Адміністративно-правова відповідальність у сфері діяльності трубопровідного транспорту

У правовій науці панує розуміння юридичної відповідальності як застосовування до осіб, якими скоєно правопорушення, примусових заходів у встановленому законодавчому порядку [98, с. 26] і склалася концепція, що встановлює зв’язок між юридичною відповідальністю та охоронними правовідносинами.

Поняття охоронних правовідносин, як зазначає Е. Онацький вперше вжив Н. Александров, визначаючи охоронні правовідносини між правопорушником та компетентним державним органом з метою застосування певних санкцій [70, с. 271]. Таке розуміння охоронного правовідношення вказує на тотожність понять «охоронні правовідносини» та «юридична відповідальність».

Низка авторів з цим не погоджуються. С. Алексєєв вважав, що охоронні відносини – категорія більш широка та містка, ніж зміст дефініції «юридична відповідальність». Разом з тим, він підкреслював, що правова відповідальність має місце та реалізовується саме у межах охоронних правовідносин [31, с. 190]. О. Лейст зазначав, що певна частина правових відносин, пов’язаних з правопорушенням, залишилася за межами юридичної відповідальності [65, с. 181].

Б. Базилєв вважав, що юридична відповідальність здійснюється та розширяється у межах правоохоронного відношення, виокремлюючи її в особливе специфічне охоронне правовідношення [32, с. 105].

Як вважається, юридична відповідальність не осягає всіх охоронних існуючих у позитивному праві засобів. Поряд з юридичною відповідальністю у різноманітних галузях права широко використовуються, звичайно, й інші правоохоронні інститути.

Найбільш вдало сутність категорії юридичної відповідальності, на нашу думку, розглянуто з позиції державного примусу – обов’язкової ознаки всіх охоронних засобів, а юридична відповідальність у свою чергу розглядається як одна із форм реалізації державного примусу. Д. Бахрах, досліджуючи проблеми адміністративно-правового примусу, зауважив: відповідальність – це певний варіант примусу, а заходи відповідальності –специфічний різновид примусових заходів [33, с. 256].

С. Алексєєв поділяє міри примусу на дві групи: юридичні санкції – державно-примусові заходи як відповідна реакція державних органів на встановлений факт протиправної поведінки до конкретної фізичної особи, а також державно-необхідні, профілактичні та превентивні заходи правового примусу. Але основну групу заходів державного примусу становлять юридичні санкції, що відрізняються від інших наявних заходів державного примусу тим, що вони є державно-владною реакцією на зафіксований факт правопорушення і спрямовують на попередження протиправної поведінки, а також на ліквідацію наслідків цих правопорушень, що, звичайно ж, пов’язані з цілеспрямованих впливом на правопорушника. Юридичні санкції, таким чином, виражають специфічну правову оцінку протиправної поведінки, протиправної ситуації [ 31, с. 308].

Тобто адміністративно-правова відповідальність є визначеним заходом державного примусу та інтерпретується як вид охоронних правовідносин, виражається у негативній державно-правовій оцінці за здійснене протиправне діяння.

Згідно за ст. 20 Закону України «Про трубопровідний транспорт» за порушення цього закону правову відповідальність несуть особи, вина яких виявляється у:

- порушенні визначних законодавцем вимог щодо охорони магістральних трубопроводів;

- навмисному розкраданні, руйнуванні та пошкодженні устаткування об’єктів трубопровідного транспорту, крадіжках обладнання та товару, транспортованого трубопровідним транспортом, у завданій екологічній шкоді різного ступеню;

- допусканні браку у процесі випуску конструкційних і будівельних матеріалів неналежної якості, комплектуючих частин обладнання для об’єктів трубопровідного транспорту;

- здійсненні перешкод у виконанні заходів (робіт) державними органами виконавчої влади, підприємствами, окрім того також і окремими громадянами, що пов’язані з попередженням стихійних лих, катастроф та аварій, а також ліквідацією їх наслідків,;

- порушенні правил безпеки (в тому числі й екологічної) підприємствами трубопровідного транспорту;

- неналежному виконанні чи невиконанні приписів та розпоряджень державних органів нагляду та контролю;

- порушенні в умовах надзвичайної ситуації погоджених планів взаємодії при здійсненні робіт.

