Розділ 1. Синтаксична норма й анормативність

ЗМІСТ

ВСТУП……………………..……………………………………..……

РОЗДІЛ 1. СИНТАКСИЧНА НОРМА Й АНОРМАТИВНІСТЬ

1.1. Поняття мовної норми……………………………………...………

1.2. Помилки та причини їх виникнення …………………….………..

1.3. Особливості синтаксичної норми української мови……………..

Висновки до розділу 1……………………..…………………….........

РОЗДІЛ 2. СИНТАКСИЧНА АНОРМАТИВНІСТЬ У МОВЛЕННІ МОЛОДІЖНОГО СЕРЕДОВИЩА

2.1. Деформації у побудові словосполучень……………………….….

2.2. Помилки в простому реченні

2.2.1. Порушення узгодженості між членами речення…………………..

2.2.2. Дублювання членів речення………………………………………………

2.2.3. Невмотивований пропуск членів речення………………………… …

2.2.4. Неправильний порядок слів у реченні.…………..………………… …

2.2.5. Помилки в побудові речень з однорідними членами….................

2.2.6. Деформації в побудові речень з дієприслівниками та дієприкметниками…………………………………………………………….……. …

2.2.7. Помилки в побудові речень з прямою та непрямою мовою……..

2.2.8. Деформації в уживанні вставних конструкцій…………………….

2.2.9. Неправильне інтонування речень………………………………………

2.2.10. Помилки логічного ряду………………………………………………..

2.3. Деформації в складних реченнях

2.3.1. Анормативність у складносурядних реченнях…………….…… ….

2.3.2. Відхилення у побудові складнопідрядних речень………....………..

2.3.3. Недоречність вживання або відсутність сполучного засобу.….

2.4. Пунктуаційні помилки………………………………………………

Висновки до розділу 2…………………….………………………….

РОЗДІЛ 3. Особливості вивчення синтаксису української мови….

Висновки до розділу 3………………………………………………...

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ……………………………………………….

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………….

ДОДАТОК 1 ……………………………………………………………

ДОДАТОК 2 ……………………………………………………………

ДОДАТОК 3 ……………………………………………………………

ДОДАТОК 4 ……………………………………………………………

 

 

ВСТУП

Мова безмежна за своїми ресурсами. Мо­ву можна добре знати, вільно володіти нею, але тільки самовпевнена людина стверджу­ватиме, що говорить бездоганно, володіє мовою досконало. Розвиваючись, мова ви­суває перед носієм завдання стежити за пе­ретвореннями, які в ній відбуваються: змінюються, вдосконалюються норми, старіють і з’являються нові слова, контактування мов накладає відбиток на систему конкретної на­ціональної мови, характер професії, службові та особисті контакти змінюють співвідношен­ня активного і пасивного словника тощо [Гуцал, 96]. Мова людська – невичерпна скарбниця, з якої кожен черпає різноманітні засоби оформлення думки, реалізації різноманітних потреб і етичних норм спілкування. Вона є досконалим інструментом не лише формування власної думки й почуття, але й знаряддям впливу на інших людей. Нелітературне, ненормативне мовлення – це насамперед свідчення невихованості людини, а вже потім – її неосвіченості. К. Ушинський застерігав: «У нас часто трапляються особи дуже розвинені, обізнані й розумні, які хочуть вам сказати про яку-небудь справу, але є справжніми мучениками… набридають слухачеві, стомлюють його і часто втрачають багато в житті через те, що школа не подбала, щоб розвинути в них вчасно природний дар слова». Це повністю стосується й сучасних проблем виховання культури мовлення. […] Під поняттям культури мовлення прийнято розуміти передусім додержання кожним мовцем правильної літературної вимови, правопису, лексичних і граматичних норм, усталеного в літературній мові наголошування слів Поняття культури мови визначається так: 1) додержання усталених норм вимови, формо- та слововживання, вміння використовувати мовні засоби за різних умов спілкування відповідно до мети і змісту мови; 2) галузь мовознавства, що досліджує проблеми формування літературної норми [Гамрецький, 14].

Ніщо так яскраво не свідчить про рівень загального культурного розвитку людини, як її мова. Висока культура усного і писемного мовлення, добре вміння послуговуватися нею практично, глибоко розвинуте відчуття рід­ної мови – досить важлива опора і прекрас­на рекомендація для кожної людини в її су­спільній і творчій діяльності [Гуцал, 97].

