Провадження у справах про банкрутство.

 

Згідно зі статтею 4 Закону провадження у справах про банкрутство регулюється Господарським процесуальним кодексом України (далі - Господарський процесуальний кодекс) з урахуванням особливостей, передбачених Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (далі - Закон).

Провадження у справах про банкрутство складається з процедур встановлення факту неплатоспроможності боржника та безспірності вимог кредитора, що ініціює провадження (коли справа порушується за заявою кредитора), виявлення усіх можливих кредиторів і санаторів, санації (коли остання можлива) або визнання боржника банкрутом. Останнім етапом провадження є процедура задоволення вимог кредиторів за рахунок ліквідації майнових активів банкрута. Усі зазначені процедури складають цілісне і відокремлене від позовного процесу провадження, метою якого є задоволення вимог кредиторів у випадку неплатоспроможності боржника.

Згідно зі статтею 15 Господарського процесуального кодексу України справи про банкрутство розглядаються господарським судом за місцезнаходженням боржника, яке визначається місцезнаходженням його постійно діючого органу (стаття 30 Цивільного кодексу України).

Згідно з пунктом 1 статті 5 Закону підставою для порушення арбітражним судом справи про банкрутство є письмова заява будь-кого з кредиторів, боржника, органів державної податкової служби або державної контрольно-ревізійної служби.

Згідно зі статтею 381 Цивільного кодексу України без згоди юридичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності списання (стягнення) коштів, що знаходяться на їх рахунках у банках, не допускається, за винятком випадків, установлених законами України, а також за рішеннями суду, господарського суду та за виконавчими написами нотаріусів. Отже правила Національного банку України щодо безспірного списання коштів з рахунків боржників у банківських установах поширюються виключно на виконавчі документи, видані на виконання рішень, які зазначені у статті 3 Закону України “Про виконавче провадження” від 21.04.1999 року, а також на розпорядження органів, установ, підприємств, які згідно з законами України мають право безспірного списання коштів з рахунків боржників.

Тому зазначені розпорядження за своєю юридичного силою прирівнюються до виконавчих документів, а стягувачі, які видали розпорядження, входять до кола кредиторів, що мають право ініціювати порушення провадження у справі про банкрутство у випадках неспроможності боржника сплатити борг за розрахунковими документами.

Заява кредитора про порушення справи про банкрутство повинна містити:

- найменування господарського суду, до якого вона подається;

- найменування боржника, його місцезнаходження;

- зазначення банків, що здійснюють розрахунково-касове обслуговування боржника, та їх місцезнаходження;

- зазначення розміру боргу, документ про сплату державного мита, а також перелік документів, що додаються до заяви.

У разі надходження кількох заяв про визнання одного і того ж боржника банкрутом до порушення провадження у справі останнє порушується за наявності підстав для цього за заявою, що надійшла першою. Іншим кредиторам згідно зі статтею 7 Закону надсилаються копії ухвали про порушення справи про банкрутство, а їх заяви з доданими до них документами приєднуються до порушеної справи. Заяви кредиторів про визнання боржника банкрутом, що надійшли після порушення провадження у справі і до публікації оголошення про це в установленому Законом порядку, приєднуються до матеріалів справи. В усіх випадках про приєднання заяви кредитора з доданими документами виноситься ухвала. Господарський суд розглядає вимоги цих кредиторів відповідно до статті 10 Закону після публікації оголошення про порушення справи про банкрутство.

Згідно з пунктом 3 статті 5 Закону боржник може звернутись до господарського суду з власної ініціативи у разі його фінансової неспроможності або загрози такої неспроможності. Ініціювання боржником порушення справи про банкрутство однозначно свідчить про відсутність між боржником та його кредиторами спору про наявність і неоплатність (реальну чи потенційну) боргу, оскільки сам боржник визнає ці обставини. Тому від боржника не вимагається подання доказів неоплатності його боргів на момент звернення до господарського суду.

