Порядок укладення договорів.

Порядок укладення договорів регламентований статтями 154-159 Цивільного кодексу. Договір в процесі його укладення проходить послідовно дві стадії: пропозицію укласти договір і прийняття пропозиції укласти договір. Пропозицію укласти договір називають офертою, а особу яка зробила пропозицію оферентом (оферта від лат. offertus - запропонований). Прийняття пропозиції укласти договір називається акцептом, а особа, яка прийняла пропозицію акцептантом (акцепт від лат. acceptus -прийнятий).

Пропозиція повинна містити всі істотні умови договору і має бути адресована конкретній особі. Пропозицію може бути зроблено з зазначенням або без зазначення строку для відповіді.  

Коли пропозицію укласти договір зроблено з зазначенням строку для відповіді, договір вважається укладеним, якщо особа, яка зробила пропозицію, одержала від іншої сторони відповідь про прийняття пропозиції протягом цього строку (стаття 155 Цивільного кодексу).

Особо, яка зробила пропозицію укласти договір (оферент) з зазначенням строку для відповіді, зв’язана своєю пропозицією протягом зазначеного строку. 

Коли пропозиція укласти договір зроблена усно без зазначення строку для відповіді, договір вважається укладеним, якщо друга сторона негайно заявила особі, яка зробила пропозицію, про прийняття цієї пропозиції.

Якщо така пропозиція зроблена в письмовій формі, договір вважається укладеним, коли відповідь про прийняття пропозиції одержана протягом нормально необхідного для цього часу (стаття 156 Цивільного кодексу). Нормально необхідний час для відповіді визначається у кожному випадку наявними обставинами.

Якщо з одержаної з запізненням відповіді про згоду укласти договір видно, що відповідь була надіслана своєчасно, вона визнається такою, що запізнилася, лише в тому разі, коли особа, яка зробила пропозицію, негайно повідомить другій стороні про одержання відповіді з запізненням. В цьому разі відповідь вважається новою пропозицією (Стаття 157 Цивільного кодексу).

Практичне значення оферти полягає у наступному. Сама по собі оферта не створює договору, але вона має важливе значення в тому розумінні, що зв’язує оферента з моменту отримання оферти акцептантом. Якщо оферент зробив пропозицію укласти договір, то він зв’язаний протягом строку зазначеного в пропозиції. Акцептант може погодитись з умовама майбутнього договору і зробити певні затрати у зв’язку з укладенням договору. У випадку відмови від пропозиції до закінчення строку оферент зобов’язаний відшкодувати збитки завдані акцептанту. Моментом укладення договору вважається час отримання оферентом згоди акцептанта.

Акцепт являє собою безумовну згоду прийняти пропозицію.

Відповідь про згоду укласти договір на інших, ніж було запропоновано, умовах визнається відмовою від пропозиції і в той же час новою пропозицією (стаття 158 Цивільного кодексу).

В такому випадку оферент стає акцептантом, а акцептант - оферентом.

3.6. Виконання зобов’язань.

Загальний порядок виконання зобов’язань визначений в главі 15 Цивільного кодексу.

Зобов'язання повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до вказівок закону, акту планування, договору, а при відсутності таких вказівок - відповідно до вимог, що звичайно ставляться (стаття 161 Цивільного кодексу).

Виконання зобов’язання являє собою заключну стадію розвитку зобов’язального правовідношення, на якій виконуються обов’язки і реалізуються суб’єктивні права. Головну роль в виконанні зобов’язання виконує боржник, проте і на кредитора покладаються певні обов’язки - прийняти виконання зобов’язання, здійснити дії без яких боржник не може виконати своїх обов’язків. Для боржника виконання зобов’язання полягає в здійсненні дій, які він повинен виконати у відповідності із змістом зобов’язання. Виконання зобов’язання може знаходити свій вияв і в утриманні боржником від певних дій. Виконанням зобов’язання досягається його мета і зобов’язання припиняється.

Виконання зобов’язання повинно здійснюватись у відповідності з наступними принципами: принцип належного виконання, принцип реального виконання, принцип економічності, принцип співробітництва сторін.

Зобов’язання вважається виконаним належним чином, якщо воно відбулося між належним боржником і кредитором, по належному предмету, в належний строк, в належному місці.

