Розвиток системи іменника в середньо англійський період. (XII- XIV ст.)

 

Субстантивна словозміна піддається дуже істотним змінам в середньо англійський період. [1:125]

Остаточно зникає групування іменників за основами. Всі ті групи, котрі тяжіли до основи чоловічого роду на -а, остаточно влились в неї; сюди ж приєднались, окрім деяких випадків, іменники середнього роду. Середній рід припинив існувати як особлива словозмінна група.

Надзвичайно важливу роль в подальшій долі парадигм зіграла редукція ненаголошених голосних. Усі ненаголошені голосні позначаються буквою -е в написанні; в вимові, очевидно, це був нейтральний голосний [Ə]. До кінця XIV ст. ненаголошений [Ə] став зникати у вимові.

Типи відмін. Котрі збереглися, відрізнялися в середньо англійській в основному способом утворення форм множини та родового відмінка.

 

XII-XIII ст.
Вдмінок	Однина		Множина
Н.в	stōn	Care	Stōn-es	caren
З.в.
Р.в.	-es	-e	-es	-en
Д.в.	-e	-e	-(en)es	-en

 

До XV ст. обидва основні парадигматичні типи зливаються в двохвдмінковий:

 

XV ст.
Однина		Множина
stōn	care	stōnes	cares
-es	-s

 

Об’єднання основ йшло шляхом приєднання до основних типів, головним чином до першого, на -s; але іменник child з основою на -es приєдналось до основи на -n-, зберігши в формі множини попереднє -r-: cildru > children. Довго зберігали форму множини ч.р. на -n- іменники eye-eyen, fōe-fōn, tōe-tōn, oxe-oxen, ere- eren; з основи на -r-до слабкої форми приєднались brother- brethren; dohter-dohtren і скандинавська форма suster- sustren, котра витіснила англійське слово sweostor. Із старої основи на -а іменник sceon (суч. shoe) ще в давньоаглійській могло мати давальний однини і родовий множини за слабким типом: scēōne, scǣona;і в середньоанглійській воно приєдналось до залишків слабкого типу: shōn.

В XIV ст. ще зустрічається родовий відмінок жіночого роду без закінчення: his lady grace (прихильність його дами)ю Але це- окремі випадки; граматичний рід до того часу вже зник, але у вказаному випадку визначальною є семантика іменника.

На півдні уніфікація відмінка проходила частіше на користь форм на -n-, на півночі такі форми повністю зникли. Група кореневих основ збереглась, але всередині парадигми в ній пройшла уніфікація: голосний - результат давньоанглійського умлаута- залишився формах множини, в однині - голосний, котрий не умлаутував. mennmennes

Склад цієї групи зменшився: такі іменники, як book, nut і деякі інші, приєднались до основного типу.

Ціла група іменників втратила форми протиставлення однини та множини. Це - іменники, котрі належать до довго складових основ середнього роду: shēp, dēp, horse; також yēr (рік), mōneth (місяць).

Теорія О. Ясперсена. Можливі причини розпаду флективного строю.

Швидкий розпад системи словозміни іменника примусив О. Есперсена шукати причину цього у зовнішніх факторах, а саме - впливу скандинавських діалектів, котрі співіснували в IX-XI століттях з англійською. Есперсон справедливо вказує на те, що багато іменників звучали маже однаково в скандинавській та англійській.

 

Англ.	Сканд.
Sunu	sunr
wind	Windr

 

Есперсон вважає, що при спілкуванні особливо чітко вимовлялася та частина слова, котра була зрозуміла для носіїв як англійської, так і скандинавської, а закінчення, котре заважало порозумінню, артикулювалося нечітко, результатом чого і була редукція флексій.

Ця теорія, досить непереконлива, широко поширилася. Якщо припустити, що теорія Есперсена вірна, на думку Іванової, і явища описані ним дійсно авдбувалися, то вони залишились би не більше, ніж рисою діалекту прикордонного району. На кордонах двох країн зазвичай з’являються діалекти, котрі відображають особливості мови сусідньої держави, але вони не проникають у національну мову чи мову народності. Важко уявити, що такі прикордонні явища могли б змінити граматичний устрій певної країни. Прикордонні діалектні явища - занадто часті явища для того, щоб стати джерелом глибокої якісної зміни граматичного устрою.

Але в даному випадку джерело цієї зміни лежить на поверхні. Із попереднього видно, що відмінкова система давньоанглійської вже далеко про двинулася у напрямку редукції флексії. Омонімічні форми, злиття неіндукуючих основ з індукуючи ми, відсутність чіткої форми граматичного роду - все це відображає рух граматичного устрою до розпаду флексій вже в давньоанглійській.

Вже в давньоанглійській для уточнення значень давального відмінка широко використовувалися прийменники. Після редукції відмінкових закінчень форма давального відмінка втратила і ту невелику здатність до передачі граматичної інформації, котрою вона володіла у давньоанглійськи період. Вона виявилася фактично непотрібною, так як прийменники продовжували передавати всі ті відносини, котрі вони вже передавали в давньоанглійській. При співпаданні форм відмінків - називного, давального та знахідного - виникла двох відмінкова система, котра дійшла до нашого час (якщо вважати, що в сучасній англійській мові наявні два відмінка). Синтаксичні відносини, котрі передавалися відмінками, стали передаватися прийменниками та порядком слів.

Таким чином, відмирання старої флективної системи йшло паралельно з виникненням нових способів передачі відносин.

Під час середньо англійського періоду утворилася система артиклів як визначників іменника. [1;128]

Мухін у своїй статті "Про Артикль" говорить про існування означеного артикля вже в давньоанглійській мові, хоч і зазначає, що така назва є дещо умовною. Основним аргументом проти існування означеного артикля вже в давньоанглійській мові є те, що займенники можуть вживатися анафорично, в значенні близькому до особових займенників. Артикль же заміщувати іменник чи функціонувати без нього не може. Тому, не дивлячись на безсумнівну близькість вказівних займенників першої групи до артиклів, все ж вважається передчасним вважати, що дані займенники вже є артиклями під час давньоанглійського періоду.

Що стосується неозначеного артикля, то він виник із числівника an в середньоанглійський період. Цей числівник, знаходячись в ненаголошеній позиції, починає виконувати функцію неозначеного артикля. Його відособлення викликано скороченням /а:/ в ненаголошеній позиції, /n/ зберігається перед голосними, а перед приголосними він відпадає.

Неозначений артикль, що вводить не названий раніше денотат, завжди неанафоричний; означений артикль в своєму основному значенні, навпаки, анафоричний. Крім змістовної функції, дуже важливою є структурна функція обох артиклів, що є вказівниками іменника. [7]