Заява боржника про порушення справи про банкрутство повинна містити:

- найменування господарського суду, до якого вона подається;

- найменування боржника, його місцезнаходження;

 - зазначення банків, що здійснюють розрахунковокасове обслуговування, їх місцезнаходження;

- перелік його кредиторів і боргів;

- перелік документів, що додаються до заяви.

До заяви боржника додаються:

- список його кредиторів і боржників;

- бухгалтерський баланс;

      - аудиторський висновок, а також довідка обслуговуючого банку (банків) про наявність коштів на його рахунку та платіжні документи, які неоплачені за браком коштів і вміщені до картотеки.

 До заяви боржника обов'язково мають бути додані його установчі документи, а також документи, що свідчать про його фінансове і майнове становище (претензії, позови, виконавчі документи тощо).

Господарський суд відмовляє у прийнятті заяви про порушення справи про банкрутство, якщо:

- боржник не є юридичною особою або не включений до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності;

- подано заяву про визнання банкрутом юридичної особи, яка ліквідована або реорганізована (крім реорганізації у формі перетворення). Відповідно до пункту 4 статті 34 Закону України “Про підприємства в Україні” від 27.03.1991 року підприємство вважається реорганізованим або ліквідованим з моменту виключення його з державного реєстру України. Зазначене правило поширюється на всіх суб'єктів підприємницької діяльності. Під перетворенням слід розуміти вид реорганізації, в процесі якого змінюється організаційно-правова форма юридичної особи, наприклад, створення відкритих акціонерних товариств в ході корпоратизації унітарних державних підприємств;

- вимоги кредитора повністю забезпечені заставою.

Відповідно до статті 6 Закону заява кредитора чи боржника може бути відкликана заявниками до прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом.

Відкликання заяви кредитора до порушення провадження у справі тягне за собою наслідки, передбачені пунктом 9 частини першої статті 63 Господарського процесуального кодексу.

Відкликання заяви боржником здійснюється лише за письмовою згодою усіх осіб, які визнані господарським судом кредиторами відповідно до вимог статті 10 Закону.

Порядок ведення попереднього і наступних засідань у справі про банкрутство визначається суддею.

У попередньому засіданні, яке проводиться у строк, встановлений статтею 8 Закону, суд має остаточно з'ясувати обгрунтованість заяви кредитора про наявність і безспірність боргу та неплатоспроможність боржника. У разі звернення до суду самого боржника у попередньому засіданні з'ясовуються ознаки його реальної чи потенційної неплатоспроможності.

Встановивши ознаки неплатоспроможності боржника, господарський суд своєю ухвалою зобов'язує заявника подати за його рахунок до офіційного друкованого органу Верховної Ради України чи Кабінету Міністрів України (газети “Голос України” і “Урядовий кур’єр”) оголошення про порушення справи про банкрутство. В газетному оголошенні повинні обов'язково міститися реквізити, зазначені в статті 8 Закону. Заявник повинен подати до господарського суду примірник газети з надрукованим оголошенням.

Оскільки в Законі не обмежений строк подачі заявником зазначеного оголошення, господарський суд може своєю ухвалою призначити його, якщо заяви про порушення справи про банкрутство надійшли і від інших кредиторів.

Зазначена ухвала надсилається усім виявленим кредиторам.

За результатами попереднього засідання господарський суд, у разі необхідності, ухвалою призначає розпорядника майна боржника.

Розпорядник майна відповідно до статті 9 Закону здійснює повноваження щодо розпорядження і контролю за майном боржника. Він має право давати обов'язкові приписи або накладати заборону на дії адміністрації юридичної особи боржника у випадках здійснення останньою актів відчуження або іншої передачі майна, що належить їй на тій чи іншій підставі. В той же час розпорядник майна не має права втручатись в оперативну господарську діяльність адміністрації юридичної особи.

