Авторство і походження літургії св.. Івана Золотоустого.

Питання про авторство Золотоустової літургії належить до тяж­ких і поки що ще як слід невияснених питань. Головна трудність ле­жить у бракові певних і незаперечних доказів про кладення св. Золотоустим традиційно приписуваної йому св.. літургії.

В першу чергу треба докладно з'ясувати, як слід розуміти авторство Золотоустової літургії. Безперечно неможливо св. Золотоустові приписати авторство візантійської Служби Божої в сьо­годнішньому її вигляді. Сьогоднішня Золотоустова літургія має бага­то додатків, змін і модифікацій, як у текстуальній, так також і обря­довій сторінці, які ввійшли до неї багато сторіч по смерті св. Івана Золотоустого. Такими вставками пізніших сторіч є напр., антифони, Єдинородний Сине, Трисвяте, «їже херувими», Символ віри і деякі інші гімни й молитви сьогоднішньої Золотоустової літургії. Річ ясна, що св. Золотоуст не може вважатися автором усіх вище згаданих лі­тургійних частин, які походять із пізнішого часу, по його смерті. Коли йде мова про авторство Золотоустової літургії, то літургісти розу­міють тут авторство самої євхаристійної анафори Золотоустової лі­тургії. Під цим словом розуміють отже літургісти стислий формуляр евхаристійно-жертовної частини якоїсь Служби Божої. У такому сенсі анафора обіймає всі священичі молитви, почавши від відпу­щення оглашенних аж до відпущення вірних, це значить євхаристійний канон зі своєю підготовчою частиною і з обрядом св. Причастя.

У такому отже змісті говоримо тут про авторство Золотоустової літургії. Питаємо, чи св. Іван Золотоуст справді був автором припи­суваної йому євхаристійної анафори з виключенням усіх пізніших додатків, а якщо ні, то яке відношення має цей Отець Церкви до візантійської літургії, яка виступає під його іменням?

На вище поставлене запитання годі мати вичерпну й задовільну від­повідь, а причиною того є велика недостача переконливих і достовір­них доказів, на яких можна б оперти авторство Золотоустової літургії.

Без усякого сумніву таким доказом не може бути самий «голий» факт, що візантійська літургія через довгі сторіччя носить імення Золотоустого. Всяка традиція остільки має значення, оскільки вона опирається на певних і незаперечних свідоцтвах. А якраз традиційне припи­сування Золотоустому однієї з анафор візантійського обряду оперте на дуже слабих і нестійких свідоцтвах.

Літургісти загально дуже критично ставляться до традиційних приписувань різних літургій різним апостолам, чи визначним Отцям Церкви. На Сході є багато літургій, які носять імення Отців Церкви чи церковних письменників. Так, напр., знані є літургії, які носять ім'я св. Климента, св. Василія, св. Григорія, св. Кирила, Несторія, Теодора з Мопсвести ітп. Новіші літургійні досліди показали, що рід­ко котра з тих літургій походить безпосередньо від тієї людини, якої носить імення.

Приписування літургії візантійського обряду св. Іванові Золотоустові має за собою властиво лиш одне свідоцтво, а саме свідоцтво Псевдо-Прокла. Це свідоцтво знаходиться в короткому уривку, що має назву: «Трактат про передання божественної літургії», припису­ваний давніше св. Проклові († 446), одному з безпосередніх наслідників св. Івана Золотоустого на владичому престолі в Константино­полі[53]. Автор згаданого «Трактату» розповідає про те, що багато св. мужів (як напр. св. Климент, св. Яків) написали чин св. літургії. Однак із часом почала остивати первісна ревність у Церкві, то й ці Служби Божі стали для вірних надто довгі і вони нудилися на них. Це спо­нукало св. Василія дещо скоротити чин св. літургії. Однак тому, що християни щораз більш остигали в ревності і не приходили на Служ­бу Божу, св. Іван Золотоуст з огляду на отяжілість і людське лінив­ство і щоб диявол під покришкою довготи літургії не відтягав хри­стиян від св. Тайн, скоротив іще більш чин св. літургії і в тій формі маємо її до сьогодні[54].

