Паламарчук В.О., Филюк Г.М. Державне регулювання природних монополій в Україні // Економіка. Фінанси. Право. — 2001. — №5.

Держава постійно турбується про зміцнення гарантій вільної конкуренції. Головним напрямом такого зміцнення є державний контроль антимонопольних органів у сфері економічної конкуренції. Такий контроль пов'язаний з реалізацією державою правових гарантій конкуренції, закріплених у Конституції, конкурентному законодавстві, і є однією з обов'язкових умов формування та розвитку соціально орієнтованої ринкової економіки, свободи конкуренції на товарних ринках.
Поняття "конкуренція" походить від пізньолатинського слова conkurentia - стикатися, і тісно пов'язане з поняттями "ринок" і "товарне виробництво". Відносини конкуренції виникли одночасно з ринковими відносинами, проте перші теоретичні положення конкурентної боротьби були сформульовані тільки в середині XVIII ст.
Основи теорії конкуренції заклав англійський економіст А. Сміт. Він визначив поняття конкуренція як суперництво й ототожнив його з "невидимою рукою", яка нібито смикає за ниточки підприємців, змушуючи їх діяти відповідно до плану розвитку економіки. А. Сміт вважав конкуренцію чинником, який регулює суспільні й приватні інтереси та безжально витісняє з ринку фірми, які виготовляють неякісну і непотрібну ринку продукцію [1, с. 56]. Таким чином, дія механізму конкуренції мотивує всіх учасників ринкового господарства не зупинятися на досягнутому, а перебувати в постійному пошуку нових можливостей. Конкуренція діє як примусова сила, змушуючи підприємців боротися за збільшення прибутку шляхом пошуку нових форм і методів виробництва, використання новітньої технології, нових способів організації й управління.
Державний контроль у сфері захисту економічної конкуренції покликаний охопити всю нормативно-правову основу у сфері конкуренції й обмеження монополістичної діяльності, а тому, перш за все, необхідно чітко окреслити поняття й ознаки такого контролю.
Державний контроль є важливим видом діяльності, здійснюється уповноваженими державними органами, посадовими особами і спрямований на забезпечення законності та дисципліни. Суть державного контролю полягає в спостереженні і перевірці суспільної системи та всіх її елементів відповідно до певних напрямів, а також у попередженні й виправленні можливих помилок і неправомірних дій, що перешкоджають такому розвитку.
Історія розвитку монополій є водночас і історією боротьби з ними. Негативні результати монополізації виявилися відразу, і це особливо відчули широкі верстви населення. Намагання великих об'єднань цілком захопити ринки викликало невдоволення дрібних і середніх підприємців та широкої громадськості. Навколо монополій формується негативна громадська думка, яка вимагає державного захисту споживачів від свавілля монополістів, обмеження діяльності останніх. Такі настрої населення набули особливого розмаху в США, Канаді та Австралії, де процеси монополізації відбулися найшвидше, а їх негативні наслідки були вражаючі. Саме тому в цих, а потім і в інших країнах були прийняті законодавчі акти, які поставили певні перешкоди монополістичному захопленню ринків.
У Сполучених Штатах першим законодавчим актом, спрямованим проти монополізації економіки, був Антитрестівський акт Шермана (1890 р.), який оголосив незаконним створювати монополії або вступати в змову для обмеження конкуренції. Цей закон з доповненнями 1914, 1936, 1950 рр. діє і дотепер. Саме він заклав основи світової антимонопольної кампанії. Цим законом заборонялися трести й картелі. Щоб обійти його, монополії створювали холдинг-компанії, здійснювали повне злиття корпорацій, за якого ліквідовувалась виробнича й правова самостійність компаній, що поглинались, а картельні угоди замінювалися негласними "джентльменськими" угодами або так званим "лідерством у цінах". Порушення "Акта Шермана" каралися, як кримінальні злочини. Індивідуальні порушники каралися штрафом у розмірі до 250 тис. дол. і тюремним ув'язненням до 3 років за кожне порушення. Корпорації могли бути оштрафовані на 1 млн дол. за кожне порушення [1, c. 233].
