Адміністративно-правове регулювання діяльності підприємств трубопровідного транспорту

За загальним правилом правове регулювання суспільних відносин покликано або визнавати їх офіційно та підтримувати у стійкому стані, або сприяти зміні та перетворенню. У повному обсязі вказана мета реалізується у адміністративно-правовому регулюванні. Регулювання у широкому сенсі включає систему засобів правового впливу. Це устрій держави та його соціально-економічна політика, правові акти, правова ідеологія, наукові концепції. Але найбільш концентрованим вираженням адміністративно-правового впливу є законодавчі акти. Тобто нормативно-правові акти є джерелом правового врегулювання. Однак у зв’язку з сучасними умовами господарювання, виходячи з результатів останніх наукових досліджень, предметом розгляду яких є джерела правового регулювання, у тому числі й у галузі господарської діяльності [69], на рівні з законодавчими актами суттєвого значення набуває судова практика, договори, міжнародно-правові угоди, торгові та інші звичаї щодо здійснення господарської діяльності. Це стосується й суспільних відносини у сфері трубопровідного транспорту.

Нормативно-правові акти згідно зі ст. 7 Господарського кодексу України – це основні джерела правового врегулювання в галузі трубопровідного транспорту [3]. Таким чином, як і всі інші суспільні відносини, що виникають у сфері транспортної діяльності, відносини у сфері трубопровідного транспорту урегульовуються законодавчими актами різної юридичної сили і галузевої приналежності, тому з метою детального визначення специфічних особливостей правового врегулювання у даній галузі доцільно проаналізувати нормативно-правові акти за їх юридичною силою.

Найвищим нормативно-правовим актом, який визначає загальний напрямок розвитку законодавства України, є Конституція України. Разом з тим слід визнати, що, незважаючи на віднесення Основного Закону питання про «регулювання», а отже, і про встановлення прав та свобод людини та громадянина до виключного відання держави, статути суб’єктів держави можуть включати дослівно запозичені з Конституції або видозмінені права, свободи та обов'язки, додаткові права, свободи та обов'язки для розвитку вже закріплених Конституцією України. Адже Конституція України не містить прямої заборони на регулювання прав, свобод і обов'язків суб'єктами держави. Тим більше, що забезпечення правового захисту прав і свобод неможливе без правового регулювання. Необхідно враховувати і деякі інші обставини. По-перше, проголошувані в нормативно-правових актах і видозмінені або додаткові права, свободи та обов'язки не повинні суперечити принципам правового статусу людини і громадянина, правам, свободам і обов'язкам, встановленим Конституцією. По-друге, додаткові права і свободи, закріплені в силу наявності особливостей природно-кліматичного, соціального, національно-етнічного або техногенного характеру, повинні бути підкріплені у своїй реалізації власними або спільними з організаційними та фінансово-економічними ресурсами.

Щодо правового регулювання відносин у галузі трубопровідного транспорту Конституція України перш за все встановлює загальноправові принципи законності, гуманізму та моральності у регулюванні суспільних відносин у сфері функціонування трубопровідного транспорту. Важливе значення має ст. 13 Конституції України, згідно з якою власність не може нести в собі загрозу, бути шкідливою при використанні як для окремої людини, так і суспільства, держава покликана забезпечувати захист прав усіх суб’єктів господарювання та права власності, соціальну спрямованість економіки. Слід також звернути увагу на ст. 96 та ст. 106 Основного Закону нашої держави, якими визначаються повноваження держави у сфері прийняття законодавчих актів [1]. Таким чином, норми Конституції України встановлюють головні передумови та принципи врегулювання суспільних відносин у сфері функціонування трубопровідного транспорту.

Необхідно відзначити, що стандарти в області прав людини, прямо не пов'язані з проблем навколишнього середовища, можуть містити в собі відповідні передумови для їх розширювального юридичного тлумачення. Право на життя, наприклад, слід вважати порушеним, коли державі не вдається закріпити або обмежити внесення високотоксичних речовин в джерела питної води. Якщо відповідні органи визнають такі зв'язки, тоді екологічний критерій може бути включений в число правових норм, що забезпечують права на життя.