Слід відзначити, що вітчизняним законодавством може також встановлюватись правова відповідальність за інші порушення законодавства, повязаного із функціонуванням трубопровідного транспорту.

Приведемо статистичні дані щодо скоєння адміністративних правопорушень, які було проаналізовано та узагальнено Е. Мамєдовим. Зокрема, як зазначає Е. Мамєдов, динаміка адміністративних правопорушень, зареєстрованих в організаціях та установах газової та нафтової промисловості України відзначається поступовим збільшенням з 2012 р. (289) до максимальних показників у 2013 р. (582) та тенденцією до зменшення у 2014 р. (237) з мінімальним значенням [66, с.4]. Також згідно з проведеним Е. Мамєдовим аналізом статистики вказаних правопорушень найбільш розповсюдженими є такі протиправні діяння як грубе порушення охоронних зон магістральних трубопроводів: у 2011 році зареєстровано 170 правопорушень, у 2012 – 139, у 2013 – 156, у 2014 – 183 [66, с.5].

Положення щодо правової охорони магістральних трубопроводів затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2002 року [85], в якій задекларовано правила охорони магістральних трубопроводів, якими встановлено умови здійснення охорони об’єктів магістральних трубопроводів від руйнувань та пошкоджень унаслідок охорони довкілля, несанкціонованого доступу, життєдіяльності людського населення на територіях, прилеглих до магістральних трубопроводів.

З метою забезпечення нормальних умов експлуатації та запобігання пошкодженm трубопроводів встановлюються спеціальні охоронні зони за визначеними розмірами, які зобов’язують користувачів до дотримання обов’язкового особливого режиму.

Землекористувачі, згідно із вітчизняним законодавством, не мають права перешкоджати здійснювати працівникам установ магістрального трубопровідного транспорту контроль та нагляд за технічним станом об’єктів магістрального трубопровідного транспорту, а також здійснювати аварійновідновні, ремонтні види робіт. При цьому, місцеві органи виконавчої влади, землекористувачі, окрім того, зобов’язані допомагати працівникам підприємств трубопровідного транспорту у виконанні означених видів робіт.

Необхідно відзначити, що правова охорона об’єктів трубопровідного транспорту здійснюється у відповідності до затвердженого керівником переліку об’єктів. Зокрема положенням чітко визначеними є структура та система спеціальних підрозділів охорони організацій і установ магістрального трубопровідного транспорту (далі – спеціальні підрозділи охорони), вид охорони, способи і методи її здійснювання, організація служби, права й обов’язки особового складу, інженерно-технічні засоби для охорони, та певні визначені норми матеріально-технічного забезпечення даних підрозділів. При цьому утримування спеціальних підрозділів охорони здійснюється за рахунок фінансових засобів підприємства трубопровідного транспорту. Вказані підрозділи також забезпечуються відповідними засобами зв’язку, транспортними засобами, спеціальними приладами візуального спостереження (також і нічного), пристроями для виявлення несанкціонованого доступу, спеціальними засобами активної оборони та індивідуального захисту тощо.

Як приклад, розглянемо та проаналізуємо у межах виконання завдань магістерського дослідження, ефективність застосування законодавчих норм в організації підприємствами НАК «Нафтогаз України». Так, слід відзначити, що на виконання вимог Законів України «Про трубопровідний транспорт» та «Про нафту і газ» було створено розгалужену систему охорони, з дотриманням принципів паритетної участі охоронних структур – як державних, так і недержавних.

Однак процес здійснення охорони об’єктів трубопровідного транспорту на зазначених підприємствах не позбавлених певних недоліків. Так організація комплексу робіт з протидії посяганням на активи підприємств: характеризується відсутність в деяких обласних управліннях МВС відповідної системи координації та взаємодії в роботі охоронних структур НАК «Нафтогаз України» з підрозділами міліції. Це стосується, зокрема, фактів виявлення, розкриття, розслідування розкрадання газоконденсату, нафти, незаконної переробки і збуту. Необхідним є удосконалення відомчого контролю за збереженням товарно-матеріальних цінностей, за додержанням технічних вимог експлуатації устаткування, модернізації в організації фізичної охорони газо-, нафто-, продуктопроводів.