Згідно зі статтею 9 Закону господарський суд покладає функції розпорядника майна на банк, що здійснює розрахунково-касове обслуговування боржника, Фонд державного (комунального) майна, якщо боржник - державне підприємство, організація, або іншу особу за пропозицією боржника чи кредитора. У разі призначення розпорядником банку, або Фонду державного майна, або іншої юридичної особи повноваження розпорядника від імені зазначених установ здійснюють їх службові особи відповідно до законодавства, статуту (положення) або інших установчих документів цих органів. Закон не виключає призначення фізичної особи розпорядником майна за пропозицією боржника чи кредитора.

Відповідно до статті 5 Закону та пункту 5 статті 10 Закону України “Про аудиторську діяльність” від 22.04.1993 року проведення аудиторської перевірки документів про фінансове і майнове становище боржника є обов'язковим незалежно від підстав, з яких порушено справу про його банкрутство.

У випадку, коли справу про банкрутство порушено за заявою кредитора, господарський суд в ухвалі про порушення справи зобов'язує боржника подати аудиторський висновок або провести аудит. Якщо у боржника немає для цього коштів, господарський суд може призначити аудит за рахунок кредитора лише за згодою останнього.

Відсутність аудиторського висновку у справі, порушеній за заявою кредитора, не виключає визнання боржника банкрутом.

Господарський суд за заявою кредиторів, клопотанням призначеного ним розпорядника майна, якщо адміністрація юридичної особи боржника ігнорує законні приписи останнього, або зі своєї ініціативи може вжити заходів, передбачених статтею 67 Господарського процесуального кодексу, щодо майна боржника з метою забезпечення майнових інтересів кредиторів. Зазначені заходи можуть бути вжиті одночасно з порушенням справи про банкрутство або після цього на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство.

У процедурі банкрутства можуть бути застосовані, зокрема, такі заходи забезпечення майнових інтересів кредиторів, як: - накладення арешту на майно або грошові кошти, що належать боржникові, а також іншим особам, які відповідно до актів законодавства або установчих документів боржника відповідають за його зобов'язаннями; - заборона боржникові вчиняти певні дії, наприклад, щодо відчуження у будь-який спосіб належних йому основних фондів тощо; - заборона власникові майна боржника або уповноваженому ним органу вчиняти дії щодо реорганізації чи ліквідації юридичної особи-боржника; - зупинення стягнення, зверненого на майнові активи боржника на підставі виконавчого або іншого документа, за яким списання здійснюється у безспірному порядку.

Після опублікування оголошення про порушення справи про банкрутство в офіційному друкованому органі заяви з майновими вимогами до боржника згідно зі статтею 10 Закону мають право подавати всі кредитори незалежно від настання терміну виконання зобов'язань. Наприклад, банки можуть подавати заяви про повернення кредитних коштів, навіть якщо строк їх повернення за договором кредиту не настав.

Працівники підприємства-боржника, які припинили трудові відносини до порушення провадження у справі про банкрутство, також мають право звертатись з вимогами про погашення заборгованості, що випливає з трудових відносин, у порядку, передбаченому статтею 10 Закону. Аналогічні вимоги працівників підприємства-боржника, які не припинили трудових відносин, підлягають задоволенню на підставі пункту 2 статті 21 Закону.

Кредитор, за заявою якого порушено справу про банкрутство, має право заявити додаткові майнові вимоги до боржника у межах місячного терміну, встановленого у статті 10 Закону, навіть якщо ці вимоги мають спірний характер.

Кредитор, майнові вимоги якого забезпечені заставою, має право заявити згідно зі статтею 10 Закону вимоги до боржника на суму, що не забезпечена заставою, або на суму різниці між розміром повної вимоги і фактичною виручкою від продажу предмета застави.

Кредитори, що мають визнані господарським судом майнові вимоги за борговими зобов'язаннями з наростаючими сумами пені чи процентами, після винесення постанови про визнання боржника банкрутом можуть звертатися з вимогами про визнання, донарахованих сум. У цих випадках на підставі статті 10 та абзацу п'ятого частини першої статті 15 Закону господарський суд може за клопотанням кредитора додатково визнати відповідну суму пені чи процентів за станом на день прийняття постанови, про що виносить додаткову ухвалу.