Так, цивільні (особисті) права визначають захищеність людини, її здоров'я та майна від будь якого незаконного втручання (наприклад, від шкідливого впливу навколишнього середовища). Політичні права громадян висловлюють можливості індивіда на участь у здійсненні державної влади (за допомогою проведення референдуму з питань охорони навколишнього середовища, участі в процесі підготовки та прийняття екологічно значимих рішень та ін.), Встановлення контролю за владою (шляхом судового оскарження рішень і дій державних органів та посадових осіб, а також їх бездіяльності, що порушують екологічні права громадян). Культурні права дозволяють забезпечувати зростання рівня екологічної культури людини. Здійснення соціальних і економічних прав дозволяють забезпечити людині гідний, з урахуванням екологічних факторів, життєвий рівень: право на працю в екологічно безпечних умовах; захист здоров'я від шкідливого впливу забрудненого навколишнього середовища. Це право людини і громадянина включає право на: сприятливе навколишнє середовище; достовірну інформацію про її стан; відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю або майну екологічним правопорушенням. Сучасному міжнародному праву відомі ще такі види екологічних прав людини, як право людини і громадянина: на участь широкої громадськості у прийнятті рішень з питань, що стосуються навколишнього середовища; на доступ до правосуддя з питань стану навколишнього природного середовища.

При цьому право людини і громадянина на сприятливе навколишнє середовище є основним, а інші зазначені екологічні права людини й громадянина випливають з нього, спрямовані на встановлення механізму його реалізації та забезпечують це стрижневе право всіх екологічних правових норм.

За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я стан здоров'я людини до 80% визначається умовами середовища її перебування. Таким чином, можна зробити висновок, що поряд з іншими соціальними інститутами право на сприятливе навколишнє середовище визначає показники якості життя. Більше того, успішна реалізація цього права створює необхідні умови для здійснення всіх інших прав, свобод та інтересів людини. Екологічна складова в більшій чи меншій мірі проявляється в кожному з видів прав.

У контексті розгляду основного джерела права у врегулювання суспільних відносин в галузі діяльності трубопровідного транспорту важливо, на нашу думку, звернути ось на чому увагу. Розгляд причин наявної аварійності ділянок трубопровідної системи вимагає, в першу чергу, проведення спеціального аналізу, який сприятиме зменшенню обсягів шкідливих викидів у навколишнє природне середовище і втрат транспортованої речовини. Таким чином, політика держави зі зниження екологічних ризиків у сфері функціонування трубопроводів має чітко виконуватись відповідно з пріоритетним напрямком розвитку нашої країни, позначеним в Конституції України, згідно з якою людина і її життя є найвищою цінністю. Цікаво, що необхідність проведення аналізу надійності трубопровідних систем найбільш чітко проявилася у вісімдесятих роках минулого століття, а аналізу безпеки – з дев'яностих років. Потенційна небезпека для населення, персоналу, промислових і цивільних споруд, флори і фауни, що знаходяться в зоні трубопроводу, визначається руйнуваннями конструктивних елементів трубопроводу і витоками енергоносіїв, що транспортуються. У результаті цього відбуваються наступні процеси: викиди продукту, його миттєве або поступове випаровування; дисперсія газу з нейтральною або позитивною плавучістю; дисперсія важкого газу; пожежі (струменеве і кульове полум'я, спалахи пожежі); вибухи (парові хмари у вільному просторі, обмежені, фізичні, пилові, конденсовані фази); детонації; розліт осколків; повітряні та сейсмічні хвилі.

Наступний рівень складають кодифіковані нормативно-правові акти, такі як Кодекс України про адміністративні правопорушення [5], Земельний кодекс України [4], Кодекс України про надра [6], Господарський кодекс України [3], Цивільний кодекс України [8].