Пізніше був прийнятий Закон Клейтона (1914 р.), який заборонив угоди про обмеження кола контрагентів, купівлю або "поглинання" фірм, що можуть призвести до монопольної ситуації. Потім був Акт про Федеральну торговельну комісію (1914 р.), який був прийнятий, щоб привести в дію попередні антитрестівські закони й наглядати за їх виконанням. Протягом 1920-х рр. антитрестівська діяльність дещо послабилася, проте з початком депресії 1930-х рр. суспільство перестало хвилювати питання підвищення цін. Від підприємців, особливо дрібних, почали надходити до законодавчих органів вимоги стримувати ціни від падіння, а не підвищення. Проте пізніше процес державного регулювання монополій продовжився і прийнятий "Закон Селлера-Кефовера" (1950 р.) доповнив попередні нормативні акти положенням про недопущення злиття фірм шляхом придбання активів. У європейських країнах, а також Японії, антимонопольний процес відбувався пізніше, ніж у Сполучених Штатах. Це пояснюється тим, що протягом багатьох років у цих державах не існувало певної думки про законність монополістичних об'єднань. Так, перші закони проти монополій у Європі були прийняті лише в 1930-х рр. (Бельгія і Голландія - у 1935 р., Данія - 1937 р., Великобританія - 1948 р., ФРН - 1957 р., Франція - 1963 р.) [3, c. 5].
А в країнах Східної Європи такі законодавчі акти взагалі з'являються лише наприкінці 1980-х рр. Антимонопольне законодавство країн Західної Європи є ліберальнішим, ніж у США. Воно не поширюється на націоналізовані підприємства, сільське господарство, рибальство, лісове господарство, видобуток вугілля, зв'язок, страхування тощо. Є винятки, що стосуються деяких типів міжфірмових угод, таких як угоди між малими й середніми компаніями, експортні угоди, угоди, пов'язані з раціоналізацією.
Конкуренція та антимонопольна практика регулюються сьогодні й на міждержавному рівні. Так, статті 85 і 86 Римського договору, що вважається початком ЄЕС, теж містять заборони монополістичних угод та створення монополій. Вони є також об'єктом міжурядових договорів, регулюються документами Комісії ООН з питань промисловості і торгівлі та ін. Антимонопольна політика не має на меті ліквідацію чи заборону великих монопольних утворень, бо в суспільстві давно склалося розуміння того, що монополія, як один із основних факторів зростання прибутку, не може бути "приборкана", тому основним завданням є поставити її під державний контроль, усунути можливість зловживань монопольним становищем.
Можна назвати такі дві основні форми боротьби з монополіями:
1) запобігання створенню монополій;
2) перешкоджання використанню монопольної влади.
Законодавство країн Заходу діє в основному за допомогою першої форми. Це відбувається тому, що, на думку провідних спеціалістів у цій галузі, значно легшим є не допустити виникнення монополії, аніж потім боротися з нею. Такими попереджувальними заходами є заборона об'єднань, а також змов, які призводять до обмеження виробництва й торгівлі; тобто йдеться про заборону створення монополій будь-якого відомого виду. Також існує заборона на придбання акцій та інших активів підприємств-конкурентів, якщо це веде до монополізації галузі та послаблює конкурентну боротьбу. Наприклад, у Японії з таких міркувань були заборонені холдингові компанії [4, c. 23].
У світовій економічній практиці розрізняють три основні типи злиття підприємств: горизонтальне, вертикальне та диверсифікацію. Перший тип має місце, коли об'єднуються фірми - представники однієї галузі, які випускають тотожну продукцію або надають альтернативні послуги, тому саме цей тип злиття найбільше переслідується законодавчими актами. Інші два - вертикальний (об'єднання двох фірм, пов'язаних виробничою чи технологічною залежністю) та диверсифікація (об'єднання фірм - виробників різнопланових продуктів чи послуг) -контролюються менше і ставлення до них ліберальніше, бо вони не створюють можливості монополізації окремих ринків.
