Івано-франківська теологічна академія

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА ТЕОЛОГІЧНА АКАДЕМІЯ

БОГОСЛОВСЬКИЙ ФАКУЛЬТЕТ

 

 

Курс лекцій

Спеціальність: Літургіка

Літургія (Євхаристія)

Курс IV (112 год.)

 

Д-р Василь Гоголь

 

Івано-Франківськ

Між різними благодіяннями якими Спаситель Ісус Христос обдарував людський рід, перше місце посідає таїнство Євхаристії[1].

Найменування Євхаристії:

1. Пасха наша.

Оскільки законна Пасха була праобразом цього таїнства[2].

2. Завіт Новий ()[3].

3. Євхаристія ()[4].

4. Спілкування ()[5].

5. Благословення ()[6].

6. Трапеза ()[7].

7. Ламання хліба ()[8].

8. Жертва ()[9].

9. Збір ()[10].

10. Досконалість ()[11].

11. Приношення () та розношення ()[12].

12. Будова ()[13].

13. Священнодія ()[14].

14. Тайноведення / містагогія ()[15].

15. Служіння ()[16].

16. Вечеря Господня ()[17].

17. Дар або дари ()[18].

18. Настанова (), залог або заручени () життя вічного[19].

 

1. ТЕРМІНОЛОГІЯ.

Літургія () «ге тейа лейтургія» – походить від грецько-елленістичного іменника ….., що означає всяке служіння чи службу, як в своєму дальшому так і власному значенні. У дальшому значенні - означає виконання будь-якого благочестивого (боговгодного) діяння[20]. У власному значенні слово «літургія» означає всяку дія, яка відноситься до священнодіяння[21]. Під цим словом стародавні греки розуміли всяке діло одиниці для добра спільноти, цілого народу: «лейтос» значить не що інше як «народній», або приналежний до народу, а «ергон» значить діло, вчинок, служба. Отже літургією греки називали всі ті діла, що йшли на користь цілого народу, як на приклад: служба вояків, державних урядовців, службу невільників, сплачення податку чи десятини, та релігійні вияви культу божкам, а зокрема приношення жертви. Це останнє, релігійно сакральне значення літургії перейшло також до християнської релігійної термінології. Як у Старому так і Новому завітах слово літургія слово «літургія» означає приношення жертви[22]. В тому самому значенні зустрічається літургія у писаннях свв.. Отців та в документах св.. Церкви. І тільки з 4 ст. слово «літургія» стає технічним виразом для євхаристійного жертвоприношення, для означення Сл. Божої[23]. Запитання: Сл. Божа так називається тому, що це служба людей перед Богом, чи Бога для людей. За своєю природою – всенародне богослужебне діло перед Богом в якій беруть участь усі (священнослужитель, церковний причет та миряни) віддаючи найвищу честь та поклін через молитви, пісні, гімни, а з іншого боку Сл. Божа – жертва Богочоловіка Христа за грішне людство[24].

В нашому значенні Літургія знаменує всенародне Богослужіння з’єднане з приношенням Тіла і Крові Христової, тобто священну Євхаристію. Говорив Теоріян – посланець грецького імператора, розмовляючи з Католікосом – Патріархом Вірменським: «учителі наші божественну Літургію відправляти постановили в середині Божого храму (у вівтарі), куди тільки одинокий священик входить, а народ весь стоїть поза».

 

2. УСТАНОВЛЕННЯ ЛІТУРГІЇ

Мат. 26, 26-28; Лк. 22,19. Мк. 14, 22-24; св.. Кипріян в слові про Вечерю (гл. 1); св.. Теодорит, Євсевій, Августин, Ієронім в тлумаченні на псалом 21.

Єврейська Пасха: на початку подавали чашу з вином (Лк. 22, 17), розбавлену водою за звичаєм східних народів, які ніколи не пили нерозбавлене вино, але змішували його з водою через жаркий клімат та міцне вино. Господар дому прийнявши чашу віддавав пошану Богові, пив з неї сам та подавав усім присутнім. Потім подавали гіркі трави (Вих. 12, 8). Опісля на трапези подавалися опрісноки (Второзакон. 16, 7) та агнець запечений у вогні (Вих. 12, 9). Господар дякував Богу, з’їдав деяку частину гіркого зілля на згадку про прикрість та тягар Єгипетського ярма. Опісля наливали йому другу чашу і тоді син запитував батька, що значить ця чаша (Вих. 12, 26). Батько відповідав – це є Пасха, і коштував вина з цієї чаші. Потім господар брав два хліби (опрісноки), один розламавши благословив Бога, їв як хліб скрухи (Второзак. 16, 3) з гірким зіллям. Продовжували вечерю, їли та пили те чи інше по бажанню. Нарешті коштували від «плоті Пасхи» тобто Пасхального Агнця та випивали останню чашу благодарення зі всіма присутніми при святкуванні Пасхи[25]. (Чин святкування Пасхи в іудейському служебнику).