Так, Господарський кодекс України закріплює загальні правила господарювання (ст.ст. 5, 6), державного регулювання у сфері трубопровідного транспорту (Глави 2, 3), правовий статус підприємств трубопровідного транспорту (Розділ 2), правовий режим майна підприємств трубопровідного транспорту (Розділ 3), характер зобов’язальних відносин (Розділ 4) [3].

Цивільним кодексом України визначено правовий режим угод з постачання енергетичними ресурсами через приєднану мережу (ст. 714 «Договір постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу») [8].

Необхідно відзначити, що ні Цивільним кодексом України, ані Господарським кодексом України не визначаються договори та угоди, що врегульовують суспільні відносини з доставки газу, нафти й інших енергоречовин трубопроводами в якості окремих видів правочинів. Тим часом, у наукових джерелах неодноразово наголошувалось на самостійному характері цих непоіменованих договорів, на риси, що відрізняють їх від договору перевезення, енергопостачання, поставки тощо [71, с. 11].

Земельні відносини, пов’язані зі створенням, функціонуванням та ліквідацією систем трубопровідного транспорту, урегульовано Земельним кодексом України. Відповідно до ст. 73 Земельного кодексу України до земель трубопровідного транспорту належать земельні ділянки, надані під наземні і надземні трубопроводи та їх споруди, а також під наземні споруди підземних трубопроводів. Уздовж наземних, надземних і підземних трубопроводів встановлюються охоронні зони [4].

Слід зазначити, що земельні та інші відносини, пов’язані з природокористуванням та охороною навколишнього середовища регулюються законодавством про трубопровідний транспорт у той частині, у якій це не суперечить земельному, природоохоронному законодавству.

Серед нормативно-правових актів вищої юридичної сили важливе місце займають закони. Універсальним правовим регулятором у сфері транспортних відносин, у тому числі і галузі трубопровідного транспорту, є Закон України «Про транспорт». Закон визначає правові, економічні, організаційні та соціальні основи діяльності транспорту. Тобто положення Закону поширюються на відносини, що виникають при здійсненні будь-якої транспортної діяльності.

Відповідно до ст. 21 Закону України «Про транспорт» трубопровідний транспорт входить до єдиної транспортної системи України. Закон є основою для формування системи законодавства України у галузі транспортної діяльності [27]. Але не всі положення Закону можуть бути реалізовані у галузі трубопровідного транспорту. Визначені ст. 12 Закону права та обов’язки підприємств транспорту мають відношення до всіх видів транспорту, у тому числі і трубопровідного, але з певними застереженнями. Так, право підприємств транспорту призначати регулярні та додаткові рейси і маршрути перевезень фактично не може бути реалізовано у галузі трубопровідного транспорту, оскільки маршрути магістральних трубопроводів мають завданий характер, територіально обмежений у просторі.

Не може бути застосована щодо підприємств трубопровідного транспорту ст. 39 «Взаємодія підприємств різних видів транспорту» Закону України «Про транспорт», оскільки у статті вказано, що відносини підприємств різних видів транспорту під час перевезень пасажирів та вантажів визначаються кодексами (статутами) окремих видів транспорту, а також укладеними на їх основі договорами (вузловими угодами). Трубопроводи є самостійною системою закритих магістральних та приєднаних промислових мереж, тому їх взаємодія з іншими видами транспорту є технічно неможливою. Окрім цього, система законодавства про трубопроводи не включає кодекси (статути).

З іншого боку, більшість положень Закону України «Про транспорт» мають важливе значення щодо правового забезпечення відносин у галузі трубопровідного транспорту. Ст.ст. 3, 4 Закону встановлюють засади державного регулювання та управління у галузі трубопровідного транспорту. Окрім цього, у Законі закріплено положення щодо організації та забезпечення транспортної діяльності, відповідальності підприємств транспорту. Незважаючи на те, що ці положення мають значення для створення та фукнціонування всієї інфраструктури транспортної галузі, вони опосередковано впливають і на відносини у галузі трубопровідного транспорту.

