Дайте характеристику українському політичному руху та його основним течіям. (2 пол 19ст-поч 20 ст)

У другій половині XIX ст. національно-визвольній рух в Україні активно розвивається, підноситься на якісно вищий рівень.

 

Наприкінці 50-х років у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах виникають напівлегальні суспільно-політичні організації - так звані громади, їхні ідеологи - В.БІлозерський, М.Костомаров, Т.Шевченко -згуртовують навколо себе патріотично налаштовану інтелігенцію і студентську молодь. Громади розгортають культурно-просвітницьку роботу серед народу, пробуджуючи його національну свідомість. Перша така громада виникла в Київському університеті з таємного гуртка «хлопоманів», учасники якого - В.Антонович, Б. Познанський, Ф.Панченко, Т.Рильський, А.Свид-ницький - «ходили в народ», поширюючи серед селян ідеї соціального й національного визволення.

Громадівський рух — головний напрям українського національно визвольного руху другої половини XIX ст. представлений діяльністю організацій культурнопросвітницького характеру — громад, що зумовило назву самого руху. Вирізняють дваетапи діяльності громад: 1859–1864 рр. та 1870–1890 рр. На межі 50–60 х років XIX ст. громади виникли у Києві, Чернігові, Полтаві та Харкові. хчленів громадівського руху цього періоду належали М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко, В. Білозерський, М. Драгомаов, В. Антонович, Т. Рильський, П. Чубинський, В. Познанський, П. Житецький та ін. Жодна з громад не мала статуту таписаних програм. Свої устремління члени громад обмежувалисферою освіти і культури. український національний рух швидко набирав поширення

Валуєвський циркуляр 18 липня 1863 року — таємний циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва до територіальних цензурних комітетів, в якому наказувалося призупинити видання значної частини книг, написаних «малоросійською», тобто українською мовою. Згідно з указом заборонялась публікація релігійних, учбових і освітніх книг, однак дозволялась публікація художньої літератури.

Відродження громадівського руху відбулось на межі 60–70років XIX ст., коли в урядовій політиці знову перемогли ліберальні тенденції. Наприкінці 1860х років створено (фактичновідроджено) Київську громаду, до якої увійшло чимало членівпопередньої Київської громади початку 1860х років (Антонович, Драгоманов, Рильський, Житецький, Чубинський, Познанський, Михальчук та ін.), а тому вона дістала назву Київська стара громада. До нових членів громадівського руху, щоувійшли до складу Київської старої громади, належали: Лисенко, Ковалевський, Русов, НечуйЛевицький, Вовк, Косач, Київська стара громада продовжилакультурницьку роботу попередньої Київської громади.

Проте вже у 1876 р. український рух зазнав чергового удару.17 травня 1876 р. імператор Олександр ІІпідписав Емськийуказ, спрямований проти української культури. Цим указомзаборонялося навчання, видання літератури і театральні постановки українською мовою, а наявна в бібліотеках україномовналітература мала бути знищена.

Ці репресії призвели до тимчасового послаблення громадівського руху, але цього разу він не припинився і наприкінці1870х років поступово відроджується. Значну роль у цьому відіграло чисельне зростання головної соціальної бази громадівського руху — інтелігенції, а також прихід у суспільнополітичне життя України молодого покоління діячів, які надали цьому руху свіжого імпульсу. Нова генерація національно свідомої української інтелігенції не сприйняла виключно культурницького характеру існуючих громад, і тому почала творення власних організацій, які дістали назву молодих громад. Так, на початку 1870х років виникла одна з перших молодих громад у Києві. До неї належали Рева, Юр’єв, Сизоненко, Богаєвський (всього кілька десятків осіб). Члени Київської молодої громади виступали з критикоюпростої просвітницької пропаганди, що була властива старогромадівцям, та закликали до активнішої діяльності і висування вимог у політичній та соціальній сферах. З другої половини1870х років чисельність молодих громад почала зменшуватись, і до кінця 1870х років вони припинили своє існування. Водночас старі громади, хоча і досить обережно, продовжували діяти. Незважаючи на поміркованість своїх програмних завдань, самевони зробили найбільше для збереження та розвитку української культури в період реакції в Російській імперії в 80–90тіроки XIX ст. Водночас український національновизвольний рух поступово дедалі більше політизувався. Значний крок у цьому напрямізробили молодіжні організації, особливо Братство тарасівців, яке деякі історики вважають першою українською політичною партією в Підросійській Україні. Ця організація була заснована влітку 1891 р. групою національно свідомої української студентської молоді (Липа, Базькевич, Боровик та ін.) і дістала свою назву від імені Тараса Шевченка. Гуртки тарасівців, або ідейно близькі до них, виникли в Києві, Харкові, Полтаві, Олександрівську, Чернігові та Одесі. Найвпливовішим був Харківський гурток. Тарасівці поширювали твори Грінченка, НечуяЛевицького, організовували студентські зібрання з читання мрефератів, створили у Харкові підпільну друкарню, налагодили зв’язки з лідерами українського національновизвольного руху в Галичині. Саме в Галичині (у львівській газеті “Правда”)з’явилася програма Братства тарасівців “Кредо молодих українців”. Провідною ідеєю цієї програми стало визволення українського народу від чужоземного поневолення. Слабкою стороноюпрограми братства була лише побіжна згадка про соціальноекономічні питання. Братство почало активну пропагандистську роботу серед української студентської молоді, проте ця робота була нетривалою. У 1893 р. братство викрила поліція, і воно припинило свою діяльність. Існування Братства тарасівців не минуло даремно. Під впливом його діяльності та за сприяння його колишніх членів середукраїнської молоді почали виникати нові опозиційні організації. Чисельне зростання опозиційного руху серед студентів привело до думки про об’єднання сил. У 1898 р. у Києві відбувсз’їзд українських студентських громад, на якому були представники студентських громад Києва, Харкова, Олександрівська, Львова. З’їзд утворив координаційний центр та прийняв постанову, текст якої оприлюднили у львівських газетах. Її суть зводилась до ліквідації станових привілеїв, встановлення рівності всіх громадян перед законом, запровадження свободи слова, совісті, друку та надання політичної автономії Україні. Значну роль у політизації українського національно визвольного руху відіграв М. Драгоманов, який першим закликав українських громадських діячів до створення української політичної партії