 

3. ЛІТУРГІЯ АПОСТОЛЬСЬКИХ ЧАСІВ.

Дії (2, 42).

Як звершували літургію св.. Апостоли? Так як її звершив Ісус Христос.

1. Проповідь - зібравшись на вечерю [26] в одному місці (Сіонська світлиця)[27] розпочинали все з вчення для просвіщення та утвердження братів у християнській вірі.

2. ектенія - молитва головуючого на зібранні (прохання за всю Церкву - спільноту)[28].

3. Анамнеза - після молитви на приготовлених столах (вівтарів та престолів на той час ще не було) взявши хліб та чашу з вином пригадували (анамнеза) страсті, смерть, воскресіння та Тайну вечерю.

4. Епіклеза – Призивання Духа Святого для освячення, переміни.

5. вся спільнота промовляла «Амінь»[29].

6. Причастя.

Опісля всі разом споживали вечерю, що називалася «агапи – братолюбні столи»[30].

Що ж стається далі?

Зі зростом християнської спільноти служіння Євхаристії прикрашується священними церемоніями:

- деякі були взяті із Мойсеєвого церемонійного закону (припису) – читання Писання обох Завітів з обрядами попереджуючими та послідуючими.

- Спів псалмів (не тільки Давидових але й новоукладених в прославу Сина Божого).

- Молитви за оглашенних, біснуватих та каянників, що були відлученні від участі у Св. Літургії.

- Поцілунок миру в знак щирого союзу у Христі[31].

- Прохання за мир, врожайність землі, пастирів Церкви, правління[32].

- Благословення людей такими словами: «Благодать Господа нашого Ісуса Христа».

- Пригадування померлих при Євхаристії та моління за них.

- Господня молитва та інші обряди що беруть свій поч.. від апостольських часів і мають місце в текстах сьогоднішніх літургій.

- Хочемо також зауважити що всі ці обряди не у всіх церквах були вживані, але деякі в тільки в Єрусалимській, а інші тільки в Антіохійській. Не було ще одностайного порядку відправи св.. Літургії і все залежало від єпископа тої чи іншої християнської спільноти[33].

 

4. Еволюція Сл. Божої в II – III ст..

У першому століття Церквою Ісуса Христа керували самі апостоли після смерті яких безпосередньо управління Нею перейшло до їх учнів та послідовників, які називалися їхнім іменем – мужі апостольські. Вони в усьому безперечно та не уклінно наслідували своїх учителів: тому і Літургію і Св. Євхаристію звершували так як їм заповідали. Учитель та філософ церкви Юстин мученик, що жив в часі після апостолів, коротко описує Літургію так: в так званий сонячний день, що є Воскресним (неділя) було зібрання народу в одне місце тих що проживали в містах та селах, на якому читали писання апостольське або пророче скільки позволить час. Після того як читець переставав читати настановляючи спільноту до благих речей всі вставали (отже під час читання всі сиділи) для звершення молитви. Під час молитви приносили хліб, вино та воду і головуючий молився дякуючи Господові скільки мав сили, а народ промовляв «Амінь». Після цього було роздавання причастя з дарів, що над ними були сотворені молитви (коли саме не згадується). Для тих хто не був присутній, причастя посилалося через дияконів (дияконат - служіння). В цім короткім описанні літургії збережений той самий порядок, ті самі дії, якими послуговувалися і апостоли.

При тому всьому благо розумні начальники церкви не перестали прикрашати її новими обрядами, для того щоб в такий спосіб Церковні зібрання не тільки поважати, але поставити перед очі простого народу християнські, необхідні для спасіння істини та викликати в нього належну до них пошану. Тому розглянемо, що саме, від кого, та з яких церковних обрядів було введено в звершення літургії та з яким наміром.

На поч.. II ст.. Св. Ігнатій Богоносець, Антіохії Сирійської єпископ та мученик перший постановив в Церкві співати псалми та антифони на взір ангелів, що прославляють пресвяту трійцю. З поміж давніх пісень слід виділити наступні:

1. велике та мале славослов’я – Слава во вишніх Богу; Слава Отцю і Сину і Св. Духу: до цих слів I Нікейський Вселенський собор в супереч єресі Арія постановив додати звичайне до цих молитв закінчення: і нині, і прісно, і на віки віків, амінь.

2. трисвяте або стих Серафимський – Свят, свят, свят, Господь Саваоф, наповняться небо та земля слави твоєї, благословен на віки, Амінь.

