Вхід священика до святилища.

Коли священик висловив перед Богом почування жалю за гріхи, надії на Боже милосердя та попросив Божого благословення на служіння Літургії, входить до святилища, відмовляючи молитву: «Увійду я до Твого дому і в страсі перед Тобою поклонюся Твоєму храмові. Господи, навчи мене своєю правдою і задля моїх ворогів покажи мені дорогу мого перед Тобою...» Ці слова, як і дальші речення тієї молит­ви взяті з 5-го Давидового псальма. Вони мимоволі нагадують нам на те, як відбувався вхід старозавітних священиків до святилища єруса­лимської святині. Тільки раз у рік міг старозавітній первосвященик переступити поріг Святая Святих, щоб обкадити скинію Завіту. Поза тим вхід до Святая Святих був заборонений під гострими карами.

Новозавітне святилище є без порівняння святішим від старозавітного, бо в старозавітному перебував Бог у виді прозорої хмарки, а в новозавітному святилищі царить Богочоловік Христос у Пресвятій Євхаристії. А Пресвята Євхаристія — це більший скарб від усіх тих пам'яток, що переховувалися в старозавітній скинії Завіту, тобто від чудесної манни, таблиць закону та палиці Арона, яка зацвіла в чу­десний спосіб. Тому то священик переступаючи пороги святилища, прохає Бога, щоб він сам «показав йому дорогу» перед Ним.

Увійшовши до святилища і станувши перед престолом, священик знову робить три поклони та приступивши до престолу, цілує напре­стольну Євангелію, сам престол та напрестольний хрест. Потрійний поклін перед престолом і цілування напрестольної Євангелії згадуєть­ся в чині Проскомидії почавши від 13-го сторіччя. Опісля до потрій­ного поклону і цілування св. Євангелії долучилося цілування пре­столу і напрестольного хреста. Щойно в служебниках з 15-16 ст. стрі­чаємо обряд входу до святилища в такому виді, як його маємо в сьо­годнішньому чині Проскомидії.

Потрійний поцілунок по вході до святилища має свій гарний зміст. Це потрійний поцілунок самого Христа, бо і св. Євангелія, і престол і напрестольний хрест символізують Ісуса Христа. Євангелія симво­лізує Христа як Божественного Учителя, престол представляє Христа як Жертву і Первосвященика, а напрестольний хрест — це символ відкуплення й перемоги Христової над гріхом і смертю. Священик, що цілує ці три символи Христа, заступає Христову Церкву, яку св. Апо­стол Павло називає Христовою невістою обручницего, яку Христос відкупив Своєю Кров'ю[63]. Устами священика передає Христова Церква своєму небесному Женихові поцілунок примирення й любові.

Середньовічні тлумачі Служби Божої залюбки розводилися над символікою престолу і полишили по собі немало різних символічних толкувань престолу. Так напр. у Симона Солунського († 1429) престол символізує Христовий гріб, а ціле святилище гробницю Христа. Престол є також символом тієї трапези, при якій Ісус Христос на Тайній Вечері встановив Пресвяту Євхаристію. Престол нагадує також: судейський стіл Христа Судді. Знову ж поділ християнського храму на храм вірних і святилище символізує людську і Божу природу в Христі: святилище символізує Божу, а храм вірних людську природу. Вкінці поділ на святилище і храм вірних нагадує і представляє те, що людина складається з душі і тіла.

Не всі ці символічні толкування мають своє оправдання в текстах й обрядах Служби Божої, але згадуємо їх тому, що вони повторяються в поясненнях Служби Божої аж до найновіших часів.

Вдягання священних риз.

Після потрійного поцілунку по вході до святилища священик вдя­гає священні ризи. Перед вдяганням риз чин Проскомидії приписує священикові потрійний поклін «до сходу». При кожному поклоні свя­щеник проказує митареву молитву: «Боже, будь милосердний мені грішному». Опісля слідує саме вдягання священних риз: стихаря, епітрахиля, пояса, нарукавниць і фелона. Коли зі священником співслужить диякон, то він прохає священика благословення перед вдяган­ням словами: «Благослови, владико, стихар з орарем». На це свяще­ник відповідає: «Благословенний Бог наш завжди, тепер і повсякчас­но і на вічні віки».

При вдяганні кожної священної ризи священик проказує молитву, у якій не раз коротко і ядерно приходить до вислову значення чи символіка даної ризи. Молитви при вдяганні священних риз увійшли в чин Проскомидії приблизно в тому самому часі, як і вступ­ні молитви священика перед іконостасом. Зате багато старший звичай вживання окремих, священних риз до відправи Служби Божої. Деякі літургісти твердили, що св. Апостоли приписали вживання священних риз у богослужбах. Однак, новіші наукові досліди виказали, що в перших двох християнських сторіччях у Службі Божій та в інших богослужбах не вживали якоїсь відмінної від щоденного вжитку оде­жі. Вживання окремих богослужбових риз датується тільки з 3-го та 4-го сторіччя.