Окрім цього, вивчення стану криміногенної ситуації у вітчизняному нафтогазовому комплексі дає підстави до висновків про існування відчутних збитків, котрих зазнають підприємства НАК «Нафтогаз України», дочірні її компанії, а також в цілому вся держава від протизаконних дій правопорушників, крадіжок, нанесення шкоди різного ступеню на об'єктах зазначених підприємств.

Виходячи з вищевикладеного, вбачається раціональним створення спільних робочих груп, метою діяльності яких є розробка та затвердження інструкцій та положень щодо порядку взаємодії та співпраці у здійсненні охорони підприємств трубопровідного транспорту.

Окрім цього, за слушною думкою С. Гусарова необхідне ефективне керівництво підрозділами ОВС. А одним із механізмів ефективного і якісного керівництва підрозділами ОВС є науково обґрунтована зміна управлінських кадрів [44, с. 127].

Як відомо, правовою підставою для здійснення адміністративної відповідальності є факт скоєння адміністративного правопорушення (проступку).

Необхідно відзначити, що проблема сутності та змісту адміністративної відповідальності не втратила наразі своєї актуальності, адже вона традиційно знаходиться в числі провідних, стрижневих проблем науки адміністративного права. Теоретична та практична значущість інституту адміністративної відповідальності була досить чітко позначена ще в другій половині XX століття відомими вченими-адміністративістами [31, с. 71], які вказували на недостатню вивченість цього правового інституту. Однак і сучасні численні дискусії про сутність та зміст адміністративної відповідальності не привели до єдиної позиції по цій найважливішій теоретичної проблеми.

На підставі аналізу низки існуючих формулювань категорії «адміністративна відповідальність» слід виділити декілька основних концепцій з проблеми змісту досліджуваної категорії.

Прихильники однієї з концепцій виділяють об'єктивний державно-правової момент в змісті адміністративної відповідальності, ґрунтуючись на положенні про те, що адміністративна відповідальність розкривається через застосування до порушників установлених адміністративних санкцій, є результатом застосування до зловмисників заходів державного примусу. Саме в рамках даного підходу виникла досить відома концепція «санкційної» адміністративної відповідальності [70, с. 271].

Видається, що вищеназвана інтерпретація адміністративної відповідальності вказує, насамперед, на обмеження і позбавлення, які настають для правопорушника внаслідок скоєння ним адміністративного правопорушення. Прихильники даної позиції не ототожнюють покарання (стягнення, санкцію) з відповідальністю, а інтерпретують адміністративну відповідальність як виконання адміністративного стягнення або санкції [33, с. 210].

З точки зору аналізу еволюції уявлень вчених-адміністративістів про інститут адміністративної відповідальності слід закцентувати увагу на певні суттєві правові аспекти.

Ю. Тихомиров стверджував, що в 2000 році домінуючим підставою санкцій за адміністративні правопорушення вважалося нанесення збитку у сфері державної безпеки, а першочерговим завданням, що стоїть перед вченими, – подолання колізій приватного та публічного права [105, с. 10].

У цьому зв'язку необхідно зазначити, що перед ученими-правознавцями на межі ХХ та ХХІ ст. постала проблема у виявленні та обґрунтуванні співвідношення позитивної адміністративної відповідальності [70, с. 271], що конкретизується у вимозі до майбутньої ініціативної, активної діяльності суб'єктів адміністративного права та ретроспективної адміністративної відповідальності, яка знаходить своє вираження у застосуванні уповноваженими органами, посадовими особами адміністративних стягнень до особи, яка скоїла правопорушення.

У цілому, незважаючи на різновекторність поглядів та думок з досліджуваної проблеми, більшість учених схилялися до єдиного погляду на понятійний апарат, який може бути конкретизований наступним чином.

Минуле десятиліття показало, що, незважаючи на суттєві прогалини, наявні у Кодексі України про адміністративні правопорушення, даний законодавчий акт досить адекватно відбивав економічні та соціальні зміни в житті Росії того часу, в ньому приділяється значна увага пріоритету прав і свобод людини і громадянина з урахуванням вимог Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, захисту конституційних прав громадян, а також питань екологічної, інформаційної та економічної безпеки.

Але, на наш погляд, норми права відстають від перманентно мінливої правової дійсності, що підтверджує й загальновідома думка.

