Сучасне правове регулювання діяльності трубопровідного транспорту: світовий досвід та можливості його використання в Україні

 

Необхідність аналізу законодавства іноземних країн щодо трубопровідного транспорту пов’язана з наступними організаційно-правовими проблемами: регулювання експортних та імпортних потоків; регулювання транзитних потоків; гармонізація вітчизняного законодавства у сфері магістрального трубопровідного транспорту з законодавством суміжних держав та нормами міжнародного права.

З огляду на викладене, у межах цього підрозділу є доцільним розгляд законодавства країн СНД, країн США та Європи, а також міжнародно-правових норм у цій сфері.

Практично всі країни СНД мають законодавчі акти, що у тій чи іншій мірі регулюють діяльність магістрального трубопровідного транспорту. Їх можна поділити на три групи: спеціальні закони про магістральний трубопровідний транспорт (Молдова, Україна, Білорусь); закони про природні монополії, до яких віднесено магістральний трубопровідний транспорт (Узбекистан, Казахстан); закони про нафту і газ або про енергетику, які містять спеціальні розділи, присвячені магістральному трубопровідному транспорту (закони про нафту і газ в Казахстані, Киргизії, про енергетику та енергоресурси в Азербайджані та Киргизії) [74, с. 343].

На терені колишнього СРСР була створена унікальна за довжиною та продуктивністю система магістральних трубопроводів для транспортування природного газу, нафти та продуктів їх переробки. Ця трубопровідна система – одна з найбільш великих інженерних споруд ХХ сторіччя.

Загальна довжина мережі магістральних трубопроводів у СНД складає більше 300 000 км, зокрема: найбільша у світі мережа магістральних газопроводів середнього діаметру загальною довжиною 220 000 км; мережа магістральних нафтопроводів – 66 500 км; мережа магістральних нафтопродуктопроводів – 20 000 км.

Експлуатується близько 1000 компресорних та насосних станцій, резервуарні парки об'ємом більше 20 млн м3, підземні сховища місткістю близько 50 млрд. м3 [107, с. 20].

Основну частину цієї системи складають російські магістралі. Їх функціонування та напрямки їх розвитку тісно пов’язані з системами всіх країн СНД, більшості європейських держав, а також зі всіма суміжними близькосхідними та азійськими країнами.

Все це обумовлює необхідність вивчення та врахування іноземного досвіду законодавчого регулювання діяльності трубопровідного транспорту, а також розробки у межах вітчизняного законодавства блоку норм, правил та інститутів, які б забезпечували організаційно-правове регулювання, у першу чергу, експорту, імпорту та транзиту нафти, газу та нафтопродуктів.

Серед країн СНД законодавчі акти про трубопровідний транспорт прийнято в Казахстані, Молдові, Білорусі.

Першим законодавчим актом, який врегулював відносини у сфері магістрального трубопровідного транспорту, постав Указ Президента Республіки Казахстан, що має силу закону, «Про нафту». Указ містить окрему главу «Магістральний трубопровідний транспорт» [72].

Указ містить визначення магістрального трубопроводу. Відповідно до Указу магістральний трубопровід може знаходитися як в державній, так і в іншій власності. Важливим положенням Указу є закріплення обов’язку володільця магістрального трубопроводу надати вантажовідправникам право доступу до трубопроводу за наявності резерву пропускної здатності.

У 1998 році було прийнято Закон Республіки Казахстан «Про природні монополії», відповідно до якого транспортування нафти магістральними трубопроводами віднесене до діяльності у сфері природних монополій. Підприємства, що надають такі послуги, включаються у Державний регістр суб’єктів природних монополій. Для діяльності таких підприємств встановлені обмеження та спеціальні умови господарювання, у тому числі: тарифне регулювання на послуги з боку державних органів; заборона на надання послуг, що не відносяться до основної діяльності; заборона на наявність у власності майна, не пов’язаного з основною діяльністю; обмеження на участь в інших організаціях, у тому числі з володіння цінними паперами інших юридичних осіб.

Перший спеціальний Закон «Про магістральний трубопровідний транспорт» було прийнято у Республіці Молдова у вересня 1995 року [69]. Враховуючи відсутність у республіці розвиненого нафтовидобутку, сферою дії закону були тільки «трубопроводи, призначені для транспортування природного, нафтового, штучного вуглеводневого газу та нафтопродуктів».