Належним боржником вважається сторона зобов’язання, яка повинна виконати зобов’язання на користь кредитора. Виконання зобов’язання може бути невідривно пов’язане з особою боржника і в такому випадку заміна боржника в зобов’язанні не допускається, але якщо з закону, договору або з суті зобов'язання не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто, кредитор повинен прийняти виконання, запропоноване за боржника третьою особою (стаття 164 Цивільного кодексу).

Належним кредитором є особа, яка визнається кредитором в момент виконання зобов’язання.

Одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння зміна умов договору не допускається, за винятком випадків, передбачених законом (стаття 162 Цивільного кодексу). Під односторонньою відмовою від виконання зобов’язання розуміється припинення дії зобов’язання за ініціативою однієї із сторін зобов’язання. Зміна умов договору не означає його припинення, змінюються лише його окремі умови і відповідно змінюється зміст зобов’язання. Одностороннє здійснення наведених дій порушує права і інтереси другої сторони. За своєю юридичною природою одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння зміна умов договору є правопорушеннями і викликають відповідні правові наслідки.

Іноді мають місце випадки, коли боржник по грошовому зобов’язанню не може виконати зобов’язання з причин від нього не залежних (наприклад, невідоме місце знаходження кредитора, з різних причин кредитор ухиляється від отримання належного йому за зобов’язанням).

В разі відсутності кредитора, а також в разі ухилення його від прийняття виконання або іншого прострочення з його боку, а так само при відсутності представника недієздатного кредитора боржник по грошовому зобов'язанню або по зобов'язанню передати цінні папери має право внести належні з нього гроші або цінні папери в депозит державної нотаріальної контори або приватного нотаріуса, які повідомляють про це кредитора.

Внесення грошей або цінних паперів у депозит державної нотаріальної контори або приватного нотаріуса вважається виконанням зобов'язання (стаття 177 Цивільного кодексу).

Під належним предметом розуміється те, з приводу чого, боржник зобов’язаний здійснити певні дії. Якщо боржник здійснює дії по відношенню до якого-небудь одного предмету, то в таких випадках предмет зобов’язання визначити не важко. Складніше це зробити при виконанні альтернативних і факультативних зобов’язань, в яких боржнику належить право заміни предмета зобов’язання.

Боржникові, зобов'язаному виконати одну з двох або кількох дій, належить право вибору, якщо з закону, договору, або змісту зобов'язання не випливає інше (стаття 172 Цивільного кодексу).

За загальним правилом зобов’язання виконуються в повному обсязі. Виконання зобов'язання частинами можливе у випадках, якщо інше не передбачено законом, актом планування, договором або випливає з суті зобов'язання (наприклад, поетапна здача-прийомка робіт за договором підряду). Якщо виконання зобов’язання частинами не передбачене, то таке виконання вважається неналежним і кредитор має право відмовитись від його прийняття і вимагати виконання в повному обсязі.

Кредитор вправі не приймати виконання зобов'язання частинами, якщо інше не передбачено законом, актом планування, договором або не випливає з суті зобов’язання (стаття 163 Цивільного кодексу).

Стосовно строку виконання зобов’язання, то він звичайно передбачений законом, актом планування, договором або випливає з суті зобов'язання.

Якщо строк виконання зобов'язання не встановлений або визначений моментом витребування, кредитор вправі вимагати виконання, а боржник вправі провести виконання в будь-який час.

Боржник повинен виконати таке зобов'язання в семиденний строк з дня пред'явлення вимоги кредитором, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із закону, договору або із змісту зобов'язання (стаття 165 Цивільного кодексу).

Боржник також має право виконати зобов’язання. в якому строк виконання не встановлений, в будь-який час, не чекаючи вимоги кредитора і останній повинене прийняти виконання. На відміну від боржника кредитору в таких випадках не надається строк для прийняття виконання.

Боржник вправі виконати зобов'язання до строку, якщо інше не випливає із закону, договору або змісту зобов'язання.

Дострокове виконання зобов'язань між державними, кооперативними та іншими громадськими організаціями допускається у випадках, якщо це передбачено законом або договором, а також за згодою кредитора (стаття 166 Цивільного кодексу).