Без сумніву, культура письма визначається як загальною культурою суспільства, так і культурою його члена зокрема. Вона є віддзеркаленням культури розумової і культури усного мовлення. Тому все, що стосується культури мовленнєвого спілкування в різних сферах життєдіяльності людини має проекцію і на писемну форму мовлення [Бабич стаття, 6].

Мова – це суспільне явище, засіб формування, становлення особистості, пізнання й освоєння світу, засіб спілкування між людьми, передання й набуття досвіду. За тлумачним словником української мови, мова – «сукупність довільно відтворюваних загальноприйнятих у межах даного суспільства звукових знаків для об’єктивно існуючих явищ і понять, а також загальноприйнятих правил їх комбінування у процесі вираження думок» [словник УМ].

Мова є загальним, абстрактним поняттям. Вона реалізується у мовленні, без якого стає мертвою. Мовлення – це «спілкування людей між собою за допомогою мови, мовна діяльність» [словник УМ]. Мовлення має індивідуальний характер, залежить від віку, статі мовця, його виховання, освіти, становища в суспільстві, темпераменту, стану здоров’я та інших ознак, властивих конкретній людині.

У мові переважає системність, упорядкованість, без чого не можна було б ні засвоїти її, ні послуговуватися нею. У мовленні можливі різні випадковості, помилки, відхилення. Але будь-які зміни, новації спочатку виникають у мовленні, а потім потрапляють або не потрапляють у мову, тобто з окремого факту стають або не стають явищем соціальним.

Мовна особистість – це людина, що виявляє високий рівень мовної та мовленнєвої компетенції, людина, здатна представити себе в суспільстві засобами мови. Формування мовної особистості можливе за умов доброго знання навколишнього сві­ту та виробленої попередніми поколіннями носіїв системи мови і за наявності мотивів і цілей, які зумовлюють використання мовцем усієї сукупності знань. Суспільство завжди дбало про те, щоб його члени використовували мову не лише спонтанно, не тільки як даний від природи дар, а свідомо, як знаряддя найактивнішого розкриття своєї особистості [Гуцал, 99]. Складовою формування мовної особистості є її духовне становлення, виховання любові й поваги до рідного слова, землі, народу, його одвічних цінностей та ідеалів, усвідомлення необхідності та внутрішньої потреби в спілкуванні й пізнанні світу засобами рідної мови. Мовні знання виробляються і закріплюються в суспільній практиці. Чим багатша ця практика, тим більша потреба в оволодінні новими словами, в умінні висловлювати свою думку, в мистецтві переконання словом, в естетичній освіті й самоосвіті [Пономаренко].

Індивідуальна мовна культура – це своєрідна візитна картка кожної особи незалежно від її віку, фаху, посади. Сьогодні зростає увага до культури усного та писемного мовлення. Стає престижно розмовляти українською мовою, приходить розуміння того, що добре знання мови – важлива професіограма людей різних спеціальностей [Гуцал, 99].

В українській літературній мові виробились стабільні мовні норми, які встановлюють найтиповіше і найхарактерніше в мовному вжитку.

Мовна норма є сукупністю правил реалізації мовної системи, прийнятих на певному етапі розвитку суспільства як взірець. Літературна норма виконує важливі суспільні функції – вона забезпечує взаєморозуміння членів суспільства, полегшує процес спілкування. Норми літературної мови створює весь народ в особі найвидатніших майстрів слова, і вони турботливо охороняються суспільством як його велика культурна скарбниця.

Мовна норма – категорія історична: будучи певною мірою стійкою, стабільною, що забезпечує її функціонування, норма водночас зазнає змін. Це випливає з природи мови як соціального явища, яке перебуває в постійному розвитку з творцем і носієм мови – суспільством. Для розвиненої мови, на думку мовознавців, основним принципом встановлення літературного стандарту є підхід, за яким «реалізації мовлення», що не визначаються нормою (мовою) – випадкові або під впливом білінгвізму та ін. – відповідно залишаються за її межами, незважаючи на ступінь їх поширення, а основною ознакою норми є, власне, її прагнення до стабільності, незмінності [Мацюк, Станкевич, 21].

Нормою у мові здебільшого є те, що стало надбанням усіх носіїв літературної мови. Норма мови – одне з усталених явищ культури мовлення. Статус мовної норми неоднаковий. Чим ширше певне мовне явище використовується і усталюється писемно, тим очевидніша його нормативність, тим менше така мовна одиниця стає об’єктом для різних оцінок, кваліфікацій.

