Наслідки припинення довіреності.

Якщо особа яку представляють скасувала довіреність, то вона зобов’язана повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими видана довіреність. Такий обов’язок покладається і на правонаступників особи, яка видала довіреність внаслідок припинення юридичної особи, від імені якої видана довіреність, припинення юридичної особи, на ім'я якої видана довіреність, смерті громадянина, який видав довіреність, визнання громадянина недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім, смерті громадянина, якому видано довіреність, визнання громадянина недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім.

Повідомлення необхідне для запобігання здійснення дій представником з третіми особами після скасування довіреності. Проте можлива ситуація, коли представник продовжував здійснювати свої представницькі функції не знаючи про скасування довіреності. В такому випадку права і обов'язки, що виникли внаслідок дій особи, якій видана довіреність до того, як ця особа дізналася або повинна була дізнатися про її припинення, зберігають силу для того, хто видав довіреність, і його правонаступників щодо третіх осіб.

З метою запобігти здійснення угод з використанням скасованої довіреності, закон покладає обов’язок на особу, якій вона видана, або її правонаступників, негайно повернути довіреність при її припиненні.

Відповідно до статті 70 Цивільного кодексу особа, яка видала довіреність, зобов'язана сповістити про її скасування (пункт другий статті 69 Цивільного кодексу) особу, якій довіреність видана, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими видана довіреність. Такий же обов'язок покладається на правонаступників особи, що видала довіреність, а у відповідних випадках - на опікуна або піклувальника.

Права і обов'язки, що виникли внаслідок дій особи, якій видана довіреність до того, як ця особа дізналася або повинна була дізнатися про її припинення, зберігають силу для того, хто видав довіреність, і його правонаступників щодо третіх осіб. Це правило не застосовується, якщо третя особа знала або повинна була знати, що дія довіреності припинилась.

При припиненні довіреності особа, якій вона видана, або її правонаступники повинні негайно повернути довіреність.

 

§ 3. Загальні положення про зобов’язання.

 

3.1. Поняття зобов’язання і підстави його виникнення.

Термін “зобов’язання” досить часто вживається в різних значеннях. Іноді під ним розуміють угоду між особами, тобто договір. В певних випадках він означає обов’язок, борг якої-небудь особи. Крім того, в юридичній літературі вживається поняття “зобов’язальне право”, яке можна визначити, як сукупність цивільно-правових норм, які регулють суспільні відносини по передачі майна, виконанням робіт, наданням послуг, відшкодування шкоди. Норми зобов’язального права є найбільш значною частиною цивільного законодавства. У Цивільному кодексі з 572 статей 321 стаття присвячена зобов’язанням. Зобов’язальне право має загальну і особливу частини. Загальна частина містить норми, що поширюються на всі зобов’язання. Особлива частина містить норми, які регулюють окремі види зобов’язань.

 Частина 1 статті 151 Цивільного кодексу визначає зобов’язання наступним чином: в силу зобов'язання одна особа (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію, як-от: передати майно, виконати роботу, сплатити гроші та інше або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Зобов’язання встановлює юридичний зв’язок між двома сторонами: кредитором, якому належить право вимоги і боржником на якого покладається обов’язок виконання. З одного боку зміст зобов’язання може бути реалізований, як правило, тільки через дії боржника, з другого боку, вирішальне значення має надання кредитору можливості вимагати певних дій від боржника. В цьому полягає відмінність зобов’язальних відносин від правовідносин власності, оскільки в останніх, перш за все, важлива можливість здійснненя певних дій безпосередньо власником. Зобов’язальні правовідносини передбачають передачу майна не взагалі до не визначеного кола осіб, а лише до чітко визначених кредиторів. Зобов’язання встановлюється між конкретними суб’єктами (боржником і кредитором), тобто має відносний характер, на відміну від абсолютного характеру відносин власності, де з одного боку виступає власник, а з другого боку необмежене коло осіб, які не повинні чинити перепони власнику при здійсненні його права власності.

Важливою рисою зобов’язальних відносин є також чітка визначеність їх змісту. Боржник в кожному окремо взятому зобов’язанні повинен здійснити певні дії, або утриматися від них.

Підставою виникнення зобов’язань, як і інших цивільних правовідносин, є передбачені законом юридичні факти, які породжують цивільні права і обов’язки. Зобов’язання виникають з угод, передбачених законом, а також з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать; з адміністративних актів, у тому числі для державних, кооперативних та інших громадських організацій з актів планування; в результаті відкриттів, винаходів, раціоналізаторських пропозицій, створення творів науки, літератури і мистецтва; внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, а так само внаслідок придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав; внаслідок інших дій громадян і організацій; внаслідок подій, з якими закон пов'язує настання цивільно-правових наслідків (стаття 4 Цивільного кодексу).

Серед інших юридичних фактів, які є підставою виникнення позадоговірних зобов’язань, можна виділити заподіяння шкоди, рятування колективного і державного майна, безпідставного придбання або збереження майна.