3. алілуя – ця пісня у Церкві використовується від стародавніх часів. Встановлена вона на взірець небесних жителів, що співають Богові за словами св.. Івана «Алилуя»[34].

 

Великий та малий вхід встановлені в літургії по наступній причині: головної церкви єпископи при храмах споруджували по дві інші будови, що називалися «Пастофорії», що були перегородами чи притворами за прикладом старозавітніх храмів (Левіт 6, 16; Ієзекиїл 42, 16.). Ці притвори були споруджені з лівої та правої сторони.

- У першому притворі зберігалися священні сосуди (посуд), ризи та книги. Тому він і називався «сосудохранительниця» (Скевофілакіон) чи місцем дияконів (діаконікон), оскільки всі церковні сосуди та інша утварь були під наглядом дияконів.

- Другий служив місцем для людських приношень (хліб та вино, оливу та ладан і ін..). З цих приношень диякони вибирали що краще та необхідне для Служби – хліб та вино. Називався цей притвор «предложенням» на подобу старозавітніх хлібів предложення.

І тоді коли, коли Бож. Літургія розпочавшись співом антифонів та підношенням молитв, приближувалася до читання Євангелії, тоді диякон відходив до сосудохранильниці і взявши звідти св.. Євангелію приносив його до зібрання братів попереджувань запаленим світильником, тому принесення Євангелії і називали так як і сьогодні називають – вхід з Євангелією; по закінченні читання євангельського, коли приходив час освячення дарів тоді диякон відходив до «предложення» та брав звідти вибрані, на перед приготовлені види хліба та вина, приносив їх на св.. трапезу і це принесення наз. Сьогодні Великий вхід, оскільки звершується торжественно. В пізніших часах церква надасть обом входам духовного значення.

Повчальні проповіді до народу мали місце в Літургії того часу безпосередньо після читання Євангелії, коли ще продовжувалася літургія оглашенних, щоб ці останні (оглашенні) могли від них просвіщатися та навчатися правд віри. Початком проповіді (виголошувалася єпископом або пресвітером) служив виголос: «мир всім» або «благодать Господа нашого Ісуса Христа», на що народ відповідав: «і духові Твоєму». Закінчення проповіді завжди було спрямоване на прославу Пресвятої Тройці: «Богові ж Отцю і Сину, Господові нашому Ісусові Христові з Духом Святим хай буде честь та слава на віки вічні, амінь».

Після закінчення проповіді починалася молитва за оглашенних, біснуватих, просвічених (або тих хто готується до прийняття св.. Хрещення) та каянників, після закінчення якої всі вони, на заклик Диякона: «вийдіть оглашенні, біснуваті, …» виходили геть з храму. (В який спосіб все це проходило див. «Чиноположения Апостольские» кн.. 8, гл. 6-8). Цими молитвами закінчувалася літургія оглашенних та починалася літургія вірних.

Літургія вірних:

В 19-тому правилі собору Лаодикійського читаємо: «потім (тобто після того, як з храму вийшли оглашенні та інші), мають місце три молитви вірним; перша звершувалася в мовчанці (dιaV sιωph`ò), інші дві – з виголосами, опісля був обряд цілування». З цього видно, що літургія вірних починалася молитвами, тайно завершуваними, про які вчителі церковні говорять: молитви які з мовчанкою кожен за себе та свої потреби возносив до Бога[35].

Потім диякон «наказував» всім віруючим приклонивши коліна на землю, добре молитися, відповідаючи одноголосно на кожен його виголос та прохання: Господи помилуй (êýñιe ejlÝhsïí). Розширений спосіб цього моління див. в Апостольській Літургії (10 гл.). Після закінчення цих молитов, єпископ зі спів служителями, а народ один з одним (тобто чоловіки з чоловіками, а жінки з жінками), цілування творили, а опісля священик руки свої омивав водою[36]. Саме пояснення цих обрядів будемо розглядати пізніше. Таким чином коли закінчилися молитви вірних та обряд священного поцілунку, прослідувало приношення дарів у жертву; тоді диякони приносили із приношень на престіл (згадується престіл), вибрані та приготовлені для священнодії хліб та вино; після покладення яких на престіл (як - невідомо), єпископ знаменував своє чоло знаменням хреста[37], та як за звичай благословляв народ (в цьому випадку його благословення вказувало на час Євхаристії): «благодать всемогучого Бога і любов Господа нашого Ісуса Христа і причастя Святого Духа, нехай буде зі всіма вами». На що всі одноголосно відповідали: «і з духом твоїм»[38]. Потім підносячи їх думки до роздумів та прославі благодій Божих, виголошував (єпископ): «вгору серця»; а вони відповідали: «піднесли до Господа»[39].

