Дослідження Платоном і Аристотилем сутності та форм організації держави

Теологічне розуміння сутності та призначення держави в концепціях А. Августина й Ф. Аквінського

Вчення Фоми Аквінського про державу

Вершини своєї могутності і впливу римо-католицька церква, папство досягли у XIII ст. Тоді ж завершилось створення системи схоластики — релігійної філософії католицизму, спрямованої на виправдання постулатів віри раціональними, формально-логічними засобами. У створенні цієї філософії велику роль відіграв домініканський монах, учений-богослов Фома Аквінський (Аквінат) (1225—1274), який намагався пристосувати вчення Арістотеля для обгрунтування католицьких догматів. Його політичні погляди викладені головним чином у працях «Про панування владик» (1265—1266) і «Сумма теології» (1266—1274).

Наслідуючи Арістотеля, Фома Аквінський вважав, що людина за своєю природою є політичною істотою. Поодинці люди не можуть задовольнити свої потреби, в них від природи закладене прагнення об'єднатися і жити в державі. З цієї природної причини й виникає держава як політична спільність людей. Метою державності є спільне благо, забезпечення умов для гідного життя. Здійснення цієї мети, на думку мислителя, передбачає збереження феодально-станової ієрархії, привілейованого становища можновладців і багатіїв, дотримання всіма встановленого Богом обов'язку підкорятися правителям, які уособлюють собою державу.

Питання походження, сутності і форми держави Фома Аквінський розглядає з позицій і в інтересах католицької церкви. За його тлумаченням, сутністю влади є такий порядок відносин панування і підкорення, за якого воля осіб з верхівки суспільної ієрархії керує нижчими верствами суспільства. Оскільки такий порядок заведений Богом, то влада має божественний характер. Саме в цьому сенсі теолог тлумачить вислів апостола Павла про те, що «всяка влада від Бога».

Серед форм державного правління Фома Аквінський розрізняє монархію, аристократію і тиранію, різновидом якої є демократія. Перевагу він віддає монархії, бо її влаштування нагадує як влаштування світу взагалі, створеного і керованого одним Богом, так і людський організм, різні частини якого об'єднуються і спрямовуються одним розумом. Крім того, на його думку, історичний досвід свідчить про стабільність та успіхи саме тих держав, де владарювали не багато людей, а одна особа. Теолог розрізняв два різновиди монархії: абсолютну і політичну. Симпатії його були на боці другої, в якій влада правителів залежить від закону і не виходить за його межі.

Концепція Августина

Середньовічна філософія виступає своєрідним синтезом християнського одкровення і античного раціоналізму. Розвиток монотеїстичної релігійності призвів до перемоги християнства, яке й стало пануючою ідеологією. А християнство, як і будь-яка інша ідеологія, прагнуло знайти філософське обґрунтування своїх основних ідей.

Першою спробою філософського обґрунтування християнства була патрістика. Це був визнаний офіційною церквою напрямок у філософії, який розроблявся "батьками церкви". До них належать: Афанасій Олександрійський, Василь Великий, Григорій Нісський, Григорій Назіанзін, Амвросій Медіоланський, Августин Блаженний, Іоанн Дамаскін та ін.

Одним із найбільш яскравих представників патрістики був єпископ із Гіппона (Північна Африка) Августин, якого католицькі богослови нарекли ще й ім'ям Блаженний. Августин вважав, що філософія поза богослов'ям — ніщо. Воюючи з "язичеством", як він називав античну філософію, Августин намагався розгорнути християнську теологічну систему на основі неоплатонізму. Августин пропагував доктрину всезагального, наперед визначеного існування. Бог, вказує Августин, наперед визначає долю людини, незалежно від її вчинків: одні люди йдуть до "спасіння", інші до пекельних мук. Людська воля, за Августином, — сліпа зброя волі Бога.