Щодо своєї форми священні ризи походять із староримської ноші. Так напр. стихар своїм кроєм нагадує староримську туніку, а фелон римський подорожний плащ чи нагортку. На розвиток поодиноких священних риз (священичих і єпископських) мали вплив одежі, що їх уживали старозавітні священики, римські цісарі й достойники, а навіть поганські жреці. Так напр. дияконський орар завдячує своє по­ходження подібній одежі, що її носили поганські жреці в своїх мі­стеріях.

В давніших віках св. Церква не мала ще потрібних приписів щодо форми і краски священних риз. Під тим оглядом панувала велика різнорідність і свобода. Також супровідні молитви та символічне пояснювання священних риз не відразу прийнялися ані не були всюди ті самі. У сьогоднішньому чині Проскомидії вдягання кожної свя­щенної ризи має своє молитовне оформлення, себто свої окремі мо­литви, взяті здебільшого з псалмів. Ці молитви деколи піддають таке чи інше значення, таку чи іншу символіку поодиноким священ­ним ризам.

При вдяганні стихаря чин Проскомидії приписує священикові від­мовляти слова, взяті з пророка Ісаї:

«Нехай радіє моя душа у Господі, бо він одягнув мене в ризу спасіння і вбрав мене в одіж радости. Він положив мені на голову вінець немов женихові, і прикрасив мене красою, немов невісту» [64].

Вдягаючи єпитрахиль, священик проказує слова Псальмопівця:

«Благословенний Бог, який зливає свою ласку на своїх священиків, немов те миро на голову, а воно спливає на бороду, Аронову бороду і на краї його одежі [65]».

Опоясуючи себе поясом, свяще­ник відмовляє слова псальма:

«Благословенний Бог, який опоясує ме­не силою. Він встановив для мене безпорочну дорогу, Він зробив мої ноги як того оленя і поставив мене на висоті» [66].

Накладаючи нарукавницю на праву руку, священик молиться:

«Правиця Твоя, Господи, вславилася силою. Твоя права рука розбила ворогів. Ти знищив своєю великою славою противників» [67].

При нарукавниці лівої руки повторяє священик із Псальмопівцем:

«Твої руки створили мене й зробили. Навчи ж Ти мене і я знатиму Твої заповіді» [68]. Вкінці вдягає священик фелон, який найперше благословить та цілує, а накладаючи його на себе, каже з Псальмопівцем:

«Твої священики, Господи, нехай одяг­нуться в правду, а Твої праведники нехай зрадіють, завжди, тепер, повсякчасно і на вічні віки, Амінь» [69].

Наведені молитви, які священик відмовляє при вдяганні свя­щенних риз, своїм змістом пригадують священикові на його велику гідність і владу. Священні ризи відрізняють його від інших людей. Вони символізують його становище й уряд Христового священика. Вони підкреслюють достоїнство Христового священства. Вони є види­мим знаком тієї невидимої ласки священства, яку кожний священик одержав через св. Тайну рукоположення. Священик, вдягнений у свя­щенні ризи, не є вже звичайним чоловіком, але священною особою, слугою і священиком Ісуса Христа, якого силою і ласкою довершує безкровну Жертву Служби Божої.

Хоч молитви при вдяганні священних риз не зраджують якогось плану у виборі, все таки є гарними натяками і символами гідності Христового священика. Вони нагадують священикові, що він є «жени­хом» і «невістою» Христа і тому вирізняється від інших вірних хри­стиян тим, що він вбраний в «одежу спасіння» і носить на голові «ві­нець» Божого вибрання. Господь Бог, даючи йому ласку священства, немов вилляв на його голову пахуче «миро», опоясуючи його «силою» та ставлячи його «на висоті», щоб він скріплений «правицею» самого Всевишнього і вдягнений у «правду», міг гідно служити святу Жертву.

У багатьох літургійних коментарях із середньовіччя, як теж у но­віших поясненнях Служби Божої, священним ризам надається симво­ліка Христових страстей. Згідно з тією символікою стихар священика мав би символізувати Христову одежу, скривавлену при бичуванні; пояс, нарукавниці й єпитрахиль мали б нагадувати на ті шнури й мо­туззя, якими зв'язано Христа, а фелон означав би багряницю, в яку вдягнули Христа на посміховище. Візантійські пояснювачі Літургії, як напр. Герман, Теодор з Андиди, Симеон Солунський, на кожну ризу диякона, священика чи єпископа подають різні, нераз собі суперечні, символічні тлумачення і стараються в поодиноких священних одежах знайти якийсь, бодай далекий натяк і символ із життя чи страстей Христових.

Про ці символічні пояснення скажемо те саме, що вже вгорі ска­зали про символічне пояснення престолу, тобто що не всі символічні пояснення мають свою основу в літургійних текстах. Молитовки при вдяганні священних риз ані словом не натякують на Христові страсті але своїми поодинокими виразами підкреслюють гідність і владу священика. Священні ризи, як уже мають якесь символічне завдання, то вони символізують небуденну ласку Христового священика, якою він відрізняється від усіх християн.

 

Вмивання рук.

Останнім актом приготування священнослужителя до Служби Бо­жої є обряд вмивання рук. Вмиваючи руки, священик проказує слова псальма: «Вмию свої руки з невинними, і обійду довкруги Твій жер­товник, Господи, щоб почути голос Твоєї хвали й розказувати про всі Твої чуда. Я, Господи, полюбив красу Твоєю дому і місце перебу­вання Твоєї слави. Не погуби мене разом із безбожниками, ані життя моє разом із людьми кровожадними, в руках яких беззаконня, а їх правиця повна нагороди. А я ходив у моїй невинності. Господи, виз­воль мене і помилуй. Моя нога стала на праву дорогу. Я буду благосло­вити Тебе в церквах, Господи»[70].

Обряд вмивання рук перед богослужбами належить до найбільш: знаних і найстарших обрядів, і то не тільки в християнському, але також у старозавітньому і навіть поганському культі. Вже старинні греки вмивали руки перед своїми жертвами в честь богів. У Старому Заповіті були приписані для священиків не тільки вмивання рук, але купіль цілого тіла. На Божий приказ Мойсей зладив для тих, що бра­ли участь в богослужбах і жертвах, окрему умивальницю, де можна було вмити руки і ноги." У християнському богослужінні обряд вми­вання рук згадується вже в перших сторіччях, у найстарших літур­гійних документах. «Апостольські Конституції» та «Містаґоґічні Катехизи» св. Кирила Єрусалимського подають обряд вмивання рук перед євхаристійним жертвоприношенням. На тому місці був колись обряд всенародного приношення і тому священики, чи диякони, які відбирали від. вірних жертвувані дари, вмивали на закінчення свої руки. Коли ж обряд дароприношення перенесено на початок Літургії, то і тут також перенесено вмивання рук. Вмивання рук на Проскомидії згадується в списках Служби Божої тільки в 13-14 ст., однак це не значить, що обряд вмивання рук увійшов до Проскомидії аж у такому пізньому часі. Деякі східні обряди, як теж і латинський обряд, задержали також вмивання рук перед євхаристійним каноном, себто на давньому і первісному місці. У чині візантійської Служби Божої маємо вмивання рук тільки на початку Служби Божої.

Немає сумніву, що обряд вмивання рук перед Службою Божої має крім практичного завдання свою глибоку символіку. Вмивати руки перед жертвоприношенням вимагала не тільки потреба, але ще більше бажання, щоб приступати до Бога з чистою душею. Вже «Апостоль­ські Конституції» і св. Кирило в «Містаґоґічних Катехизах» поясню­ють обряд вмивання рук символічно. Св. Кирило його тлумачить ось як:

«Ви бачили, як диякон подає воду священикові й іншим, які разом з ним стоять перед Божим жертовником, щоб вони вмивали; собі руки, Однак подає він воду не задля тілесного бруду, бо ж не входимо до святині брудні й невмиті. Це вмивання рук є символом, що вам треба очиститися від гріхів і беззаконня, бо ж руки є символом наших діл, і вмиваючи їх, хочемо представити чистоту і непорочність наших вчинків. Ту саму думку висловлює і Давид кажучи: «Вмию свої руки разом з невинними і обійду довкруги Твій жертовник Господи...».

З інших старинних документів і свідоцтв довідуємося, що не тільки священики, але також вірні вмивали руки перед богослужбою. У часах св. Івана Золотоустого при вході до церкви були вмивальниці з водою, щоб усі вірні могли вмивати свої руки на знак, що бажають служити Й молитися Богові в чистоті свого серця. У жидів і по сьо­годнішній день зберігся звичай умивати руки майже перед кожним ділом, зокрема перед молитвою, бо вмивання рук для них символом чистоти наміру і приготуванням до доброго діла.

Глибоке значення обряду вмивання рук на початку Служби Божої гарно підкреслюють слова псальма, що їх священик відмовляє, вми­ваючи руки. Священик заявляє перед Божим лицем, що він хоче на­лежати до «невинних». Він не хоче мати жодної участи з «безбожни­ками» і всіма тими, що на їх руках тяжить гріх і беззаконня. Навпаки, священик бажає «з невинними» вмити свої руки і «обійти жертовник» Бога з чистою від гріха душею.

Обряд вмивання рук є також: гарним закінченням цілого приготу­вання священика до Проскомидії і до Служби Божої. Коли поглянемо на попередні обряди цього приготування, а саме на вступні молитви перед іконостасом, на цілування ікон, престолу, св. Євангелії та хреста та вкінці на вдягання священних риз, то між цими обрядами існує своєрідна внутрішня єдність і гармонія. Обряд вмивання рук влучно доповнює всі попередні обряди і їх завершує. Священик, що через вступні молитви визнавав жаль за гріхи і довір'я до Божого мило­сердя, а через цілування святих предметів висловлював своє прими­рення з Богом, одягненням священних риз став зовсім іншим чоло віком. Він уже не звичайний чоловік, але вибранець Божий, «жених» Христовий, що має Богові принести жертву примирення за грішне людство. Ось і тому він вмиває свої руки на знак, що він хоче бути чистий і з чистим сумлінням забирається «благословити» Бога й «роз­казувати про Його чуда».

 

Літургія оглашенних.

Друга частина Літургії називається літургією оглашенних. Як перша частина, Проскомидія, відповідала першопочатковому життю Ісуса Христа, Його народженню, відкритому тільки ангелам та небагатьом людям, його юності та перебуванню в тайній невідомості до часу своєї явної появи у світі – так друга частина відповідає Його життю в світі поміж людей, що Він їм голосив слово правди. Називається вона Літургією оглашенних ще й тому, що на початку християнства до неї допускалися і ті, які тільки готувалися стати християнами і ще не прийняли святого Хрещення але знаходилися в числі оглашенних.

Оглашенні – ті особи, що приготовляються до хрещення посередництвом більш чи менш довгого часу настанов у вірі, що їх називали оглашенія, тому що віра походить від слухання, а слухання від проповіді Слова Божого або також від голосу того хто проповідує (Рим. 10, 14-17). В ап.. часах, що були наповнені надзвичайними дарами св.. Духа, приготування до св.. Хрещення було не складне. Якщо проповідник Євангелії одразу ж встигав під-час проповіді переконати слухачів із юдеїв чи поган в істині Св. Євангелія, то хрещення звершувалося над ними безвідкладно – вимогою було покаяння перед хрещенням, тобто засуд минулого життя, відречення юдейських та поганських блудів, та визнання віри у Христа – Сина Божого. Так були охрещені тисячі людей в День П’ятидесятниці після першої проповіді ап.. Петра (Дії 2, 41), так був охрещений євнух Етіопської цариці ап.. Филипом (Дії 8, 37-38). Проте з бігом часу ослабли надзвичайні дари Св. Духа, що спричинило до важкості, як у проповідуванні так і в сприйнятті. Бо були навіть випадки, коли після короткої науки ті, що приймали хрещення ставали християнами тільки по імені, а не по твердості віри. Тому то починаючи з ІІ ст.. було прийнято за правило не хрестити одразу тих, що бажали прийняти християнство, а спершу випробувати їх у істинній вірі, залишивши їх на певний час у стані оглашенних. Тожі ж і не раніше витворилася в складі літургії її частина, що отримала назву літургія оглашенних. Крім самих оглашенних на ній могли бути присутніми каянники (ті, що знаходилися під епітимією грішники), єретики, юдеї, язичники та біснуваті. У зв’язку з тим, що літургія оглашенних стала окремою чпстиною літургії, в деяких містах вона звершувалася не в одному і тому ж храмі з літургією вірних, а інколи і завершувалася особливим відпустом. До складу літургії оглашенних входили: псалми, читання писань Ст. та Нов. Завітів, пастирське поучення та молитви за оглашенних, каянників та біснуватих, а також молитви за немічних, за родючість землі, землю та море. В тому ж чині, що звершуємо його сьогодні маємо також початкові молитви, антифони (в більшості складаються з псальмів), вхід з Євангелієм, читання Апостола та Євангелії, велика ектенія та ектенія за оглашенних. Головна відмінність заклечається в тім, що сьогодні маємо вхід у святилище з Євангелієм, чого не могло бути в давнину, коли літургія оглашенних звершувалася поза святилищем. І загалі та частина храму, де знаходився престіл була зачиненою на протязі цілої літургії оглашенних. А також інша відмінність – поучення з літургії оглашенних перенесли до літургії вірних.

Така відмінність сталася тільки через те, що хрестити стали більше дітей, як самих дорослих, яких рідко вже можна було бачити в храмі. Тому вже стало непотрібно утримувати спеціально витворені для них особливості у чині літургії.

Літургія оглашенних, іншими словами спільна для всіх – має досить велику подібність до вечірньої. Так з деяких древніх чинів, а саме такого як Пісенне послідування – вечірнього та раннього, який викладений у Симеона Солунського видно, що вечірня починалася виголосом священика «Благословенне Царство», а не «Благословенний Бог Наш». Потім мали місце наступні складові частини: велика ектенія, три антифони, що відповідали змісту трьох антифонів літургії після великої ектенії (вони мали ті самі приспіви що і на Літургії). Так приспівом до першого антифону був стих: молитвами Богородиці Спасе спаси нас, до другого – молитвами святих твоїх Спасе спаси нас, на закінчення цього антифону співалася пісня «Єдинородний Сину». Після третього антифону співали трисвяте. В деякі дні на вечірні читали також і молитви за оглашенних, як і на літургії. Молитви за оглашенних входили також в склад вечірньої та утрені, що їх тексти знаходимо в Апостольських Постановах. На літургії відбувається вхід з Євангелієм і на вечірній також: в навечірня Різдва та Богоявлення, а також у Велику П’ятницю є читання апостола та Євангелії. Тому на основі такої подібності, коли вечірня з’єднується з літургією, чатина літургії – оглашенних зручно замінюється вечірнею. Суттєва різниця між двома богослужіннями хіба що в тому, що деякі частини вечірньої (Сподоби Господи вечір цей, нині відпускаєш раба твого та ін..), що є пристосовані до вечірнього часу в літургії оглашенних опускаються.

Розгляд частин літургії оглашенних.

Відкривається завіса Царських воріт – ворота, що розміщені посеред іконостасу і ведуть до престолу називаються царськими оскільки символізують вхід до Царства Божого. Називаються так тому, що через них на Літургії виносяться св.. Дари – виходить до вірних сам Господь – Цар Слави.

Катапетасма – з гр.. завіса. Під час Богослужінь, вона то відкривається то закривається, інколи буває наполовину відкрита. Завіса зовсім не відкривається під час сумних чи покаянних Богослужб: мала вечірня, повечір’я, північна;

Відкривається завіса під час радісних, торжественних Богослужінь: утреня, Літургія, часи (коли є читання св.. Євангелії). На літургії Напередосвячених дарів завіса відкривається та закривається не повністю, а тільки її половина. Кожне відкриття та закриття завіси має особливе алегоричне значення.

В залежності від дня року та свята катапетасма може бути різного кольору, як і облачення священнослужителя. Її назва в Біблії використовується як завіса, що відділяє «святая святих» від інших частин Єрусалимського храму (Лк. 23, 45) та завіса, що розірвалася на двоє в момент хресної смерті Спасителя (Мт. 27, 51; Мк. 15, 38; Лк. 23, 45). Згідно тлумачення єп. Константинопольського Прокла – не витримавши страждань, посвячений Господеві храм розірвав від скорботи ризу свою (Нікольський/Устав).

Священик та диякон перед тим як приступити до такого великого служіння, ставши перед святою трапезою, моляться по постанові св.. Апостолів (Тим. 2, 8) з піднесеними вгору руками, прикликуючи на себе св.. Духа, для достойного виконання служіння, що їм належить сповнити (молитва Царю Небесний). Оскільки св.. Дух є учителем та наставником в молитві і він сам допомагає нам у немочі нашій: про що бо нам молитися ми не знаємо, але сам Дух заступається за нас стогонами невимовними (Рим. 8, 26).

Потім священнослужителі приступають до престолу благодаті (Євр. 4, 16). Приступаючи до св.. Престолу перед поч. Літургії оглашенних та відсунення завіси установлене в пізнішому часі, коли оглашенні та ті що каялися явно перестали існувати. В ранній Церкві ця частина літургії відправлялася не на престолі, і не в святилищі але поза ним, яке під час звершення літургії оглашенних залишалося закрите – інколи до входу з Євангелією, а інколи до виходу оглашенних з Церкви. Звертаються до ісповідання імені Божого радісним пісне співом Ангельських сил: Слава во вишніх Богу (Лк. 2, 14), що зволив примирити земне з небесним (Кол. 1, 20) посередництвом неосяжної тайни Воплочення Сина Божого до пригадування якої і приступають священнослужителі. В ранній Церкві та в часі св.. Івана Золотоустого (Бесіда 9 на послання до Колосян) славослів’я співалося на літургії вірних, після виголосу «святая святим», перед самим причастям (Апостольські постанови кн.. 8, гл. 13), диякон виголошує: Воньмім! І єпископ нехай так сповістить людям: Святая Святим, а люди нехай відповідають: Єдин свят, єдин Господь…»

Священнослужителі говорять: Господи губи мої відкрий (Пс. 50) – тобто дарувати їм сили і язик, Духом Святим керований, подібно до молитви св.. Апостола Павла: і за мене, щоб Бог, коли уста мої відкрию, дав мені сміливо звіфстувати тайну Євангелії (Еф. 6, 19).

Починається садження. Зі словами ісповідання тайни Воскресіння Сина Божого - во гробі плоттю, диякон кадить західну частину св.. престолу; во аді з душею яко Бог – південну частину; в Раю же з розбійником – східну частину; на престолі був сам Христе з Отцем і Духом – північну частину та всенаповняючий неописаний жертовник. Садження починається від престолу і до нього повертається на знак того, що початком та кінцем всіх благ є Господь Бог, що перебуває на престолі (Симеон Солунський). Садження супроводжується читанням 50 Пс. та тропаря храму. Диякон кадить все по порядку: святилище, намісні ікони, крилоси та людей, ієрея та св.. трапезу не просто воскурюючи ладан, пояснює блаженний Симеон, але освячуючи його і через молитву приносячи та розносячи його Христу з молінням про те, щоб було прийняте кадило небесами і щоб нам була послана благодать Пресвятого Духа. А в цьому літургійному дійстві возносяться молитви присутніх, стаючи перед Господом запахом приємним (ІІ Кор. 2, 15).священик творить три поклони з молитвою Боже очисти мене грішного.

Потім диякон приклоняє голову перед священиком – знак послуху та говорить: час служити Господеві. Таким чином дає знати священику що прийшов час починати священнодію, установлену Ісусом Христом для пригадування Його смерті і в знак приношення високої слави та сердечної подяки Верховному Богові.

Диякон просить від священика благословення та молитви, називаючи його владикою як Начальника та Правителя Церкви: помяни мене владико святий, помолися за мене владико і т. д.

Владика – в гр.. тексті літургії знаходимо слово – DeVspïta, що означає той хто керує чи управляє іншими. А тому у Св. Письмі дається воно кожному пану та начальнику сімейства, що керує домашніми чи своїми рабами (І Пет. 2, 18; І Тим. 6, 1; Тит. 2, 9). В на найпоширенішому та найбільш притаманному значенні застосовується до самого Бога, що царює над усім творінням верховно, безкінечно, вічно та не від кого не залежно (Дії 4, 24; Лк. 2, 29). В тому самому значення та силі приписується цей термін Богочоловіку Ісусові Христові, що має всяку владу на небі та на зелі (ІІ Пет. 2, 1; Апок. 6, 10; Мт. 28, 18). А так як священики та єпископи поставлені у своєму званні установою Ісуса Христа начальниками Його Церкви з владою від нього їм даною (Ів. 21, 16; Дії 20, 7; Мт. 16, 19). Носять в собі Його образ, одягнені Його силою для здійснення св.. Тайн, то також називаються Владиками.

Опісля диякон виходить перед царські двері та розпочинає Божественну Літургію.

Літургія оголошених (Івана Золотоустого та Василія Великого) починається виголосом диякона: “Благослови, Владико!..” тим диякон побуджує священика благословляти та прославляти Бога. Оскільки диякон повинен випереджувати своїми виголосами кожній священичій дії, повідомляти як священослужителям так і всьому присутньому людові, що вони повинні робити і не буває в церкві жодної богослужбової дії до якої б дияконський виголос не приготовляв та побуджував усіх присутніх. Тому то диякон і називається у вчителів церковних проповідником чи проголошувачем, а що стосується служіння його в Церкві, та для розрізнення від народних виголосів (герольдів) називається священнопровозвісником.

Священик бере Святе Євангеліє, творить ним знак хреста серед престолу, і виголошує: “Благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа нині, і повсякчас, і навіки вічні”. Уже перші слова Божественної Літургії говорять нам про те, що місце куди ми входимо, щоб принести словесну служу – благословенне Царство Пресвятої Тройці. Про це свідчить троїчність багатьох частин Літургії: виголоси, ектенії, антифони, Трисвята пісня, спів прокімена – свідчать про нашу присутність у Царстві Пресвятої Тройці.

Це слово «Царство» в книгах св.. Письма має різні значення. Проте у цьому виголосі означає воно відкуплення здійснене Христом (Царство Його улюбленого Сина у якому ми маємо відкуплення) (Кол. 1, 13-14) яким Він з Отцем і Духом царює в Церкві своїй (Апок. 11, 15-17). Таке пояснення підтверджує св.. Патріарх Герман та й саме звершення Літургї установлене для пригадування цього ж таїнства. Тому і священик при самому початку Літургії, виголошує цей виголос, робить знак хреста напрестольним Євангелієм не тільки задля збереження загально християнського звичаю розпочинати всяке діло перехрестившися але особливо вказуючи тим на те, що розпочате ним служіння буде він возносити Богові в трьох особах поклоняємому, по заповіту самого Сина Божого в подячну пам'ять Спасительного Його життя, діл та хресної смерті, цією священною книгою благовістуємих.