Відповідно до статті 10 Закону господарський суд розглядає документи всіх осіб, що заявили майнові вимоги до боржника, і за результатами розгляду ухвалою щодо кожного кредитора окремо визнає або відхиляє ці вимоги (повністю або частково).

Ухвала про визнання майнової вимоги кредитора повинна містити точно визначену суму у національній валюті України і підстави для визнання її боргом. Якщо вимогу заявлено в іншій валюті, така вимога підлягає конвертації у національну валюту України за курсом, встановленим Національним банком України на дату звернення з цією вимогою до арбітражного суду.

В провадженні у справах про банкрутство встановлені три процесуальні строки:

1. Провадження у справі повинно бути порушено не пізніше п'яти днів з дня надходження заяви (стаття 7 Закону);

2. Попереднє засідання у справі проводиться не пізніше як через місяць з дня порушення провадження у справі (стаття 8 Закону);

3. Виявлення кредиторів і санаторів проводиться у місячний строк з дня опублікування оголошення про порушення справи про банкрутство (стаття 10 Закону).

Строки інших процесуальних дій у цьому провадженні призначаються господарським судом. Процесуальний режим цих строків у справах про банкрутство визначається статтями 50-53 Господарського процесуального кодексу.

В провадженні у справах про банкрутство Законом встановлені строки для вчинення лише певних процесуальних дій, тому відкладення розгляду справи, перерви в засіданні (стаття 77 Господарського процесуального кодексу), зупинення провадження у справі та його поновлення (стаття 79 Господарського процесуального кодексу) можливі лише до або під час проведення попереднього засідання господарського суду.

Оскільки вчинення інших процесуальних дій конкретними строками Закон не обмежує, у господарського суду немає потреби відкладати розгляд справи, оголошувати перерву чи зупиняти провадження у справі тощо. У разі необхідності господарський суд ухвалою призначає наступний строк для вчинення певної дії.

Зупинення провадження у справі про банкрутство можливо у разі заміни кредитора його правонаступником внаслідок реорганізації підприємства, організації. В провадженні у справах про банкрутство неможливе процесуальне правонаступництво боржника, крім випадків реорганізації його юридичної особи у формі перетворення.

Санація.

Згідно зі статтею 10 Закону санаторами можуть бути громадяни або юридичні особи, які виявили бажання задовольнити вимоги кредиторів до боржника. Натомість вони отримують право пропонувати на свою користь умови санації юридичної особи боржника.

Громадяни і юридичні особи, які бажають набути статус санаторів, подають заяви до господарського суду з письмовим зобов'язанням про переведення на них боргу. В цій же заяві повинні бути викладені запропоновані умови санації юридичної особи боржника. До заяви повинні бути додані документи, що підтверджують платоспроможність потенційного санатора і фінансову можливість взяти участь у санації.

За змістом статті 12 Закону санація є процедурою, що складається з угод учасників цієї процедури, спрямованих на врегулювання проблеми боргів і фінансового оздоровлення юридичної особи боржника. Санацію становлять погоджені умови:

- угоди між боржником і санатором про перевід боргу;

- реструктуризації статутного капіталу юридичної особи боржника;

- виплати санатором боргу кредиторам (термін, послідовність тощо).

Угода між боржником і санатором про перевід боргу є першим елементом санації. Згідно зі статтею 12 Закону перевід боргу можливий лише за умови згоди кредиторів. Якщо у справі про банкрутство визнані майнові вимоги двох і більше кредиторів, їх згода на перевід боргу має бути отримана відповідно до вимог пункту 3 статті 3 Закону, тобто згоду на переведення боргу повинні дати кредитори, майнові вимоги яких становлять не менше двох третин загальної суми визнаних претензій до боржника. В цих випадках згода кредиторів фіксується у протоколах зборів або комітету кредиторів. Якщо у справі про банкрутство є лише один кредитор, його згода на перевід боргу може бути викладена у листі на адресу господарського суду або в угоді між ним, боржником і санатором.