В 2002 році Закон «Про магістральний трубопровідний транспорт» було прийнято в Республіці Білорусь [68]. Закон встановлює, що магістральні трубопроводи та їх систем можуть знаходитися у державній та приватній власності.

Державне регулювання магістрального трубопровідного транспорту відповідно до Закону включає:

- розробку та реалізацію державної політики у галузі магістрального трубопровідного транспорту;

- розробку, затвердження та забезпечення реалізації державних програм розвитку магістрального трубопровідного транспорту;

- здійснення державного контролю та нагляду за безпекою об’єктів магістрального трубопроводу;

- стандартизацію, сертифікацію, метрологічне забезпечення та ліцензування у галузі магістрального трубопровідного транспорту;

- визначення порядку надання послуг з транспортування продукції магістральними трубопроводами;

- встановлення вимог до забезпечення промислової, пожежної та екологічної безпеки при створенні, експлуатації, консервації та ліквідації магістрального трубопроводу та його об’єктів;

- формування цінової політики на послуги з транспортування продукції;

- визначення порядку ліквідації надзвичайних ситуацій при аваріях на магістральних трубопроводах;

- встановлення порядку надання інформації про промислову, пожежну та екологічну безпеку магістральних трубопроводів;

- організацію міжнародного співробітництва у галузі магістрального трубопровідного транспорту;

- інші форми та методи державного регулювання.

Значне місце у законі приділено достатньо детальній регламентації:

- організації та забезпечення діяльності магістрального трубопровідного транспорту (нормативне забезпечення, стандартизація та сертифікація, ліцензування, державний нагляд та контроль);

- забезпечення безпеки магістральних трубопроводів та виробничого моніторингу при створенні, експлуатації, виводі з експлуатації, консервації та ліквідації;

- створення, експлуатації, консервації та ліквідації магістральних трубопроводів;

- функціонування магістральних трубопроводів (управління, приєднання нових трубопроводів до діючих, надання та оплата послуг з транспортування продукції, умови транспортування тощо);

- відводу та використання земель магістрального трубопровідного транспорту;

- відповідальності за порушення законодавства та вирішення спорів;

- відносин міжнародного співробітництва.

Закон також встановлює принцип надання послуг з транспортування продукції магістральними трубопроводами на основі рівно доступності та недискримінаційності, виходячи з пропускної здатності та фактичного завантаження трубопроводів.

У той же час, у деяких пострадянських державах відсутні спеціальні закони про магістральні трубопроводи. Зокрема, у Російській Федерації діяльність магістральних трубопроводів регламентується низкою законів та підзаконних актів загального характеру.

Діючі федеральні закони визначають в основному природно-монопольний характер діяльності у галузі транспортування нафти та нафтопродуктів, тарифну політику, ліцензування. Багато важливих питань щодо діяльності магістральних трубопроводів віднесено до компетенції уряду без чіткої регламентації на законодавчому рівні.

Оскільки така діяльність віднесена до сфери природної монополії, держава може застосовувати до них цінове регулювання шляхом встановлення та зміни тарифів на транспортування. Цим займається Федеральна енергетична комісія.

Ліцензуванням підприємств, що здійснюють транспортування речовин магістральними трубопроводами, займається Міністерство промисловості та енергетики, а ліцензії видає Державний гірничий та технічний нагляд.

Питання доступу до газоекспортної системи магістральних трубопроводів незалежних суб’єктів господарювання вирішує уряд. Він же визначає порядок отримання доступу до газотранспортної системи «Газпрому».

У законодавстві не встановлено навіть у загальних рисах порядок надання земельних ділянок для розміщення нафто- або газопроводів, а також об’єктів, необхідних для їх експлуатації.

Тобто питання транспортування речовин магістральними трубопроводами регулюються здебільшого на підзаконному рівні, а питання будівництва магістральних трубопроводів не встановлено ані на рівні законів, ані підзаконних актів. «Білі плями» усуваються на розсуд або уряду, або органів влади суб’єктів федерації.

Така правова конструкція створює передумови для надмірної державної уваги та прямого втручання у господарську діяльність.

Ліквідувати прогалину у законодавстві повинен Законопроект «Про магістральний трубопровідний транспорт», прийнятий Державною Думою у першому читанні у 1999 році. Але на теперішній час законопроект ще не отримав силу Закону.

Іноземне законодавство про трубопровідний транспорт формувалося та розвивалося як правило паралельно зі створенням системи магістральних нафто-, газопроводів.

У тих країнах, де є магістральні нафто-, газопроводи, а трубопровідний транспорт оформився у самостійну галузь економіки, основним регулятором трубопровідної галузі стали закони про трубопроводи. Такі закони прийнято в Великобританії, Швейцарії, Франції, Польщі тощо.

В таких законах, як правило, містяться норми, що забезпечують будівництво, наступну експлуатацію трубопроводів, відповідальність підприємств трубопровідного транспорту, а також норми, що забезпечують низку інших супутніх відносин: земельні сервітути, екологічна безпека, ліцензування тощо. Закони про трубопровідний транспорт – це загальногалузеві для трубопровідного транспорту закони, в яких порядк з загальними для трубопровідного транспорту нормами часто містяться норми та правила, що торкаються діяльності нафто-, газопроводів [35, с. 118].

Окрім цього, норми щодо магістральних трубопроводів містяться у законодавстві про вуглеводні. Так, у США діє Закон «Про природний газ», у Великобританії – Закон «Про газ». В законодавстві про вуглеводні основний акцент робиться на відносини, що виникають у зв’язку з необхідністю доступу до родовищ, їх розробки, наступного транспортування видобутих речовин та газів, переробки та споживання.

Низка країн має законодавство про надра. В Болівії, Ірані, Італії, Угорщини та інших країнах діють Гірничі Закони, в Перу – Кодекс про навколишнє середовище та природні ресурси.

Окрему систему джерел правового регулювання магістральних трубопроводів утворюють нормативно-правові акти у сфері енергетики. Законодавство про енергетику у тій чи іншій мірі забезпечує регулювання відносин у газовій галузі, у тому числі у сфері газотранспортної діяльності у США, Німеччині, Австрії, Великобританії, Канаді, Іспанії, Франції, а також у більшості інших країн, що мають газову галузь.

Наприклад, у Німеччині найважливішим регулятором газотранспортної галузі є законодавство про енергетику. У цій країні основне значення має Закон «Про розвиток енергетичного господарства». Закон встановлює порядок транспортування та розподілу газу, допуску до будівництва газопроводів, встановлення права власності на земельні ділянки під газопроводами та їх відчуження, закріплює обов’язки газотранспортних підприємств, порядок визначення тарифів підприємств газової галузі.

Закони, спрямовані на регулювання більш широкого кола відносин у всій газовій, нафтовій промисловості (видобуток, зберігання, переробка та транспортування) характерні для неєвропейських країн. Так, в Ірані в 1974 році прийнято Закон «Про нафту», у цьому же році прийнято Закон «Про розвиток нафтової галузі» в Малайзії. У таких країнах найчастіше діють загально галузеві закони, що забезпечують правове регулювання відносин, що виникають у газовій та нафтовій галузях. Такий підхід найбільше притаманний країнам Близького Сходу, Центральної та Південно-Східної Азії. Це пояснюється економічними причинами (наявність вуглеводневих ресурсів та нафтогазової галузі) та юридичними (традиції нормотворення) [35, с. 121].

Особливе місце серед іноземних джерел займає законодавство Канади. Ця країна має одну з самих розвинених та простягнених систем магістральних трубопроводів у світі (196000 км) [114, с. 317], має багатий досвід регулювання діяльності трубопровідного транспорту.

Норми права, що складають основу правового регулювання трубопровідного транспорту, утворюють цілісну та струнку систему, що забезпечує високу ефективність правового регулювання таких відносин. Без сумніву, причиною створення ефективної системи ресурсовикористання та переміщення нафту та газу постав достатньо високий рівень розвитку самих відносин ресурсовикористання, наявність великих запасів корисних копалин, а також відносин власності [34, с. 33]. В провінції Альберта у власності та під управлінням уряду знаходиться більше 80 відсотків з 66 млн. га корисних копалин. Право власності на інші землі (території спеціальних парків, індійських резервацій) належить федеральному уряду та приватним особам [34, с. 35].

У Канаді з 1949 року діє федеральний Закон «Про трубопроводи», а в 1980 році прийнято Закон провінції Альберта «Про трубопроводи» (в редакції 1991 року).

Законодавство України щодо переміщення нафти та газу трубопроводами також включає: закони «Про гірничодобувні промисловості та мінеральні ресурси», «Про охорону нафти та газу», «Про охорону нафтових пісків», «Про громадські землі», «Про права на поверхню», «Про сільське газопостачання», «Про права на землю».

Закон провінції Альберта «Про трубопроводи» це законодавчий акт провінції Альберта 1980 року з доповненнями 1991 року. Вказаний Закон визначає порядок отримання дозволу, ліцензії та будівництво та експлуатацію трубопроводів, порядок продажу, лізингу та заміни оператора трубопроводу, правила проведення ремонтних робіт, а також містить норми, що визначають порядок та умови відповідальності за порушення правил будівництва та експлуатації трубопроводів.

Закон складається з вступної частини, окремих восьми частин, а також заключної частини, які включають в себе розділи, підрозділи та підпункти.

У вступній частині перераховуються використовувані у тексті Закону терміни та надається їх пояснення. Наприклад, відповідно до підпункту «S» розділу 1 «трубопровід» це труба, що застосовується для транспортування речовин або комбінації речовин, включає також спеціальні установки, пов’язані з трубою. Відповідно до пункту «g» цього ж розділу «установка» означає будь-яке устаткування, механізм, апарат, технічний засіб або інструмент, які уміщають та захищають все це устаткування, механізми. У поняття «установка» не включено нафто-, газопереробну, розподіл та виробництво.

Частина 1 «Застосування Закону» складається з 1 розділу та 8 підпунктів. Тут міститься правило, відповідно до якого Закон застосовується до усіх трубопроводів у провінції Альберта, виключаючи трубо проби, розташовано повністю у межах власності об’єкта нафто-, газопереробки, а також трубопроводів, що мають діючий сертифікат або спеціальну вказівку, що виводять трубопровід зі сертифікації. Дія Закону також не поширюється на трубопровід, що транспортує газ або нафту для застосування її в якості палива з резервуару, та устаткування, пов’язаного з трубою, а також на трубопровід, що має спеціальний казан, судину високого тиску або трубопровідну систему високого тиску.

У другій частині Закону «регулювання» містить вказівки Колегії охорони енергетичних ресурсів, тобто відносини, що виникають у зв’язку з наданням заявки на отримання ліцензії, що дає право експлуатувати трубопровід. Ця частина складається з 1 розділу, 2 підрозділів, 33 підпунктів.

У частині 3 «Права та обов’язки Колегії» перераховано перелік питань, які повинні стати предметом розгляду Колегії, коли такий розгляд ініційовано заступником губернатора провінції Альберта у Виконавчій Раді або за власною ініціативою Колегії. Частина 3 складається з 2 розділів, 3 підрозділів та 2 підпунктів.

Частина 4 «Дозволи та ліцензії» включає в себе 24 розділи, 32 підрозділи та 42 підпункти. У ній закріплено порядок видачі ліцензії на будівництво трубопроводу та права Колегії при прийнятті рішення про видачу ліцензії. Докладне вивчення з цією частиною Закону дозволяє зробити висновок про достатньо широкі права Колегії. Завдання Колегії не обмежується формальною процедурою реєстрації та розгляду заявок на отримання ліцензії. Колегія має права, що дозволяють їй активно впливати і на сам процес проектування та будівництва трубопроводів. Так, відповідно до п.п. «а» та «в» розділу 15 Колегія у своєму дозволі має право наказувати напрям траси трубопроводу так докладно, як вона порахує за необхідне, а також вказувати на співвідношення меж відводу до трубопроводу або його будь-якій частині. У розділі 27 частини 4 Закону перераховано випадку, що виключають можливість отримання або володіння ліцензією корпорацією. На наслідки порушення встановленого порядку будівництва та експлуатації трубопроводу вказано в частині 5 «Призупинення и відміна». Колегія або її представник мають право видати припис на зупинку будівництва або експлуатації трубопроводу. У частині 6 «Загальні положення» закріплено обов’язки ліцензіата у зв’язку з реалізацією ним своїх прав щодо дозволу, ліцензії, а також міститься право Колегії у випадку невиконання ліцензіатом покладених на нього обов’язків. Так, ліцензіат не повинен зупиняти нормальну роботу трубопроводу за виключенням аварійних ситуацій, або для проведення ремонтних робіт, технічного обслуговування або відповідно до регламенту роботи трубопроводу.

Значну частину у Законі відведено регулюванню відносин, що виникають у зв’язку з неналежною експлуатацією трубопроводів, аваріями на трубопроводах, та усуненням їх наслідків.

Частина 7 «Використання та придбання земель» складається з 14 розділів, 13 підрозділів та 13 підпунктів. У цій частині увага приділяється особливостям використання земель, якими пролягають трубопроводи.

Частина 8 «Інше» складається з 3 розділів, 6 підрозділів та 10 пунктів. Тут говориться про відповідальність винних у порушенні Закону, у тому числі правил будівництва та експлуатації трубопроводів. На особу, яка винна у порушенні Закону, може бути накладено штраф у розмірі 10 000 доларів за перший день, коли порушення сталося, та не більше 2 500 доларів за кожен наступний день порушення. Штраф у такому ж розмірі передбачено для корпорацій. На приватну особу накладається штраф у розмірі 5 000 доларів за перший день порушення та не більше 2 500 доларів за кожен наступний день. При цьому приватна особа, яка відмовляється платити штраф, підлягає ув’язненню на строк не більше 6 місяців.

Заключна частина Закону структурно відрізняється від основного тексту та складається зі спеціальних норм та правил, відокремлених від основного тексту у вигляді самостійних розділів. Ці правила визначають порядок будівництва та випробування трубопроводів, вводу їх в експлуатацію, впливу на грунт, а також порядок захисту осіб та власності. Тут широко використовуються спеціальні технічні терміни та поняття та робляться посилання на відповідні стандарти та технічні умови.

Таким чином, Закон «Про трубопроводи» є основним, хоча й не єдиним законодавчим актом, спрямованим на будівництво, експлуатацію та переміщення речовин магістральними трубопроводами територією провінції Альберта. Його ефективність як правового регулятора обумовлена взаємозалежністю та зв’язком правових приписів, що містяться у різноманітних законодавчих актах провінції Альберта та федеральних законах.

У зв’язку з положенням України як держави-транзитера у країни ЄС особливої уваги потребує законодавство ЄС у сфер магістральних трубопроводів. Діяльність магістральних трубопроводів у країнах ЄС побудовано на наступних принципах: безперервне постачання енергоресурсів європейським споживачам за розумними цінами, охорона навколишнього середовища, тобто задоволення потреб сьогоденного покоління без завдання шкоди майбутнім поколінням. Найважливішими нормативними актами ЄС є: Регламент про умови доступу до газотранспортної системи, конкурентне розслідування у галузі енергетичного сектора, Угода про створення Енергетичного співтовариства. Взагалі процес інтеграції у європейському газовому секторі та його правове оформлення можна умовно поділити на три етапи: перший етап: затвердження Єврокомісією у 1988 році Програми створення єдиного енергетичного ринку; другий етап: прийняття у 1998 році Першої газової директиви; третій етап: прийняття у 2003 році Другої газової директиви [43, с. 53].

Газова директива встановила принципові та загальні умови інтеграції газових ринків держав-членів. Основними досягненнями Газової директиви постали: відкриття національних газових ринків держав-членів (відміна виключних правна імпорт/експорт газу), введення механізму, що забезпечує вільний та недискримінаційний доступ третіх осіб до газової системи.

Для ефективної гармонізації стандартів доступу третіх осіб знадобилася розробка спеціального, більш детального нормативно-правового акта. 28 вересня 2005 року було прийнято Регламент про умови доступу до газотранспортних мереж. Положення Регламенту почали застосовуватися з 1 липня 2006 року.

Регламент представляє собою перший акт, що має пряму дію. Приватні особи можуть використовувати його для обґрунтування своїх прав на доступ до газової системи. Оператори системи, що не виконують положення Регламенту, підлягають обкладенню штрафом.

Регламент містить важливі правила, що гармонізують стандарти за такими питаннями, як плата за доступ, послуги, пов’язані з доступом, розподіл пропускної спроможності, управління перевантаженням системи, розкриття інформації, плата за балансування та дисбаланс.

Регламентом введено правило «транспортуй або губи». Відповідно до правила невикористані обсяги пропускної спроможності повинні бути запропоновані на ринку. Тобто Регламент закладає гарантію максимально ефективного використання газової системи. Це правило працює за наступним принципом: у випадку укладення нових або зміни старих контрактів на транспортування газу в них повинен бути врахований принцип, відповідно до якого оператор системи зобов’язаний запропонувати на первинному ринку невикористану пропускну спроможність, якщо замовник не використав право її продажу третім особам на вторинному ринку.

Слід зазначити, що Регламент розроблено відповідно до рекомендацій Європейського Форуму, що свідчить про збільшення його ролі. Форму поєднує всіх учасників газової галузі ЄС та здійснює неформальну гармонізацію технічних та комерційних стандартів з імплементації вимог Газової директиви. Його метою є створення стимулів для збільшення транскордонної торгівлі газом в ЄС та перетворення 25 відкритих газових ринків у ефективно діючий єдиний ринок. Рекомендації Форуму приймаються на горизонтальному рівні шляхом досягнення компромісу між зацікавленими учасниками.

У межах Форуму здійснюється також гармонізація стандартів тарифного регулювання, доступу до систем збереження та технічної взаємодії газових систем.

Імплементація положень Газової директиви про відкриття національних ринків призвела до відміни виключних прав на експорт/імпорт газу у держави-члени ЄС. Але усунення виключних прав при збереженні обмеженої конкуренції, що створюється діями приватних осіб та/або наданням державної допомоги, не дозволило б створити ефективно діючий єдиний газовий ринок ЄС. У зв’язку з цим основну увагу Комісії у газовому секторі зосереджено на виявлені та усуненні порушень конкуренції.

Правовою основною політики Комісії у цій галузі є правила Договору, що засновує ЄС, про конкуренцію.

Правила Договору про конкуренцію включають у себе наступне:

- ст.ст. 81, 82 Договору: антитрестові правила (заборона картелів та зловживань домінуючим становищем);

- ст. 86 Договору: контроль за підприємствами, що мають спеціальні або виключні права;

- ст.ст. 87, 88 Договора: контроль за наданням державної допомоги.

Особливу групу конкурентно-правових норм складають правила, що регламентують контроль за концентрацією підприємств, які встановлено Регламентом про контроль та злиття.

У газовому секторі, на думку Єврокомісії, чинять негативний вплив на розвиток конкуренції наступні фактори [43, с. 54-55]:

1. Висока ринкова концентрація. Незважаючи на відміну виключних прав, минулі компанії-монополісти продовжують домінувати на національних ринках та контролювати імпорт та (або) виробництво газу. Контроль над імпортом купівлі-продажу газу побудовано на довгострокових контрактах купівлі-продажу з виробниками газу та довгостроковим резервуванням пропускної спроможності газопроводів.

2. Вертикальне закриття. Система довгострокових контрактів залишає нових гравців без права доступу до ринку збуту. Перепоною для входу нових гравців на ринки є також недостатній рівень роз’єднання вертикально інтегрованих операторів систем транспортування та розподілу.

3. Недостатня інтеграція ринків. Незважаючи на відкриття ринків, транскордонна торгівля не отримала достатнього розвитку, як через небажання гравців користуватися можливостям відкритих ринків, так і через довгострокову законсервованість пропускної спроможності трубопроводів минулими компаніями-монополістами.

4. Недостатня прозорість. Недостатність публічної інформації, що розкривається операторами газотранспортних систем (перш за все, це інформація про пропускну спроможність) розглядається як одне з основних ускладнень третіх осіб у доступі.

5. Ціни. Прив’язка ціни на газ до цін нафтопродуктів у контрактах на імпорт газу продовжує залишатися загальним правилом (близько 86 % імпортованого газу постачається за цінами, прив’язаними до нафтопродуктів), і відсутня тенденція переходу до механізму ціноутворення, побудованого на співвідношенні попиту та пропозиції.

Комісія заявила про намір використати всі можливі правові засоби з метою усунення вищеперелічених проблем. Особливу увагу приділено конкурентно-правові оцінці довгострокових контрактів. Але певні фактори ускладнюють проведення такої оцінки, а саме: відсутність спеціальних роз’яснень про застосування ст. 81 Договору до угод у газовій сфері; відсутність спеціального блокового вилучення для угод у газовій сфері відповідно до ст. 81 (3) Договору; обмежена практика застосування ст. 81 Договору до угод у газовому секторі.

Відсутність спеціальних, встановлених на рівні ЄС, критеріїв оцінки залишає значну гнучкість для правозастосовної практики та може створити невизначеність для сторін контрактів, особливо у тих випадках, коли їх ринкові частки великі.

Важливе значення у законодавстві ЄС має Угода, що засновує енергетичне співтовариство. Угоду було підписано 25 жовтня 2005 року у Афінах. У Енергетичне співтовариство увійшло 25 держав-членів ЄС та 8 держав Південно-Східної Європи, розташованих на Балканському півострові: Хорватія, Боснія, Герцеговина, Сербія, Чорногорія, Албанія, Македонія, Румунія, Болгарія, Косово. Продовжують перемови про вступ Терція, Молдова, Україна та Норвегія. Україні та Норвегії надано статус наглядачів.

Відповідно до Угоди Енергетичне співтовариство повинно виконати наступні завдання:

1. Розповсюдження норм ЄС. В Угоді вказано нормативно-правові акти ЄС, що розповсюджують свою дію на держави Південно-Східної Європи. Для того, щоб держави Угоди провели відповідні законодавчі реформи, встановлено перехідні періоди.

2. Створення механізму функціонування ринків мережної енергії. Угода передбачає заходи, спрямовані на посилення інтеграції енергетичної мережної інфраструктури держав-членів Енергетичного співтовариства.

3. Створення єдиного енергетичного ринку. Відповідно до угоди заборонено тарифні та нетарифні бар’єри (а також заходи, що мають, еквівалентний ефект) у торгівлі енергією усередині Енергетичного співтовариства. Угода передбачає координацію взаємної допомоги у випадку надзвичайних ситуацій з енергетичними мережами та встановлює право Енергетичного співтовариства вживати заходів з проведення зовнішньоторговельної політики у енергетичному секторі.

Інституціональний механізм Енергетичного співтовариства включає в себе Раду Міністрів, Постійну групу високого рівня, Секретаріат, Регулятивну раду, а також Форум, головним завданням якого є розробка плану створення єдиного енергетичного ринку. Угода визначає правила прийняття рішень інститутами Енергетичного співтовариства та порядок розгляду спорів.

У зв’язку з виникненням розбіжностей між Україною та Російською Федерацією щодо транзиту газу важливе місце у праві ЄС стали займати питання забезпечення надійності імпортного енергетичного постачання.

У цілому політика ЄС спрямована на: стабільність інвестицій у сектор видобутку та демонополізація торгівлі енергоресурсами у країнах-виробниках; диверсифікація джерел та маршрутів постачання; стабільність потоків енергоресурсів, що склалися.

З метою забезпечення стабільності транзиту ЄС застосовується Догорів до Енергетичної хартії та Директива про надійність газового постачання.

Договір до Енергетичної хартії є першим багатостороннім договором, що передбачає правила транзиту щодо енергетичних ресурсів. Договір встановлює гарантії безперервності транзиту та механізм розгляду транзитних спорів.

Так, Договір передбачає призначення мирового посередника, який має право приймати проміжне рішення про умови транзиту, обов’язкове для сторін спору на термін до 12 місяців. У цілому вказаний Договір гарантує безперервність транзиту протягом періоду до 16 місяців з моменту початку спору. Але вказаний механізм може бути використаний тільки після використання договірних або попередньо узгоджених заходів розгляду спорів.

У той же час слід зазначити, що Договір залишає низку нечіткостей з приводу певних важливих питань. Не визначено, чи може мировий посередник відмінити чи змінити винесене арбітражне рішення щодо спору. Чи може сторона, незадоволена рішенням арбітражу, застосувати механізм посередництва, встановлений Договором, з метою невиконання рішення арбітражу. Не визначено наслідки недосягнення згоди у зв’язку з закінченням 12-місячного терміну мирового посередництва.

За слушною думкою І. Гудкова, не виключена ідея створення міжнародної трубопровідної організації, яка б здійснювала моніторинг за забезпеченням транзиту енергоресурсів та представляла б форум для вирішення транзитних спорів [43, с. 59].

Директива про надійність газового постачання прийнято у квітні 2004 року. Це єдиний нормативно-правовий акт ЄС, що регулює питання забезпечення надійності газового постачання.

