Категорія роду іменника у давньо англійський період

 

У давньоанглійський період <http://uastudent.com/tag/%d0%b4%d0%b0%d0%b2%d0%bd%d1%8c%d0%be%d0%b0%d0%bd%d0%b3%d0%bb%d1%96%d0%b9%d1%81%d1%8c%d0%ba%d0%b8%d0%b9-%d0%bf%d0%b5%d1%80%d1%96%d0%be%d0%b4/> іменник має граматичні категорії роду, числа і відмінка. Б.А. Ільїш характеризує категорію роду цього періоду як явище лексико-граматичне, тому що кожний іменник з усіма його формами належить до якого-небудь одного роду; категорії числа та відмінка є чисто граматичними: іменник змінюється по числах і відмінках [2;82]

Граматичний рід іменника часто можна було визначити за певним класом відмінювання, а саме за закінченням у називному відмінку однини та по називному і знахідному відмінках множини або за формами відмінювання атрибутивних (рідше - предикативних) прикметників та займенників (означеного артикля). Хоча предикативні прикметники в давньоанглійській мові і узгоджуються ще в роді і числі з підметом, а вживання нефлективних форм зустрічається порівняно рідко, все ж рід часто виявляється невираженим, так як прикметники стоять в цьому випадку в називному відмінку, в якому рідко виражаються розбіжності у роді. Також рід можна визначити за особовим займенником третьої особи однини, коли займенник заміняв іменник [3;24].

За дослідженням Р.Квірка, система категорії роду в давньоанглійський період <http://uastudent.com/tag/%d0%b4%d0%b0%d0%b2%d0%bd%d1%8c%d0%be%d0%b0%d0%bd%d0%b3%d0%bb%d1%96%d0%b9%d1%81%d1%8c%d0%ba%d0%b8%d0%b9-%d0%bf%d0%b5%d1%80%d1%96%d0%be%d0%b4/> включала чоловічий, середній і жіночий рід. У цілому склад іменників на той період розвитку мови показував поділ на родові класи в таких пропорціях: іменники чоловічого роду займали в пропорційному відношенні провідне місце - 45%, приблизно 30% від загальної кількості іменників належало до жіночого роду, та відповідно 25% належало до середнього роду [4;20].

Морфологія іменників у давньоанглійській мові являє собою досить складну і не в усьому послідовну систему, в якій поєднуються різні елементи, частково ті, що були успадковані від Індоєвропейської прамови, а частково ті, що з’явилися в силу нових тенденцій розвитку англійської мови. Належність іменника до певного роду в давньоанглійській мові в загальному суворо дотримується, хоча, як і в інших германських мовах, мають місце окремі випадки зміни роду, але вони зустрічаються доволі рідко. Таким чином, враховуючи, що морфологічні характеристики давньоанглійського іменника не давали чіткої вказівки на його рід, останній міг бути найбільш точно виражений тільки за допомогою заміщення іменника одним з займенників третьої особи однини.

Граматичний рід іменника у ряді випадків визначається його лексичним значенням. Так, наприклад, до чоловічого роду належать слова mann “людина”, “чоловік”, fæder “батько”,sunu “син”, secƺ “воїн”, cyninƺ “король”, eorl “ерл”, ceorl “керл”; до жіночого роду - словаmōdor “мати”, dohtor “дочка”, cwēn “королева”, ides “жінка”.

Важко пояснити приналежність до того чи іншого роду неживих іменників. Очевидно, тут має місце більш давня класифікація іменників за родами <http://uastudent.com/tag/%d0%ba%d0%bb%d0%b0%d1%81%d0%b8%d1%84%d1%96%d0%ba%d0%b0%d1%86%d1%96%d1%8f-%d1%96%d0%bc%d0%b5%d0%bd%d0%bd%d0%b8%d0%ba%d1%96%d0%b2-%d0%b7%d0%b0-%d1%80%d0%be%d0%b4%d0%b0%d0%bc%d0%b8/>, проте принципи її були неясні вже в епоху появи перших писемних пам’яток, що дійшли до нас.

Е.М. Попкова зазначає, що з чоловічим родом співвідносилися назви дуже багатьох понять, пов’язаних: з війною та полюванням (наприклад: secg “меч”), з торгівлею та управлінням (наприклад: cynedōm “королівство”), з водною стихією (наприклад: burna “струмок”) та з поняттями сили, влади і страху (наприклад: anda “злоба”) [6;4].

Референти жіночого роду часто співвідносилися з предметами, що позначають природу. Цілком ймовірно, що цей факт пояснюється ототожненням багатьох з них з природою (наприклад: bearo “ліс”). Деякі приклади наводять на думку про те, що референти, співвідносні з флорою, належать до жіночого роду у разі позначення ними більш вузького видового поняття і до чоловічого роду у разі позначення більш загального поняття. Порівняйте: bearo “ліс”, bm “дерево” (ч. р.) - ac “дуб”, beorc “береза” (ж. р.); blostma “квітка” (ч. р.) - clæfre “конюшина” (ж. р.).

