С.Колесов здійснює таким чином:

- Відношення «я-я», внутрішній діалог, умова формування самосвідомості та самооцінки;

- Відношення «я-ти», царина формування морального почуття, почуттів любові, ненависті, дружби;

- Відношення «я-ми» — царина виховання національної свідомості, почуттів гуртової солідарності, класовості, соціальної справедливості;

 

- Відношення «я-людство», умова усвідомлення своєї належності до роду людського, джерело філософсько-історичних, футурологічних рефлексів;

- Відношення «я-друга природа», царина оцінки світу речей, створених людиною, можливість стати «мірою всіх речей»;

- Відношення «я-природа», царина прояву найрізноманітніших інтересів - від прагматичного до естетичного, царина формування екологічної свідомості, різних філософських концепцій (Руссо, Толстой, Торо, Швейцер та ін);

- Відношення «я - універсум», царина формування світогляду, релігійних і філософських вчень, міркувань щодо життєвого сенсу і смерті.

Соціалізація людини у вимірах такої системи координат вимагає різнобічного огляду проблеми з позицій, насамперед, популярних сьогодні філософських напрямів.

Екзистенціоналізм (від лат. Existentia - існування) виник у 20-і роки XX століття.

Для екзистенціоналізму важливим є не відоме запитання Канта «Що таке людина?», а запитання іншого порядку: «Чи можливо стати людиною у вік абсурду? Якщо так, то як стати людиною?» За умови певної специфічності в тлумаченні філософських категорій різними представниками екзистенціоналізму головними філософськими питаннями для них залишаються питання про критерії розрізнення справжнього і несправжнього існування, буття людини, а також про межі, можливості та способи досягнення його. На цій основі з'являються спроби вирішити проблему гуманізму, свободи, відповідальності. Справжнє ж існування або буття пов'язується з автентичним розумінням самої людини та її життя. У психології близьким до цього поняттям є аутизм (від гр. Аutо — сам), що означає крайню форму психологічного відчуження, яка виявляється у відході індивіда від контактів з навколишньою дійсністю і зануренні у світ власних переживань. У нормі цим терміном користуються під час опису індивідуальних особливостей, пов'язаних із переважною орієнтацією людини на свою внутрішню картину світу і свої внутрішні критерії в оцінці подій.

Це положення відбивається у висловах багатьох представників світової культури, конкретизуючись і уточнюючись. Нерідко такі думки передували філософії екзистенціалізму. Наприклад, талановитий французький скульптор Огюст Роден (1840-1917 рр.) Вважав, що світ буде щасливим тільки тоді, коли у кожної людини буде «душа художника», який уміє в кожній речі відкрити характер, тобто «ту внутрішню правду, що просвічується крізь зовнішню форму» і є «самою красою». У свою чергу, головною справою художника, вважав Олександр Блок, є уміння «розчищати горизонти від того хаотичного нагромадження фактів, що, як бурелом, захаращують усі історичні перспективи».

Несправжній спосіб життя відчужує людину від самої себе як особистості, оскільки вводить її у світ речей, усереднених стереотипів, де знеособлення особи формує погляд на неї, як на річ. Це призводить до того, що у «масовому суспільстві» формується психологія «бути таким, як інші», закріплюються негативні сугестивні комплекси про історично обумовлені норми людських можливостей. Знеособлена людина, втрачаючи бажання бути «самою собою», знімає з себе відповідальність за власні вчинки. Шлях до справжнього, автентичного життя — це шлях усвідомлення людиною власної унікальності і на цій основі — пробудження в особі потенційних, дрімаючих можливостей осягання структур та елементів («екзистенціалів») справжнього, суто людського існування. Цей шлях потребує великої віри в самого себе, сили волі, енергії, наполегливості. Не кожний його проходить, але кожний може пройти.

Екзистенційні філософські підходи до розуміння світу, місця та ролі людини в ньому з давніх часів близькі вітчизняній філософській думці. Так, один із найвідоміших діячів Острозького науково-освітнього осередку Клірик Острозький (1576-1636), який ставив за мету боротьбу проти католицької експансії на українських землях, розглядаючи людину, як вінець усього творення, розум, думка і тіло якої перебувають у постійній боротьбі між добром і злом, протилежними прагненнями та бажаннями, обґрунтував ідею щодо обов'язку кожної людини. В його основі лежала необхідність посвяти людського життя подоланню перешкод на шляху до здійснення свого покликання. На думку вітчизняного філософа, кожного Бог обдарував певним талантом, здібностями і тому, відчуваючи себе боржником Бога, кожна людина зобов'язана виправдати Божий дарунок службою Богові та своєму народу.

Екзистенціалізм, закладений сьогодні у філософський фундамент соціалізації багатьох розвинутих країн світу, поступово входить у вітчизняний простір соціалізації.