Євхаристійні молитви:

Після цього виголошував єпископ (чи головний служитель): «благодаримо Господа» та сам перечисляв та прославляв всі Божі благодіяння сповнені для роду людського від створення світу та дякував Йому, промовляючи так: «за них Тобі слава, Владико Вседержителю!». Дійшовши ж до послання в світ Сина Божого, пригадував його життя, діла та хресну смерть, похорон, на небеса вознесіння, другий та страшний прихід, а при цьому і саму тайну вечерю, яку заповідав Він творити на Його спомин. І так пригадуючи всі Його благо дійства, та дякуючи за них Небесному Отцеві, принесені хліб та вино возносив Йому в жертву благодарення, усердно просячи зіслати на них Духа Святого[40], освятити та показати хліб – тіло, чашу – кров Христову: щоб ті, що причащаються від Них в благочесті утвердилися, відпущення гріхів отримали та життя вічне наслідували. В такий спосіб принісши жертву благодарення та освятивши принесені дари в тіло та кров Христові, пригадував та молився за всіх віруючих, а саме: за Єпископів, священиків, дияконів та весь світ; померлих у вірі (цих всіх імена читалися зі звичайних таблиць, що називалися Диптихи[41], тобто Синодики чи Помянники); дальше возносилося прохання за людей на служінні (ті, що допомагали при священнодіянні), за недужих, полонених, на вигнанні, за тих, що плавають та подорожуючих, за ворогів та гонителів Церкви, за єретиків та невіруючих, за оглашенних, біснуватих та каянників, за плодючість землі, а на кінець за тих, що з поважних причин не могли бути присутніми на Літургії. Все моління завершувалось звичайним славослів’ям, на яке народ на знак спільної молитви виголошував: «Амінь».

Після цього було читання Господньої молитви «Отче Наш», після якої єпископ благословляв людей, та запрошував їх до молитви за дари, що були принесені Богові так: «Мир Божий зі всіма вами!». Одразу ж диякон наказував вірним молитися, щоб освячені дари були прийняті Господом у над небесний Його жертовник, як приємний запах духовний. Потім, єпископ своєю молитвою поручав весь народ Божому покровительству та милосердю, просячи Його освятити їх тіла та душі, щоб сподобитися їм неосудно причаститися св.. дарів та успадкувати життя вічне.

Після закінчення цієї молитви диякон виголошував: «будьмо уважні!», а єпископ, підносячи дари в гору та показуючи їх вірним, голосно виголошував: «святеє святим!», на що вірні відповідали: «єдин свят, єдин Господь, Ісус Христос …». Пізніше наступало роздроблення дарів на частини, і всі присутні без винятку (під страхом бути відлученими від Церкви, коли б хто з них відрікся), причащалися Тіла та Крові Христової (не змішано) з великим благоговінням та страхом, приймаючи Тіло в праву руку, а Кров пили устами із чаші, чоловіки та жінки з трапези. Не залишалися без причастя й ті, що були вітсутніми з поважної причини: хворі, ув’язнені задля імені Христового та ін.. проте всі вони отримували Євхаристію через дияконів[42].

Після причастя, за отримані ласки, диякон запрошував всіх до подячної молитви, а єпископ, від імені громади, дякував Господові. А на завершення Літургії, він читав, над вірними, що стояли з прихиленими головами, молитву, в якій просив миру Божого, благословення, та покровительства. І після виголосу диякона: «в мирі вийдіть!», вірні розходилися по своїх домівках.

В такий спосіб звершувалася Літургія в другому та третьому століттях до самих часів св.. Василія Великого. Ці дані ми приводимо вам з пам’яток свв.. Отців, а найбільше з книги «Чиноположения Апостольские», як найдревнішої в своєму роді книги.

 

Час.

Що стосується часу, то ще від апостольських часів[43] був визначений всією Церквою для звершення Євхаристії день недільний, що й для того був названий – днем хліба[44]; а в деяких містах день четвертий та шостий (середа та п’ятниця), а також субота та дні пам'яті мучеників з таким торжеством відзначалися. Св. Василій Великий в 93 посланні до Кесарії пише: «кожної седмиці чотирикратно збираємся: в неділю та середу, п’ятницю та суботу; а також інші дні, коли звершуватиметься пам'ять того чи іншого святого»[45]. Що стосується самого часу відправи, то не всюди вони були одинакові: деякі відправляли Св. Літургію при вечері, інші – зранку, до сходу сонця, через жорстоке переслідування, що не давало можливості першим християнам молитися явно. За свідченням церковного письменника Тертуліяна: «Таїнство Євхаристії, що його заповідав нам Господь під час вечері, ми відправляємо на зборах перед світанком».

Місце.