Другим елементом санації є узгодження умов реструктуризації статутного капіталу юридичної особи боржника. Суть реструктуризації полягає у повній чи частковій зміні власника статутного фонду юридичної особи боржника на користь санатора.

Пропозиції щодо часткової зміни власника (власників) статутного фонду юридичної особи неодмінно обумовлюють її реорганізацію, якщо юридична особа боржника створена у формі підприємства, статутний фонд якого не поділений на частки, акції (унітарне підприємство). У цих випадках однією з умов санації має бути перетворення унітарного підприємства на господарське товариство, у статутному фонді якого санатор повинен мати певну частку або пакет акцій відповідно до обсягу заборгованості, що переводиться на нього.

Якщо суб'єктом банкрутства є господарське товариство, умови реструктуризації узгоджуються між його учасниками та санатором шляхом перерозподілу або передачі часток (акцій, паїв) товариства у статутному фонді санатору в обмін на погашення боргу товариства.

Реструктуризація може бути інструментом приватизації цілісного майнового комплексу державного унітарного підприємства або часток (паїв, акцій) держави у господарських товариствах. Продаж пакетів акцій, що належать державі в статутному фонді акціонерного товариства боржника, можливий (якщо є декілька претендентів на одноособову участь в санації цього товариства) на аукціонах або за конкурсом під конкретні зобов'язання санатора щодо розвитку підприємства, збереження персоналу тощо. У таких випадках ці зобов'язання стають невід'ємними умовами санації. Умови проведення конкурсу, аукціону визначені Законом України “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію від 06.03.1992 року)”.

За загальним правилом узгодження умов реструктуризації здійснюють санатор з одного боку і власник (власники) майна юридичної особи боржника або уповноважена власником особа з іншого. Однак вибір умов реструктуризації юридичної особи залишається за її адміністрацією, якщо ця юридична особа сама звернулась до господарського суду із заявою про визнання її банкрутом.

У статті 12 Закону викладені правила узгодження умов реструктуризації унітарних державних підприємств. Умови проведення санації державних підприємств шляхом реорганізації, тобто часткової зміни власника його статутного фонду погоджуються з органом, уповноваженим управляти державним майном, і Антимонопольним комітетом у межах його компетенції, а умови проведення санації шляхом приватизації - з відповідним органом приватизації.

Якщо в санації підприємства-боржника виявило бажання взяти участь декілька громадян або юридичних осіб, відбір санаторів здійснюється відповідними органами на конкурсних засадах (стаття 12 Закону). За змістом цієї норми конкурсний відбір санаторів унітарного державного підприємства або господарського товариства з часткою державної власності у статутному фонді здійснюється або органом приватизації (за погодженням з іншими власниками у разі спільної власності у статутному фонді), або органами, уповноваженими управляти державним майном, у разі пропозицій щодо часткової зміни власника статутного фонду. Відбір санаторів юридичної особи боржника недержавної форми власності здійснює власник (власники) її майна.

Оскільки в законодавстві немає обмежень щодо кількості санаторів, допускається участь в санації двох і більше осіб, які діють на підставі угоди між собою, приймають на себе зобов'язання боржника в певних частках та пропонують погоджені умови реструктуризації.

Третім елементом санації є узгодження умов виплати боргу між санатором і кредиторами. Ці умови включають термін виплати, її послідовність, форму оплати тощо.

Як правило, умовою санації є виплата санатором повної суми боргу кредиторам. Однак відповідно до статті 220 Цивільного кодексу України не забороняється списання кредиторами частки боргу, крім випадків коли це прямо заборонено законодавством.

Кредитори ухвалюють рішення про погодження умов виплати боргу санатором за правилами пункту 3 статті 3 Закону.