Однак екзистенціалісти, відповідаючи на запитання: «Чи можливо стати людиною у вік абсурду, а якщо так, то Як?», нездатні відповісти на наступне: «Як допомогти людському становленню кожного, унікального і неповторного у своїй внутрішньоінтенційній сутності?».

На це запитання роблять спробу відповісти представники іншого цікавого напряму філософії — філософії нестабільності.

Цей напрям посідає одне з найважливіших місць серед вчень, в яких розробляється нова діалектична методологія поєднання двох протилежних сторін буття - логосу (порядку) і хаосу, загального і одинично-унікального, цілого і його елементів. Автор його — лауреат Нобелівської премії (1977), професор Вільного Брюссельського університету Ілля Пригожий.

Філософія нестабільності започаткувала свій розвиток на основі нової науки - синергетики (теорії хаосу).

І.Пригожий ілюструє феномен нестабільності, яку нерідко сприймають як щось вороже класичній науці, на прикладі звичайного маятника. Якщо вивести його із стану спокою, то зрештою він зупиниться у першопочатковому найнижчому положенні. Якщо ж розташувати маятник у протилежній нижньому положенні точці, то рано чи пізно він впаде або вправо, або вліво, і для цього достатньо буде найменшої вібрації, щоб спрямувати його падіння в той, чи інший бік.

У цьому випадку, за образним висловом В.С.Лутая, «... Якась окрема мікрофлюктуація може відіграти роль тієї «останньої краплини», що направляє цей розвиток в одну з двох можливих протилежних сторін і визначає один певний результат такого розвитку з нескінченної можливості цих результатів» (В.С.Лутай Філософія сучасної освіти. — К.: Центр «Магістр-5», 1996. — С.78). Оскільки такі флюктуації є хаотичними, нам важко врахувати їхню «поведінку», щоб точно передбачити, якою буде конкретна якість того явища, що стане результатом проходження певною складною системою її нестаціонарного стану.

Можна сказати, що в рівновазі матерія сліпа, а поза рівновагою прозріває. Відповідно, лише в нерівноважній системі можуть мати місце унікальні події і флюктуації, які сприяють цим подіям, а також відбувається розширення масштабів системи, підвищення її чутливості до зовнішнього світу і, зрештою, виникає історична перспектива, тобто можливість появи інших, можливо досконаліших, форм організації. І, окрім цього, виникає нова категорія феноменів, яких називають аттракторами»

Визнання нестабільності - це не капітуляція науки перед світом і людиною в ньому, які все ж таки піддаються науковому вивченню. Це запрошення для подальшого вивчення світу унікальностей. Єдине, що слід зробити, пропонує 1.Пригожий, це раз і назавжди розпрощатися з уявою, начебто цей світ — наш покірний слуга. До нього потрібно ставитися з повагою. Людина змушена визнати, що не може контролювати навколишній світ нестабільних феноменів, як не може контролювати соціальні процеси.

Для соціального педагога ці висновки надзвичайно важливі, оскільки вони запобігають тривіальному бажанню сприймати бажане за дійсне. На жаль, в історії педагогіки, зокрема й історії соціалізації людини, нерідкими були випадки, коли людська особистість сприймалася як проста макроскопічна система з обмеженим числом флюктуацій, позбавлена унікальних подій, вчинків, випадків, а тому передбачувана і керована на всіх етапах свого розвитку своєрідний обездушений «гвинтик» системи загальнодержавного «механізму». Однак, якщо в міркуваннях використовувати категорії філософії нестабільності, людина і суспільство, в якому вона соціалізується, — це складні макроскопічні системи, які не підкоряються тим закономірностям, що впливають на розвиток простих макроскопічних систем. І людина, і суспільство, як і кожна складна макроскопічна система, приречені проходити через періоди стабільності та нестабільності. Доленосними моментами у їхньому житті є моменти максимальної нестабільності, під час яких виникає можливість подальшого розвитку в різних напрямах. Тут будь-яка взята окремо мікрофлюктуація, стихійно діюча чи цілеспрямована, може, за В.С.Лутаєм, відіграти роль тієї «останньої краплини», що спрямує розвиток в один із напрямів, та з нескінченної можливості результатів розвитку визначає якийсь один. Отже, знання закономірностей розвитку людини, чи певної групи людей в умовах нестабільності ставить перед соціальним педагогом завдання свідомого цілеспрямованого пошуку і вибору тих флюктуацій, що здатні спрямувати розвиток окремо взятої людини чи групи людей як складних макроскопічних систем у доцільному для кожної особистості і суспільства напрямі.