Основні тенденції змін норми, за визначенням М. Пилинського, такі:

1) норми переходять з одною функціонального стилю до іншого у зв’язку із суспільними причинами (незважаючи на їх розподіленість за основними стилями) – розширюється спільний фонд норм у зв’язку з розширенням суспільних функцій літературної мови;

2) відбувається зближення норм усної і писемної мови (і мовлення), зокрема в галузі слововживання, вимови, словозміни тощо;

3) норми сучасної літературної мови дедалі більше орієнтуються на книжні стилі: науковий, публіцистичний, офіційно-діловий, а не лише на художній, як це спостерігалося в час формування нової української літературної мови на народній основі;

4) триває все ж вузька стилістична спеціалізація варіантів норм, особливо варіантів регіонального або діалектного походження (у словниках подаюся позначки діалектне, застаріле, вузьковживане, рідко та ін.) [Пилинський].

Норма мови завжди привертала увагу мовознавців. У 20-х роках минулого століття мовні норми досліджував О. Синявський, М. Сулима. Про граматичні норми йдеться у працях О. Курило, М. Гладкого, С. Смеречинського, М. Пилинського [Кузьмич, 24].

Найбільш стабільною в українській мові є синтаксична норма, оскільки динамічні процеси, як правило, відбуваються не в самому наборі синтаксичних засобів, а в способі й частоті їх уживання. Синтаксична норма визначає поєднання і порядок слів у реченні і регулює мовні механізми, які забезпечують цілісність усієї мовної системи.

Становлення синтаксичної норми сучасної української літературної мови виразно відбивають граматичні кодекси ХХ ст., мета яких «злити воєдино дві літературні традиції – східноукраїнську й західноукраїнську» і створити єдиний взірцевий літературний стандарт. У цей час синтаксична наука перебувала у стадії зародження. Автори граматик подають тільки окремі відомості про синтаксичну організацію сучасної української мови. З кінця ХІХ і до середини ХХ ст. учення про синтаксис зводилося до вчення про функції часин мови у реченні. Попри неусталеність окремих мовних явищ у 10 – 30-ті роки ХХ ст. граматичні ресурси української мови використовувались повною мірою, а синтаксична система була розвиненою і цілісною. Проте процес усталення норми ще тривав. Формувалась синтаксична норма і в другій половині ХХ ст. Автори граматик 50-х років намагалися проаналізувати синтаксичну норму, відштовхуючи від усталеної літературної традиції.

Такі звернення до минулого показують, як практика багатьох мільйонів мовців створювала сучасну синтаксичну норму. Історичний розвиток української мови пройшов доволі складний шлях. Синтаксична структура мови, залишаючись тією самою в своїй основі, постійно вдосконалюється, щоб задовольнити вимого сучасної комунікації. Суттєві синтаксичні зміни можна виявити лише протягом великих хронологічних періодів, адже структура мови і механізми, які забезпечують її життєдіяльність, – це результат функціонування мови упродовж століть. Досконала, впорядкована, кодифікована літературна норма сучасної літературної мови – це праця багатьох поколінь українських мовознавців [Єрмоленко].

Порушення норми призводить до виникнення помилок. Дослідниця Тетяна Бондаренко вважає, що помилка – це анорматив, тобто таке ненормативне лінгвоутворення, що виникає в результаті невмотивованого порушення літературної норми і є наслідком неправильних мисленнєвих операцій. Виникнення помилок може зумовлюватися різними факторами – як лінгвальними, так і позалінгвальними. Причиною-домінантою породження анормативів є незнання відповідної норми. Проте для виявлення глибинної природи помилки потрібно враховувати типологічні характеристики ненормативних одиниць, оскільки кожен із типів помилок може зумовлюватися різними причинами. Водночас найбільш повному відтворенню картини руйнування норми сприятиме комплексне врахування факторів породження помилки [Бондаренко].

Проблема мовних помилок хоч і має численну бібліографію, все ж залишається відкритою і невичерпаною. Серед теоретичних студій аналітизмом і знанням досліджуваного предмета відзначаються праці І. Вихованця, К. Городенської, Н. Гуйванюк, А. Загнітка, О. Кривошеєвої, Т. Коць, М. Мірченка, О. Пономаріва, О. Сербенської. Упродовж останньої чверті минулого століття проблему помилок у мовленні намагалися розв’язувати українські й російські лінгводидакти О. Баринова, М. Воронін, Т. Ладиженська, Я. Мельничайко, М. Пентилюк, М. Пльонкін, Ф. Сергєєв, О. Текучов, С. Цейтлін та ін.