Погляди Августина виникли на межі античного і середньовічного світів. Світова римська держава розвалилась. У 410 p. Аларіх захопив і пограбував Рим, ворота якого відкрили раби. Історичні події тієї епохи дістали тлумачення в "філософії історії" Августина, що була викладена у творі "Про град божий". Вся історія для Августина — це боротьба між прибічниками християнської церкви, які будують "град божий" на землі, і прибічниками сатани, який організував світське життя на землі, світську земну державу. Якщо гине земна держава, то на її місце стає "вічна світова держава", яка втілена в католицькій церкві. Августин пропагує теократичну систему — верховенство церковної влади над світською і світове панування космополітичної організації католицизму. Софістичними доведеннями він намагається виправдати рабство і соціальну нерівність. Погляди Августина справили великий вплив на всю середньовічну філософію та ідеологію. Етика, що на них грунтується, проповідує лицемірний аскетизм: "любов до Бога", доведена до презирства у ставленні до людини. Для Августина земне життя — гріховне і тимчасове, це тільки підготовка до вічного "потустороннього" існування. Така проповідь робила людей пасивними, привчала їх до рабської покірливості, формувала рабську свідомість.

 

Стадії політичного процесу

У політичному процесі можна виділити низку важливих стадій:

- конституціювання (установлення) політичної системи;

- відтворення компонентів та ознак політичної системи;

- прийняття та виконання політико-управлінських рішень;

- контроль за функціонуванням і напрямами розвитку політичної системи.

У реальному політичному житті всі ці стадії взаємозумовлені, взаємопов’язані і становлять єдиний цілісний і динамічний процес.

Серед найважливіших завдань сучасного політичного процесу виділяється проблема створення умов для стабільного демократичного розвитку суспільства.

Можна виділити кілька якісних станів політичного процесу, які показують його домінуючі тенденції:

· функціонування існуючих суспільних зв’язків;

· розвиток або стан адекватного реагування на нові суспільні явища;

· занепад або розпад політичної цілісності через невідповідність новим політичним реаліям.

Визначальні ознаки сучасного світового політичного процесу:

· демократизація суспільно-політичних відносин;

· масштабність трансформаційних процесів, а також їх лібералізація та гуманізація;

· створення умов для забезпечення прав і свобод особистості.

 

Політичні режими

Політичний режим – це сукупність характерних для певного типу держави політичних відносин, засобів і методів реалізації влади, наявних стосунків між державною владою і суспільством, домінуючих форм ідеології та стану політичної культури.

У сучасній політології виокремлюють три основні типи політичного режиму: демократичний, тоталітарний, авторитарний.

Демократичний політичний режим – характеризується як влада народу, народовладдя.

 Основні ознаки:

· вільні вибори правителів;

· пріоритет прав людини над правами держави;

· наявність представницьких органів (що формуються на основі загальних виборів);

· виконавча влада походить від народу (президентська республіка) чи від представницького органу (парламентська республіка);

· розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову;

· легальна діяльність як урядових, так і опозиційних партій (тобто реальною є багатопартійність);

· визнання і здійснення на практиці конституційних та законних принципів.

Державна влада і громадянське суспільство виступають як рівноправні партнери, які на паритетних засадах беруть участь у вирішенні тих чи інших суспільних проблем.

Прийнято виділяти два підтипи демократичних режимів: парламентський і президентський. їхні основні характеристики відповідають характеристикам парламентської і президентської форм державного правління.

Тоталітарний політичний режим – всеохопне репресивне примушування громадян до здійснення владної волі. Цілковитий державний контроль за діяльністю окремих громадян, їх об’єднань, соціальних груп. Суспільне життя ґрунтується на бюрократичній системі управління.