Чому Благословенне Царство, а не Благословенний Бог наш?

Св. Патріарх Герман запитує: при починанні всякої молитви та священнослужіння священик славить Бога: Благословенний Бог… і це славослів’я перше займає місце у всіх моліннях, що їх засилаємо до Бога. Чомуж тут возхваляємо Бога не в однині, а в Тройці Святій Єдиного? На це запитання він сам і дає відповідь: оскільки чоловік через Воплочення Сина Божого навчився, що Бог є у трьох Особах. А Воплочення – яке виражене у цьому служінні, найточніше відображення цього, тому то приступаючи до служіння, на самому його початку і проголошується таїнство Пресвятої Тройці.

Хор і всі люди ніби підтверджують це благословення, співаючи – “Амінь” – єврейське слово, що означає “дійсно так, так є, нехай буде так”. Служить воно підтвердженням чого не будь сказаного. Тому то і св.. Єронім дуже влучно називає це слово – печать молитви. Вживання цього терміну було запозичене із старозавітної Церкви (Второз. 27, 15) до християнської на самому її заснуванні (І Кор. 14, 16). На початку в ранній Церкві на виголоси священика та диякона відповідав одноголосно весь нарід. Проте спів народу не міг бути тактовним тому собор Лаодикійський (15 правило) для кращої згоди та благочинного пісне співу похвал Божих, опре ділив їх звершувати одним тільки вибраним із народу, а саме співцям, знаючим нотну грамоту.

Потім диякон побуджує присутніх у храмі до однодушної молитви і говорить за що потрібно молитися і звучить велика, або ж мирна єктенія (“єктенія” грецькою – старанне моління): “З миром Господу помолімось...” це ектенія давнього походження. Згадується вона в Літургіях ап.. Якова, Петра, євангеліста Марка, Апостольських постановах та в творах багатьох церковних вчителів перших століть.

В ній диякон, піднявши руку свою з орарем – довгою широкою стрічкою, що знаменує собою Благодать, яку він отримав у Таїнстві священства, а також ангельські крила для служіння Богові (орар носиться дияконом на лівому плечі, поверх стихаря – довгого, без розрізу спереду і ззаду парчевого одягу з отвором для голови і широкими рукавами, символом чистоти душі, яку повинні зберігати особи священного сану), – закликає вірних до молитви за мир з Неба і спасіння душ наших, за мир всього світу, за добрий стан святих Божих церков і за з’єднання всіх; за святий храм цей і тих, хто з вірою, побожністю та страхом Божим входять до нього; за святійшого патріарха, за владику нашого правлячого єпископа, чесне пресвітерство (священство), у Христі дияконство, за весь причет і людей; за Боголюбиву і Богом бережену Україну нашу; за місто (село) наше, і за всяке місто, село і країну, і за тих, хто по вірі живуть у них; за добре поліття (благоприємну, сприятливу погоду), за врожай плодів земних і за часи спокійні; за подорожніх на воді, на землі і в повітрі; за недужих, знеможених та поневолених, і за спасіння їх... Закінчується єктенія закликом-обітницею віддати усе життя наше на служіння Христу-Богові. Своє моління мирна ектенія починає з прохання Всевишнього миру, яке поступово переходить до світу та св.. Церкви, вірних мирян та клиру, світської влади та міста, країни, оселі та їх потреб, а в кінці до нас самих. Моління закінчується призивом звернутися в наших потребах за покровительством святих, а в особливі ший спосіб до Богоматері. Закінченням ектенії служить прослава Пресвятої Тройці, що її виголошує сам священик.

Молитва церковної спільноти: Господи помилуй – традиційна всезагальна молитва ранньої Церкви. Вона повторялася багаторазово і є важливим елементом або відповіддю віруючих на запрошення диякона (ще помолимся…). Цей виголос «Господи помилуй» не потрібно вважати тим, що заміняє дияконську ектенію, а зовсім навпаки, сама ектенія добавлена до цієї давньої практики молитви, щоб допомогти першим християнам молитися конкретніше.

Священик читає тайну молитву (по тиху) в якій просить Господа обдарувати милістю тих, що моляться в храмі. Ці молитви мають глибокий догматичний зміст і в ранній Церкві вони читалися в голос, так щоб їх чули усі присутні.