Темою роботи є визначення особливостей найстабільнішої норми української мови – синтаксичної, визначення найхарактерніших анормативів, що зустрічаються у мовному середовищі сучасної молоді.

Актуальність роботи зумовлена необхідністю систематизації та узагальнення відомостей із синтаксичних норм сучасної української літературної мови, а також детальнішого дослідження особливостей мовного середовища студентської молоді.

Мета роботи полягає в узагальненні відомостей про мовні норми української літературної мови, зокрема синтаксичної норми, а також систематизації різновидів синтаксичних помилок, зафіксованих в усному та писемному мовленні молодіжного середовища.

Мета передбачає реалізацію таких завдань:

ü виявити систему норм сучасної української літературної мови;

ü дати визначення помилкам як відхиленням від мовної норми, класифікувати їх;

ü схарактеризувати найстабільнішу норму української мови – синтаксичну, вказати на її особливості;

ü виявити у мовному середовищі молоді приклади відхилень від синтаксичної норми, систематизувати їх;

ü з’ясувати причини виникнення помилок у мовленні студентів;

ü укласти додаток з аналізом частотності різнотипних синтаксичних помилок.

Об’єктом дослідження стали мовні одиниці, що засвідчують порушення синтаксичної норми з погляду сучасної української літературної мови.

Предметом дослідження є синтаксичні відхилення у мовленні сучасного молодіжного середовища, що проявляються в побудові словосполучень, простих і складних речень, уживанні сполучних засобів, побудові конструкцій з чужим мовленням, розділових знаків у писемних текстах, ускладнених компонентів, інтонуванні речень, що репрезентують усне мовлення студентів.

Методи досліджень. Обрано комплекс методів, необхідних для дослідження відповідного матеріалу: лінгвістичний опис мовних фактів, структурно-семантичний, зіставний методи та метод компонентного аналізу.

Наукова новизна роботи полягає в здійсненні на широкому фактичному матеріалі системного аналізу синтаксичних помилок у мовленні студентської молоді, укладенні їх класифікації.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що висновки та узагальнення виконаного дослідження сприятимуть глибшому пізнанню особливостей синтаксису сучасної української літературної мови.

Практичне значення одержаних результатів полягає у використані для подальшого наукового вивчення деяких теоретичних проблем синтаксису. Положення, викладені в роботі, знайдуть застосування для написання курсових робіт, у процесі вивчення української мови в загальноосвітній школі, сприятимуть формуванню синтаксично правильного мовлення майбутніх фахівців. Також зібраний матеріал може лягти в основу створення словника синтаксичних анормативів.

Апробація результатів дослідження. Основні теоретичні положення і результати проведеного дослідження доповідалися й обговорювалися на студентській науковій конференції РДГУ (лютий 2014 р.), на основі напрацювань з теми здійснено публікацію в збірнику студентських наукових робіт.

Структура роботи. Робота має таку структуру: вступ, чотири розділи, висновки, список використаної літератури, додаток.

 

Поняття мовної норми

Культура мови – це проблема нашого су­спільства, що є предметом обговорення мо­вознавців, журналістів, науковців, усіх, хто не байдужий до престижу своєї мови. Ніщо так яскраво не свідчить про рівень загального культурного розвитку людини, як її мова. Основними комунікативни­ми ознаками культури мовлення є прави­льність, точність, логічність, багатство, чис­тота, доречність, достатність, зрозумілість, вира­зність, емоційність.

Точність пов’язується з ясністю мислення, а також зі знанням предмета мовлення і значення слова. Змістовність мовлення передбачає глибоке осмислення теми й головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з різнобічною інформацією з цієї теми. Доречність – це такий добір мовних засобів, що відповідає змістові, характерові, експресії, меті повідомлення. Доречність мовлення – це врахування ситуації мовлення, комунікативних завдань, складу слухачів (читачів), їхнього стану, настрою, зацікавлень. По-іншому цю вимогу можна назвати комунікативною доцільністю. Ще однією важливою ознакою культури мовлення є логічність. Дотримання цієї ознаки означає логічно правильне мовлення, розумне, послідовне, у якому є внутрішня закономірність, яке відповідає законам логіки і ґрунтується на знаннях об’єктивної реальної дійсності. Показник багатства мовлення – великий обсяг активного словника, різноманітність уживаних морфологічних форм, синтаксичних конструкцій. Чистою мова буде тоді, коли буде правильно звучати, коли вживатимуться тільки літературно-нормативні слова і словосполучення, будуть правильні граматичні форми [Мацюк, Станкевич, 36].

