Загальна характеристика Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.

Ві́денська конве́нція про пра́во міжнаро́дних договорі́в — основне джерело норм права міжнародних договорів. Укладена в 1969. Набула чинності в 1980. Стосується угод між державами, укладених в письмовій формі. Україна приєдналася до цієї Конвенції відповідно до Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 14 квітня 1986. Стала найважливішим актом кодифікації та прогрес, розвитку права міжнар. договорів. Має 8 розділів і 85 статей. Застосовується тільки до міждерж. договорів. Під такими розуміються міжнар. договори, укладені в письм. формі і які регулюються міжнар. правом, незалежно від назви та кількості пов'язаних між собою документів. Д-ви в силу свого суверенітету володіють повною (універсальною) правоздатністю. Положення, що «кожна держава має правоздатність укладати договори» (ст. 6 Конвенції), — одне з основних у Конвенції.

Документ закріплює принцип pacta sunt servanda (лат., буквально — договори повинні виконуватися), встановлюючи, що кожний чинний договір є обов'язковим для його учасників і має сумлінно ними виконуватися. Учасники договорів не можуть посилатися на положення свого внутр. права для виправдання невиконання договору (ст. 26, 27).

13. Загальна характеристика Віденської конвенції про право договорів між державами іміжнародними організаціями або між міжнародними організаціями.

Загалом Конвенція 1986 підтвердила наявність у міжнар. праві загального права міжнар. договорів на засадах рівності сторін — як держав, так і міжнар. організацій. Більшість положень Конвенції 1986 повторює основоположні твердження Конвенції 1969. Водночас перший документ підкреслює специфічність міжнар. організацій як суб'єкта міжнар. права порівняно з ін. таким суб'єктом — державою і визначає норми, в яких виявляється ця специфіка. Договірна правоздатність міжнар. організацій залежить від їхнього внутр. права, тобто від установчих актів, рішень та резолюцій, що приймаються за цими актами, а також від усталеної діяльності. У параграфі 11 преамбули підкреслюється функц. характер договірної правоздатності міжнар. організації, що зумовлено виконанням нею певних функцій та орієнтацією на досягнення поставленої мети.

Конвенція 1986 стосується міжнар. угод двох типів: а) між міжнар. організаціями та д-вами; б) між самими міжнар. організаціями. Зі сфери дії Конвенції виключено договори, у яких беруть участь ін. суб'єкти міжнародного права, а також угоди, укладені не в письмовій формі.

14. Загальна характеристика Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів. ВІДЕНСЬКА КОНВЕНЦІЯ ПРО ПРАВОНАСТУПНИЦТВО ДЕРЖАВ СТОСОВНО ДОГОВОРІВ 1978 - багатосторонній міжнар. договір універсального характеру, прийнятий на міжнар. дип. конференції у Відні. В документі кодифіковано діючі на той час і розроблено нові норми договір, правовідносин у випадках зміни території держав. Застосовується для регулювання правонаступництва країн стосовно міждерж. договорів, укладених у письм. формі. Особливо підкреслюється, що під дію Конвенції підпадають тільки наслідки правонаступництва держав, яке здійснюється відповідно до міжнар. права і передусім до принципів, закріплених у Статуті ООН. У документі зазначається його зв'язок з Віденською конвенцією про право міжнародних договорів 1969, норми якої мають застосовуватися при вирішенні всіх заг. питань договірного права. Конвенцією регулюються питання правонаступництва: а) щодо частини території, яка передається ін. д-ві; б) при утворенні нових незалежних держав; в) при утворенні нових незалежних держав з двох або кількох територій; г) у випадку об'єднання держав; д) при відокремленні частини д-ви.

Конституція України про міжнародний договір.

Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

Закон України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004

Цей Закон встановлює порядок укладення, виконання та припинення дії міжнародних договорів України з метою належного забезпечення національних інтересів, здійснення цілей, завдань і
принципів зовнішньої політики України, закріплених у Конституції України (254к/96-ВР) та законодавстві України.

Форма та назва міжнародного договору та їх значення.

Міжнаро́дний до́говір — це регульована міжнародним правом угода, укладена державами і/або іншими суб'єктами міжнародного права. Міжнародний договір може бути укладений як у письмовій, так і в усній формі. Усна форма міжнародного договору іменується "джентльменською угодою". У цілому така форма міжнародного договору використовується рідко. Найпоширенішою формою міжнародного договору є письмова, що дає можливість чітко і зрозуміло закріпити права й обов'язки сторін за договором. Договори можуть класифікуватися за різними підставами.

1. За колом учасників: двосторонні і багатосторонні. Основну масу договорів складають двосторонні, які враховують специфіку конкретних держав і їх відносин. Разом з тим зростає значення багатосторонніх договорів. За їх допомогою розв'язуються важливі проблеми загальнолюдського значення. Наприклад Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 року, конвенції з морського і космічного права. Багатосторонні конвенції є основним засобом кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права.