По тій самій причині не могли перші християни посідати чудових молитовних храмів, але були змушені служити священнодійства в приватних домівках, убогих[46], у вертепах та в гробницях, тобто темних підземних печерах, при гробах мучеників. Євсевій в Церковній Історії (кн.. 7, гл.11) говорить засудження християнських єпископів: «більше ні вам, ні іншим християнам не буде дозволено збір чинити, або до гробниць входити». Св. Діонізій Олександрійський дає інше свідчення: «в часах переслідування, будь яке місце, чи то поле, пустиня, корабель, готель, темниця, було нам замість храму для звершення священних служб».

Таким чином ці місця служили першим християнам місцем для відправлення св.. Євхаристії де, зібравшись разом, запалювали свічки та лампади. Пам'ять цих нічних, щиросердечних, молитовних зборів Церква береже й наслідує і в наш час, де вірні зібравшись славословити Бога (в храмі), не тільки в ночі, (як збиралися перші християни) чи перед сходом сонця, але і в день – світять світло.

Одежі.

Стосовно одежі священнослужителів, історія не залишила нам багато відомостей, хоча не має сумніву, що й самі апостоли, і їх послідовники вживали особливу, іншу від повсякдення одежу так само, як і посуд, необхідний для звершення Св. Євхаристії, а саме: Чаша, дискос та ін.. про які мучитель св.. Лаврентія мученика, жаліючись говорить так: «що християни, як він чув, жертвують із золотих чаш, і свічки ставлять на золотих підсвічниках при нічних своїх зібраннях». Св.. Григорій Двоєслов, за свідченням списця його життя Іоанна диякона (кн. 3, гл. 59), мав у себе священну одежу св.. Іоанна Богослова якого св.. Полікарп називає – Священик Ісуса Христа, носив (tü pÝtalïí – пов’язка), якою Іудейські Первосвященники прикрашали своє чоло. Те саме свідчить св.. Епіфаній, говорячи про Якова – брата Господнього та діяннях Собору Константинопільського, що був скликаний проти Патріарха Фотія, говориться, що Теодозій – Патріарх Єрусалимський, прислав в дарунок Ігнатію – Патріарху Єрусалимському, Якова – брата Господнього одежі, а саме: Подир, нараменник (ejpüìιò) або Омофор та мітру, в якиі він був одягнутий під час богослужіння. Також на стародавніх зображеннях та іконах первісної Церкви Учителі та мужі Апостольські (приклад: Діонізій Ареопагіт, Юстин філософ та ін..) зображені в Омофорах. Деякі церковні вчителі пишуть, що й фелон[47], залишений ап.. Павлом в Троаді, вживався ним при священнодійствах. Інші одежі були введені за часів Костянтина Великого (який з пошани до Ієрусалимської Церкви подарував одежу виткану золотом тодішньому архієрею Макарію), Іоанна Золотоустого та інших Начальників Церкви.

Обрядові типи сл. Божої.

 

На основі різних літургійних документів перших сторіч учені літургісти приходять до заключення, що в Церкві вже від початків її поширення і зросту не було обрядово-літургійної однообразности, а панував поділ на більше обрядово-літургійних типів. Після 4-го сторіччя цей поділ стає щораз то більше виразний і опреділений так, що вчені літургісти уважають цей час добою постання, чи там усталення різних християнських обрядів у сьогоднішньому значенні цього слова.

Ми вже достатньо вияснили, звідки постала різнорідність в оформленні Служби Божої в перших сторіччях. Було вже сказано, що ця різнорідність виводиться з того, що Ісус Христос не полишив ніякого точного і подібного припису, як апостоли і їх наслідники мали б відправляти Службу Божу. Не лишаючи апостолам жодного, що так скажемо, формуляра Служби Божої Ісус Христос дав апосто­лам «вільну руку», щоб вони оформлювали відправу євхаристійної безкровної Жертви, відповідно до обставин часу і потреб Церкви.

Іншими словами, різнорідність у відправі Служби Божої чи поділ Служби Божої і цілого богослужбового кругу на різні літургійно-обрядові типи являється явищем старохристиянського й апостольсь­кого походження. Перші християнські церковні громади, засновані тим чи іншим апостолом, не мали одного і того самого способу в від­праві богослужб. Між першими християнськими громадами, розки­неними по широких просторах римської імперії, панував зв'язок однієї віри, одного єднання в любові та одного верховного проводу, однак у ділянці християнського культу старохристиянські громади жили своїм окремим і навіть самостійним життям. Вони мали ті самі богослужби, однак спосіб їх відправи не був той самий.