Правильність – одна із визначальних ознак культури мовлення. Критерій правильності – мовна дійсність конкретної епохи, а її еталон – сувора від­повідність чинним правилам, за допомогою яких сформульовано норми. «Робочими» термінами є «правило» і «норма». Норма і правило взаємопов’язані: вони корегують мовну систему й одночасно визначають рі­вень культури мовлення.

Таким чином, нормативним є мовлення:

ü що відповідає системі мови, не супере­чить її законам;

ü у якому варіант норми володіє новими семантико-стилістичними можливостями;

ü у якому не допущено сти­лістичного дисонансу;

ü у якому не допу­щено змішування різних мов під впливом білінгвальної мовленнєвої практики [Гуцал, 98].

«Лінгвістичний енциклопедичний словник» пропонує таке визначення терміна «норма»: «Норма мовна – сукупність найбільш стійких традиційних реалізацій мовної системи, зібраних і закріплених у процесі суспільної комунікації» [словник, 337].

Українська літературна мова має розвинену систему орфоепічних, акцентуаційних, орфографічних, пунктуаційних, лексичних, словотвірних, граматичних, стилістичних норм. Орфоепічні норми – це сукупність правил вимови голосних, приголосних звуків та звукосполучень у потоці мовлення. Дотримання цих норм забезпечує безперешкодне сприймання виголошеного тексту, а також унеможливлює спотворення змісту слів і речення в цілому. Акцентуаційні норми передбачають дотримання правил наголошування слів. Орфографічні норми передбачають єдині способи передачі мовлення на письмі. Вони охоплюють правила написання слів. Пунктуаційні норми – це система правил вживання розділових знаків у реченні, тексті. За допомогою розділових знаків здійснюють структурне, смислове та інтонаційне членування писемної мови на значущі частини, що дає змогу читачеві усвідомити зміст тексту відповідно до задуму автора. Лексичні норми передбачають дотримання правил слововживання, прийнятих у сучасній українській літературній мові. Словотвірні норми встановлюють правила утворення нових слів за наявними в мові словотвірними моделями. Часто в усному мовленні спостерігаємо відхилення від норм українського словотворення під впливом, російських відповідних лексем. Однак треба пам’ятати, що в кожній мові діють свої закони. Граматичні норми охоплюють правила творення та вживання форм слів, їх поєднання у словосполучення та речення. Ці норми вивчаються в морфології та синтаксисі, закріплені в граматиках української мови, довідниках, правописі. Стилістичні норми закріплюють мовні засоби за конкретними стилями мови [Мацюк, Станкевич, 21-23].

Норми бувають єдино можливими або мають варіанти. Якщо варіант норми передає додаткові відтінки значення або емоційності, то він стане нормою літературної мови: позиційною, контекстуальною або функціонально-стилістичною. Норма – це зразок, яким необхідно користуватись, це сукупність найпридатніших (правильних, кращих) для обслуговування суспільства засобів мови, яка виникає як результат добору мовних елементів та існуючих, наявних, утворюваних знову чи взятих із пасивного запасу минулого [Клєщова, 25].

Норма формується на основі низки критеріїв, серед найважливіших: територіальний (синтез південно-західного, південно-східного та північного говорів); критерій авторитетних письменників (зокрема. Т. Шевченка, з якого тріумф народної мови, на противагу до книжної, став незворотним): відповідність мовній системі – її внутрішнім законам та закономірностям; національно-ідентифікаційний – не лише збереження мовної традиції, але й центральна увага до унікальних мовних ознак [Фаріон, 16].

Мовна норма – поняття ширше, ніж літературна норма, але вужче, ніж мовна система. Це категорія історична, змінна, зумовлена змінами в самій системі мови, взаємодією української мови з іншими мовами, що виявляються в поширенні інтерферентних явищ на всіх рівнях мовної системи, взаємодією усних і писемних стилів, впливом книжної мови і розмовної на формування мовної норми.