Право на виконання зобов’язання до строку визначається в залежності від того, в інтересах якої сторони зобов’язання встановлений строк. Якщо строк виконання встановлений в інтересах боржника, то боржник і є носієм права дострокового виконання зобов’язання. Такому праву боржника кореспондується обов’язок кредитора прийняти виконання (наприклад, виконання грошових зобов’язань). Якщо строк виконання зобов’язання встановлений в інтересах кредитора, то останній має право вимагати від боржника дострокового виконаня, а боржник повинен здійснити виконання (наприклад, відповідно до стаття 415 Цивільного кодексу особа, що здала майно на схов, вправі в будь-який час зажадати його від охоронця, а охоронець зобов'язаний повернути майно на першу вимогу особи, що здала його на зберігання, незалежно від строку схову).

Належним місцем виконання зобов’язання вважаєьться місце де повинні бути здійсненні дії боржника, які має право вимагати від нього кредитор.

Зобов'язання повинно бути виконане в тому місці, яке зазначено в законі, договорі, акті планування, на підставі якого виникло зобов'язання, або виходячи з суті зобов'язання.

Якщо місце виконання зобов'язання не визначене, виконання повинно бути проведене:

а) по зобов'язанню передати будівлю - за місцем знаходження будівлі;

б) по грошових зобов'язаннях (крім грошових зобов'язань державних, кооперативних та інших громадських організацій) - за місцем проживання кредитора в момент виникнення зобов'язання, а якщо кредитор в момент виконання зобов'язання змінив місце проживання і повідомив про це боржника, то в новому місці проживання кредитора з віднесенням за рахунок кредитора всіх витрат, зв'язаних із зміною місця виконання;

в) по всіх інших зобов'язаннях - за місцем проживання боржника, а якщо боржником є юридична особа - за місцем її знаходження (стаття 30 Цивільного кодексу та стаття 167 Цивільного кодексу).

3.7. Забезпечення виконання зобов’язань.

Під забезпеченням виконання зобов’язань розуміють спеціальні правові заходи майнового характеру, які встановлюються законом або договором з метою забезпечення належного виконання зобов’язань. У випадку невиконання або неналежного виконання зобов’язання кредитор має право вимагати виконання в примусовому порядку шляхом звернення в суд. Суд, застосовуючи заходи державного примусу, примушує боржника до виконання зобов’язання, стягує збитки, завдані неналежним виконанням. Відповідно до стаття 178 Цивільного кодексу виконання зобов'язань може забезпечуватися згідно з законом або договором неустойкою (штрафом, пенею), заставою і поручительством. Крім того, зобов'язання між громадянами або з їх участю можуть забезпечуватися завдатком, а зобов'язання між соціалістичними організаціями - гарантією.

Неустойка.

Неустойкою (штрафом, пенею) визнається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема в разі прострочення виконання (стаття 179 Цивільного кодексу).

Неустойкою (штрафом, пенею) може забезпечуватися лише дійсна вимога.

Кредитор не вправі вимагати сплати неустойки (штрафу, пені), якщо боржник не несе відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язання (стаття 210 Цивільного кодексу).

Угода про неустойку (штраф, пеню) повинна бути укладена в письмовій формі. Недодержання письмової форми тягне недійсність угоди про неустойку (штраф, пеню).

Неустойка створює додаткове зобов’язання до головного зобов’язання. Додаткове зобов’язання існує доти, поки існує головне зобов’язання.

Штраф, як різновид неустойки, визначається в твердій грошовій сумі за кожне порушення за зобов’язанням, або стягується одноразово у вигляді певного процента від суми невиконаного зобов’язання.

Пеня, як неустойка, застосовується у випадку прострочки виконання зобов’язання і нараховується в процентному відношенні до суми простроченого платежу за кожний день прострочки.

Крім зазначених видів забезпечення виконання зобов'язання, боржник у разі невиконання або неналежного його виконання зобов'язаний відшкодувати кредиторові завдані цим збитки (стаття 203 Цивільного кодексу).

При цьому слід мати на увазі, що за загальним правилом, встановленим статтею 204 Цивільного кодексу, якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлена неустойка (штраф, пеня), то збитки відшкодовуються в частині, не покритій неустойкою (залікова неустойка).

