Галицько-Волинське князівство – спадкоємець державних і соціокультурних традицій Київської Русі.

. На мою думку, державі та соціо-культурні традиції- це спільність території, народу, влади, мови, історії, звичаїв, культури, віри.

 

Центром Київської Русі були землі полян, древлян, сіверян. Всі ці народності разом з галичанами, волинянами, тиверцями, бужанами складали єдиний південно-руський тип.

Очевидно, що найближчими родичами киян були південно-західні русини.

Тепер розглянемо, яка ж влада запанувала у Галицько-Волинському князівстві після спустошення Київської землі монголо-татарами. Об’єднання Галичини і Волині було здійснено волинським князем Романом Мстиславичем, сином Мстислава Ізяславовича (династія Рюриковичів). Отже Червенська земля (Гал.-Вол. князівство) зберегла й владний зв"язок з древнім Києвом. У Московії утворилась жорстока одноосібна влада - царат. Лише на заході Московії (в Словенії) проіснувала деякий час Новгородська республіка. Іван Грозний мав 6 жон - щось не схоже на православні принципи життя.

Чи дотримувалися західні руси законів Ярослава Мудрого?! Так, основним законом в Галицько-Волинському князівстві залишались положення "Руської Правди". Хоча це не заважає їм переймати кращі надбання заходу. Устрій міст у 12 — 13 століттях був такий самий, як і в інших землях Русі, — з перевагою боярсько-патриціанської верхівки, з розподілом на одиниці оподаткування — сотні і вулиці, з міською радою — вічем. В цей період міста належали безпосередньо князям чи боярам. У 14 столітті, з проникненням до руських земель магдебурзького права, ряд міст, серед яких Володимир і Сянок, прийняли новий на-пів самоврядний устрій на чолі з війтом. Судова влада була поєднана з адміністративною. Вище судівництво проводив князь, а нижче — тивуни.

Подальший розвиток Галицько-Волинських і Центрально-руських (Київських, Чернігівських, Переяславських) земель однаковий, вони попадають під владу Литви, потім Польщі.

Про єдність культури, мови, традицій, звичаїв навіть не потрібно писати. Вони практично однакові навіть зараз, не говоряч вже про той час.

Віра. Віра в Галицько-Волинському князівстві була завжди православною (своя окрема митрополія, яка не мала нічого спільного з Московською). Лише після захоплення цих земель Польщею тут вводиться унія, як і на центрально-руських (українських) землях.

Отже,можна з упевненыстю казати,що Галцько-волинськекнязівсто-спадкоємець традицый КР

2. Індустріалізація – процес створення великого чи просто машинного виробництва в усіх галузях народного господарства і перехід на цій основі від аграрного до індустріального суспільства.

Із завершення промислового перевороту розпочався етап індустріального розвитку суспільства. Індустріалізація забезпечила перевагу промисловості над сільськім господарством, важкої індустрії над легкої. Індустріалізація як світовий економічний процес зумовила другий етап науково технічної революції що розпочався в останні третині 19 ст.. Наприклад в США цьому сприяли такі економічні та політичні фактори: науково-технічний процес розвивався на власній науково-винахідницькій базі, протекціоністська політика для власного виробника та низькі митні тарифи для ввезення іноземного капіталу, різке зростання промислового виробництва в сукупному суспільному продукті національного доходу і національного багатства, розширення колоніальних володінь, промислове та сільського господарське освоєння заходу.

 

 

Билет №13:

Розкрийте проблему національної, соціальної і релігійної конфронтації в українських землях (2пол 16 ст-1 пол 17 мст).