З урахуванням вищевикладеного, а також обговорюваних у сучасний період правознавцями, теоретиками і практиками тенденцій реформування законодавства про адміністративну відповідальність нами були систематизовані актуальні напрями його вдосконалення, в числі яких слід особливо виділити розвиток інституту антикорупційних заходів; оптимізацію амплітуди штрафів пропорційно тяжкості правопорушення, нанесеному збитку, з урахуванням майнового становища правопорушника (загальна норма, рекомендується використання на розсуд суду, тобто враховувати дані обставини при призначенні покарання у вигляді штрафу), а також аргументовану реаліями інформатизації необхідність розробки алгоритму електронного оповіщення учасників судового процесу у справі про адміністративне правопорушення.

Виходячи з цілей підвищення ефективності законодавства про адміністративну відповідальність і необхідності його відповідності сучасним правовим реаліям, авторами розроблено ряд пропозицій, розрахованих на поступову інтеграцію у вигляді норм загальної частини в Кодекс України про адміністративні правопорушення [54, с. 436].

По-перше, доцільно вилучити із законодавства адміністративні правопорушення, ймовірність дії яких мізерно мала.

По-друге, необхідно ввести інститут громадського осуду адміністративного правопорушення, включаючи повідомлення про скоєне правопорушення за місцем роботи та навчання.

Організаційно-правовий аспект вдосконалення адміністративної відповідальності передбачає створення виправно-виховних закладів при поліції з функцією контролю за обов'язковими роботами.

Зауважимо, що вищеперелічені рекомендації є лише одним з напрямків наукової та практичної діяльності щодо вдосконалення адміністративного законодавства в цілому і розробки єдиної концепції його поступового, доцільного та адекватного правовим реаліям розвитку.

Статтею 138 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачено, що об’єктом правопорушення є режим охорони зон магістральних трубопроводів, невиконання чи неналежне виконання (порушення) якого може призвести до пошкодження трубопровідних магістралей, завдання шкоди різного характеру [62, с. 382]. Об’єктивна сторона адміністративного правопорушення виявляється у недотриманні чи неналежному дотриманні правил та вимог охорони магістральних трубопроводів.

Громадяни та посадові особи становлять суб’єкт адміністративного правопорушення. При цьому посадові особи притягаються до адміністративної відповідальності за видачу відповідних розпоряджень щодо проведення робіт, що призводять до порушення Правил охорони магістральних трубопроводів, або за невживання належних заходів щодо попередження такого виду робіт підлеглими співробітниками.

Суб’єктивна сторона може характеризуватись як умислом, так і необережністю. Відповідно до ст. 71 Кодексу України про адміністративні правопорушення введення в експлуатацію реконструйованих, а також нових підприємств, агрегатів, цехів, транспортних шляхів, магістральних трубопроводів, комунальних та інших об’єктів, не забезпечених обладнанням, що запобігає шкідливому впливу на відтворення та стан лісів законодавчо передбачає накладення штрафу на посадових осіб [5]. Об’єктом правопорушення є відносини з охорони та захисту лісових площ. Згідно зі статею 45 Лісового кодексу при розміщенні, проектуванні, будівництві та введені в дію нових технологічних процесів та обладнання, що шкідливо впливають на стан та відтворення лісів, передбачаються та здійснюються заходи з усунення негативного впилву шкідливих та небезпечних факторів, наприклад, підтоплення, викиди забруднюючих речовин, та інших негативних впливів на ліси [7]. При спорудженні та експлуатації об’єктів трубопровідного транспорта, при запровадженні новітніх технологічних процесів, що чинять вплив на екологічний стан лісів України, необхідно передбачати та зживати відповідні заходи забезпечення збереження лісів від згубного впливу хімічних та інших речовин на них, комунальних відходів, викидів.

Об’єктивна сторона правопорушення включає дії (бездіяльність), що порушують порядок введення в експлуатацію промислових, комунальних, транспортних та інших об’єктів та обладнання без обладнання, що попереджає шкідливий вплив на ліси.