Процес усталення мовної норми відбиває історію розвитку української мови, закономірності її стильової диференціації, тенденції нормалізації й кодифікації літературної мови [Клєщова, 27].

Мовною нормою виступає будь-яке мовне явище звук, сполучення звуків, морфема, значення слова чи фразеологізму, форма слова, словосполучення і речення, що сприймається як зразок. Мовні норми є обов’язковими для всіх її носіїв. Мовна норма – головна категорія культури мови, а також важливе поняття загальної теорії мови [Клєщова, 24].

«Українська мова. Енциклопедія» пропонує таке визначення поняття мовної норми: «Сукупність мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються носіями як зразок суспільного спілкування у певний період розвитку мови і суспільства» [УМ. Енциклопедія, 420]. Визначальна риса мовної норми – стабільність, дотримання усталених, загальноприйнятих правил щодо слововживання, написання, наголошування, граматичного оформлення висловлювання. Норма літературної мови – це реальний, історично зумовлений і порівняно стабільний мовний чинник, що відповідає мовній системі й становить єдину можливість або найкращий для конкретного випадку варіант, що відібрало суспільство на певному етапі розвитку.

Виробляються мовні норми суспільномовною практикою народу, відшліфовуються майстрами слова різних стилів, обґрунтовуються мовознавчою наукою і узаконюються певними урядовими і науково-освітніми актами [Гриценко, 45]. У процесі розвитку літературної мови кількість і якість мовних варіантів змінюються. Мовні норми найповніше й у певній системі фіксуються у правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках з української мови [Шевчук, 29].

Культура писемного й усного мовлення всіх, хто користується українською мовою як засобом спілкування, полягає в тому, щоб досконало знати мовні норми й послідовно дотримуватися їх.

 

 

Висновки до розділу 1

Однією з найважливіших рис кожної літературної мови є усталеність її норм. У ході розвитку українська літературна мова дедалі більше уточнює, удосконалює, шліфує й усталює свої орфоепічні, граматичні, лексичні й правописні норми, які є єдиними і обов’язковими для всіх. Ці норми повинна знати і має їх дотримуватись кожна освічена людина, бо в поняття культури мови входить бездоганне володіння літературною мовою. Проте в усному і писемному мовленні ще нерідко трапляються випадки порушення цих норм, зумовлені різними причинами: і недостатнім засвоєнням та знанням літературної норми, і впливом діалектного оточення, і впливом інших мов, зокрема тих, якими користується мовець або в оточенні яких він перебуває, і впливом аналогії, внаслідок якої те чи інше слово підмінюються його синонімами без урахування їх морфологічних, синтаксичних або словотвірних особливостей, і явищами синтаксичної контамінації [Гринчишин].

І до сьогодні мовознавча наука не має єдиного погляду на поняття нор­ми, у тому числі й синтаксичної. Різні підходи до тлумачення цього явища залежать від узгодження наукових поглядів дослідника з мовною політикою держави, тому практичний аспект дослідження норм української мови виявляється більш проблемним, ніж теоретичний.

Синтаксичне унормування української літературної мови викликало й досі викликає посилений інтерес у мовознавців. Суперечливі, дискусійні питання синтаксичної норми української літературної норми, які науковці порушували й намагалися вирішити протягом XX століття, сьогодні знову актуальні й потребують різноаспектних ґрунтовних досліджень.

 

 

Помилки в простих реченнях

За результатами спостережень, однією з найпоширеніших синтаксичних деформацій у мовленні студентської молоді стали помилки у побудові простих речень.

 

2.2.1 Порушення узгодженості між членами речення

У висловлюваннях молоді частою помилкою є порушення узгодження між підметом і присудком, які становлять предикативну основу речення і перебувають у взаємозв’язку і взаємозалежності.

Підмет (лат. sybјectum - підкладене) – головний член двоскладного речення, який, указуючи на носія ознаки, перебуває в предикативному зв’язку з іншим головним членом (присудком) [Шульжук, 69]. Присудок – головний член двоскладного речення, який, указуючи на модально-часову характеристику носія предикативної ознаки, перебуває в предикативному зв’язку з підметом [Шульжук, 73].

Як правило, присудок узгоджується з підметом у тих граматичних значеннях, які є для них спільними.