Після цього співаються антифони, що розділені малими ектеніями на три частини. Це подячні псалми, які виконуються на два хори, тобто антифонно (“антифон” з гр.., який звучить у відповідь, протиголосся). Антифони ведуть свій початок з Єрусалимського храму, і введені в Церкві святим Ігнатієм Богоносцем на подобу похвальних пісне співів, що їх співали Левіти у старозавітному храмі, розділившися на два хори. Антифони – стихи вибрані із псалмів та розділені на три частини за числом Осіб Пр. Тройці. Співаються вони на переміну обома хорами.одні з них повсякденні, інші – святкові та співаються в дні Господських та Богородичних Свят. Тому і приєднуються до них приспіви, що відповідають тим празникам. В святкові дні співаються антифони зображальні – мають таку назву через те, що входять до складу послідування обідниці.

Перший антифон – “Благослови, душе моя, Господа…” (Псалом 102 (103)). Другий – псалом 145 (146) “Хвали, душе моя, Господа…” І третій антифон – Заповіді блаженств (“блаженство” – українською щастя), які дав нам Господь наш Ісус Христос у проповіді на горі (див. Матвія, 5 розділ, 3 – 12 вірші). Він починається словами-молитвою розбійника, що покаявся: “У царстві Твоїм пом’яни нас, Господи...” таким чином Церква виконує заповіт ап.. Павла (Кол. 3, 16) славити та дякувати Господеві за опіку над світом та людиною. Цими псалмами вірні готуються до слухання високого церковного вчення про Воплочення Божого Слова, яке викладене у тропарі «Єдинородний Сину».

Після першого і другого антифонів диякон на солеї (вівтарному підвищенні перед іконостасом) виголошує малі єктенії: “Ще і ще в мирі Господу помолімось...”

Третьому антифону передує гімн “Єдинородний Сину і Слово Боже...” Цей гімн був складений у VI столітті в період останніх Вселенських Соборів, які затвердили таїну двоєдиної природи Христа як Боголюдини.

Коли співається третій антифон – відкриваються Царські врата, і відбувається вхід з Євангелієм, котрий називається також малим входом. У давнину цьому моменту відповідало внесення Євангелія у вівтар. Але в останні сторіччя воно постійно знаходиться у вівтарі на престолі, тому-то сам обряд входу, який символізує початок місійної діяльності Господа Ісуса Христа, вихід Його на проповідь, – здійснюється дещо інакше. Євангеліє виносять через північні бічні (так звані “дияконські”) двері іконостасу. Палаюча свічка, яку несуть перед ним, означає світло євангельського вчення, що просвічує усяку людину, а також Предтечу Івана Хрестителя, який передував Христу та приготовляв людей до прийняття Його; Євангеліє ж – Самого Христа... Диякон, ставши обличчям на схід, і високо піднявши Святу Книгу, виголошує: “Премудрість! Станьмо просто!” (що означає: ось Премудрість Божа – прямий, нелукавий, простий шлях спасіння, Вчення Христове – ВЧЕННЯ СМИРЕННЯ ТА ЛЮБОВІ!). По цьому він урочисто входить у вівтар через Царські двері (врата).

В давні часи на богослужбових зібраннях було прийнято сидіти, і виголос диякона “станьмо просто” (сьогодні можна почути також і “станьмо побожно”) разом з духовним навантаженням носив у собі й буквально-практичний зміст. Він закликав присутніх піднятися і приготуватися до слухання премудрості Слова Божого. Після покладання Євангелія на престіл співаються тропарі (урочисті піснеспіви) храму та свята.

Потому починається читання Біблійних текстів. Спочатку з Апостола – тієї частини Біблії, де містяться Діяння і Послання святих апостолів. Затим – фрагмент із євангельських текстів (з Євангелія від Матвія, Марка, Луки чи Івана Богослова). Перед читанням Апостола звучить прокимен – короткий підготовчий вірш (зазвичай із Псалтиря – Біблійної Книги Псалмів), який покликаний підготувати вірних, налаштувати їх на уважне слухання уривків з Святого Письма.

Українська Церква перейняла грецький звичай читати Святе Євангеліє обличчям до народу. Коли ж воно читається посеред церкви – то обличчям до вівтаря, бо тоді народ оточує священика.

Довершується Літургія оголошених потрійною єктенією, яка має також назву “сугуба”, себто посилена, або заздравна, і починається словами: “Промовмо всі з усієї душі, і з усього розуміння нашого, промовмо!..” Після слів “Помилуй нас, Боже, з великої милості Твоєї...” миряни відповідають на кожне моління триразовим “Господи, помилуй! Господи, помилуй! Господи, помилуй!” Тому й сама єктенія називається потрійною. Якщо є поминання спочилих, то звучить заупокійна єктенія, і закінчується Літургія оголошених молитвою за оголошених. У цей час всі присутні у храмі моляться за тих, для кого іще тільки почався поворот до віри.

Після єктенії за оголошених лунає заклик до них залишити храм. Відкрита для всіх частина Літургії завершується.

Л і т у р г і я в і р н и х