Необхідним правовим регулятором, що визначає визначає правові, економічні та організаційні засади діяльності трубопровідного транспорту, є Закон України «Про трубопровідний транспорт» [28]. Метою законодавства про трубопровідний транспорт є регулювання відносин на всіх етапах створення та функціонування (проектування, будівництво, експлуатація, капітальний ремонт, реконструкція тощо) трубопровідного транспорту, встановлення гарантій безпеки життя та здоров’я населення, забезпечення охорони навколишнього природного середовища і національного багатства України від можливого негативного впливу під час експлуатації об’єктів цього виду транспорту.

Дія Закону України «Про трубопровідний транспорт» поширюється на відносини в галузі трубопровідного транспорту, призначеного для транспортування вуглеводнів, хімічних продуктів, води та інших продуктів і речовин з місць їх знаходження, видобутку (промислів), виготовлення або зберігання до місць їх переробки чи споживання, перевантаження та подальшого транспортування.

Закон складається з 21 статті. У Законі визначено систему трубопровідного транспорту України: магістральний трубопровідний транспорт, промисловий трубопровідний транспорт. Закон встановлює коло суб’єктів правового регулювання відносин у галузі трубопровідного транспорту, основні принципи державної політики у галузі трубопроводів, систему органів державного управління трубопроводами, засади господарської діяльності підприємств, установ та організацій трубопровідного транспорту тощо. Закон України «Про трубопровідний транспорт» є спеціальним нормативно-правовим актом у цій сфері. Але виконуючи своє головне призначення – організація та забезпечення діяльності трубопровідного транспорту, Закон не може впорядкувати всі відносини у галузі трубопроводів. Тому низка законів опосередковано регулює вказані відносини.

Так, складовими законодавства про трубопровідний транспорт є нормативно-правові акти щодо захисту економічної конкуренції. Відповідно до ст. 5 Закону України «Про природні монополії» транспортування нафти і нафтопродуктів, природного і нафтового газу та його розподіл, інших речовин трубопроводами є сферою діяльності природних монополій [22]. Тому особливості правового регулювання трубопровідного транспорут також визначаються: Законом України «Про природні монополії», «Про захист економічної конкуренції» [12], «Про захист від недобросовісної конкуренції» [11].

Відповідно до ст. 13 Закону України «Про трубопровідний транспорт» діяльність, пов’язана з проектуванням, будівництвом, ремонтом та експлуатацією об’єктів трубопровідного транспорту, здійснюється на підставі ліцензії і підлягає обов’язковій сертифікації, тому до законодавства про трубопровідний транспорт слід віднести Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [14], Декрет Кабінету Міністрів України «Про стандартизацію і сертифікацію» [91].

Оскільки евакуація добутих нафти та газу у більшості визначається ефективністю їх освоєння, законодавство у галузі користування надрами також встановлює низку норм щодо магістрального транспортування нафти та газу. Тобто Закон України «Про нафту і газ» також є частиною законодавства про трубопровідний транспорт. Норми Закону регулюють відносини між підприємствами магістрального трубопровідного транспорту, перевалювальними комплексами нафти, газу та продуктів їх переробки і відправниками. Магістральні трубопроводи входять до Єдиної газотранспортної системи України [17].

Відносини у галузі трубопровідного транспорту регулюють також Закон України «Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу» [13], «Про функціонування єдиної транспортної системи України в особливий період» [29] тощо. На відносини з доставки продукції трубопровідним транспортом, ускладненої іноземним елементом, поширюються положення Закону України «Про міжнародне приватне право» [15].

Наступний рівень складають підзаконні нормативно-правові акти, які визначають механізм реалізації положень законів. Перш за все це постанови Кабінету Міністрів України: Правила охорони магістральних трубопроводів, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2002 р. № 1747 [85], Порядок митного контролю та митного оформлення природного газу, нафти, нафтопродуктів, етилену і аміаку, що переміщуються через митний кордон України трубопровідним транспортом, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17 грудня 2003 р. № 1958 [83] тощо. Постанови Кабінету Міністрів України визначають у своїй більшості питання удосконалення державного управління трубопровідним транспортом, фінансової, кредитної, цінової та тарифної політики.