З цього загального правила законом або договором можуть бути передбачені певні виключення, а саме: коли допускається стягнення тільки неустойки, але не збитків (виключна неустойка); коли збитки стягуються в повній сумі понад неустойку (штрафна неустойка); коли за вибором кредитора можуть бути стягнуті або неустойка, або збитки (альтернативна неустойка).

При цьому сплата неустойки (штрафу, пені) і відшкодування збитків, завданих неналежним виконанням зобов'язання, не звільняють боржника від виконання зобов'язання в натурі (стаття 207 Цивільного кодексу України).

Якщо належна до сплати неустойка (штраф, пеня) надмірно велика порівняно з збитками кредитора, суд вправі зменшити неустойку (штраф, пеню). При цьому повинні бути взяті до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не тільки майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.

Господарський суд або третейський суд у виняткових випадках вправі з урахуванням інтересів сторін, що заслуговують на увагу, зменшити належну до сплати кредиторові неустойку (штраф, пеню).

Розмір неустойки за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань встановлюється Законом України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань” від 22.11.1996 року (набрав чинності з 14.01.1997 року). Згідно з статею 1 Закону платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

В статті 3 названого Закону зазначено: розмір пені, передбачений статтею 1 Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Якщо сторони у відповідному договорі не встановили конкретного розміру відповідальності, передбаченої статтями 1 та 2 Закону, пеня стягненню не підлягає, за винятком випадків, коли розмір пені встановлений чинними актами законодавства. У разі встановлення сторонами розміру пені меншого ніж передбачено чинними законодавчими актами, пеня підлягає стягненню у межах, визначених чинними актами законодавства. Конкретний розмір пені (1 відсоток вартості неоплачених послуг за кожний день прострочки), що підлягає стягненню з платника, який порушив строки виконання зобов'язання, встановлено, зокрема, частиною третьою статті 14 Закону України “Про зв'язок”. Така пеня може застосовуватись у разі затримки оплати послуг зв'язку лише понад строки, передбачені актами законодавства або обумовлені угодою сторін.

Відповідно до статі 212 Цивільного кодексу боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов’язання.

Якщо відповідно до чинного законодавства або за договором неустойка (штраф, пеня) підлягає стягненню за кожний день прострочки виконання зобов'язання, строк позовної давності необхідно обчислювати щодо кожного дня прострочки виконання зобов'язання за попередні шість місяців з дня подання позову.

Якщо після задоволення позову зобов'язання не буде виконане, кредитор має право знову звернутись до господарського суду з позовом про стягнення санкцій за наступні шість місяців.

Сам лише факт закінчення строку дії договору не може розцінюватись як підстава для звільнення боржника від відповідальності, зокрема за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання.

Отже стягнення пені у зв'язку з цим має здійснюватися незалежно від закінчення терміну дії договору в межах скороченого строку позовної давності (стаття 72 Цивільного кодексу).

Застава.

Відносини застави, як способу забезпечення виконання зобов’язань регулюються статтею 181 Цивільного кодексу, Законом України “Про заставу” від 02.10.1992 року (з наступними змінами), іншими актами законодавства.

Згідно з статею 1 Закону України “Про заставу” (далі - Закон) в силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.

Застава виникає в силу договору чи закону.

Відповідно до статті 3 Закону заставою може бути забезпечена дійсна вимога, зокрема така, що випливає з договору позики (банківської позички), купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажу тощо.

Застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов'язання. Як зазначено в статті 3 Закону України “Про заставу” заставою може бути забезпечена дійсна вимога, і застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов'язання.

Дійсною може вважатися лише вимога, що реально існує і заснована на передбачених законом підставах.

Отже, у разі забезпечення заставою вимоги, яка не може вважатись дійсною, а також у випадку припинення забезпеченого заставою зобов'язання, незалежно від причин такого припинення, у кредитора немає правових підстав для задоволення вимог, заснованих на договорі застави, якою забезпечувалось відповідне зобов'язання.

Те ж саме стосується вимоги, щодо якої закінчився строк позовної давності, за винятком випадків, коли цей строк поновлюється судом на підставі частини другої статті 80 Цивільного кодексу.