3.2. Види зобов’язань.

В залежності від кількості правових зв’язків в зобов’язанні розрізняють прості і складні зобов’язання. В простому зобов’язанні є тільки один правовий зв’язок: одно право і йому відповідає один обов’язок (наприклад, відповідно до статті 374 Цивільного кодексу за договором позики позикодавець має право вимагати повернення боргу, а позичальник зобов’язаний повернути цей борг позикодавцю).

В складному зобов’язанні є два і більше правових зв’язків: декілька прав і декілька обов’язків. До складних зобов’язань відноситься переважна більшість договірних зобов’язань (наприклад, відповідно до статті 224 Цивільного кодексу за договором купівлі-продажу продавець зобов’язаний передати майно покупцеві і має право вимагати слатити за нього певну грошову суму; покупець зобов’язаний сплатити вартість речі і має право вимагати її передачі).

В залежності від їх предмета зобов’язання можуть бути: однооб’єктні - боржник зобов’язаний передати кредитору один визначений предмет (наприклад, продавець зобов’язаний передати покупцеві автомобіль); альтернативні - борзник за своїм вибором зобов’язаний здійснити одну чи декілька передбачених законом чи договором дій (наприклад, за договором купівлі- продажу покупець зобов’язаний сплатити грошові кошти або передати вексель); факультативні - божник зобов’язаний здійснити певну дію, проте має право замінити предмет зобов’язання на інший. При факультативному зобов’язанні боржник має право, а не зобов’язаний заміняти предмет зобов’язання.

В залежності від суб’єктного складу, коли на стороні кредитора або боржника, чи на обох сторонах одночасно, виступає декілька осіб, зобов’язання поділяють на дольові і солідарні.

При дольових зобов’язаннях, коли в зобов'язанні беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників, кожний з кредиторів має право вимагати виконання, а кожний з боржників повинен виконати зобов'язання в рівній частці з іншими, якщо інше не випливає з закону або договору (частина 1 статті 173 Цивільного кодексу).

Солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають, якщо вони передбачені договором або встановлені законом, зокрема при неділимості предмета зобов'язання.

При солідарному обов'язку боржників кредитор вправі вимагати виконання як від усіх боржників разом, так і від кожного з них окремо, причому як повністю, так і в частині боргу.

Кредитор, який не одержав повного задоволення від одного з солідарних боржників, має право вимагати недоодержане з решти солідарних боржників.

Солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, поки зобов'язання не погашено повністю.

Виконання солідарного зобов'язання повністю одним з боржників звільняє решту боржників від виконання кредиторові.

Боржник, який виконав солідарне зобов'язання, має право зворотної вимоги (регрес) до кожного з решти боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено законом або договором. Несплачене одним з співборжників боржникові, який виконав солідарне зобов'язання, припадає в рівній частці на нього і на решту співборжників (стаття 175 Цивільного кодексу).

При солідарності вимоги кожний з солідарних кредиторів має право пред'явити до боржника вимогу в повному обсязі.

Виконання зобов'язання повністю одному з солідарних кредиторів звільняє боржника від виконання іншим кредиторам.

Солідарний кредитор, який одержав виконання від боржника, зобов'язаний відшкодувати іншим кредиторам частки, що їм належать, коли інше не випливає з відносин між ними(стаття 176 Цивільного кодексу).

В науці цивільного права прийнято виділяти такий вид зобов’язань як субсідіарні або додаткові. При субсидіарному зобов’язанні у випадку невиконання або неналежного виконання зобов’язання боржником виконання покладається на додаткового боржника (наприклад, відповідно до статті 196 Цивільного кодексу гарнтія відрізняється від поруки тим, що гарантійна відповідальність є додатковою, а не солідарною).        

Переважна більшість зобов’язань виникає на підстві цивільно-правових договорів (стаття 151 Цивільного кодексу).

Договір.

Договір - це домовленість двох і більше осіб, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків. Поняття договору розкривається через поняття угоди. Договори це - дво або багатосторонні угоди.

Договір в цивільному праві являє собою угоду, яка вчиняється на підставі погодження волі сторін з приводу певних прав і обов’язків. Воля сторін в договорі повинна бути взаємною і погодженою, тобто співпадати як за обсягом, так і за змістом. Звичайно, воля сторін не може бути погоджена по абсолютно всім подробицям, але істотні умови договору, без яких укладення договору неможливе, повинні бути погодженні безпосередньо в договорі. 

Умови укладення договору, як правило, поділяють на істотні, звичайні і випадкові.

Договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах.

Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди (стаття 153 Цивільного кодексу).

Для певного виду договорів є свої істотні умови, які є необхідними і достатніми для їх укладення (наприклад, відповідно до статті 10 Закону України “Про оренду державного та комунального майна”: об’єкт оренди, термін на який укладається договір оренди, орендна плата або відповідно до статті 15 Закону України “Про страхування”: зазначення об’єкта страхування, розмір страхової суми). Крім того, до істотних умов відносяться ті умови, на включення яких до договору наполягає одна із сторін.