Старохристиянські документи (напр. «Дідахе», «Апологія» св. Юстина й інші) є для нас свідоцтвом, що в перших сторіччях євхаристійного жертвоприношення священнослужителі проказували молитви з пам'яті або їх просто творили чи імпровізували. Писаних формулярів Служби Божої та інших християнських богослужб тоді ще не було. Спосіб відправи Служби Божої, уділювання св. Тайн та всі інші бо­гослужбові практики, молитви і чини передавалися в поодиноких церковних громадах не письменно, тільки дорогою усного передання. Такий старохристиянський звичай витворив різнорідність в оформ­люванні богослужб, себто причинився до поділу богослужбового жит­тя на різні літургійно-обрядові відміни чи типи.

Такому поділові у великій мірі сприяли історичні відносини й об­ставини, в яких довелося жити першим християнам. У добі жорсто­ких переслідувань зовнішній зв'язок між: поодинокими християнсь­кими громадами бував дуже часто перешкоджуваний або й перерва­ний. Щойно після осягнення релігійної свободи в християнських гро­мадах римської імперії дається завважити змагання до більшої бого­службової однообразності.

Важну роль в тих змаганнях відіграла зовнішня організація Цер­кви, себто зовнішній устрій і поділ християнських громад на церковні провінції. Вже в апостольських часах деякі християнські громади вибиваються на чільне місце. Такі церковні осередки як Єрусалим, Антіохія, Олександрія, Рим, Коринт, Єфез та інші були основані са­мими апостолами й у відношенні до інших церковних громад були матерніми церквами. Було зовсім природним і логічним явищем, що матерні церкви й чолові церковні осередки мали вплив на менші й молодші церковні громади. Цей вплив відносився не тільки до ієрархічної залежності чи до організаційного життя, але проявлявся та­кож і в літургійно-обрядовій ділянці. Це значить, що спосіб відправи Служби Божої чи інших богослужінь з матерніх церковних осеред­ків переходив до підвладних чи зв'язаних з ними церковних громад. У цей спосіб постають і утривалюються різні богослужбові осередки, різні обрядово-літургічні типи.

Зі зростом і зовнішнім поширенням християнства кріпшає також і зовнішня організація Церкви. Перші церковні осередки, що їх були оснували св. апостоли, стають осередками великих церковних провін­цій. Немалий вплив на поділ і границі тих церковних провінцій мала зовнішня організація тодішньої римської імперії. Великі простори римської імперії були поділені на адміністративні й військові провін­ції, т. зв. єпархії і дієцезії, що мали свої осідки в більших містах. Де­які з єпархій римської імперії мали далекосяжну самоуправу, а навіть мали своїх окремих цезарів. Такий державно-адміністративний поділ римської імперії мав вплив на формування великих церковних про­вінцій, зокрема ж у 4-му сторіччі. На зразок римських державних провінцій організуються також: і церковні провінції, а на їх чоло стають ті церковні осередки, що їх були оснували св. апостоли. У та­кий спосіб закріплюється поділ на церковні провінції, що їх осеред­ками стали Рим, Олександрія, Антіохія, Єрусалим, Кесарія в Малій Азії, Єфез, а згодом і Константинопіль («Новий Рим»).

Ці великі церковні осередки стають не тільки осідком вищої цер­ковної влади: патріархів, архієпископів, митрополитів чи екзархів, але також важливими вогнищами релігійного, духовного життя. Вони стають, між іншими, також: правилом і зразком богослужбових прак­тик і звичаїв для підвладних собі ієрархічно церковних громад даної цілої церковної провінції. Менші церковні громади, які може й мали деякі свої звичаї і практики в богослужбах, підпадають під вплив своєї митрополії і стараються вподібнювати своє літургійно-обрядове життя до обрядово-літургійних практик свого ієрархічного осередку. Висловлюючись сьогоднішньою термінологією, можна б сказати, що менші церковні громади поодиноких церковних провінцій приймають обряд своєї митрополії, достосовують свій обряд до обряду своєї церковної провінції.

Було б помилково думати, що цей процес достосовування завжди відбувався дорогою природного й самочинного наслідування чи добро­вільного переймання літургійно-обрядових практик панівного цер­ковного осередку. У деяких випадках поодинокі церковні громади цупко держалися своїх місцевих звичаїв, практик і передань і не ба­жали їх зрікатися. Знаємо з церковної історії, як довго тривав у пер­вісній Церкві спір про те, коли треба обходити празник Пасхи. На Сході, в одних церковних громадах Малої Азії християни обходили празник Пасхи разом із євреями, себто в 14-тий день місяця Нізана, не зважаючи на те, чи цей день випадав у неділю чи в який інший день. В інших церковних громадах, як на Сході так і на Заході, хри­стияни привикли святкувати празник Пасхи завжди в неділю, а ви­стерігалися святкувати його разом із євреями. Коли ж із того постав спір і деякі папи бажали завести практику святкування Пасхи у не-з цілій Церкві, то церковні громади в Малій Азії в обороні своєї практики покликувалися на апостольську традицію, себто на те, що так їм передав св. Іван Богослов, основоположник різних церковних громад у Малій Азії. І що тільки перший вселенський собор у Нікеї (325 р.) остаточно порішив цей спір.