З середнім родом, як правило, співвідносилися іменники на позначення дітей (наприклад:cild “дитя”) та іменники, що відносились до понять водної стихії (наприклад: æspring“джерело”) та понять сили, влади і страху (наприклад: anweald “власть”) [6;5].

У більшості випадків, однак, граматичний рід іменника не випливає з його лексичного значення. Так, наприклад, до чоловічого роду належать слова fōt “нога”, ende “кінець”,nama “ім’я”; до жіночого - ƺiefu “дар”, tunƺe “язик”, burh “фортеця”; до середнього - scip“корабель”, word “слово”, ēаƺе “око”. Як було уже зазначено, ці випадки, очевидно, являють собою результат якоїсь давнішої класифікації іменників за родами, принципи якої були неясні вже в ту епоху, до якої належать писемні пам’ятки, які збереглися до наших часів. У деяких випадках граматичний рід іменника навіть суперечить його лексичному значенню. Наприклад, слово wīf “жінка” належить до середнього роду, wīfman, wīmman“жінка” до чоловічого роду. Так само, слово mægdеn “дівчина” відноситься до середнього роду [2;82].

Однак є спроби пояснити, чому вищенаведені три слова відносяться саме до таких родів: у випадку з wīfman, wīmman, ці слова відносяться до чоловічого роду внаслідок того, що його другий компонент, а саме морфема “man” є морфемою чоловічого роду; також можна пояснити рід слова mægdеn - воно відноситься саме до середнього роду, тому що воно утворено за допомогою суфікса -en, яка утворює іменники середнього роду. Щодо першого слова у наведеному прикладі - wīf - тут причина до сьогодні залишається неясною. Б.А. Ільїш характеризує категорію роду цього періоду як явище лексико-граматичне, тому що кожний іменник з усіма його формами належить до якого-небудь одного роду; категорії числа та відмінка є чисто граматичними: іменник змінюється по числах і відмінках [2;82-83].

Вже в кінці давньоанглійського періоду в мові спостерігається певна тенденція узгоджувати особові займенники третьої особи не з граматичним родом, а з реальним значенням іменника, який вони замінюють. Це відбувається в тому випадку, коли значення іменника не відповідає граматичному роду. Так, іменники wīf “жінка” (середній рід) іmægden “дівчина” (середній рід) часто замінюються особовими займенниками жіночого роду. Нерідко зустрічаються також випадки вживання вказівного займенника середнього роду þæt як відносного займенника, що замінює іменник чоловічого або жіночого роду.

Згідно з К. Бруннером, відхилення у відношенні граматичного роду при вживанні вказівних займенників і особових займенників спостерігаються тільки в пізніх нортумбрійських глосах, причому паралельно цьому відбувається руйнування давньоанглійських флективних форм [3; 24].

Вже в кінці давньоанглійського періоду спостерігається змішання чоловічого та середнього родів. Сприяло цьому наявність у відмінюванні чоловічого та середнього роду багатьох схожих форм. Так, наприклад, в самому живому і поширеному типі давньоанглійського відмінювання в основах на -а- чоловічий і середній рід розрізнялися лише у формі називного та знахідного відмінка множини, в інших же формах закінчення були абсолютно однаковими. І оскільки ряд слів за своєю семантикою вживався лише у формі однини, то тут взагалі не було можливості розрізняти чоловічий і середній рід по відмінковим закінченням. У результаті вже в давньоанглійській ми виявляємо коливання в роді, які пов’язані з недостатньою диференційованістю відмінювання. Надалі з чоловічим та середнім родом починає змішуватися і жіночий рід, який раніше був більш відокремленим [5;57-58].

Б.А. Ільїш вказує на те, що в давньоанглійській мові в основах на -n чітко розрізнявся чоловічий рід, з одного боку, і середній та жіночий рід - з іншого, тому що в називному відмінку однини чоловічий рід мав закінчення -а, а середній та жіночий рід на -е, а у середньоанглійській ж ці голосні зазнали редукції і злилися в одному нейтральному голосному, в результаті чого зникла і зовнішня відмінність роду. У північних і центральних діалектах відмінність граматичних родів було втрачено вже в XI-XII ст. Так само стерлася відмінність між слабкою і сильною відміною. Також зник характерний для давньоанглійського слабкого відмінювання, суфікс -n. У результаті слабке відмінювання перестало існувати як особливий тип [2;212].

У південних діалектах процес скорочення системи відмінювання розвивався повільніше. Відмінності граматичного роду залишалися до деякої міри в силі, хоча у зв’язку з ослабленням ненаголошених голосних закінчень багато ознак роду стерлися; наприклад, іменники слабкого відміни, незалежно від роду, закінчувалися в називному відмінку однини на -е: чоловічого роду nāme “ім’я”, жіночий рід tunge “язик”, середній рід ēуе “око” [2;212-213].

Наведені факти свідчать про те, що система іменника <http://uastudent.com/tag/%d1%81%d0%b8%d1%81%d1%82%d0%b5%d0%bc%d0%b0-%d1%96%d0%bc%d0%b5%d0%bd%d0%bd%d0%b8%d0%ba%d0%b0/> була готова до перебудови вже в давньоанглійський період розвитку мови.