Слід зазначити, що на відміну від інших видів транспорту щодо магістрального трубопровідного транспорту не розроблено статуту. Як вважається, є доцільною розродка та прийняття статуту трубопровідного транспорта. За основу можна взяти існуючи статуту у галузі залізничного, автомобільного транспорту тощо, оскільки для всіх видів транспорту існують певні загальні риси щодо планування перевозок, обов’язків трансопртних організацій, необхідності забезпечення повного збереження вантажів, правовий режим земель, відведених транспорту тощо. Але при розробці статуту трубопровідного транспорту слід враховувати його специфіку та не допускати механічного перенесення статутних правил інших видів транспорту.

До категорії законодавчих актів – джерел регулювання відносин у даній сфері – можна віднести відповідні інструкції, постанови, розпорядження інших державних органів влади. Зокрема, таким органом є Національна комісія регулювання електроенергетики, що серед своїх функцій має завдання врегулювання функціонування суб’єктів природних монополій у залузях транспортування нафтового та природного газу трубопроводами, його розподілу, перевезення нафти і нафтопродуктів. Наприклад, постановою Національної комісії, що врегульовує на державному рівні енергетичну діяльність (далі – НКРЕ) від 13 січня 2010 р. затверджено Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з транспортування нафтового та природного та газу трубопроводами [77], а постановою від 30 вересня 2005 р. № 858 ‑ Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з перевезення нафтопродуктів магістральними трубопроводами [14].

Серед підзаконних нормативно-правових актів інших органів державної влади можна назвати: наказ Міністерства промислової політкики України від 3 січня 2003 р. № 2 Про тариф за транзит аміаку через територію України трубопровідним транспортом [92], наказ Державної податкової адміністрації України від 25 червня 2003 р. № 311 Про затвердження форм розрахунків рентної плати за транспортування нафти магістральними нафтопроводами та транзитне транспортування трубопроводами аміаку, природного газу територією України [86] тощо.

Сліднаголосити, що наразі продовжують діяти законодавчі акти, видані відомствами та міністерствами ще радянської доби.зокрема, це стосується питань проектування, технології та техніки робіт з будівництва та експлуатації вітчизняних трубопроводів. Левова частка з цих нормативно-правових актів вимагають переоформлення та вдосконалення.

Судова практика також певною мірою відноситься до джерел законодавчого врегулювання суспільних відносин у сфері діяльності трубопровідного транспорту. Зокрема, суди України здійснюють аналіз та узагальнення судової практики та надають спеціальні рекомендації до застосовування законодавства при розв’язанні конфліктних ситуацій та ситуацій, що неурегульовуються чинними законодавчими актами.

Відповідні міжнародно-правові акти в галузі трубопровідного транспорту становлять вагому частиною джерел у правовому регулюванні в цій сфері. Ці законодавці акти здебільшого врегульовують ускладнену іноземним елементом доставку нафти, газу, інших речовин та газів магістральними трубопроводами. Слід відзначити, що згідно зі ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні угоди України є частиною національного законодавства, проте лише у випадку їх ратифікації Верховною Радою України [16]. При цьому, ратифіковані міжнародно-правові угоди за загальним правилом володіють пріоритетом щодо національних нормативно-правових актів України.

У галузі доставки речовин та газів магістральними трубопроводами поширені як двосторонні, так і багатосторонні угоди. Двосторонні угоди, як правило, укладаються у тих випадках, коли об’єктом регулювання є безпосередньо відносини щодо доставки нафти, газу, інших речовин. У багатосторонніх угодах вирішується низка питань щодо організації певної галузі, управління технологічно єдиними системами магістральних трубопроводів, транзиту через територію сторін, що домовляються, загальні умови постачання та транспортування речовин трубопроводами, відповідальність сторін тощо.