Умови санації боржника затверджуються господарським судом лише у разі погодження учасниками усіх трьох її складових елементів. Якщо пропозиція про санацію прийнята і затверджена, вважається, що мета провадження у справі про банкрутство досягнута, оскільки вимоги кредиторів реально задоволені. Тому ухвалою про затвердження умов санації арбітражний суд окремим пунктом одночасно припиняє провадження у справі.

Господарський суд припиняє провадження у справі про банкрутство, якщо:

1. боржник не є юридичною особою або не включений до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності;

2. юридична особа боржника ліквідована або реорганізована (крім реорганізації у формі перетворення);

3. затверджені умови санації юридичної особи боржника (стаття 12 Закону);

4. встановлена відсутність боргу, або боржник виконав зобов'язання перед усіма кредиторами, або відповідно до законодавства з боржника списана заборгованість, або на заяву боржника кредитори не висунули майнових вимог;

5. припинені зобов'язання, які були підставою для вимог кредиторів, або відповідно до законодавства заборгованість боржника реструктуризована;

6. вимоги усіх кредиторів повністю забезпечені заставою;

7. затверджено ліквідаційний баланс (стаття 22 Закону).

 

Ліквідаційна процедура.

У випадках, передбачених Законом, господарський суд

приймає постанову про визнання боржника банкрутом і відкриває

ліквідаційну процедуру.

Строк ліквідаційної процедури не може перевищувати дванадцяти місяців. Господарський суд може продовжити цей строк на шість місяців, якщо інше не передбачено Законом.

Відповідно до статті 23 Закону з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури:

 - підприємницька діяльність банкрута завершується закінченням технологічного циклу з виготовлення продукції у разі можливості її продажу;

 - строк виконання всіх грошових зобов'язань банкрута та зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) вважається таким, що настав;

 - припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені), процентів та інших економічних санкцій по всіх видах заборгованості банкрута;

 - відомості про фінансове становище банкрута перестають бути конфіденційними чи становити комерційну таємницю;

 - укладення угод, пов'язаних з відчуженням майна банкрута чи передачею його майна третім особам, допускається в порядку, передбаченому цим розділом;

 - скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника. Накладення нових арештів або інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не допускається;

 - вимоги за зобов'язаннями боржника, визнаного банкрутом, що виникли під час проведення процедур банкрутства, можуть пред'являтися тільки в межах ліквідаційної процедури.

В постанові господарського суду про визнання боржника банкрутом призначаються ліквідатори з числа представників зборів кредиторів, банків, фінансових органів, а також Фонду державного майна, якщо банкрутом визнане державне підприємство або організацію. Відсутність серед ліквідаторів будь-якої особи з числа установ та організацій, перелічених у цій нормі, є підставою для зміни постанови господарського суду.

Представником фінансових органів серед призначених ліквідаторів може бути службова особа місцевих органів Міністерства фінансів України.

У постанові про визнання боржника банкрутом господарський суд може призначити ліквідаторами конкретних осіб з числа представників зборів кредиторів, банків, фінорганів, а також Фонду державного майна, якщо ці установи та організації попередньо повідомили про них господарський суд. У разі відсутності такого повідомлення господарський суд зобов'язує установи та організації виділити представників для роботи в ліквідаційній комісії. В разі ухилення зазначених суб'єктів від виділення представників для виконання повноважень ліквідаторів господарський суд може стягнути з установи чи організації штраф згідно зі статтею 119 Господарського процесуального кодексу.

Визнання недійсними угод, передбачених статтею 15 Закону, здійснюється в межах провадження у справі про банкрутство після прийняття постанови про визнання боржника банкрутом і процесуально оформлюється ухвалою. Позовне провадження про визнання угоди недійсною не порушується.

До прийняття ухвали про визнання угоди недійсною господарський суд повинен встановити наявність обставин, зазначених у статті 15 Закону, для чого він має право витребувати необхідні документи, письмові пояснення тощо від усіх сторін зазначеної угоди. Ці процесуальні дії також оформлюються ухвалами.