Категорія роду. У реченні Кошеня сиділо просто в снігу і тремтіло від холоду, а потім перетворився у розкішного пухнастого котика підмет і присудок неузгоджені у роді, оскільки підмет має середній рід (кошеня), а присудок (перетворився) вжитий у чоловічому роді. Виправлений варіант – Кошеня сиділо просто в снігу і тремтіло від холоду, а потім перетворилось у розкішного пухнастого котика. Помилки припущено і в реченні Роман "Роксолана" стала моєю настільною книгою, правильно: Роман "Роксолана" став моєю настільною книгою. Суть помилки в неправильному визначенні підмета в реченні: підмет – іменник чоловічого роду роман, назва твору "Роксолана" у реченні є прикладкою.

Ці порушення зумовлені специфікою усного мовлення: воно відбувається в режимі реального часу, воно неповторюване, до того ж, в окремих мовців мислення може відбуватися більш швидко, ніж процес мовлення. У писаному тексті подібних помилок немає, оскільки таке мовлення передбачає додатковий аналіз і контроль за нормативністю побудови фрази.

Категорія числа. Для підмета і присудка зазвичай спільною є категорія числа, наприклад: Вся молодь зібралася в сільському клубі: молодь – іменник, що вживається лише в однині, узгоджується з присудком, що стоїть в однині; Молоді про щось жваво розмовляли: субстантивований прикметник молоді уживається у формі множини, тому й присудок стоїть у формі множини.

Прикладом такої помилки також може бути й наступне речення: Ціла група думали про завтрашній важливий екзамен. Порушення виникло внаслідок незнання особливостей іменників, що означають сукупність (вони вживаються переважно лише в однині, або лише в множині); частина з них може вживатися і в однині, і в множині, тому в мовця виникла ілюзія, що слово група в цьому контексті повинне вимагати від присудка форми множини. Правильно було б сказати: Ціла група думала про завтрашній важливий екзамен. Аналогійно: Студентство нашого університету також допомагають нам; Цілий клас думали, що вчителька хімії захворіла і уроку не буде; правильно: Студентство нашого університету також допомагало нам / Студенти нашого університету також допомагали нам; Цілий клас думав, що вчителька хімії захворіла і уроку не буде.

Невмотивованим є неправильне узгодження підмета й присудка одразу за кількома показниками: уживання особових займенників та їх узгодження з іншими словами в реченні: Я з тобою піду в читальну залу; «Ми з тобою підете до лагеру», – сказала вчителька; Вчора я з тобою ходили на святковий концерт, присвячений Дню матері. Правильно: Ми з тобою підемо в читальну залу; «Ми з тобою підемо до табору», – сказала вчителька; Вчора ми з тобою ходили на концерт, присвячений Дню матері.

Специфічною в мовленні студентів є помилкове з погляду української літературної мови вживання присудка у формі множини при підметі-іменнику у формі однини з метою висловлення пошанного ставлення до об’єкта на зразок: Батько прийшли з роботи; Ганна Михайлівна пішли додому. Правильно: Батько прийшов з роботи; Ганна Михайлівна пішла додому. Ця помилка пояснюється перенесенням знань про пошанне вживання займенників ІІ особи. Саме займенник ви (Ви) репрезентує категорію пошанності. Так, займенник ви при ввічливому звертанні до однієї особи вимагає присудка у формі ІІ особи множини, хоча фактично дію виконує одна особа. Неправильно сказати: Вчора Ви обіцяв принести мені книжку; Ви не залишила свого номера телефону; Ви принесла документи? Правильно: Вчора Ви обіцяли принести мені книжку; Ви не залишили свого номера телефону; Ви принесли документи? Якщо присудок складений іменний, з іменною частиною-прикметником, то, залежно від обставин, за яких відбувається розмова, він може вживатися як у множині, так і в однині. Правильно: Ви щасливі і Ви щасливий. Висловлювання буде більш стриманим і ввічливим, якщо присудок стоятиме у множині. Коли ж при займеннику Ви (ви), вжитому як пошанна множна, є слова «який», «якийсь», «такий», «один», «весь» (вони завжди стоять в однині), то прикметник – іменна частина складеного присудка – ставиться лише в однині, наприклад: Ви така вродлива! а не Ви такі вродливі!