У сфері міждержавних відносин трубопровідного транспорту виділяють три головні організаційно-правові проблеми:

- регулювання експортних та імпортних потоків, тобто перекачка з однієї країни в іншу;

- регулюванн транзитних потоків, тобто перекачка з однієї країни в іншу через територію третьої країни (території третіх країн);

- гармонізація вітчизняного законодавства у галузі магістрального трубопровідного транспорту з законодавством суміжних держав та нормами міжнародного права [73 c. 38].

У 1947 р. Генеральна Угода про тарифи та торгівлю (ГАТТ) ввела норму про застосування до транзиту нафти та газу магістральними трубопроводами режиму найбільшого сприяння, звільнення перекачуваної продукції від митних зборів.

Важливе значення у структурі міжнародних нормативних документів займають договори, укладені під впливом регіональних економічних організацій. Так, на базі європейської Енергетичної хартії, що призначена розробляти рішення для нівелювання конфліктів у енергетичній галузі, виник Договір про Енергетичну хартію, підписаний 50 державами (всіма західноєвпропейськими державами, державами Східної Європи та Балтії, Японією, Австралією, Європейським Союзом як організацією), у тому числі Україною. Договір про Енергетичну хартію набув чинності 16 квітня 1998 р.. На відміну від Хартії, яка є декларацією, договір має юридичну силу [67, с. 99].

Положення Договору мають важливе значення для України як транзитної країни транспортування газу, нафти, аміаку. У Договорі охоплено такі важливі питання, як охорона іноземних інвестицій, свобода торгівлі, обов’язковість розгляду спорів у арбітражному суді, а також правила безперешкодного та гарантованого транзиту. Міжнародно-правові положення договору про Енергетичну хартію оцінюються міністрами енергетики країн ЄС як один з найважливіших елементів майбутнього співробітництва [67, с. 65].

У Договорі встановлено важливі аспекти взаємовідносин між учасниками у галузі енергетики: умови доступу до природних ресурсів, режим торгівлі, транспортування енергоносіїв, передачу технологій, доступ до ринку капіталів, заохочення та захисту інвестицій, охорони навколишнього середовища, розгляду спорів та арбітражу.

Таким чином, встановлено «правила гри» на території всієї Європи та частково за її межами. Підписання Договору свідчить про глобальний характер енергетичних інтересів, про необхідність міжнародного співробітництва у вирішенні проблеми енергозабезпечення.

Особливий інтерес має Рамкова угода про інституціональні засади створення міждержавних систем транспортування нафти та газу, підписана у Києві 30 грудня 1999 р. Сторонами Угоди є Республіка Вірменія, Республіка Азербайджан, Республіка Білорусь, Республіка Болгарія, Грузія, Республіка Казахстан, Киргизька Республіка, Республіка Молдова, Румунія, Республіка Таджикистан, Республіка Туркменія, Україна, Республіка Узбекистан, Республіка Албанія, Республіка Хорватія. У міжнародній практиці – це одна з рідких Угод у галузі нафти та газу, розрахована на таку велику кількість учасників. На відміну від більшості угод у цій галузі вона не має регіонального характеру. Об’єктом Угоди є відносини учасників зі створення міждержавних систем доставки нафти та газу. Угода є правовою базою для реалізації різноманітних форм співробітництва у цій галузі. Особливістю угоди є те, що з її підписанням знаходять стійку правову форму та одержують подальший розвиток раніше виниклі проекти. Об’єкт Угоди характеризується складністю змісту та наявністю двох складових, які не гублять свою самостійність:

- відносини зі створення однієї або кількох міждержавних систем доставки нафти та газу магістральними трубопроводами;

- відносини з експлуатації та технічного обслуговування міждержавних систем доставки нафти та газу магістральними трубопроводами [35, с. 37-38].