Угода визнається недійсною і у випадках, коли її вчинено після порушення провадження у справі про банкрутство. Правовою підставою визнання цих угод недійсними є глава 3 Цивільного кодексу України. Наприклад, якщо боржник уклав угоду про продаж чи прийняв на себе зобов'язання щодо інших форм відчуження належного йому майна, на яке господарським судом було накладено арешт згідно зі статтею 67 Господарського процесуального кодексу.

Визначаючи угоду недійсною, господарський суд може у разі необхідності видати наказ про проведення реституції.

Відповідно до статті 16 Закону призначені арбітражним судом ліквідатори утворюють ліквідаційну комісію. Ліквідатори обирають із свого складу голову ліквідаційної комісії.

Дії ліквідаційних комісій можуть бути оскаржені до арбітражного суду банкрутом, або власником його майна, або уповноваженим ним органом; особою, яка відповідає за зобов'язаннями юридичної особи банкрута; кожним кредитором окремо або їх зборами чи комітетом; особою, яка посилаючись на свої права власника або іншу підставу, передбачену законом чи договором, оспорює правомірність віднесення майнових об'єктів або коштів до ліквідаційної маси, а також прокурором.

Ліквідаційна комісія, здійснюючи свої повноваження, передбачені статтями 15-22 Закону, використовує права органу юридичної особи суб'єкта банкрутства (стаття 29 Цивільного кодексу України).

До ліквідаційної комісії переходить право розпорядження майном банкрута і всі його майнові права і обов'язки (стаття 15 Закону). Ліквідаційна комісія управляє майном банкрута; здійснює інвентаризацію і оцінку майна банкрута; визначає ліквідаційну масу і розпоряджається нею; вживає заходів до стягнення дебіторської заборгованості, реалізує майно банкрута і здійснює інші заходи, спрямовані на задоволення вимог кредиторів відповідно до Закону України “Про підприємства в Україні” від 27.03.1991 року (стаття 16 Закону).

В провадженні у справах про банкрутство ліквідаційна комісія не наділена повноваженнями розглядати і визнавати майнові вимоги кредиторів, що є виключною прерогативою арбітражного суду.

Ліквідаційні комісії не позбавлені права звернення до арбітражного суду з клопотанням про винесення ухвали, що містить приписи щодо забезпечення реалізації їх повноважень.

Ліквідаційною масою є майнові активи банкрута, на які може бути звернено стягнення за вимогами кредиторів. У частині першій статті 18 Закону встановлено, що з метою погашення боргу стягнення може бути звернено на все майно банкрута, що належить йому на праві власності або повного господарського відання.

Індивідуально визначені речі, що належать банкрутові на підставі інших речових прав, наприклад, володіння або користування, не можуть бути включені до складу ліквідаційної маси. Так, орендоване майно виключається з ліквідаційної маси. Згідно зі статтею 30 Закону України “Про оренду державного та комунального майна” від 10.04.1992 року у разі банкрутства орендаря останній відповідає за свої борги майном, яке належить йому на праві власності відповідно до законодавства України. В той же час речі, визначені родовими ознаками, що належать банкрутові на праві володіння або користування, включаються у ліквідаційну масу. Так, у випадках банкрутства банків та інших фінансових установ залучені ними кошти та грошові вклади інших осіб потрапляють у ліквідаційну масу.

У випадках банкрутства позикоодержувача всі його грошові кошти, де б вони не зберігались, також потрапляють у ліквідаційну масу.

До ліквідаційної маси входять також об'єкти права інтелектуальної власності банкрута (стаття 41 Закону України “Про власність” від 07.02.1991 року, зокрема право на винаходи і корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів та послуг. Права на ці нематеріальні об'єкти мають вартісну оцінку і можуть бути відчужені ліквідаційною комісією згідно з пунктом 4 статті 23 Закону України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” від 15.12.1993 року, пунктом 4 статті 16 Закону України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” від 15.12.1993 року, пунктом 4 статті 20 Закону України “Про охорону прав на промислові зразки” від 15.12.1993 року та іншим.