Основні ознаки:

· надцентралізована структура влади, в якій панівна група не несе відповідальності перед виборним органом. Влада на всіх рівнях формується через закриті канали, бюрократичним шляхом;

· монопольний політичний контроль над усіма сферами суспільного життя. Цілковите відчуження громадян від власності;

· влада належить масовій політичній партії, що організована недемократичним шляхом;

· терористичний поліційний контроль за поведінкою громадян;

· вимога до громадян активно виявляти відданість режимові;

· монопольна, деталізована ідеологія;

· ліквідація конституційних прав і свобод особистості;

· репресії як засіб державної політики.

Тоталітарний режим проводить послідовну декласацію суспільства. Відтак суспільство з організму перетворюється на механізм, який довільно сконструювали владні структури, тобто на масове суспільство.

Авторитарний політичний режим – зосередження влади в руках однієї особи або монопольної груп. Це режим жорсткого примушування до непопулярних, але формально легальних вимог.

Основні ознаки:

· відмова від принципів конституційності і законності (якщо конституція зберігається, то, здебільшого, носить чисто декларативний характер);

· широке застосування або загроза політичних репресій;

· відмова від принципу поділу влади. Концентрація влади в руках уряду, глави держави чи військових;

· відсутність центральних і місцевих державних органів або ж перетворення їх на маріонеткові установи;

· мілітаризація державного апарату, різке посилення впливу військових сил;

· формування приватного сектора економіки, вільного від прямого державного втручання.

За авторитарного режиму не виключаються певні елементи демократії: вибори, боротьба політичних партій у парламенті.

За авторитаризму починає формуватися громадянське суспільство, але воно фактично підпорядковане державі.

  

 

Типологія політичних еліт

У політології на основі різних критеріїв виділяють певні типи політичних еліт.

За ставленням до влади і місцем у системі владних відносин політична еліта поділяється на правлячу — ту, яка безпосередньо володіє державною владою, і неправлячу (опозиційну) контреліту, тобто ту, яка веде боротьбу за владу.

Правлячу еліту, у свою чергу, поділяють на вищу (вищі ешелони влади, які приймають рішення загальнодержавного рівня), середню еліту, яка бере участь у підготовці і в обговоренні політичних рішень; адміністративну еліту (бюрократію), функцією якої є виконання політичних рішень.

Відповідно до правочинності і законності володіння державною владою еліта поділяється на легітимну і нелегітимну. Слід зауважити, що дана класифікація є досить неоднозначною. Зазвичай легітимною вважається влада, освячена правом і законом. Однак на практиці досить часто на право, закон, конституцію посилаються насильницькі, тиранічні, диктаторсько-поліційні режими, які не мають авторитету серед мас, тобто їхня легітимність є суто формальною.

Виходячи з критерію інтегрованості в сучасній політології, деякі вчені пропонують поділ еліт на фрагментовані, нормативно інтегровані та ідеологічно інтегровані.

До першої належать еліти, яким притамана відсутність згоди щодо загальних правил політичної діяльності. Це еліти, які ведуть між собою гостру боротьбу, б´ють, як кажуть, "по своїх". Унаслідок цього політична система є нестабільною.

До нормативно інтегрованих належать еліти, яким притатаманна відносна згода щодо правил політичної діяльності. Методом діяльності таких еліт, здебільшого, є компроміс. Усе це забезпечує стабільність політичної системи та панування демократично-ліберальних цінностей і еліт.

Третій тип еліт у цій класифікації — ідеологічно інтегровані еліти. Характеризуються тісною інтегрованістю структур, панує нав´язаний елітою загальний консенсус. Усе це характерне для тоталітарно-авторитарних режимів.

У повоєнній Європі крім цих типів досить поширеним став поділ ідеологічний: демократичні, ліберальні еліти і, відповідно, авторитарні.

Досить поширеним у науці — від класичних елітарних теорій і до сьогодні — є поділ еліт на відкриті й закриті. До відкритого типу еліт належать еліти, які допускають поновлення своїх рядів знизу доверху за рахунок нижчих верств або окремих представників інших еліт, у тому числі й супротивників. Відкриті еліти таким чином внутрішньо оновлюються, а це гарантує їхню стабільність.