Поруч із заходами, спрямованими на недопущення утворення монополій на ринках, існують також такі, які покликані боротися з уже існуючими фірмами, що можуть вважатися монополістами. Проти них застосовується високе оподаткування монопольних прибутків, контроль за цінами на продукти виробництва монопольних утворень, переведення монополій у державну власність, адміністративне покарання за порушення антимонопольного законодавства, здійснення демонополізації, розукрупнення монополій.
Водночас специфіка економіки України полягає в тому, що ще в період її входження в народногосподарську систему СРСР вона відрізнялася одним з найвищих рівнів концентрації та централізації виробництва, його монополізації. Сьогодні надмірний рівень монополізації не тільки зберігся, але певною мірою навіть збільшився, оскільки держава протягом останніх років, послабивши контроль над виробником, своєчасно не впровадила механізм його обмеження шляхом створення й підтримки конкуренції.
Про масштаби монополізму в нашій країні поки що доводиться говорити, оперуючи наближеними цифрами. За твердженням голови Антимонопольного комітету України, в 1993 р. в Україні було близько 540 під-приємств-монополістів, частка яких на загальнодержавних ринках відповідних товарів перевищувала 35%, а в подальші роки значних змін не відбулося. Українає монополістом у СНД з видобутку та збагачення титанової сировини, а також монопольно виробляє такі рідкісноземельні метали, як цирконій, гафній, ніобій, понад 80% трихлорсилану - сировини для виробництва напівпровідникового кремнію, близько 70% монокристалічного кремнію. Найбільш з монополізованими в Україні є ринки машинобудування -97,7%, медичної промисловості - 75,7%, хімічної та нафтохімічної промисловості -68,9%, металургії - 44,9%. На початок 2004 р. нараховувалось понад 400 підприємств, які займали монопольне положення на 460 регіональних ринках. Занадто монополізовані також посередницькі структури в агропромисловому комплексі [2, c. 131].
Причиною появи антимонопольних законів у сучасному вигляді стала не теорія (правильна або неправильна) і не реальні факти монополізації, а боротьба окремих груп з інтенсивною конкуренцією.
IV. Висновки
Поглиблення економічних перетворень й активізація інтеграційних процесів загострюють питання щодо державної антимонопольное політики стосовно захисту суб'єктів господарювання та споживачів від недобросовісної конкуренції, зловживань монопольним становищем на ринку, антиконкурентних узгоджених дій суб'єктів господарювання, органів державної влади і органів місцевого самоврядування та, відповідно, потребує вдосконалення механізму здійснення державного контролю в сфері захисту економічної конкуренції та забезпечення захисту конкурентних відносин в Україні.
Антимонопольне законодавство в Україні визначає правові основи обмеження монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності та здійснення державного контролю за його дотриманням. Законами України "Про захист від недобросовісної конкуренції" та "Про захист економічної конкуренції" караються всі дії підприємця, спрямовані на створення перешкод доступу на ринок іншим та встановлення дискримінаційних цін на свої товари. Закони передбачають здійснення демонополізації економіки, фінансової, матеріально-технічної, інформаційної, консультативної та іншої підтримки підприємців, які сприяють розвитку конкуренції.
Світові монопольні процеси змусили державу посилити регуляторні заходи в економіці. Спеціальна антимонопольна політика та антимонопольне законодавство дали змогу поставити під контроль процеси монополізації, зберегти й посилити конкуренцію.
Антимонопольна політика є, з одного боку, системою законів, що забороняють певні види здійснення підприємницької діяльності, які стримують конкуренцію (наприклад, змова з метою фіксації цін), а з іншого - системою законів, що обмежують діяльність таких ринкових структур як монополія та олігопо-лія, які явно можуть стримувати торгівлю і зловживати своєю ринковою владою.