На противагу антинародній колонізаторській політиці російського царизму на поч XX ст. розгорнулася масова політична боротьба. У національно-визвольному русі зросла роль трудового населення. Продовжувала культурницьку діяльність українська інтелігенція. Вона намагалася легальне, з дозволу царських властей розвивати національну освіту й культуру.

Активізація громадсько-політичного життя в Україні на поч. XX ст. створила ґрунт для переростання культурно-освітнього громадівського руху в національно-визвольний. Велику роль у цьому відіграло створення українських політичних партій. Ще 1897 р. виникає Українська загальна організація, до якої увійшло бл. 20 громад, значна кількість студентських гуртків і окремих діячів. У 1900 р. з ініціативи групи харківських активістів культурницького і студентського руху: Д.Антоновича, П.Андріевського, М.Русова, Л.Маціевича, Б.Камінського та ін. була створена Революційна українська партія (РУП). Фактично її маніфестом стала виголошена М.Міхновським промова «Самостійна Україна», де було виразно сформульовано ідеали українського самостійництва на радикалістських засадах, для яких характерними є безкомпромісність, рішучість, глибоке усвідомлення трагічної долі народу, позбавленого свого історичного шляху розвитку, державницьких засад і прагнення поліпшити цю долю нагальними політичними засобами. З 1903 р. фактичним керівником РУП став М.Порш. Ру-півці поширювали відозви, листівки, прокламації, в яких проповідували в основному мирні форми дій.

У 1902 р від РУП відкололася Українська народна партія (УНП) -організація націоналістичного напрямку, яку очолював Махновський. Так званих «10 заповідей» партії проголошували самостійну демократичну республіку, шанування української мови, традицій. Після 1907 р. діяльність НУП занепала.

У грудні 1904 р. з РУП вийшла і створила Українську соціал-демо-кратичну спілку (УСДС) група, яку очолював М.Меленевський. Вона намагалася перетворити партію на автономну організацій Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), що об'єднувала б усіх робітників України, незалежно від національної, належності.

Члени РУП, які залишилися після виходу з неї «Спілки», у грудні 1905 р. на своєму з'їзді перейменували РУП в Українську соціал-демократмч-ну робітничу партію (УСДРП). її лідерами стали В.Винниченко, С Петлюра, М.Порш, Л.Юркевич та ін. УСДРП виступала за автономію України в складі Російської держави, проповідувала поділ соціал-демократичних партій за національною ознакою. Вона проголосила себе представником «українського пролетаріату».

Напередодні революції 1905 р, в Українї активізувалися ліберальні сили. 1904 р. вони створили в Києві Українську демократичну партію (УДП). її лідерами були О.Лотоцький, Є.Тимченко, Є.Чикаленко. Восени 1904 р. окремі члени УДП, які вийшли з неї, поклали початок новій - Українській радикальній партії (УРП). її лідерами стали Б.Грінченко і С.Єфремов.

Обидві партії - УДП і УРП, нечисленні за складом, в одному з документів особливого відділу департаменту поліції віднесені до типу «консти-туційно-демократичних». З ряду питань УДП і УРП стояли на радикальні-ших позиціях (наприклад, вимога автономії України, визнання соціалістичної перспективи тощо).

В умовах революції 1905-1907 рр. пройшла консолідація УДП і УРП, які відзначалися ідейною близькістю платформ, Наприкінці 1905 р.у Києві зор­ганізувалась Українська демократично-радикальна партія (УДРП). Най-видатнішими її представниками були Б.Грінченко, С.Єфремов, М.Левиць-кий, Ф.Матушевський, В.Науменко, Є.Чикаленко та ін. УДРП була партією парламентського типу, але після червневого перевороту 1907 р. припинила свою діяльність.

 

2. Фільварок. у Польщі, Литві, Україні та Білорусі у 14-19 століття багатогалузеве панське господарство. За панщини у фільварках застосовувалася дармова праця, пізніше — наймана.

В українських землях Ф. вперше з'явилися в Галичині у 15 ст.

Поширенню Ф. сприяло обезземелення селян, наявність великої кількості вільних земель та колонізаційний процес у напрямку на схід і південний схід. Сільськогосподарська продукція у Ф. не лише вироблялась, але і перероблялася й відправлялася великими партіями на ринок у вигляді напівфабрикатів.

.

 

Билет №12: