Мій родовід і коротка біографія

Мій прадід по батькові Полянчук Петро… народився (рік невідомий) в с.Громах мав велику сім’ю, восьмеро дітей, де мій дід Полянчук Явдоким Петрович був найстарший. Бабка була родом із с.Городецьке. Дід займався сільським господарством. Купив наділ сину Явдокиму, допоміг побудувати хату, хлів, клуню, льох і 3 десятини поля. Бабка Титаренко Тетяна Андріївна народилася в с.Громах в селянській родині в них народився син Лукаш 30 жовтня 1902 року. В 1906 році під час епідемії (невідомо якої) дід з бабкою померли, а сина Лукаша доглядали і тітки, дядьки. Коли Лукаш підріс пішов у найми пасти гусей, корів, коней. Батьківську хату відали за плату в оренду усім бажаючим. Мій батько Лукаш в тяжкі часи після Російської революції маючи 16-18 років ходив на заробітки до панських фільварків в Рижавку та Черповоди.

В 1920 році Лукаш одружився. Розповідають, що на весіллі був командир 1 кінної Армії Бутьонний, який провіряв частини 1 кінної армії яка демклокувалась в с.Громах (червень 1920 року).

В 1921 році в батьків народилася дочка Ярина. В 1923 році народився я син Петро. Дід Петро помер у 1924 році, а бабка в 1930 році. Батько на 79 році помер 04.06.1981 року.

 

Родовід моєї мати Сухомлінової Секлети Петрівни 04.11.1903 року народження

Прадід моєї мами Гаврило Сухомлінов офіцер російської армії, був міщанином. Мамин прадід женився в селі на бідній дівчині, разом побудували хату. В них народився син, якого назвали Сергієм. Сергій виріс і також одружився з дівчиною із бідної родини. В них народилися три сини: одного назвали Адам, другого – Петро, третього Тихін. Другий син Петро став батьком моєї мами. Брат мого діда Адам в період Столипінської реформи виїхав до Сибіру, а брат Тихін в Ставропольський край. Причиною їхнього від’їзду стала заборона купувати та мати свою землю.

Мій дід Петро мав професію штельмах, тобто виготовляв колеса, вози, сані, гарби. Дід у 1916 році зумів купити 5 десятин поля біля с. Псярівка (с. Ятранівка) в урочищі «Повороття».

Бабка, мамина мати, народилася в с.Заячківка 1870 року. Батьки молодими померли, а бабка малою пішла в найми. Вперше вона пішла у найми до Заячківського попа, який навчив її грамоти. Потім наймитувала в сім’ї Гараса Зубіцького в с.Громах. а коли в діда Петра померла перша жінка, то бабуся вийшла заміж, родила одинадцятеро дітей з яких в живих залишилось тільки п’ятеро в тому числі і моя мама Секлета.

Мама родила шестеро дітей з яких померла старша дочка Яринка.

 

Пам'ять раннього дитинства

Пам’ятаю як малим мене батько брав у поле, де я підганяв батіжком кобилку «Мишку». Батько був босий в полатаних штанах, ноги чорні ходив за плугом. Додому їхали на кобилі, а я в тата на руках. Потім родилась сестра Еля 1926 рік, потім Аня 1930 рік, і я вже їх няньчив.

Жили бідно, поле давало мало прибутку, були великі податки (багато віддавали хліба). Були в хаті на всіх одні чоботи. Пізніше пам’ятаю дід Петро віддав мамі свої старі чоботи в яких я міг вибігти на подвір’я. Зимою для мене була велика радість.

Були ТОЗи, СОЗи де травили в бочках насіння. Сіяли руками з мішка, потім приборонювали. Хліб був чорний з горошком. Дуже багато було старців.

В 1931 році мене мама повела до школи. Школа була в хаті якогось дядька (говорили, що дядька розкуркулили і вигнали з хати). Навчалися біля столів, сиділи на лавках. Ідучи до школи я вмів читати, писати, лічити, знав латинську азбуку. Тому мене зразу перевели у другий клас. Діти приходили в школу та приносили печені буряки, крали один в одного кусочки хліба. Діти були обідрані, босі і дехто з пухлими ногами. Мені в школу хліба не давали, пояснюючи тим, що вкрадуть. Багато дітей не приходили до школи, багато помирали з голоду.

Агітували батька вступити в колгосп, але він не хотів. Тата щовесни призивали на місяць-два до армії. Мама у період відсутності батька якщо кудись їхала, то нас закривала в хаті, а ключ забирала з собою. Весною 1933 року мама запрягла конячку, викинула на віз плуг, борони та інший інвентар та без дозволу батька відвезла все в колгосп. Так ми стали колгоспниками. Тато став будівельником, а мама працювала в полі на буряках. В полі людям варили куліш, тому мама брала з собою горнята в яких приносила нам додому куліш.

В 1935 році розбирали церкву, знімали хрести, купола, дзвони, виносили та розбивали дорогі ікони. Була антирелігійна пропаганда, старшокласники тримали плакати з такими гаслами: «А у нашім колективі й без попа родючі ниви» та «Геть попів».

В 1936 році розпочалися репресії. В школі знімали портрети Скрипника, Постишева, Косіора та інших керівників пролетаріату. Вночі жителів села Громи забирали, ніхто не знав причини. А їхніх дітей садили на задні парти, нехтуючи ними. В 1937 році щоранку ідучи до школи було чути крик людей, яких забирали. Із церкви сільські будівельники робили клуб. Репресували і мого дядька в Кам’янець-Подільському. Після закінчення 7 класів пішов у колгосп на роботу (різноробочим), на той час було 14 років. В 1938 році подав заяву до комсомолу – прийняли. Репресії закінчились в селі, останнім забрали директора школи.

В 1939 році в нашій сім’ї народився брат – Григорій. Мама на роботу не пішла, а батько працював бригадиром будівельної бригади. я працював прицепщиком у тракторній бригаді. Жити стало краще, в нашій сім’ї почали тримати свиню, корову.

В 1940 році з різних робіт мене взяли працювати в контору колгоспу секретарем. Восени був обраний делегатом Ладиженської районної комсомольської конференції. У 1940 році молодь почали вчити стріляти, бігати, вчили робити дерев’яні ружа, відправляли на різні навчання.

В 1941 році мама повернулася з Умані та сповістила нас, що розпочалася війна. Через дві неділі розпочали виганяти велику рогату худобу. Чоловіків майже всіх забрали на фронт. Все робили жінки.

Розпочалась евакуація населення, я як водій повіз голову колгоспу Бовтуна В.А. до Ростмирівки, а там його дружина вирішила повернутися додому. Приїхавши додому дізнався, що тато пішов на фронт, багато молоді пішли в армію, а хто в дезертири. Мене мама вже нікуди не відпускала. 30 липня ввійшли німці, ми були в діда Сухомлина в глибокому рові. А через два тижні після окупації прийшли українські націоналісти, робили демонстрації, співали. В селі створили поліцейський участок, який господарював у трьох селах: Громи, Ропротуха, Томашівка.

Зима 1941 – 1944 років настала дуже сніжною та холодною. В село прийшов загін литовців, які виганяли людей на рижавський шлях розчищати дорогу для німецьких воєнних машин.

Восени 1942 року почали брати людей до Німеччини по списку, а пізніше почали ловити та під конвоєм відправляти на Умань. В травні 1942 році забрали мою сестру Елю (яка там і загинула). Побили і вигнали з роботи старосту, а на його місце поставили Титаренка Корнія. 1 червня 1943 року мене було вивезено до Німеччини. 10 червня разом з іншими людьми ми добралися до Берліну, який на той час бомбардували американці. 12 червня фотографували, брали відпечатки пальці та видавали документи. Приїхав купець і забрав на завод в Берлін, де виробляли із шлаків цеглу на цементі та вапні. Робота дуже важка, грязна, яка рвала шкіру на руках. На заводі вже працювали поляки, бельгійці, французи, чехи та італійці. Ми мали житло в лакузі, видавали талони на обід. По ночам часто бомбили Берлін, а нас сонних змушували ховатися в бомбосховищі. 7 січня лагер №12 повністю спалили, а ми зимою залишилися без житла та їжі. Через три дні нам на заводі побудували кімнати, кухню. Там мене і визволила Червона Армія. Дали зброю, я попав у мінометну роту (23 квітня 1945 року). 8 травня 1945 року почув страшну стрілянину «ПЕРЕМОГА». Багато радості, солдати плакали. Військові впорядковували військові частини майже три неділі, а потім пішки повернулися додому через Польщу, Литву, Білорусію.

В кінці лютого 1947 року мене демобілізували додому. Прийшов додому 3 березня 1947 року. На селі був голод 1946 році через посуху, хоч без летальних випадків.

Влітку 1947 року я познайомився із сільською дівчиною Марією Антонівною Гут 1927 року народження. Вона також була вивезена до Німеччини, працювала в одній німецькій сім’ї, де було п’ятеро дітей. 15 лютого 1948 року ми оженились, вінчались. 13 лютого 1949 року в нас народилася дочка – Катя. Восени 1949 року мені дали роботу полевод колгоспу. В червні 1949 року ми збудували глиняну хату, покрили соломою. Були ми бідні, ходили босі, в латаних штанах. В 1950 році народився син Петро, який через 6 місяців помер.

В 1951 році я працюю теслером. 29 лютого 1952 року народилася дочка Наталя. В 1955 році мене назначають бригадиром будівельної бригади. 27 лютого 1956 року в нас народилася третя дочка Галина. В 1963 році в нас родилася четверта дочка Оксана. В 1963 році звільнили з бригадира будівельної бригади і я аж до 1983 року працював рядовим будівельником. Багато вирощували картоплі, яку вивозили в Одесу. В 1982 році мені зробили важку операцію на правій нозі, потім ще одну. 3 листопада 1995 року важка хвороба забрала Полянчука Петра Лукича. Його дружина померла рівно через сім років 4 листопада 2002 року.