Введення в експлуатацію об’єктів (обладнання) – це здійснювана у суворо визначеній юридичній формі процедура здачі збудованого (реконструйованого, модернізованого, переобладнаного тощо) об’єкта виконавцем та приймання його спеціального уповноваженими особами. Вказана процедура включає в себе перевірки документації, а також фактичний стан об’єкта, пробний запуск, введення в дію, початко функціонування, використання, застосування.

Відповідальність за вказаною статею може наступити, коли завершене будівництво та введено в експлуатацію об’єкти, що не обладнані захисним устаткуванням.

Відповідальність за вказаною статею не настає, якщо порушення будівельних норм та правил виявлено у процесі буівдництва або якщо будівництво ведеться з порушенням затвердженого проекту.

Суб’єктивна сторона характеризується умисною виною та необережністю.

Суб’єктом правопорушення можуть бути тільки посадові особи, що входять до складу приймальної комісії при прийманні об’єктів, що можуть негативну вплинути на стан та відновлення лісів. Вказана норма має екологічно попереджувальний характер. Слід зазначити, що на сьогодні захист навколишнього природного середовища є ключовим питанням порядку денного і важливим питанням на національному, європейському та світових ринках. Навколишнє середовище є також важливим питанням у процесі розширення ЄС, а саме у питанні транскордонного забруднення.

Правове регулювання охорони довкілляя під час транспортування та постачання нафти і природного газу не є окремим предметом правового регулювання в ЄС і здійснюється в контексті правового регулювання відносин у сфері охорони довкілля.

Провідні завдання політики ЄС у сфері охорони захисту природного середовища грунтуються на ст. 174 Договору про заснування Європейського Співтовариства [63]. Серез них – захист та збереження стану природного середовища, охорона захист людського здоров’я, розумне і раціональне використання енергоресурсів. До важливих принципів та настанов, на яких грунтуються заходи ЄС у галузі охорони природного середовища належать: принцип усталеного розвитку, превентивний принцип, принцип «платить той, хто забруднює», профілактичний принцип, принцип спільної відповідальності, принцип походження, захисний принцип тощо [76, с. 94].

Одним з основоположних принципів права ЄС у сфері навколишнього середовища є принцип «платить той, хто забруднює». Він був введений у вторинне законодавство у 70-х роках, а згодом був інтегрований у ст. 130 Договору про ЄС [50]. Метою превентивного заходу є встановлення заходів щодо попередження забруднення, а не боротьба з його наслідками. Вимоги щодо захисту навколишнього середовища повинні бути інтегровані у визначення і реалізацію політик та дій, що здійснюються Європейським Співтовариством з метою сприяння стійкому розвитку. Тобто здійснюючи заходи у сферах, віднесених до компетенції ЄС і визначених ст. 3 Договору про заснування Європейського Співтовариства, необхідно систематично запроваджувати вимоги щодо стану навколишнього середовища для того, щоб надати паринципу зобов’язуюче значення.

Положення щодо захисту навколишнього середовища інтегровані, зокрема, у Другу газову Директиву [45], якою визначається, що держави-члени запроваджують заходи для реалізації цілей соціальної та економічної єдності, захисту довкілля, яке може включати боротьбу із змінами клімату, та надійність газопостачання.

Також, Другою газовою Директивою імперативно встановлюється, що інфраструктура ринку природного газу повинна працювати таким чином, щоб шкідоивий вплив на навколишнє середовище був мінімальним.

Підтримання рівня екологічної безпеки являє собою одну з важливих цілей ЄС. Як один з напрямків підвищення рівня екологічної безпеки є відповідні вимоги до підприємства стосовно будівництва та поточної експлуатації майна, устаткування та обладнання, яке вони застосовують у господарській діяльності. Відповаідно до Другої газової Директиви оператори газотрнасопртної, газорозподільної систем повинні пiдтримувaти, експлутувати та розвивaти на засадах, вигiдних в економічному плані нaдiйнi, захищені тa ефективнi об’єкти транспортування з належним виконанням усіх вимог до зaхисту навколишньої екології. Директива не містить технічних вимог до об’єктів газотранспортної системи, проте із зазначеного положення можна зробити висновок, що піл час будівництва трубопроводів, їх реконструкції та ремонту, а також під час транспортування по них природного газу мають дотримуватися відповідні стандарти рівня екологічної безпеки.