Закриті еліти — це замкнені кастові групи, для яких характерним є недопущення представників нижчих верств у своє середовище.

 

Процедура виборчої кампанії

У сучасній політології поняття "виборча технологія" — порівняно нове і здебільшого пов´язане з організацією і проведенням демократичних виборів

 умовах демократичних режимів виборчі технології покликані забезпечити найважливішу сферу взаємодії громадянського суспільства і держави — передання владних повноважень представникам суспільства за допомогою процедури виборів.

Виборчі кампанії, незалежно від типу виборів, мають однакові основні етапи, межі яких визначено типовими політичними подіями.

Після оголошення про призначення виборів проводиться висування кандидатів у депутати. Цей період закінчується реєстрацією кандидатів виборчою комісією.

Потім настає період передвиборної боротьби, який закінчується голосуванням. Голосування може проводитися в один чи кілька турів. Після голосування настає період підбивання підсумків виборів і включення обраного представника в активну діяльність у межах органу влади.

Виборча кампанія, проведена на будь-якому рівні державного устрою (загальнонаціональному, регіональному, місцево

 Вирішальним учасником виборів є виборці — люди, які проживають на території виборчого округу і мають право голосу. Від їхнього вибору залежить результат кампанії.

Проведення виборів забезпечується державними структурами — виборчими комісіями, органами влади та судами.

Очевидно, що процедуру виборчої кампанії на всіх її етапах не можна оптимально реалізувати без одержання точної інформації, насамперед інформації про головний об´єкт уваги кандидатів — про виборців. Цю інформацію одержують унаслідок дослідження соціально-політичних характеристик електорату.

Інфраструктура виборів

У створенні виборчої інфраструктури в Україні беруть участь усі гілки влади. Законодавчі органи влади розробляють нормативну базу виборчих кампаній. Органи виконавчої влади здійснюють матеріально-фінансове забезпечення виборчих кампаній, підготовляють списки виборців і пропозиції щодо визначення меж виборчих округів. Судові органи розглядають суперечки, які виникають у ході виборчих кампаній. Важлива інформаційно-пропагандистська роль належить і "четвертій владі" — засобам масової інформації, але ключова роль у створенні виборчої інфраструктури України належить спеціальним державно-громадським органам влади — виборчим комісіям. Сьогодні можна говорити про сформовану систему виборчих комісій, яка складається з Центральної виборчої комісії, окружних виборчих комісій та дільничних виборчих комісій.

До зовнішніх виборчих технологій належить формування просторової інфраструктури виборів — адміністративно-територіальних одиниць: виборчих округів і виборчих дільниць.

Одномандатні виборчі округи для виборів за мажоритарною системою. Уся територія України розбивається на 225 округів, від кожного з яких обирається один депутат. Реєструють кандидатів в одномандатних округах окружні виборчі комісії.

Багатомандатний (загальнодержавний) виборчий округ для виборів за пропорційною виборчою системою. Ним є вся територія України. По цьому округу обирається 225 депутатів із списків партій, виборчих об´єднань і блоків. Реєстрацію партійних списків проводить Центральна виборча комісія.

Виборча дільниця — первинна територіальна одиниця для проведення виборів. Вона охоплює частину території населених пунктів, увесь населений пункт чи кілька близько розташованих населених пунктів. На виборчих дільницях складають списки виборців, інформують виборців про місце і час голосування, тут організується голосування і здійснюється підрахунок голосів.

Одним із принципових елементів виборчої інфраструктури є фінансування виборчих кампаній.

Згідно з федеральним законодавством США, у них існує п´ять джерел, які можна використовувати кандидатам для фінансування виборів:

- скарбниця США (для кандидатів у президенти);

- пожертвування окремих громадян;

- пожертвування політичних партій;

- пожертвування комітетів політичних дій;

- власні збереження кандидатів.

В європейських країнах, як правило, залучається державне і недержавне фінансування виборчих кампаній.