Наведений приклад є тільки одним із багатьох доказів і свідоцтв, що процес обрядово-літургійної однообразности в поодиноких церков­них провінціях не завжди відбувався гладко і легко. Не раз треба бу­ло рішень провінціальних синодів чи іншого роду постанов, щоб по­одинокі місцеві Церкви приймали обрядово-літургійні практики своєї митрополії. Історія літургіки занотувала навіть такі випадки, в яких не тільки церковні чинники, але і державні власті встрявали в лі­тургійно-обрядові справи, щоб усунути якісь місцеві практики, чи по­ширити й накинути практики митрополії іншим церковним одиницям чи осередкам. Прикладом такого втручання в обрядово-літургійне життя Церкви на Заході був цісар Карло Великий († 814), а на Сході ціла низка візантійських (східньо-римських) імператорів. Вони на­ставали на введення літургійно-обрядової однообразности не так із релігійних чи церковних мотивів, але просто з політично-державних рацій. їм нераз просвічувала та ідея, що в одній державі повинен бути не тільки один цісар, одна осередня державна влада, але також одна віра, одна Церква та навіть один, спільний обряд. Цісар Карло Великий із таких політично-державних заложень і міркувань нама­гався ввести у своїй імперії обряд римської Церкви й виключити з: уживання інші обряди (напр. ґалійський), що їх придержувалися церкви в сьогоднішній Франції, Льомбардії й Німеччині. Те саме ро­били й візантійські цісарі, що не раз адміністраційними декретами змагали до того, щоб літургію й обряд свого столичного міста, Константинополя-Візантії, накинути всім народам і церковним провін­ціям східньо-римської імперії.

Ми не будемо на цьому місці переповідати історію, як постали, міцніли і поширювалися поодинокі християнські обрядово-літургійні типи. Ця історія довга і дуже цікава. Для нашої мети вистачить того, що ми тут сказали в найбільш загальних нарисах. Обрядово-літургій­не життя в різних церковних провінціях, як Сходу, так і Заходу, про­довж кількох сторіч дійшло до створення кількох важливіших обрядо­вих відмін, що з меншими чи більшими різницями стали панівні по сьогоднішній день.

На Заході під впливом різних чинників і причин запанував обряд римської Церкви, навіть у тих церковних провінціях, що спершу мали свій, притаманний обряд, напр. обряд ґалійський, мозарабський, кельтійський, амвросіянський і т. д. Цей обряд від осередку свого постан­ня й поширення називається обрядом римським, а від богослужбової мови — латинським обрядом.

На Сході літургійно-обрядове життя виказує багато більшу різнорідність як на Заході. Із численних обрядів первісних церковних гро­мад у церковних провінціях Сходу остаточно постали й оформилися такі важливі обряди:

a. візантійський обряд, званий так від столиці східньо-римської імперії Константинополя-Візантії;

b. вірменський обряд;

c. сирійсько-антіохійський обряд;

d. халдейський обряд;

e. олександрійсько-коптійський;

f. ефіопський обряд.

До цих головних східних обрядів зводиться ще й інші обряди, напр. обряд маронітський, малабарський, малянкарський, чи різні відміни візантійського обряду.

Кожний із вичислених обрядів обіймає цілість обрядових звичаїв, практик, літургійних текстів і питоменностей у відправі Служби Бо­жої, в уділюванні св. Тайн, у святкуванні церковних празників, у цер­ковному будівництві, в устаткуванні храму, церковних риз, посуди та в усіх інших ділянках обрядово-літургійного життя. Нашу увагу зай­має на першому місці євхаристійна Літургія, себто відправа Служби Божої, бо Служба Божа завжди була найважнішою богослужбою в усіх обрядах і мала вплив на відправу інших церковних богослужб.