Давно відомим афоризмом стали слова: «Нам спокій тільки сниться». У «спокої», тобто в рівновазі, стабільності, на думку І.Пригожина, «матерія сліпа, а поза рівновагою «прозріває», у рівновазі кожна частина системи «бачить тільки безпосередніх сусідів», а в нерівновазі - «усю систему загалом». Тобто для повноцінного розвитку людини як складної макроскопічної системи необхідними є періоди нестабільності. У такі періоди вона не тільки «прозріває» і перестає бути «сліпою», а й, насичуючи своє життя унікальними подіями і флюктуаціями, які сприяють цим подіям, розширює себе як систему з відповідними якостями світобачення, світовідчуття, відчуття перспективи власного розвитку. Розгортаються процеси самовдосконалення, визрівають нові форми самоорганізації до життя.

Орієнтувальною основою для соціального педагога у цьому випадку є розуміння того, що періоди нестабільності, в які входить людина чи певна група людей, це, насамперед, ті періоди, які пов'язані з необхідністю вирішення нових нетрадиційних проблем. У практиці соціальної роботи є випадки, коли такі проблеми ставляться цілеспрямовано.

Важливою методологічною основою для соціально-педагогічної діяльності є висновок синергетики як науки, що виникла на базі філософії нестабільності, про те, що властивість самоорганізації є загальною для всіх явищ буття.

Усвідомлення цих положень вимушує зробити кілька суттєвих висновків.

-  Насамперед, про необхідність оптимістичного підходу до клієнта, віри у його здатність до самоорганізації.

-  По-друге, про визнання та розуміння його внутрішніх тенденцій, потенційних можливостей.

-  По-третє, про знаходження шляхів стимуляції та збудження цих тенденцій.

-  По-четверте, про визначення на їхній основі відповідної «флюктуації», якою, образно кажучи, необхідно «уколоти» складноорганізовану макроскопічну систему клієнта у потрібний час у потрібних місцях і цим самим спрямувати його рух у доцільному напрямі згідно з його власними потенційними можливостями.

Безумовно, у процесі соціалізації особистості мають місце сили, що створюють і що руйнують.

У ході виконання головних завдань соціалізації певної особистості чи групи людей соціальний педагог шукає можливість гармонійного вирішення найважливіших суперечностей соціально-педагогічної діяльності, намагається оминути все зле, хаотичне у цій діяльності. Але так-само, як і в будь-якій педагогічній діяльності, недооцінка ролі необхідного хаотичного початку в ній, а тому і нерозуміння того, що ми ніколи не можемо передбачити унікальність результату кожного конкретного елементу педагогічної діяльності, на думку В.С.Лутая, нерідко призводить до протилежного результату цієї діяльності, тобто її добрі наміри перетворюються у зле, хаотичне.

Уникнути цього допоможе застосування синергетичної методології. Вона полягає в тому, що кожний результат конкретної, у нашому випадку соціально-педагогічної, дії потребує негайного аналізу в плані його співвідношення з метою цієї дії. Причому, коли такий результат приходить у суттєву суперечність із метою дії, то це означатиме, що ця соціально-педагогічна дія як створювальна сила вийшла за свою межу і перетворилася у ту, що руйнує, і що це потребує відповідних коректив соціально-педагогічної діяльності та тієї мети, яка його визначає.

Застосування діалектико-синергетичної методології до вирішення найважливіших проблем соціальної педагогіки особливо актуальне у світлі вимог філософії глобальних проблем — сучасної галузі філософської рефлексії, яка породжена тенденцією глобалізації життєдіяльності цивілізації доби постмодерна.

Філософія глобальних проблем, асоціюючи себе зі становленням і поширенням почуття причетності людини до тотальної єдності природи й Космосу, її відповідальності за майбутнє Всесвіту, за духовне життя людства, заперечує революційні методи перетворення дійсності, протистоїть будь-яким формам фанатизму і екстремізму, визначає пріоритет еволюційних змін спочатку у свідомості людей, а потім у соціально-економічній та політичній діяльності.

Зважаючи на це, постає завдання виховання гармонійно розвинуто творчої особистості, яка здатна вирішувати суперечності, що виникають між нею та іншими людьми, суспільством, природою, не виходячи за певні межі у взаємодії тих протилежностей, які створюють ці суперечності. В основу розв'язання цього завдання якраз і необхідно покласти синергетичну методологію.

Соціальному ж педагогу це допоможе використати у процесі соціально-педагогічної діяльності ці ж якісно нові екзистенційні та синергетичні методологічні підходи, які дозволяють цілеспрямовувати процес соціалізації як певної окремої людини, так і групи людей у русло «діалогу» безлічі різноманітних людських вимірів як «по вертикалі», так і «по горизонталі». Лише в реалізації багатства усіх цих вимірів людина і суспільство здатні будуть подолати «стіну відчуження» від самих себе і продовжити рух до свободи, яка диктується необхідністю реалізації внутрішньоінтенційних основ кожного в умовах гармонізації власне особистісних та загальносуспільних інтересів.