Слід зауважити, що на підставі цього свідоцтва св. Золотоуст не створив нового літургійного формуляра, тільки сильно скоротив уже перед ним існуючий і вживаний. Значить свідоцтво Псевдо-Прокла приписує св. Золотоустові не авторство, а реформу (скорочення) ві­зантійської літургії. Згадане свідоцтво не подає, яку саме літургію мав св. Золотоуст скоротити і зреформувати, чи св. Якова, чи св. Кли­мента, чи св. Василія. На це немає у «Трактаті» Псевдо-Прокла жод­них ясних і виразних натяків.

На підставі Псевдо-Проклового свідоцтва літургісти попередніх сторіч, як напр. домініканець Яків Ґоар, Данієль і Пробст приписували св. Золотоустові реформу візантійської літургії. Такої самої думки притримувалися і москов­ські вчені, як напр. Філарет, єп. Харківський і Н. Стенковський. Однак новіші патристичні досліди показали, що «Трактат», приписуваний св. Проклові, не походить із 5-го сторіччя, але з далеко пізнішого часу. Тим самим те свідоцтво тратить на своїй доказовій силі. То­му новіші літургісти, як напр. Бавмштарк, Плачідо Де Меестр, не надають «Трактатові» великої ваги і стараються іншою дорогою дати розв'яз­ку походження літургії св.. Івана Золотоустого.

На авторство Золотоустової літургії не те, що немає позитивних даних, але є також деякі вказівки, які сильно ставлять під сумнів тра­диційне переконання, що св. Золотоуст був автором або щонайменше реформатором візантійської літургії. Якщо б св. Золотоуст був автором чи хоч би реформатором приписуваної йому літургії, то годі собі пояснити, чому всі візантійські історики й літописці поминули мовчанкою цю заслугу св. Золотоуста. Проте не згадують про це діло св. Золотоуста ні сучасні історики Сократ, Созомен, Теодорет, ні ав­тор «Пасхальної Хроніки» (7-го сторіччя), ні пізніші літописці, як Геор­гій Синкел, Теофан, Гамартол та інші. Навіть життєписці св. Золотоустого, як Палладій, Теодор із Тріміте, Георгій з Александрії жодним словом не згадують про заслуги св. Золотоуста щодо реформи візантійської літургії. Хоч ця мовчанка істориків і літопис­ців є тільки доказом «ех silentio», все таки досить вимовним і симпто­матичним.

Також дивно, що і Труллянський собор (692) не приписує св. Золотоустові укладення чи скорочення візантійської літургії. Цей собор, осуджуючи в 32-му каноні вірменську практику: щоб не домі­шувати в св.. Літургії води до вина, покликується загально на св. Золотоустого, який мав увести цей обряд до літургії і сам його прак­тикувати. При тому Собор покликується також виразно на літургію св. Василія і св. Якова, у яких існує практика доливати при жертво­приношенні води до вина. Якщо б отже в тому часі була існувала лі­тургія св.. Івана Золотоустого, було б дивно, що Собор не згадує про неї, згадуючи одночасно про літургії св.. Василія Великого та св. Якова.

Перший раз виступає ім'я св. Золотоустого в найстаршому рукописі всіх трьох візантійських літургій, тобто в Барберинському кодексі. Цей кодекс походить із 8-го століття. Про цей кодекс буде ще мова далі. Хочемо зазначити, що в ньому ім'я Золотоустого стоїть не пе­ред цілою анафорою (літургією), але лише перед деякими літургій­ними молитвами, тобто перед молитвою оглашенних, перед молитвою предложення (перед каноном) і перед заамвонною молитвою. Цілість літургії не носить ще назви св. Івана Золотоустого. Деякі літургісти, як напр. Красносельцев і Петровський направду розтягають назву св. Золотоустого на цілу Службу Божу, однак тільки в рукописах з 11-го століття назва св. Золотоустого вміщена на початку св.. літургії.

Цікавим є і той факт, що в найстарших грецьких рукописах не Золотоустова літургія, але Василіева фіґурує на першому місці. З цього літургісти роблять висновки, що правдоподібно не Золотоустова, а Василієва літургія була в тих часах звичайним і нормальним формуляром Служби Божої у візантійській Церкві. Щойно при кінці 11-го і на початку 12-го століть Золотоустова літургія займає перше місце перед Василієвою.

З усього сказаного ясним є те, яку слабу й хитку основу має традиційне приписування однієї з візантійських літургій св. Іванові Золотоустому.