Необхідним елементом правового регулювання доставки газів та речовин магістральним трубопровідним транспортом є угоди, укладені Україною з країнами СНД у межах науково-технічного та економічного співробітництва. Це можуть бути багатосторонні та двосторонні угоди, що визначають засади взаємодії держав-учасниць СНД, гармонізації законодавства, безпосередньо закріплюють порядок транспортування речовин та газів магістральними трубопроводами, порядок будівництва та експлуатації трубопроводів.

Засади співробітництва країн СНД щодо створення єдиного економічного простору на базі ринкових відносин, спільної реалізації економічних проектів, у тому числі і у галузі магістральних трубопроводів, встановлено Договором про створення Економічного союзу від 24 вересня 1993 р. Договором закріплено положення про вільне переміщення товарів, послуг, капіталів та робочої сили, гармонізації митного законодавства, механізму тарифного та нетарифного регулювання [51, c. 19.]. Положення Договору розвинено Угодою щодо створення зони вільної торгівлі від 15 квітня 1994 р., ратифікованою Україною 6 жовтня 1999 р. [89]. Угода встановлює принцип свободи транзиту та надання перевізникам національного режиму. Процедуру здійснення транзиту закріплено в Угоді про порядок транзиту через території держав-учасниць СНД від 4 червня 1993 р., ратифікованій Україною з застереженнями 22 лютого 2001 р..

Важливе значення для прискорення інтеграційних процесі в економіці, у тому числі і у галузі трубопровідного транспорту, має також Угода рамкового характеру про формування єдиного економічного простору, підписана Російською Федерацією, Республікою Білорусь, Україною та Казахстаном у 2003 році.

Певним чином впорядковує юридичні тексти та практику відносин щодо переміщення нафти, нафтопродуктів, газу трубопровідним транспортом територією суміжних держав Угода про загальні умови та механізм підтримки розвитку виробничої кооперації, підприємств та галузей держав-учасниць СНД. Відповідно до Угоди технологічні операції з переміщення речовин та газів магістральними трубопроводами ідентифіковано як послуги [107, с. 22].

Загальноекономічною галузевою Угодою про співробітництво у галузі хімії та нафтохімії від 9 вересня 1994 р. встановлено право країн-учасниць СНД укладати двосторонні та багатосторонні угоди про збереження та розвиток спеціалізації та кооперування хімічних, нафтохімічних підприємств та підприємств, що забезпечують постачання необхідної продукції, сировини (тобто у тому числі і трубопровідних підприємств) [101, с. 131].

Окрім угод загального характеру у рамках СНД укладено низку актів спеціального характеру щодо транзиту речовин та газу магістральними трубопроводами, їх будівництва та експлуатації. Так, у 1999 році Радою глав СНД була затверджена Міждержавна програма «Високонадійний трубопровідний транспорт», метою якої є модернізація мережі магістральних трубопроводів, реалізація пов’язаних з нею економічних, екологічний та юридичних завдань [74, с. 337].

Угодою про проведення узгодженої політики в галузі транзиту нафти і нафтопродуктів магістральними трубопроводами від 12 квітня 1996 р., ратифікованою Україною 11 червня 1997 р. з застереженнями щодо тарифів за транзит, стягнення митних та інших зборів, встановлено принципи та порядок забезпечення вільного транзиту нафти і нафтопродуктів під час їх трубопровідного транспортування територією відповідної держави. Учасниками Угоди є Азербайджанська Республіка, Республіка Вірменія, Республіка Білорусь, Грузія, Республіка Казахстан, Киргизька Республіка, Республіка Молдова, Російська Федерація, Республіка Таджикистан, Республіка Узбекистан, Україна [24]. Слід зазначити, що положення Угоди не поширюються на відносини щодо транзиту нафти та нафтопродуктів між Україною та Росією. Угодою про проведення узгодженої політики в галузі транзиту природного газу від 17 грудня 1994 року, ратифікованою Україною 18 грудня 1996 р., закладено засади взаємодії держав-учасниць у цій галузі, а саме: визначено принцип забезпечення вільного транзиту і збереження природного газу під час трубопровідного транспортування, попередження загрози відключення від джерел газопостачання, порядок розгляду спорів, взаємодії у випадку аварії. Учасниками Угоди є Азербайджанська Республіка, Республіка Вірменія, Республіка Білорусь, Грузія, Республіка Казахстан, Киргизька Республіка, Республіка Молдова, Російська Федерація, Республіка Таджикистан, Туркменістан, Україна [25].