Друга газова Директива не визначає заходи та способи, за допомогою яких має забезпечуватися принцип охорони навколишнього середовища у діяльності газових підприємств. Це залишається у компетенції держав-членів. Проте екологічна складова є невід’ємним базовим принципом функціонування природного газу. Будь-які інституційні, технічні та економічні зміни, які відбуваються на ринку природного газу, як-то: поява нових учасників ринку, будівництво нових трубопроводів, газосховищ, накладання зобов’язань щодо комунальних послуг, ‑ не повинні призводити до погіршення стану навколишнього середовища або навіть створювати такі ризики.

Правове регулювання охорони довкілля під час транспортування природного газу та нафти також здійснюється за допомогою міжнародно-правових інструментів, передусім норм Кіотського протоколу [60]. Основні його положення містять конкретні та суттєві кількісні зобов’язання держав-учасників протоколу зменшувати у 2008-2012 р.р. викиди шести парникових газів (діоксиду вуглецю, метану закису азоту, гідрофторвуглеців, перфторфвуглеців, гексафториду сірки), застосовуючи ринкові механізми торгівлі викидами, передбачені Кіотським протоколом в рамках проектів спільного впровадження. Положення Кіотського протоколу мають безпосередній вплив на регулювання викидів, що зійснюються під час транспортування природного газу. Як відомо, основним джерелеом викидів метану є видобуток та транспортування природного газу, при цьому на долю транспортування природного газу при його витоках припадає приблизно 75 % всіх викидів цього парникового газу. Реалізація положень Кіотського протоколу державвами-членами сприятиме застосуванню нових технологій скорочення емісії метану при будівництві, ремонті та експлуатації об’єктів газотранспортної мережі.

Таким чином, правове регулювання охорони довкілля під час транспортування та постачання природного газу та нафти є складовою правового регулювання у сфері охорони навколишнього середовища в ЄС і окремо як предмет правового регулювання не виділяється. Усі норми законодавства ЄС, що стосуються охорони довкілля під час транспортування та постачання нафти і газу, можна умовно згурпувати наступним чином: норми, спрямовані на регламентацію технічних вимог до транспортних засобів, якими здійснюється постачання нафти та нафтопродуктів, устаткування по зберіганню нафти і завантажувально-розвантажувальних операцій з нафтою і нафтопродуктами; норми, які передбачають обов’язковість дотримання вимог екологічної безпеки в нових ринкових умовах функціонування газової галузі.

В Україні правове регулювання охорони довкіля під час транспортування природного газу і нафти складається з загальних нормативно-правових актів у галузі охорони навколишнього середовища та нормативно-правових актів у нафтогазовій сфері.

До першої групи нормативно-правових актів можна віднести Водний кодекс [2], Кодекс України про надра [6], Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» [20], «Про екологічну експертизу» [9], «Про охорону атмосферного повітря» [19], «Про об’єкти підвищеної безпеки» [18] та підзаконні нормативно-правові акти, видані у розвиток та на виконання цих законів.

Основоположним законодавчим документом, яким врегульовуються відносини у сфері охорони оточуючого середовища, є Зaкoн Укрaїни «Прo охорону навколишнього природного середовища» [20], у якому проголошено провідні принципи здійснення охорони об’єктів оточуючого середовища, професійну компетенцію державних органів влaди у даній галузі, проблеми моніторингу, прогнозування, обліку, інформаційного забезпечення, здійснення екологічних експертиз, нормування й стандартизації у сфері оточуючого природного середовища, відповідного нагляду та контролю, екологічні заходи безпеки та ін. Відповідно до Зaкoну в Україні державній oхoрoнi та адміністративно-правовому врегулюванню використовування пiдлягaють: оточуюче природне середовище, природні ресурси, зокрема води, земля, атмосферне повітря, надра, ліс та інша рослинність, ландшафти, тваринний світ, а також інші об’єкти живої та неживої природи. Життя та здоров’я людей теж підлягають охороні держави від негативної дії на людський організм несприятливої екології.

Згідно з положеннями Закону під час транспортування нафти і газу установи та організації повинні додержуватися установлених правил транспортування, зберігання та застосування нафти, газу, нафтопродуктів, різних токсичних речовин та інших речовин для недопущення забруднення оточуючої природи шкідливими складниками вказаних речовин [20].