Майже в кожному з вичислених обрядів можна завважити загаль­ну тенденцію, щоб літургійні формулярі приписувати якомусь апо­столові чи визначному єпископові даної Церкви, з якою зв'язаний той чи інший обряд. У деяких обрядах існує більше число літургійних формулярів і майже всі вони зв'язані з іменням якогось апостола чи святого. Для прикладу наведемо деякі літургії, не бажаючи рішати чи аналізувати, котра з них написана таким чи іншим святим, або чи походить вона від того чи іншого апостола. Отже між: найбільш: зна­ними Літургіями, що виступають під іменами апостолів і святих, є та­кі: Літургія св. Якова, брата Господнього, Літургія св. апостола Мар­ка, Літургія св. дванадцяти апостолів, Літургія св. апостола Матея. Літургія св. Івана Богослова, Літургія св. апостола Петра, Літургія св. Климента Римського, Літургія св. Ігнатія Богоносця, Літургія св. Гри­горія, Літургія св. Василія Великого, Літургія св. Івана Золотоустого, Літургія св. Атанасія, Літургія св. апостола Тадея, Літургія св. Ки­рила та інші. Усі ці імена доказують нам щонайменше те, що старо-християнська традиція через зв'язування поодиноких літургійних формулярів з іменами апостолів чи Отців Церкви, бажала освятити ті свої формулярі, надати їм більшої поваги й авторитету.

Не всі вичислені вгорі обряди мають таке саме поширення і не всі займають таке саме становище. Як на Заході упродовж сторіч на па­нівне місце вибився римський обряд, так на християнському Сході панівне місце здобув собі візантійський обряд. Усі інші східні обряди є і чисельно і територіально обмежені, бо їх уживає мале число хри­стиян. Більшість християн на Сході належить до візантійського обряду. Своє поширення та сьогоднішнє панівне становище візантійський обряд завдячує різним церковно-політичним чинникам, зокрема ж могутності східньо-римської імперії, що пропагувала цей обряд як обряд столичний, цісарський і державний. А ще більше вплинула на поширення візантійського обряду місійно-церковна діяльність візан­тійського патріархату в сумежних країнах та в сусідніх народів, напр. у Болгарії, Сербії, Румунії, Кавказі, Грузії та давній Русі.

 

Назва Проскомидії.

Назва Проскомидії походить від грецького слова: «проскомідзо», що в перекладі на українську мову означає «приношу», «жертвую». Проскомидія – це обряд жертвування або дароприношення. Це жерт­вування відноситься до євхаристійних елементів: хліба й вина, зна­чить Проскомидія — це жертвування євхаристійних приносів хліба й вина, які опісля в дальшому ході Служби Божої силою священного освячення перемінюються в Пресв. Тіло і Кров Ісуса Христа.

Проскомидія має ще й іншу назву, яку часто можна стрінути в давніших текстах Служби Божої, тобто Протезіс. У слов'янських служебниках слово Протезіс замінене словом «Предложеніє». Ця назва збереглася аж до найновіших часів, але не означає вона вже цілої Проскомидії тільки її кінцеву частину, а саме молитву, якою завер­шуються обряди Проскомидії. Ця молитва носить назву: молитва предложенія. Звідси і саме місце, де відправляється Проскомидія, дістало назву предложенія. Бічний столик у святилищі, на якому відправляється Проскомидія, а який називаємо проскомидійником, у служебниках окреслюється як Предложеніє.

В літургіях інших обрядів, східних і західних, на означення обря­ду приготування євхаристійних дарів знаходимо різні назви, але вони висловлюють те саме, що назви Проскомидія чи Предложення у візантійському обряді. У літургії латинського обряду Проскомидія називається «Офферторіюм», тобто Приношення.

Походження Проскомидії.

В своїй основі Проскомидія сягає своїм початком аж до апостоль­ських часів. Будучи по своїй природі приготуванням євхаристійних дарів, Проскомидія була складовою частиною первісної літургії. Однак, у первісній літургії Проскомидія мала відмінний вид та ха­рактер. Сьогоднішня Проскомидія повстала і розвинулася із старо-християнського обряду всенародного дароприношення.

Із найстарших літургійних документів довідуємося, що вірні збираючись на відправу Служби Божої, приносили зі собою хліби й вино і жертвували їх Господеві. Частина з тих жертвуваних приносів слу­жила для літургійних цілей, тобто як євхаристійні дари, а решту ви­користовували для гостин любові або т. зв. агап. У своїй жертволюбності і щедрості вірні приносили більше хліба й вина, як цього було потрібно до Служби Божої чи навіть для гостини любові. Крім хліба і вина вірні приносили і жертвували в церкві також оливу, мед, овочі тощо.

Свої дари вірні передавали дияконам, а ці складали їх у святи­лищі на окремому столі предложення («протезіс»). Служитель літур­гії (єпископ, священик) відмовляв над жертвованими дарами молитву, в якій прохав Господа, щоб прийняв дари від тих, що їх принесли, та благословив їх. Під час самого обряду всенародного дароприно­шення відчитувано імена жертводавців та тих людей, за яких дари були жертвувані.

Звичай всенароднього дароприношення, з якого повстали і розви­нулися обряди Проскомидії, з бігом часу змінив свій первісний вид і характер. Найперше в