З метою гармонізації законодавства щодо трубопровідного транспорту Міжпарламентською Асамблеєю держав-учасниць СНД у 2001 р. прийнято текст модельного закону СНД «Про трубопровідний транспорт». За своєю юридичною силою Закон є актом типового характеру, що містить нормативні рекомендації.

Закон складається з преамбули та 37 статей. У Законі надано визначення: законодавства про трубопровідний транспорт, власності на магістральні трубопроводи, суб’єктів правового регулювання відносин у галузі трубопровідного транспорту, засадах державної політики та управління у галузі трубопровідного транспорту, державного регулювання тарифів на транспортні послуги, порядку розвитку та використання магістральних трубопроводів, порядку ліцензування, контролю та нагляду, страхування у галузі трубопровідного транспорту, вимог щодо забезпечення безпеки при створенні, функціонуванні та ліквідації трубопроводів, відповідальності за порушення законодавства та відшкодування шкоди тощо [74, с. 337-342].

Необхідність укладення таких угод обумовлена високою енергетичною залежністю України від країн-учасниць СНД, що є експортерами традиційних енергоносіїв. Міжнародні міжурядові угоди є підставою для укладення між відповідними суб’єктами господарювання країн господарських договорів, що безпосередньо забезпечують експорт та/або транзит газу, нафти, нафтопродуктів магістральними трубопроводами. Міжнародні угоди є гарантіями виконання відповідних господарських договорів.

Таким чином, правове регулювання відносин у галузі трубопровідного транспорту здійснюється нормативно-правовими актами різної галузевої приналежності, які можна класифікувати за юридичною силою:

- Конституцією України;

- кодексами;

- законами, що безпосередньо та опосередковано регулюють відносини у галузі трубопроводів;

- підзаконними нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України, міністерств, відомств, технічними та будівельними стандартами;

- міжнародно-правовими нормативно-правовими актами, угодами, ратифікованими Україною, серед яких визначну роль відіграють двосторонні та багатосторонні угоди між країнами.

Джерелом правового регулювання можуть бути також рішення Конституційного суду України, судова практика, правила, торговельні та інші звичаї господарської діяльності.

За слушною думкою Ю. Тихомирова, адміністративно-правові регулятори, у тому числі і у галузі магістрального трубопровідного транспорту, можна умовно розділити на дві групи. Перша група включає власне адміністративні норми та акти, за допомогою яких адміністративна влада самоорганізовується та функціонує. Це статутні закони, положення про органи. У другу групу слід включити тематичні адміністративно-правові регулятори, що закріплені у всіх інших галузях права та містяться у кодексах та інших тематичних законах та підзаконних актах. Баланс між першим та другим не забезпечено, що призводить до складностей правозастосування у сфері економіки [105, с. 12]. Щодо адміністративно-правового регулювання магістрального трубопровідного транспорту перевагу має саме друга група нормативно-правових актів.

Особливості правового регулювання у галузі трубопроводів полягають у підвищеному значенні економічних та будівельних норм, неможливості експлуатації магістральних трубопроводів, що пролягають по території кількох держав, без відповідних міжнародних багатосторонніх та двосторонніх угод, які повинні вирішувати політичні, економічні, соціальні, науково-технічні завдання у галузі магістральних трубопроводів. Одним із стратегічних завдань є гармонізація законодавства у галузі трубопровідного транспорту між державами-учасницями СНД у зв’язку з високою технологічною залежністю їх систем магістральних трубопроводів.