Поширеною синтаксичною помилкою в мовленні студентів є введення до речення діяча у формі іменника чи займенника в орудному відмінку. Наприклад: Верховною Радою прийнято постанову. Орудний відмінок діяча тут неможливий ані з логічних, ані з граматичних причин, оскільки ці конструкції передають поняття «хтось зробив», дієслівні форми на -но, -то незмінні, вони не мають закінчення, яке б указувало на особу-виконавця, тому речення з ними граматично безпідметові. У них узагалі не може бути діяча. Наведену вище помилкову конструкцію необхідно перебудувати в активну: Верховна рада прийняла постанову. Але якщо потрібно наголосити саме на події, не вказуючи, хто це зробив, то можна, вилучивши діяча, залишити присудок у формі на -но, -то, наприклад: Постанову прийнято.

Усе викладене вище стосується особи-діяча, коли додаток відповідає на питання ким? Неправильно: Дітьми знайдено м’яч у дворі; Їх запрошено другом; Студентами прослухано лекцію; У цьому році нами започатковано творчі звіти митців перед рівнянами. Правильно: Діти знайшли м’яч у дворі; Їх запросив друг; Студенти прослухали лекцію; У цьому році ми започаткували творчі звіти митців перед рівнянами. Помилкові конструкції цього типу можна виправити, замінивши додаток на неузгоджене означення: М’яч знайдено; Лекцію прослухано; Їх запрошено; Звіти започатковано.

Отже, безособову дієслівну форму на ‑но, ‑то можна вживати лише в реченнях, де не вказано на особу-діяча.

 

 

2.2.2 Дублювання членів речення

Найчастіше в молодіжному мовленні іменник-підмет дублюється займенником. Дублер розміщується одразу після іменника – Розвідники, вони постійно в небезпеці; Причому ця сума, вона не є вже такою великою або ж відділений від підмета-іменника дієприслівниковим зворотом або підрядним реченням: Вчителька, зайшовши у клас, вона привіталася з учнями; Той, що занепав духом, він уже не страждає; Батько, який вирізнявся впертістю і хоробрістю, він вибився із сил; Та з моїх подруг, що стояла попереду, вона могла розглянути картину краще, ніж я. Відредаговані варіанти: Розвідники постійно в небезпеці; Причому ця сума не є вже такою великою; Вчителька, зайшовши в клас, привіталась з учнями; Той, хто занепав духом, уже не страждає; Батько, який вирізнявся впертістю і хоробрістю, вибився із сил; Та з моїх подруг, що стояла попереду, могла розглянути картину краще, ніж я. Аналогійні помилки у наступних реченнях: Спортсмен довго не тренувався, і він не міг взяти участь у змаганнях; Учень довго не відвідував школу, і він не зміг написати контрольну роботу; Ангеліна була не така, як сучасна, але вона набула конкретного образу. Правильно: Спортсмен довго не тренувався і тому не зміг взяти участь у змаганнях; Учень довго не відвідував школу і тому не зміг написати контрольну роботу; Ангеліна не була сучасною, але набула конкретного образу.

Також невмотивоване дублювання членів речення наявне у таких реченнях: В аудиторії близько двадцяти семи чоловік студентів; Незчулася Мирослава, як підійшов до неї молодий юнак прекрасної вроди; Прийшла весна, і всі зраділи, і все прокинулось, і все було зеленим; Але натурфілософська лірика, до неї входять… правильно: В аудиторії близько двадцяти семи студентів; Незчулась Мирослава, як до неї підійшов прекрасний молодий юнак; З приходом весни все зраділо, прокинулось і зазеленіло; Але до натурфілософської лірики входять….

Невмотивоване дублювання членів речення спотворює розуміння змісту речень, спричиняє нерозуміння мовцями один одного і ускладнює спілкування між ними.

 

2.2.3. Невмотивований пропуск членів речення

На думку Сергєєва, ця деформація спричинена недостатньою увагою до саморедагування утворених речень: Наталка шанує, піклується й допомагає своїй матері; Плями від чорнила можна вивести, протримавши кілька хвилин в гарячому молоці; Стоять зелені дерева, на них весело співають пісні. Варто виправити речення таким чином: Наталка шанує свою матір, піклується про неї, допомагає; Плями від чорнила можна вивести, потримавши забруднений одяг кілька хвилин у гарячому молоці; Стоять зелені дерева, на них птахи весело співають пісні.

У реченні І ріки, і діброва, і небо, і ліс ожило від сну пропущене узагальнювальне слово при однорідних підметах. За його відсутності виникає неузгодженість між однорідними підметами і присудком, що створює труднощі у сприйманні. Правильно: І ріки, і діброва, і небо, і ліс – все ожило від сну.