2. За змістом (предметом) договору: політичні, економічні, угоди зі спеціальних питань. Така класифікація полегшує облік і систематизацію міжнародних договорів. Зокрема, політичними є договори про ненапад, нейтралітет, роззброєння, мирні договори, з прикордонних і територіальних питань (Статут ООН, Договір про дружбу і співробітництво). Прикладом економічного договору є Договір між Україною і США про заохочення та взаємний захист інвестицій 1994 року. До угод зі спеціальних питань відносять договори у сфері транспорту, зв'язку, сільського господарства, освіти, культури, про правову допомогу, консульські конвенції.

3. За доступом до договорів (за способом приєднання): відкриті та закриті.Договори, в яких можуть брати участь інші сторони без надання згоди сторін, які уклали цей міжнародний договір, та не передбачається виконання особливих умов, називають відкритими. Договори, де є обмеження для участі в ньому, називають закритими. Він припускає, насамперед, участь тільки держав, що уклали такий договір. Деякі автори виділяють також напіввідкриті договори, до яких можуть приєднатися Й інші держави, але за згодою сторін, які уклали цей міжнародний договір та виконання м особливих процедур.

4. За географічною чи просторовою ознакою: універсальні, регіональні, локальні. Договори, кодифікуючі міжнародно-правові норми, об'єкт і цілі яких представляють інтерес для всіх держав, називають загальними або універсальними договорами. Такі договори повинні бути відкритими, тобто в них має право брати участь будь-яка держава. У той же час Північноатлантичний договір 1949 року є універсальним закритим міжнародним договором. Договори держав певного географічного району називають регіональними (угоди, укладені в рамках СНГ, Римський договір про ЄЕС 1957 р.).

Міжнародний Суд ООН

Міжнародний суд (англ. International Court of Justice, фр. Cour internationale de Justice) — головний судовий орган ООН, до юрис­дикції якого входять усі питання, що передаються йому держава­ми, і всі питання, передбачені Статутом ООН і чинними договора­ми і конвенціями. Цей орган складається з 15 суддів, яких окремо обирають Генеральна Асамблея і Рада Безпеки на дев'ять років. Судді обираються за рівнем кваліфікації, а не за національною ознакою. Проте не може бути обрано двоє суддів з однієї країни. Суд міститься у місті Гаага (Нідерланди). Країни-члени мо­жуть передавати на розгляд Міжнародного Суду справи про при­кордонні суперечки, право на рибну ловлю, право на корисні ко­палини та інші спірні питання. Генеральна Асамблея або Рада Безпеки можуть консультуватися з Міжнародним Судом з будь-якого питання.Офіційні мови Суду - французька і англійська. Сторонами в справах, що розглядаються Судом, можуть бути тільки держави. Суд уповноважений-розглядати правові спори між державами, що пов'язані з порушенням міжнародних договорів і зобов'язань або виникають при їх тлумаченні;-ухвалювати обов'язкові до виконання рішення за всіма спорами, які передаються державами на його розгляд;-давати консультативні, що не мають обов'язкової сили вироку з правових питань на прохання Генеральної Асамблеї ООН, Ради Безпеки і інших органів ООН з дозволу ГА ООН.До суду можуть звертатися учасники його Статуту, до числа яких автоматично входять всі члени ООН. Держава, що не є членом ООН, може стати учасником Статуту на умовах, що визначаються у кожному окремому випадку ГА ООН за рекомендацією РБ ООН. Всі держави учасники Статуту Міжнародного Суду можуть бути сторонами в справах, що розглядаються ним. Інші держави можуть передавати на його розгляд справи на умовах, що визначає СБ ООН. Крім того, РБ ООН може рекомендувати передати на розгляд Суду будь-яку юридичну суперечку.

19.Концепція прав людини та основних свобод у міжнародному праві

У міжнародно-правових документах відображений певний стандарт прав людини, який є результатом тривалого процесу формування еталонів відповідно до норм сучасного демократичного суспільства. Зародження концепції прав людини можна віднести до VI— V ст. до н. е. в стародавніх грецьких полісах, де вперше виникли ідеї демократії і принципи громадянства. Громадянин передусім наділявся політичними правами: свободою, правом на вирішення державних справ, на участь у відправленні правосуддя і т. ін. Першим документом, у якому були закріплені права людини, можна назвати англійську Велику хартію вільностей, прийняту в умовах політичного конфлікту між королівською владою і панівними верствами, що вимагали обмежити свавілля влади. Захист прав людини отримав подальший розвиток в Акті про краще забезпечення свободи підданого і про попередження ув’язнень за морями 1679 p, прийнятому в Англії з метою регламентації порядку звільнення заарештованої людини і видачі її на поруки. Видатний історичний документ, що розвиває ідеї свободи і невідчужуваних прав людини і народу, — Декларація незалежності, написана Т. Джефферсоном, була одноголосно прийнята 13 Штатами і затверджена Третім Континентальним конгресом 4 липня 1776 р. Вона втілила початки свободи особи, її автономії і встановила, що вони підлягають захисту від будь-яких посягань держави.