Майно банкрута, що є предметом застави, включається до складу ліквідаційної маси, але використовується виключно для позачергового задоволення вимог заставодержателя. Звернення стягнення на заставлене банкрутом майно здійснюється в порядку, передбаченому статтями 20-23 Закону України “Про заставу” від 02.10.1992 року, але під контролем ліквідаційної комісії. Якщо при реалізації предмета застави виручена грошова сума перевищує розмір забезпечених цією заставою вимог заставодержателя, ця різниця використовується для задоволення незабезпечених заставою вимог кредиторів.

Ліквідаційна комісія, виявивши частку банкрута у спільному майні, має право згідно зі статтею 116 Цивільного кодексу України пред'явити позов про виділ цієї частки для звернення на неї стягнення.

Якщо суб'єкт банкрутства є засновником або учасником господарського товариства (крім акціонерного) і відповідно власником частки у статутному фонді товариства, зазначена частка підлягає виділенню або вартість його внеску сплачується цим товариством відповідно до вимог статей 16, 55, 57 і 71 Закону України “Про господарські товариства” від 19.09.1991 року, а одержані кошти включаються до складу ліквідаційної маси.

Визначення ліквідаційної маси має на меті реалізацію майнових активів банкрута і в разі необхідності майна інших осіб, які відповідають за його зобов'язаннями, для розподілу виручених коштів між кредиторами. Тому ліквідаційна комісія не має права вимагати від кредитора одержання будь-якого майна замість грошей.

Порядок реалізації майна, що входить до складу ліквідаційної маси, визначений у статтях 19 і 20 Закону.

Згідно зі статтею 19 Закону майно, на яке звертається стягнення, оцінюється ліквідаційною комісією в порядку, встановленому статтею 9 Закону України “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)”. Згідно з вимогами зазначеної норми проводиться інвентаризація майна із залученням, у разі необхідності, аудитора та здійснюється оцінка його вартості. Методика оцінки вартості майна під час приватизації, яка застосовується і у випадках оцінки майнових активів банкрута, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 15 серпня 1996 року № 961.

За змістом статті 20 Закону у випадках, коли після публікації в засобах масової інформації оголошення про продаж майна банкрута виявиться лише одна пропозиція щодо придбання цього майна, реалізація майнових активів банкрута проводиться шляхом викупу; у разі надходження двох і більше пропозицій - призначається проведення конкурсу або аукціону, порядок проведення яких передбачений у статтях 13-21 Закону України “Про приватизацію майна невеликих державних підприємств (малу приватизацію)”.

Ліквідаційна комісія повинна, як правило, доручати проведення аукціону (конкурсу) органу приватизації у випадках, коли суб'єктом банкрутства є унітарне державне підприємство або господарське товариство, у статутному фонді якого переважна частка майна належить державі. У разі, коли суб'єктом банкрутства є юридична особа, заснована на недержавній формі власності, ліквідаційна комісія може або безпосередньо проводити аукціон, або доручати його проведення спеціалізованому підприємству (установі), яке має ліцензію Фонду державного майна України на право організовувати продаж майна на аукціонах, біржах, за конкурсом. Зазначене підприємство (установа) має діяти відповідно до угоди з ліквідаційною комісією.

У разі браку майна банкрута для задоволення усіх вимог кредиторів, майнові активи осіб, що відповідають за його зобов'язаннями, реалізуються в порядку, встановленому для майна банкрута.

Ліквідаційна комісія, діючи від імені органу юридичної особи суб'єкта банкрутства, використовує для розрахунків за продані майнові активи і для розподілу виручених коштів між кредиторами розрахунковий рахунок цієї юридичної особи. В деяких випадках ліквідаційна комісія може відкрити окремий розрахунковий рахунок.