См стр 27 конспект,если там плохо,то своими словами отсюда

1 липня 1569 р. в Любліні укладено Польсько-литовську унію, за якою обидві держави об'єднувалися в одну — Річ Посполиту, що повинна була мати спільного главу держави, обраного на спільному сеймі; рада і сейми мали бути спільними для Литви й Польщі; угоди й дипломатичні відносини з іншими державами визнавалися їх спільною справою; вводилася єдина монета; поляки діставали право володіти маєтностями в Литві, литовці — в Польщі. За Люблінською угодою, щоб зберегти свою державність, Литва передавала Польщі українські землі, які входили до її складу: Східну Галичину, Волинь, Поділля, Київщину, частину Лівобережжя (Полтавщина). Правовою базою в Речі Посполитій був Литовський статут. Він мав три редакції — 1529 р., 1566 р. І 1588 р. — і був головним збірником права в Україні, зокрема основним джерелом права на Гетьманщині; на Правобережжі діяв до 1840 р. За соціальною структурою панів-магнатів було зрівняно в правах із шляхтою. Володіючи великими маєтками, магнати зберігали привілейоване становище.
З приходом польської шляхти відбуваються значні зміни в національній і релігійній сферах. Після 1569 р. різко посилилося не лише соціальне, а й національне, релігійне і культурне гноблення. Язловецькі, Замойські, Синявські, Калиновські та інші магнатські роди зайняли величезні простори української землі, створюючи справжні латифундії. Вони були необмеженими господарями своїх регіонів, безжалісно експлуатували природні багатства української землі. Католицька та уніатська церкви також були власниками великих земельних володінь. Зростання великої феодальної власності на землю зміцнювало кріпацтво. Діяли й польське феодальне право, й Литовські статути, але право власності на землю за цими документами належало тільки шляхетському стану. За Литовським статутом 1588 р. селянство остаточно закріпачене і повністю залежало від влади феодала. Згідно із законами, прийнятими в другій половині XVI ст., селянам заборонялось переходити на інше місце без дозволу феодала-власника, утверджувалася необмежена панщина в помістях землевласника. Таким чином, феодальне законодавство захищало експлуатацію селянства феодалами І шляхтою. З посиленням польської експлуатації в Україні, зокрема за часів правління Сигізмунда III, провідні верстви українського суспільств дедалі більше запозичують латинський обряд, що призводить до збіднення і втрати інтелектуальних сил нації. Єзуїти, які з'являються в Україні, стають головним чинником її денаціоналізації. православна церква, вона була поставлена перед вибором: продовжувати нерівну боротьбу за своє існування чи піти на унію з Римом, щоб зберегти традиційний православно-візантійський обряд. У 1596 р. на Берестейському соборі було проголошено з'єднання православної церкви з римською із збереженням обрядових і канонічних особливостей. Унія, як метод і форма об'єднання церков, не досягла мети — не сприяла об'єднанню православних і католиків. Проте як метод і форма збереження національної ідентичності українського народу в умовах іноземної окупації, національного й релігійно-церковного гноблення виправдала себе. Як засвідчили наступні події, нестерпний польський колоніальний гніт (соціальний та національно-релігійний) призвів до посилення національно-визвольної і класової боротьби українського народу наприкінці XVI ст. У народних повстаннях, жорстоко придушених шляхетською Польщею (виступи під проводом К. Косинського, С. Наливайка, Г. Лободи та ін.), українці набували досвід боротьби, гартували волю і національну самосвідомість.

 

2.Визначіть головні ознаки народності.

Народність — це форма спільноти людей, яка історично виникає за родоплемінною спільністю і форму­ється на певній території при натурально-господарчій діяльності у процесі злиття, консолідації різних племен завдяки створенню єдиної мови, культури, традицій, обрядів.

Билет №14:

1.Розкрийте питання примусової колективізації в Україні. Голодомор 1932-1933рр.

Колетивізація -в конспекте,стр 55

Голодомор 1932-33

Голод 1932-1933 р. став для українців тим, чим був голокост для євреїв і різанина 1915 р. для вірменів. Як трагедія, масштаби якої неможливо збагнути, голод травмував націю, залишивши на її тілі глибокі соціальні, психологічні та демографічні шрами, які вона носить до сьогодні. Кинув він і чорну тілнь на методи й досягнення радянської системи.

§ Результати аналізу свідчать, що причиною голодомору стала політика сталінського режиму одночасно щодо українців як нації і щодо селян як класу. Головною метою організації штучного голоду був підрив соціальної бази опору українців проти комуністичної влади для забезпечення тотального контролю з боку держави за всіма верствами населення (з огляду на те, що, як тоді вважалося, міський пролетаріат не створює проблем щодо його контролю).

§ В рік неврожаю зернових культур плани хлібозаготівлі були значно підвищені;

§ Під прикриттям посиленої кампанії хлібозаготівлі було запроваджено «свідомо здійснювану конфіскацію продовольства» через запровадження натурального штрафування (м'ясом, картоплею та іншими продовольчими продуктами) за невиконання планів хлібозаготівлі.

§ Селянам України та Кубані (на той час заселеної етнічними українцями) радянський уряд свідомо і планомірно не давав можливості виїхати з територій уражених голодом.

 

§ Голод, який поширювався протягом 1932 р. набув найстрашнішої сили на початку 1933 р. Підраховано, що на початку року середня сім’я з п’яти чоловіка мала близько 80 кг зерна, щоб проіснувати до наступного врожаю. Інакше кажучи кожен її член мав близько 1,7 кг на місяць. Залишившись без хліба селяни їли котів, собак, щурів, кору, листя, навіть пили накип з добре забезпечених кухонь членів партії. Мали місце численні випадки канібалізму.

§ На Заході про факт Голодомору стало широко відомо 29 березня 1933, коли валлійський (Welsh) журналіст Ґарес Річард Воон Джоунз (Gareth Richard Vaughan Jones, 1905 — 12 серпня 1935, біографія) опублікував свій відомий репортаж про існування Великого Голоду в Україні у 1932-33 рр. Цей репортаж був надрукований у багатьох газетах включно з «Manchester Guardian» та «New York Evening Post».

§ Вперше, 25 грудня 1987 року, перший секретар ЦК Компартії України В. Щербицький у доповіді, присвяченій 70-річчю утворення УРСР згадав про факт голоду. Згадування було побіжним («5-6 рядків»), та причиною голоду було оголошено «посуху», але принципово новим було визнання самого факту — раніше (і то дуже зрідка) дозволено було згадувати про «нестачу продуктів».

+мнения шаповала і кульчицкого в конспекте

2. Українізація – напрям національної політики більшовицької партії з квітня 1923 до початку 30років, метою якої було здобуття центральним керівництвом визнання з боку національних республік. Суть полягала у заохоченні розвитку національної культури шляхом підготовки, виховання і висування кадрів корінної національності, в першу чергу у партійний та державний апарат, сприяння розвитку навчання та видавничої справи.

 

 

Билет №15: