Період рукописних служебників (8-16. сторіччя).

Другий період розвою Золотоустової літургії — це період руко­писних служебників. Він починається 8-им сторіччям і триває до появи перших друкованих служебників, себто до початку 16-го сто­річчя, хоч і по появі друкованих служебників іще довго вживаються тут і там теж рукописні.

Наукове дослідження літургійних рукописів почалося в другій по­ловині 19-го сторіччя. Завдяки працям таких учених літургістів, як Красносельцевь, Дмитріевскій, Петровскій, Орлов, Муретов, Свейнсон, Брайтмен, де Меестр та ін.., досліди над літургійними рукописами значно поступили вперед і вможливлюють нам слідкува­ти за розвитком Золотоустової літургії продовж 8-16-го сторіччя. Із цих сторіч збереглося велике число як грецьких так слов'янських рукописних служебників. Їх частково видали або описали згадані вчені. Літургійні рукописи є неоціненим джерелом для історії Золо­тоустової літургії й інших богослужінь візантійського обряду.

Для історії розвитку Золотоустової літургії дуже важним доку­ментом є т. зв. Барберинський Кодекс (список). Це найстарший руко­пис літургійний, який доховався до наших часів. Походить він із 8-го сторіччя і написаний у південній Італії між: 788 та 789 роком. Тепер знаходиться у Ватиканській бібліотеці. Барберинський кодекс мі­стить у собі грецький текст усіх трьох візантійських літургій (Василієвої, Золотоустової і Преждеосвячених Дарів) як також мо­литви вечірні, полунощниці, утрені, чини св. Тайни, хрещення, освя­чення води, мира, храмів, чин хіротонії, чин монаршого постригу, чин заручин і вінчання і багато молитов на різні потреби.

Нас цікавить тут найбільше текст літургії св. Івана Золотоуста. Замітне тут те, що імення Золотоуста стоїть лише перед трьома мо­литвами літургії, як також те, що Золотоустова літургія займає друге місце після Василіевій літургії. У тексті Золотоустової літургії подані лише священичі молитви без дияконських (так напр. немає тут єкте­ній, гімнів, антифонів). Літургія починається молитвою проскомидії. Немає тут іще жодних молитов сьогоднішньої проскомидії. Рубрик тут дуже мало. Взагалі Барберинський список визначається дуже ве­ликою простотою і найбільше підходить до первісної редакції Золо­тоустової літургії.

………………..

Причиною того хаосу на літургійно-обрядовому полі було рівночасне існування двох богослужебних уставів у візантійському обряді: Студійського та Єрусалимського. Обидва устави виказували між собою досить поважні різниці. Студійський устав, який саме витворився в Константинополі і був у загальному вживанні «Ве­ликої Церкви» (це значить Константинопольської церкви) від 9-го сторіччя, з 12-го сторіччя почав уступати місце Єрусалимському Уставу. Єрусалимський Устав через Антіохію переходить у 12-ому сторіччі до деяких візантійських монастирів, головно ж до святої гори Атосу. Тут він з часом зовсім витіснив Студійський Устав і поширив свій вплив на саму «Велику Церкву».

Причиною успіху Єрусалимського уставу було те, що він мав да­леко більше рубрик, які подрібно визначували обрядові дії різних богослужень. Розуміється, що Єрусалимський устав не міг витиснути всюди практики Студійського уставу, який мав за собою довголітню традицію. Змагання між: цими обома уставами відбилося яскраво в рукописних літургійних списках 12-13-го сторіччя. Вони між собою дуже різняться. Одні йдуть за єрусалимським, другі за студійським уставом, а ще інші являються синтезою обох уставів. Мабуть най­більше відбився брак одного уставу на служінні Служби Божої, зокрема ж на чині проскомидії.

Такому станові речей хотів зарадити патріярх Филотей. Щоб усу­нути різниці в служінні літургії, спричинені обидвома уставами, зредагував він свій славнозвісний «Устав». Цей устав обіймає рубрикальні приписи, які повинні заховувати священик і диякон в служінні вечірні, утрені і Служби Божої. Крім цього Филотей уклав подрібний устав Служби Божої, в якому між текстом Золотоустової літургії подав різні рубрики для священика й диякона. Цей останній устав, який обіймає виключно чин Служби Божої, увійшов до історії візантійського богослужіння під назвою «Устав константинополь­ського патріярха Филотея».

Своїм уставом Филотей увів остаточно Єрусалимський церковний устав, а виключив дотеперішній Студійський. Хоч Устав Филотея не прийнявся відразу, але з бігом часу став він одиноко панівний не ли­ше у візантійсько-грецькій Церкві, але також на слов'янських зем­лях. Великою заслугою Филотеєвого уставу було подрібне усталення чину проскомидії. На цьому полі перед Филотеєм панувала не лише велика різнорідність, але навіть деякий хаос. Другою заслугою Фило­теєвого уставу було устійнення тексту Золотоустової літургії. Його текст став у наступних сторіччях загально прийнятим і лише з малими й незначними змінами є тим самим текстом, якого до сьогодні вживає візантійський обряд у всіх своїх розгалу­женнях. Та найбільшою мабуть заслугою Филотеєвого уставу було усталення рубрик Служби Божої, які опісля дістали право громадян­ства в усіх печатних служебниках 16-17-го сторіччя.

Устав патр. Филотея того самого сторіччя (14. ст.) переходить і частинно приймається на слов'янських землях. На терені Болгарії вводить його останній болгарський патріарх Тернова Євтимій (1360-1389), сучасник Филотея. На землях України і Московії вво­дить «Устав» Филотея київський митрополит Кипріян Цамвлак (1381-1382; 1390-1406). Він сам був із Болгарії і був у добрих зв'яз­ках із патр. Євтимієм, як також із патр. Филотеєм. Однак уведений Кипріяном «Устав літургії» не прийнявся того самого сторіччя, але щойно в печатних служебниках. З «Уставом Филотея» завершився найважніший період розвитку візантійської літургії. «Устав» причи­нився до ступневого усталення тексту і рубрик Служби Божої та став зразком для печатних служебників у наступних сторіччях.

 

 

Продовження.

Пояснення Служби Божої розпадається на три головні ча­стини:

ü Проскомидію,

ü Літургію Оглагиенних (слова),

ü Літургію Вірних (жертви).

Цей поділ відповідає самій будові св. Літургії. Всі літургісти ділять Службу Божу на ці три головні частини. Цей поділ є давній і освячений традицією. Він має своє узасаднення й успра-ведливлення в структурі візантійської Літургії. Крім цього всі три частини мають свої окремі складові елементи, різні джерела свого походження і відмінні причини і чинники свого історичного розвитку.

Першою складовою частиною св. літургії є Проскомидія. Ціллю її є приготовлення до Служби Божої. Це приготовлення обіймає 1) приготовлення самого священнослужителя, 2) приготовлення жер­товних Дарів: хліба і вина.

Друга частина Служби Божої, Літургія слова, починається від воз-гласу: «Благословенно Царство..», а кінчиться відпущенням Оглашенних: «Оглашенні изидите...» По своєму змісті і характері Лі­тургія Оглашенних називається часто гомілетично-дидактичним богослужінням. Щодо свого походження Літургія Оглашенних виводить­ся від Апостолів і збудована вона на зразок жидівського синагогаль­ного богослужіння.

Остання складова частина Служби Божої називається Літургією жертви або Вірних. Літургія Вірних є найважніїпою частиною Служ­би Божої, бо на ній довершується євхаристійне жертвоприношення. Починається молитвами вірних і Великим Входом і закінчується від­пущенням вірних (одпустом). Літургія Вірних є не лиш найважнішою частиною Служби Божої, але водночас найстаршою щодо свого по­ходження, бо свій початок й істотні елементи виводить вона від Хри­стової установи на Тайній Вечері.

Для кращого зрозуміння всіх згаданих складових частин Служби Божої присвячуватимемо на вступі до пояснення поодиноких частин Служби Божої декілька зауваг про походження, природу і характер цих частин, як також про їхню роль в цілообразі Служби Божої.

Проскомидія є першою із трьох складових частин Служби Божої. Вона є вступом і приготуванням до двох других частин Служби Бо­жої: до Літургії оглашенних і Літургії вірних. У цьому саме й лежить роль й значення Проскомидії.

Для багатьох вірних Проскомидія є майже незнаною й чужою. Багато вірних, що про будову й перебіг Служби Божої мають досить добре поняття, відносно Проскомидії зраджують помилкове переко­нання, немов би Проскомидія була якимсь неважним додатком до Служби Божої чи зовсім приватним обрядом священика. До речі, Проскомидія може й тому так мало відома ширшому загалові вірних, бо вона відправляється без жодної участи народу. Проскомидію слу­жить сам священик, зовсім тихо, при замкнених царських дверях і то не на престолі, але на бічному столі предложення (проскомидійнику).

Проте, Проскомидія має в цілообразі Служби Божої важливу роль й своє призначення. Крім того її походження, історія та розвиток є для дослідника ключем до зрозуміння не одного обряду і самої бу­дови Служби Божої. Тому на самому вступі пояснення текстів й обря­дів Проскомидії буде корисним подати загальні зауваги про назву, походження, історичний розвиток, роль і завдання, місце й служи­теля, обряди й тексти та символіку Проскомидії.

Назва Проскомидії.

Назва Проскомидії походить від грецького слова: «проскомідзо», що в перекладі на українську мову означає «приношу», «жертвую». Проскомидія – це обряд жертвування або дароприношення. Це жерт­вування відноситься до євхаристійних елементів: хліба й вина, зна­чить Проскомидія — це жертвування євхаристійних приносів хліба й вина, які опісля в дальшому ході Служби Божої силою священного освячення перемінюються в Пресв. Тіло і Кров Ісуса Христа.

Проскомидія має ще й іншу назву, яку часто можна стрінути в давніших текстах Служби Божої, тобто Протезіс. У слов'янських служебниках слово Протезіс замінене словом «Предложеніє». Ця назва збереглася аж до найновіших часів, але не означає вона вже цілої Проскомидії тільки її кінцеву частину, а саме молитву, якою завер­шуються обряди Проскомидії. Ця молитва носить назву: молитва предложенія. Звідси і саме місце, де відправляється Проскомидія, дістало назву предложенія. Бічний столик у святилищі, на якому відправляється Проскомидія, а який називаємо проскомидійником, у служебниках окреслюється як Предложеніє.

В літургіях інших обрядів, східних і західних, на означення обря­ду приготування євхаристійних дарів знаходимо різні назви, але вони висловлюють те саме, що назви Проскомидія чи Предложення у візантійському обряді. У літургії латинського обряду Проскомидія називається «Офферторіюм», тобто Приношення.

Походження Проскомидії.

В своїй основі Проскомидія сягає своїм початком аж до апостоль­ських часів. Будучи по своїй природі приготуванням євхаристійних дарів, Проскомидія була складовою частиною первісної літургії. Однак, у первісній літургії Проскомидія мала відмінний вид та ха­рактер. Сьогоднішня Проскомидія повстала і розвинулася із старо-християнського обряду всенародного дароприношення.

Із найстарших літургійних документів довідуємося, що вірні збираючись на відправу Служби Божої, приносили зі собою хліби й вино і жертвували їх Господеві. Частина з тих жертвуваних приносів слу­жила для літургійних цілей, тобто як євхаристійні дари, а решту ви­користовували для гостин любові або т. зв. агап. У своїй жертволюбності і щедрості вірні приносили більше хліба й вина, як цього було потрібно до Служби Божої чи навіть для гостини любові. Крім хліба і вина вірні приносили і жертвували в церкві також оливу, мед, овочі тощо.

Свої дари вірні передавали дияконам, а ці складали їх у святи­лищі на окремому столі предложення («протезіс»). Служитель літур­гії (єпископ, священик) відмовляв над жертвованими дарами молитву, в якій прохав Господа, щоб прийняв дари від тих, що їх принесли, та благословив їх. Під час самого обряду всенародного дароприно­шення відчитувано імена жертводавців та тих людей, за яких дари були жертвувані.

Звичай всенароднього дароприношення, з якого повстали і розви­нулися обряди Проскомидії, з бігом часу змінив свій первісний вид і характер. Найперше відділено від літургії гостини любові, бо вони стали нагодою до різних надуживань. Опісля виключено від дароприношення всі інші приноси крім хліба й вина. Так напр. 3-тє і 4-те Пра­вило Апостолів заказує єпископові чи священикові приймати від вір­них і приносити до вівтаря такі приноси як мед, молоко, овочі, звіря­та, або гарячі напитки замість вина. На зміну первісного виду і характеру Проскомидії багато впли­нули нові обставини, в яких довелося жити християнам у перших сторіччях. Під час жорстоких переслідувань св. Церква не була при­знана як правна релігійна одиниця. Про удержання церков, церков­ного клиру та взагалі біднішої верстви християн мусіли дбати самі вірні. Якраз звичай старохристиянського дароприношєння крім чисто літургійних цілей мав також харитативне завдання. Дари в природі, що їх вірні жертвували в церкві в рямцях обряду дароприношення, служили потребам Церкви. Частина їх йшла на удержання духовен­ства, а друга частина була призначена для вбогих, вдів, сиріт та ка­лік. Після осягнення релігійної свободи (313 р.) матеріяльно-еконо­мічне положення християнських церков і духовенства значно покра­щало. Церкви могли набувати свої власні добра, а духовенство стає з бігом часу удержуватися з церковних доходів, яких джерелом стають записи й фундації вірних чи держави. Це значить, що духо­венство під оглядом свого удержання не було вже так залежне від літургійного дароприношєння, як це було в добі переслідувань. По­ліпшення економічного положення клиру мало той наслідок, що давнє всенародне дароприношєння не вважалося більше таким конечним й обов'язковим, як це було в добі переслідувань. Боно помалу перево­диться і виходить з практикию.

Розвиток Проскомидії.

Тяжко точно означити, коли старохристиянський звичай всенародного дароприношення вийшов цілком із практики. Правдоподібно сталося це продовж 5-го або 6-го сторіччя. Це мусіло прийти помалу й поступово. З деяких документів знаємо, що навіть після того, як всенародне дароприношєння цілком було вийшло з практики, було воно звичаєм цісарської родини чи взагалі визначніших і багатіших людей. Цісарі мали в дароприношенню окремий привілей, що могли самі приступати до святилища і там передавати свої дари.

У парі із занехаянням всенародного дароприношєння під. час Служби Божої, обряди первісної Проскомидії мусіли багато страти­ти на своїй врочистості і первісному значенню. Проскомидія перестає бути обрядом, у якому всі вірні брали дотепер живу й активну участь. Проскомидія стає виключним актом священика й диякона.

Вслід за цим Проскомидія пересувається зі свого первісного місця, себто з початку Літургії Вірних, на початок Літургії Оглашенних. Що первісним місцем Проскомидії була Літургія Вірних, на це маємо в літургійних документах певні свідоцтва і натяки. Один з найстар­ших документів, що подає багато літургійних приписів, а саме т. зв. «Тестамент (Заповіт) Господа нашого Ісуса Христа», має між іншими заборону приймати на літургії приноси від оглашенних:

«Не вільно приймати хліб від оглашенного, хоч би він і мав віруючого сина чи жінку і бажав би за них принести дари; його дарів не приймається доти, поки він не буде охрещений».

З цієї заборони слідує, що дароприношення в старину було частиною літургії вірних, бо оглашенні були виключені від нього. Обряд дароприношення був якраз початко­вим обрядом літургії вірних (літургії жертви). Після дароприношен­ня слідувала анафора тобто євхаристійний канон Служби Божої.

Пересунення Проскомидії з літургії вірних на початок літургії оглашенних сталося найправдоподібніше в той час, коли в церкві пе­ревелася практика катехуменату, отже продовж 6-7 сторіччя. Коли в церкві не було вже оглашенних як окремого стану, тоді не було потреби задержувати обряд дароприношення між обрядами літургії вірних. У кожному разі Проскомидію на початку Служби Божої стрі­чаємо в найстаршому, до нас дійшовшому списку Служби Божої ві­зантійського обряду, себто у т. зв. барберинському списку з 8-9 сто­річчя.