При відсутності навіть однієї із істотних умов договір може бути визнаний як неукладений.

Звичайні умови договору містяться в нормах цивільного законодавства. Наявність чи відсутність звичайних умов ніякого значення для факту укладення договору не має. Відсутність звичайних умов в договорі є підставою для застосування норм цивільного права (наприклад, стаття 332 Цивільного кодексу передбачає, що підрядчик зобов’язується виконати на свій ризик певну роботу за завданням замовника).

Випадкові умови звичайно не містяться в договорах певного виду, проте можуть бути внесені в договір за згодою сторін. Відсутність випадкових умов, як і звичайних, на укладення договору не впливає. Їх відмінність від звичайних умов договору полягає в тому, що звичайні умови передбачені законом і діють в силу укладення договору, а випадкові умови законом не передбачені і діють тільки у випадку внесення їх в договір (наприклад, відповідно до статті 387 Цивільного кодексу довіритель зобов’язаний виплатити повіреному винагороду лише в тому разі, коли вона передбачена договором).  

Важливе практичне значення має поділ договорів на консенсуальні і реальні. Консенсуальний договір вважається укладеним з моменту досягнення згоди між сторонами (таких договорів переважна більшість). Для набуття чинності реальним договором однієї згоди сторін недостатньо. В реальному договорі сторонам крім воєвиявлення необхідно здійснити певні дії (наприклад, відповідно до статті 17 Закону України “Про страхування” договір стахування, як правило, набуває чиннсті з моменту внесення першого страхового платежу).

За характером дії позрізняють договори на користь контрагентів і договори на користь третіх осіб. Як правило, права за договором отримують особи, які його уклали, проте в окремих випадках права отримує третя особа.

Характерною рисою договору на користь третьої особи є те, що ця третя особа набуває право вимоги.

Якщо особа, яка уклала договір, обумовила виконання зобов'язання, що виникло з договору, третій особі, то, якщо інше не передбачено в договорі і не випливає з його змісту, виконання може вимагати як особа, що уклала договір, так і третя особа, на користь якої обумовлено виконання.

Якщо третя особа відмовилась від права, наданого їй за договором, то особа, що уклала договір, може скористатися цим правом, коли це не суперечить змісту договору (стаття 160 Цивільного кодексу).[13]

Форма договору.

Договори можуть укладатися в усній і письмовій формі (простій чи нотаріальній). Форма залежить від виду договора, предмета, учасників договору. Треба зауважити, що недодержання письмової форми договору тягне за собою його недейсність як угоди лише у разі, якщо такий наслідок прямо

зазначено в законі. (Показовий приклад наводиться в листі Вищого

арбітражного суду України № 01-8 від 20.04.2001 року.

Державна податкова інспекція звернулася до арбітражного суду з позовом про визнання недійсними укладених товариством та приватним підприємством угоди в усній формі, а також податкових накладних. Рішенням арбітражного суду, залишеним без зміни наглядовою інстанцією, у позові відмовлено з посиланням на те, що переданий за угодою товар було оплачено, податкові накладні надійшли від продавця і з цього моменту у товариства виникло право на податковий кредит незалежно від правильності складання податкових накладних продавцем та здійсненням ним розрахунків з бюджетом.

Не погоджуючись з рішенням та постановою арбітражного суду, державна податкова інспекція звернулася до Вищого арбітражного суду України із заявою про їх перевірку та скасування, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи.

Перевіривши матеріали справи, судова колегія Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов встановила таке.

Товариством та приватним підприємством в усній формі укладено угоду купівлі-продажу літератури. На виконання умов зазначеної угоди приватне підприємство передало товариству за податковими накладними книжкову продукцію, а товариство повністю за нею розрахувалося, що підтверджується відповідними платіжними документами.

Відповідно до статті 45 Цивільного кодексу України недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише у разі, якщо такий наслідок прямо зазначено у законі.

Законом не передбачено можливості визнання угоди купівлі-продажу недійсною з мотивів недодержання її письмової форми. Інших підстав для визнання угоди недійсною державна податкова інспекція не навела.

З огляду на викладене оспорювана угода не суперечить вимогам чинного законодавства і судові акти в цій частині залишено без зміни.

Що ж до визнання недійсними податкових накладних, то податкова накладна не є актом державного чи іншого органу у розумінні статті 12 Господарського процесуального кодексу України. Чинне законодавство не відносить до повноважень господарських судів вирішення питань про відповідність вимогам закону будь-яких звітних та розрахункових документів).

 Відповідно до статі 154 Цивільного кодексу коли сторони домовились укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому обумовленої форми, хоч би за законом для даного виду договорів ця форма і не потребувалась.

Якщо згідно з законом або угодою сторін договір повинен бути укладений в письмовій формі, він може бути укладений як шляхом складання одного документа, підписаного сторонами, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами та ін., підписаними стороною, яка їх надсилає.

В передбачених законом випадках договір може бути укладений шляхом прийняття до виконання замовлення.