Водним кодексом України встановлено обов’язок власників трубопроводів, інших фізичних і юридичних oсiб здійснювати oхoрoну від засмічення та забруднення водойм через наявні втрати пального, мастила, різних нафтових, хімічних й інших забруднюючих речовин [2].

Відповідно до Закону України «Про охорону атмосферного повітря» суб’єкти підприємництва – фізичні особи, юридичні особи, які здійсняють викиди в атмосферне повітря шкідливих речовин, а також функціонування яких пов’язується з впливом біологічних та фізичних факторів на стан атмосферного повітря, зобов’язуються вживати заходів націлених на дотримання вимог, що передбачені нормативами та стандартами екологічної безпеки в охороні атмосферного повітря, скорочення обсягів викидів шкідливих речовин і послаблення негативних впливів фізичних факторів; забезпечення продуктивної діяльності і постійне підтримання устаткування, споруд у належному стані, а також приладів для очищення викидів і зменшенні впливів біологічних та фізичних факторів на стан акмовферного повітря.

Питання охорони довкілля під час транспортування природного газу та нафти регулюються також Законами України «Про нафту і газ» [17], «Про трубопровідний транспорт» [28], «Про об’єкти підвищеної небезпеки» [18], Правилами охорони магістральних трубопроводів [85] та іншими.

Згідно з Законом України «Про нафту і газ» [17] контроль за забезпеченням функціонування об’єктів трубопровідного транспорту з дотриманням вимог екологічної безпеки – один із провідних принципів державної політики у даній сфері. Суб’єкти господарської діяльності державної та приватної форми власності, котрі користуються надрами нафти й газу, здійснюють видобуток, транспортування, зберігання, переробку та реалізацію газу, нафти і продуктів переробки, мають належним чином дотримуватись вимог чинного законодавства про охорону навколишньої природи, нести повну відповідальність за неналежне виконання приписів законодавства у цій сфері, здійснювати організаційні, технічні заходи, націлені та скорочення небезпечного впливу на довкілля. З метою реалізації екологічної безпеки населення, проживаючого у районах розташування об’єктів трубопровідного транспорту, встановлюються спеціальні санітарно-захисні та охоронні зони, порядок використання та розміри яких визначено законодавством.

Основи діяльності, пов’язаної з об’єктами підвищеної небезпеки, і спрямований на захист життя і здоров’я людей та довкілля від шкідливого впливу аварій на цих об’єктах шляхом запобігання їх виникненню, обмеження (локалізації) розвитку і ліквідації наслідків визначені Законом України «Про об’єкти підвищеної небезпеки» [18]. Згідно з вказаним Законом об’єктом підвищеної небезпеки прийнято вважати об’єкт, на якому виготовляються, використовуються, зберігаються переробляються, транспортуються одна чи декілька небезпечних речовин у кількості, що є такою ж чи перевищує встановлені нормативно порогові маси, а також і інші об’єкти як такі, що є реальною загрозою виникнення надзвичайної ситуації природного та техногенного характеру відповідно до закону. Пoтенцiйнo небезпечний oб’єктом слід вважати oб’єкт, нa якoму викoристoвувaтися чи можуть виготовлятись, здійснюватись переробка, зберігання, трансформування небезпечних речовин, біологічних препаратів, інших об’єктів, що несуть в собі приховану загрозу виникнення аварійної обстановки.

Відповідно до Закону суб’єкт господарювання ідентифікує об’єкти підвищеної небезпеки відповідно до кількості порогової маси небезпечних речовин згідно з Порядком ідентифікації та декларування об’єктів підвищеної небезпеки [87], Методики ідентифікації потенційно небезпечних об’єктів [79], та декларує їх безпеку відповідно до Порядку декларування безпеки об’єктів підвищеної небезпеки. Декларація безпеки складається на основі дослідження суб’єктом господарської діяльності ступеня небезпеки та оцінки рівня ризику виникнення аварій, що пов’язані з експлуатацією цих об’єктів підвищеної небезпеки. Суб’єкт господарської діяльності, у власності або користуванні якого є об’єкти підвищеної небезпеки, зобов’язаний надати будь-якій фізичній або юридичній особі на її аргументований запит можливість ознайомитися із змістом декларації безпеки, а також з будь-якою іншою інформацією, яка стосується цих об’єктів.