Деякі вчені й літургісти, через недостачу позитивних даних з істо­рії для авторства Золотоустової літургії, головну свою увагу зверта­ють на велику подібність Золотоустової літургії з різними натяками й описами літургії, які полишив нам св. Золотоуст у своїх гоміліях і інших творах. На це звернув увагу на Заході Ф. Пробст, а з російських вчених єп. Філарет і Н. Стенковський. Згадані автори зібрали з різних творів Золотоуста натяки на літургію. На підставі цих натяків і цитат можна відтворити майже всі складові частини Золотоустової лі­тургії. Цей факт безперечно дуже вимовний і дає багато до думання. Однак ця велика подібність між: натяками й описами у творах св. Золотоуста, а Золотоустовою літургією є лише доказом, що Золото­устова літургія походить із часів, що в них жив св. Золотоуст, а не що св. Золотоуст мусів бути її автором чи реформатором. Св. Золо­тоуст міг просто описувати вже існуючий перед ним формуляр візан­тійської Служби Божої, що пояснює таку велику схожість і подібність.

Зі сказаного виходить, що Золотоустова літургія старша своїм по­ходженням від епохи, в якій жив св. Золотоуст. Тому, залишивши запитання, яке відношення має св. Золотоуст до приписуваної йому літур­гії, погляньмо, звідки виводиться т. зв. Золотоустова літургія.

На загальну гадку літургістів Золотоустова літургія, як і Василіє­ва, належать до сирійського типу[55]. До того самого типу належать також анафора «Апостольських Конституцій», або т. зв. Климентійська Служба Божа, літургія св. Якова, літургія Несторія і літургія Теодора з Мопсвести. Між усіма цими анафорами літургісти відна­ходять спільні риси, які проявляються в композиції молитов і у внут­рішній структурі. Батьківщиною цих анафор є два міста, які в пер­ших віках християнства відіграли велику роль, а саме Антіохія та Єрусалим. Між Сирією і Палестиною з одного боку, а церквами Малої Азії та Месопотамії з іншого існували взаємовідносини, Сирія стала колискою місійної праці для суміжних собі країв. Звідси розшири­лося християнство на Месопотамію, на Каппадокію і на цілу Малу Азію. Також звідси розходиться вплив літургійно-богослужебних форм. Зі Сирії приймає літургію найперше сусідня Килікія й Каппадокія, опісля Понт і Візантія. До Візантії приходить сирійська літур­гія вже в малоазійській переробці і тут дальше еволюціонує.

Спочатку літургія візантійського обряду була панівна лише на території візантійської церковної провінції, однак опісля, зі зростом могутності, як релігійної так і політичної, столиці над Босфором, переходить вона і на інші суміжні провінції. В цей спосіб легко по­яснити, чому з бігом часу візантійська літургія витісняє інші місцеві літургії, а її літургійно-обрядові практики стають панівними на ці­лому терені східно-римської імперії.

У світлі цих зауважень питання про авторство Золотоустової літургії має другорядне значення. Автором Золотоустової літургії не був св. Іван Золотоуст, бо в часі, коли він управляв візантійською цер­квою, мала вона вже свій формуляр Служби Божої. Св. Золотоуст не потребував укладати нового чину літургії. Його роль на літургійному полі могла найвище обмежитися до деякої реформи існуючої вже літургії. Однак недостача позитивних даних і свідоцтв з історії не дозволяє нам викласти в подробицях, в чому полягає та літургійно-реформаторська діяльність св. Золотоуста. Навіть хоч би св. Золотоуст не зробив нічого для реформи чи скорочення візантійської лі­тургії, то ця обставина, що одна з візантійських анафор носить його Ім'я, дається добре пояснити тим, що св. Золотоуст належав до найголовніших пастирів візантійської Церкви. Пізніша традиція, мабуть із пієтизму до цього великого церковного мужа, зв'язала з йот ім’ям чин літургії і в цей спосіб надала візантійській літургії поваги цього Святого. Звідси те традиційне приписування візантійської лі­тургії св. Золотоустові має не так історичні, як авторитетні рації. Воно не оперте на історичних даних, а має радше класифікативно-симво­лічне значення. І в цьому останньому можна залишити цю традицією освячену назву.