 Фінансування виборів в Україні, починаючи з 1998 p., проводиться за принципово новою системою, яка передбачає залучення і державних, і недержавних джерел.

 

Функції політичних партій

Конкретизувати загальне призначення політичних партій можна шляхом визначення їх функцій, тобто тих завдань, які вони виконують у політичній системі. Основними функціями політичної партії в сучасному суспільстві є:

- політичне представництво соціальних інтересів;

- соціальна інтеграція — узгодження соціальних інтересів через взаємодію політичних партій;

- розробка ідеології, політичних доктрин і програм;

- боротьба за оволодіння державною владою та участь у її здійсненні;

- участь у формуванні й діяльності всіх ланок державного апарату;

- участь у розробці, формуванні і здійсненні політичного курсу держави;

- політична соціалізація — сприяння засвоєнню індивідом певної системи політичних знань, норм і цінностей, - залученню його до політичної системи;

- формування громадської думки;

- політичне рекрутування, тобто залучення на бік партії якомога ширших верств населення як її членів, прихильників і виборців;

- підготовка та висунення кадрів для апарату держави, партії, громадських організацій.

Дослідження Платоном і Аристотилем сутності та форм організації держави

Вершиною давньогрецької філософської і політичної думки є вчення Сократа, Платона та Арістотеля.

Платон (427—347 pp. до н. є.) — учень Сократа — є одним з найвидатніших мислителів в історії філософської і політичної думки. Своє політичне вчення він виклав головним чином у трактатах-діалогах «Держава», «Політик» і «Закони».

Вчення Платона про державу грунтується на його філософських поглядах. Будучи представником ідеалістичного напряму в філософії, він розрізняв світ ідей і світ речей, явиш. Істинним буттям, на його думку, є лише світ ідей, які осягаються розумом, а сприйняті відчуттями явища не є істинними. Світ явищ не абсолютно відокремлений від світу ідей, а є його спотвореною копією, слабкою тінню. Відповідно, наявні форми держави є лише спотвореними відображеннями деякої ідеальної справедливої держави.

Цю ідеальну справедливу державу Платон будує за аналогією з людською душею. Трьом началам людської душі (розумному, вольовому й чуттєвому) в державі аналогічні три схожих начала — дорадче, захисне й ділове, а цим останнім відповідають три суспільних стани — правителів, воїнів і виробників. Справедливість полягає в тому, щоб кожне начало робило лише свою справу відповідно до встановленої ієрархії. Визначальним началом душі є розумне, а тому філософи, які його втілюють своєю здатністю міркувати, покликані правити в державі. Вольове начало душі й захисне начало в державі втілюється у воїнах, які повинні підкорятися філософам. Нарешті, розумне й вольове начала управляють началом чуттєвим (ремісниками, землеробами), яке за своєю природою прагне багатства.

Ідеальна держава Платона — це справедливе, засноване на законах, правління кращих. Таке правління може бути або царською владою (якщо серед правителів вирізняється хтось один — найдостойніший), або аристократією — владою декількох кращих. Визнаючи можливість створення такої ідеальної держави, Платон водночас висловлює сумнів у реальності її існування. Через недосконалість людської натури така держава не може бути вічною і зміниться іншими, гіршими формами правління — тимократією, олігархією, демократією або тиранією. Причому кожна з цих форм є гіршою за попередні.

Виродження ідеальної аристократії призводить до появи приватної власності, поділу людей на багатих і бідних, вільних і рабів. Замість розумного начала в державі починає панувати вольове. Це — тимократія, тобто правління, де панують честолюбство й сила. Така держава (Платон мав на увазі критсько-спартанський тип державності) постійно воюватиме, а війна є головним джерелом суспільних бід.