Водночас чинне законодавство допускає, що застава може мати місце стосовно вимог, які можуть виникнути у майбутньому, за умови, якщо є угода сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог (частина третя статті 181 Цивільного кодексу, частина друга статті 3 Закону).

Предметом застави можуть бути майно та майнові права.

Предметом застави може бути майно, яке відповідно до законодавства України може бути відчужено заставодавцем та на яке може бути звернено стягнення.

Предметом застави може бути майно, яке стане власністю заставодавця після укладення договору застави, в тому числі продукція, плоди та інші прибутки (майбутній урожай, приплід худоби, тощо), якщо це передбачено договором.

Предметом застави не можуть бути національні культурні та історичні цінності, що перебувають у державній власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання.

Предметом застави не можуть бути вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких забороняється законом.

Предметом застави не можуть бути об'єкти державної власності, приватизація яких заборонена законодавчими актами, а також майнові комплекси державних підприємств та їх структурних підрозділів, що знаходяться у процесі корпоратизації (стаття 4 Закону).

Предметом застави товарів в обороті або у переробці можуть бути сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби, готова продукція тощо.

При заставі товарів в обороті або у переробці реалізовані заставодавцем товари перестають бути предметом застави з моменту їх вручення набувачу або транспортній організації для відправлення набувачу або передачі на пошту для пересилки набувачу, а набуті заставодавцем товари, передбачені в договорі застави, стають предметом застави з моменту виникнення на них права власності (стаття 40 Закону).

Поняття і предмет іпотеки.

Іпотекою визнається застава землі, нерухомого майна, при якій земля та (або) майно, що становить предмет застави, залишається у заставодавця або третьої особи.

Предметом іпотеки може бути майно, пов'язане з землею - будівля, споруда, квартира, підприємство (його структурні підрозділи) як цілісний майновий комплекс, а також інше майно, віднесене законодавством до нерухомого.

Відповідно до законодавства України предметом іпотеки можуть бути також належні громадянам на праві приватної власності земельні ділянки та багаторічні насадження (статті 30, 31 Закону).

Заклад - застава рухомого майна, при якій майно, що складає предмет застави, передається заставодавцем у володіння заставодержателя.

За угодою заставодержателя із заставодавцем предмет застави може бути залишено у заставодавця під замком та печаткою заставодержателя (тверда застава). Індивідуально визначена річ може бути залишена у заставодавця з накладенням знаків, які засвідчують заставу (стаття 44 Закону).

Виходячи з правової природи коштів, що знаходяться на рахунках у банківських установах, вони не можуть бути предметом застави за правилами, які регулюють заставу речей.

Водночас слід мати на увазі, що питання про заставу таких коштів може вирішуватись за правилами розділу V Закону стосовно застави майнових прав.

Сторонами договору застави (заставодавцем і заставодержателем) можуть бути фізичні, юридичні особи та держава.

Заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель).

Заставодавцем при заставі майна може бути його власник, який має право відчужувати заставлене майно на підставах, передбачених законом, а також особа, якій власник у встановленому порядку передав майно і право застави на це майно. Державне підприємство, за яким майно закріплено на праві повного господарського відання, самостійно здійснює заставу цього майна, за винятком цілісного майнового комплексу підприємства, його структурних підрозділів, будівель і споруд, застава яких здійснюється з дозволу та на умовах, погоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном. Відкрите акціонерне товариство, створене у процесі корпоратизації, всі акції якого перебувають у державній власності, здійснює заставу належного йому майна за погодженням із засновником цього товариства у порядку, передбаченому для державних підприємств(стаття 11 Закону).

Володіння заставленим майном можуть здійснювати на підставі закону чи договору заставодавець, заставодержатель або третя особа (стаття 9 Закону).

Якщо заставодавець всупереч вимогам закону чи договору не передасть предмет застави у володіння заставодержателю, наприклад у разі закладу (стаття 44 Закону), заставодержатель вправі звернутися з позовом про передачу заставленого майна у його володіння незалежно від настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою.

У разі коли предмет застави згідно із законом чи договором перебуває у володінні заставодавця або третьої особи і право застави виключає можливість продати чи передати будь-кому заставлене майно, проте заставодавець протягом дії застави це вчинить, заставодержатель вправі звернутися до господарського суду з позовом про визнання відповідної угоди недійсною.