З метою забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров’ю та майну третіх осіб, у тому числі довкіллю (природним ресурсам, територіям та об’єктам природно-заповідного фонду), внаслідок пожеж та/або аварій на об’єктах підвищеної небезпеки запроваджено обов’язкове страхування цивільної відповідальності суб’єктів господарювання за шкоду, яка може бути заподіяна пожежами та аваріями на об’єктах підвищеної небезпеки, включаючи пожежовибухонебезпечні об’єкти та об’єкти, господарська діяльність на яких може призвести до аварій екологічного і санітарно-епідеміологічного характеру [82]. Порядок та правила проведення обов’язкового страхування, форми типового договору, розміри страхових сум та максимальні розміри страхових тарифів встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Обов’язки підприємств, які експлуатують магістральний трубопровідний транспорт, щодо охорони навколишнього середовища під час транспортування нафти і природного газу, регулюються також Законом України «Про трубопровідний транспорт» [28]. За Законом підприємства трубопровідного транспорту повинні здійснювати моніторинг поставок трубопроводами токсичних хімічних продуктів, зріджених вуглеводневих газів та широкої фракції легких вуглеводнів. Зазначені підприємства також мають забезпечити дотримання діючих норм і правил безпеки та технічної експлуатації трубопроводів, правил пожежної безпеки та охорони довкілля.

Суспільні відносини у сфері екологічної експертизи врегульовуються Законом України «Про екологічну експертизу» [9]. Метою такої експертизи є запобігання негативному впливу людської діяльності на стан навколишнього природного середовища та людське здоров’я тощо. Згідно із Законом України «Про трубопровідний транспорт» державою в особі уповноважених органів виконується збір, збереження, обробка та аналіз необхідної інформації про стан перевезення трубопроводами токсичних, небезпечних та потенційно небезпечних речовин. Такий моніторинг забезпечується у відповідності до Положення про державну систему моніторингу навколишнього середовища [80]. Моніторинг атмосферного повітря проводиться Міністерством охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України. Цим державним органом затверджена Методика визначення розмірів шкоди, зумовленої забрудненням і засміченням земельних ресурсів через порушення природоохоронного законодавства [78], якою встановлено порядок розрахування розмірів відшкодування завданої державі шкоди громадянами, юридичними особами через забруднення земель хімічними речовинами, засмічення відходами різного походження. Обладнання та лінійні частини магістральних газопроводів, нафтопроводів, нафтопродуктопроводів, трубопроводів небезпечних хімічних речовин та технологічне обладнання, яке використовується під час їх експлуатації; обладнання та лінійні частини газопроводів систем газопостачання природним і зрідженим газом, споруди на них та газокористувальне обладнання, відносяться до Переліку об’єктів, машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки [81].

Держава та інші суб’єкти неодмінно змушені зберігати певний баланс інтересів щодо розвитку галузі, з одного боку, і охорони довкілля, ‑ з іншого. Законодавство України з проблем охорони та збереження природного навколишнього середовища має здебільшого непослідовний характер, у результаті цього проблеми охорони навколишнього середовища врегульовуються низкою законодавчих актів, що непов’язані між собою. Також слід відзначити, що послідовність реалізації завдань, що виокремленні в цих нормативно-правових актах, безпосередньо впливає на ефективність та раціональність здійснення державної політики України у галузі охорони та збереження навколишнього природного середовища в умовах функціонування магістральних трубопроводів.

Доцільним видається при формулюванні основ діяльності ринку природного газу встановити законодавчо принцип екологічної безпеки як один з провідних державної політики в даній сфері функціонування. При цьому жодна з інституційних, технічних змін, що впроваджуються в сучасних ринкових умовах діяльності газової галузі не повинні чинити погіршення стану природного навколишнього середовища. Підприємства, що експлуатують об’єкти газотранспортної системи, невпинно повинні дотримуватись вимог та настанов чинного законодавства у галузі екологізації природного довкілля та прагнути до мінімізації шкідливих впливу власної діяльності на навколишнє середовище.

Відповідно до ст. 98 Кодексу України про адміністративні правопорушення марнотратна витрата енергоресурсів, що кваліфікується як систематичне, без виробничої потреби, використання