Директива передбачає, що у випадку виникнення надзвичайних ситуацій щодо постачання газу, з метою визначення необхідних заходів під головуванням Комісії збирається Газова координаційна група, що складається з представників держав-членів, промисловості та покупців. Але цей механізм застосовується, якщо надзвичайну ситуацію не вдалося ліквідувати на національному рівні. Повноваження Газової координаційної групи істотно обмежено: вона може лише обговорити проблему та надати консультації Комісії. Комісія у свою чергу має право надати відповідні рекомендації зацікавленим державам-членам. Тобто, Директива практично повністю залишає вирішення питань забезпечення надійності газових поставок до компетенції держав-членів. На думку Комісії, Директива є недостатньою для ефективного вирішення проблеми надійності поставок і потребує прийняття заходів, які б у більшій мірі забезпечили загальноєвропейській підхід до вирішення вказаної проблеми.

З метою гармонізації законодавства щодо трубопровідного транспорту Міжпарламентською Асамблеєю держав-учасниць СНД у 2001 році прийнято текст модельного закону СНД «Про трубопровідний транспорт», який містить нормативні рекомендації. Закон складається з преамбули та 37 статей. У Законі надано визначення: законодавства про трубопровідний транспорт, власності на магістральні трубопроводи, суб’єктів правового регулювання відносин у галузі трубопровідного транспорту, засадах державної політики та управління у галузі трубопровідного транспорту, державного регулювання тарифів на транспортні послуги, порядку розвитку та використання магістральних трубопроводів, порядку ліцензування, контролю та нагляду, страхування у галузі трубопровідного транспорту, вимог щодо забезпечення безпеки при створенні, функціонуванні та ліквідації трубопроводів, відповідальності за порушення законодавства та відшкодування шкоди тощо [74, с. 338].

Важливе місце у системі законодавства про трубопровідний транспорт займають двосторонні міжурядові угоди України з Російською Федерацією, Азербайджаном, Казахстаном, Туркменістаном. Угоди спрямовані на економічний розвиток держав, забезпечення енергоресурсами. Необхідність укладення таких угод обумовлена високою енергетичною залежністю України від країн-учасниць СНД, що є експортерами традиційних енергоносіїв. У загальному балансі споживання первинної енергії в Україні нафта і газ становлять понад 60%. При цьому повне забезпечення країни природним газом власного видобутку в принципі неможливе. Видобуток газу в Україні вдалося підняти в 2005 році до 20 млрд. кубометрів, що за обсягу споживання в останні роки 75– 76 мільярдів на рік становить тільки 24–27% від потреби. Щодо нафти і газового конденсату, то власний видобуток (майже 4 млн. тонн за щорічної потреби не менш як 24 млн. тонн) не покриває і 20% від мінімальної потреби. Тому дуже важливо визначити саме на рівні міжнародних міжурядових двосторонніх угод недискримінаційні засади взаємодії країн щодо постачання та транзиту нафти та газу.

Міжнародні міжурядові угоди є підставою для укладення між відповідними суб’єктами господарювання країн господарських договорів, що безпосередньо забезпечують експорт та/або транзит газу, нафти, нафтопродуктів магістральними трубопроводами. Міжнародні угоди є гарантіями виконання відповідних господарських договорів.

 

Висновки до першого розділу

Нами встановлено, що становлення законодавчої бази в галузі трубопровідного транспорту складалось у три етапи: початковий (перший) етап – період з кінця XVIII ст. до 1917 р. На цьому етапі суспільні відносини у сфері трубопровідного транспорту врегульовувались окремим розділом Статуту Гірничого Російської імперії; радянський (другий) – період з 1939 р. по 1991 р.) – відзначався чинністю тільки адміністративних актів міністерств та відомств, нестабільною системою управління магістральними трубопроводами; новітній (третій) період – з 1991 р. по теперішній час – відзначається істотними позитивними зрушеннями у розвитку законодавчої бази функціонування трубопровідного транспорту, зокрема в зв’язку з набуттям чинності Закону України «Про трубопровідний транспорт».

Система трубопроводів України технологічно пов’язана з трубопроводами інших держав колишнього СРСР, тому істотна роль у правовому режимі трубопроводів повинна бути відводиться міждержавним договорам держав-учасниць СНД щодо порядку їх використання.

Закон України «Про трубопровідний транспорт» визначає як обов’язковий тільки технічний критерій трубопровідного транспорту (проектування та будівництво згідно з державними будівельними вимогами щодо трубопроводів), а це створює загрозу у небезпечному будівництві суб’єктами господарювання комунальних та приватних трубопроводів за умов необов’язкового дотримання