Війни і розбрат, накопичення значного багатства в окремих осіб призводять до переродження тимократії у ще гіршу форму правління — олігархію. Це влада небагатьох — жадібних і багатих. Подальше зростання майнової нерівності, обурення бідних проти багатих призводять до повстання. Коли воно закінчується перемогою бідняків, ті знищують або проганяють багатіїв і встановлюють владу народу — демократію, яка є ще гіршою формою правління, ніж олігархія.

Демократію Платон розцінював як лад приємний і різноманітний, але такий, що не має належного управління. Справді, основною формою демократії в ті часи були народні збори, тобто збори вільних громадян полісу. На таких зборах верховодили вожді народу — демагоги, не було належної організованості, компетентності й виваженості у прийнятті політичних рішень. Платон, як й інші давньогрецькі мислителі, заперечував не взагалі демократію як владу народу, а демократію як владу натовпу — охлократію.

Кожну з форм державності губить саме те, що вважається в ній найвищим благом. У тимократії це воєнні успіхи, в олігархії — багатство, в демократії — свобода. Саме з демократії виростає її продовження і протилежність — тиранія, встановлення якої означає перетворення надмірної свободи в надмірне рабство. Тиранія — найгірша форма державного правління, за якої панують беззаконня, свавілля й насильство.

Крім зразкової держави, правитель якої володіє істинним знанням і вмінням управляти людьми, Платон вирізняє ще три види правління: владу одного, владу небагатьох і владу більшості, кожен з яких може виступати в законній і незаконній формах. Законна влада одного — це царство, монархія, незаконна — тиранія. Законна влада небагатьох — це аристократія, незаконна — олігархія. Демократія також може бути владою з законами і без них. Серед законних форм правління вона є найгіршою формою, серед незаконних — найкращою.

Вчення Платона справило значний вплив на формування поглядів Арістотеля (384—322 pp. до н. є.) — найвидатні-шого представника філософської і політичної думки античності. Його політичні погляди викладені головним чином у працях «Політика» та «Афінська політія». Він зробив вагомий внесок у всебічну розробку науки про політику як окремої, самостійної галузі знань.

У центрі політичного вчення Арістотеля перебувають проблеми походження, сутності та форми держави. Він вважав, що держава виникла не в результаті якоїсь угоди між людьми на основі їх волевиявлення, а природно-історичним шляхом — із сім'ї і поселень як всеохоплююча і найдосконаліша форма спілкування людей.

Арістотель розрізняє правління одного, правління небагатьох і правління більшості, а за другою поділяє форми правління на правильні і неправильні. У правильних формах правителі мають за мету спільне благо, а в неправильних — лише своє особисте благо. Трьома правильними формами держави виступають монархія, аристократія і політія, а трьома неправильними — тиранія, олігархія і демократія. Кожна з цих шести основних форм має свої види, залежно від комбінації формоутворюючих ознак.

Найкращою формою правління, за Арістотелем, є політія, в якій влада належить більшості і здійснюється на спільне благо. Найгіршою з неправильних форм держави є тиранія, де влада здійснюється деспотичними методами однією особою в особистих інтересах.

Арістотель розрізняє крайню демократію, в якій верховна влада належить народу, а не закону, і помірковану цензову демократію, засновану на примиренні багатих і бідних і пануванні закону. Першу він різко засуджує, другу підтримує. Політія втілює в собі кращі сторони олігархії і демократії (об'єднує багатих і бідних, багатство і свободу), але вільна від їх недоліків і крайнощів. За Арістотелем, політія є середньою формою держави, в якій у всьому переважає середній елемент. У звичаях це — поміркованість, у майні — середній достаток, у правлінні — середній прошарок. Цей середній прошарок є найціннішим стосовно політики, оскільки він найбільш прихильний до існуючих порядків, і завдяки йому в державі можна пом'якшити суперечність між бідними й багатими, яка є причиною державних переворотів. Розумне управління і стабільність держави будуть там, де середній прошарок є багаточисельним і сильнішим від обох соціальних крайнощів — багатих і бідних, разом узятих, або хоча б однієї з них.