Встановлення радянська влада 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Встановлення радянська влада



14 квітня 1919 р. відбулись перші вільні вибори до Уманської повітової Ради, в Громах було обрано Онуфрійчука Євдокима Трохимовича. 15 січня 1920 року в с. Громах, головою сільської Ради було обрано Грушовенка Івана Кириловича. У 1920 році в селі було створено комітет заможних селян (комнезам), його організаторами були Мазуренко Дмитро Захарович (голова комнезаму), Гончаренко Олексій, Намісник Тимофій, Онофрійчук Явдоким Трохимович.

Сільська рада, пошта

У 1926 р. в селі було 568 індивідуальних господарств. Населення – 2608 осіб. В 1932 – 1935 роках був головою сільської ради Кожанов Григорій Петрович. Перед Великою Вітчизняною війною – головою сільської ради був Савченков.[5]

В 1929 році в с. Громах організували колгосп і дали назву «Спільне життя» (на зборах колгоспників). Землі налічувалось 1500 гектарів.

Організаторами колгоспу були:

1. Грушовенко Іван Кирилович

2. Грушовенко Петро Кирилович

3. Мазуренко Дмитро

4. Криворучко Гива

5. Бовкун Василь Андрійович

6. Миколайчук Федір Степанович

7. Олійник Петро Федорович

Першим головою колгоспу обрано Метанівського Макара Адамовича. В колгоспі було 4 рільничих бригади.

Перші бригадири:

1. Костенко Павло Іванович.

2. Момотенко Аврам Корнійович.

3. Мазуренко Іван Климович.

4. Грушовенко Григорій Олександрович.

Була городня бригада, бригадир Білецький Сергій Іванович. Також в цей час існувала будівельна бригада. Головний бухгалтер - Бондаренко Сава Васильович. Завгосп колгоспу – Запорожець Павло Гаврилович.

У 1932 р. на початку 1933 року організовано в с. Громах другий колгосп. Організатори цього колгоспу:

1. Б’ялик Іван Дмитрович

2. Свинаренко Федір Терентійович

3. Сімончук Максим Омельянович

4. Гут Антон Ярофейович.

Головою колгоспу обрано Б’ялика Івана Дмитровича. Колгоспу присвоєно назву «Друга п’ятирічка». Землі в колгоспі - 290 га. Головним бухгалтером працював Гут Антон Ярофейович. У даному колгоспі була тільки одна рільнича бригада, бригадир - Лучко Максим Омелянович; городня бригада, бригадир - Ткачук Василь Якимович[6].

Для надання допомоги колгоспам з боку держави в цей період створені державні підприємства – машинно-тракторні станції (МТС). МТС виділяли і закріплювали за колгоспами тракторні бригади. При МТС організували курси трактористів. Тракторна бригада постійно поповнювалась новими машинами. Цієї техніки недостатньо для обробітку землі машинами. Тому в той період в кожному колгоспі широко використовувалось робоче тягло: коні і воли.

Першими трактористами працювали:

- Чорнопиский Олександр Семенович – бригадир тракторної

бригади;

- Олійник Касіян Харитонович;

- Медолиз Василь Миронович;

- Постовіт Захарко Назарович;

- Мазуренко Семен Дмитрович;

- Білецький Федір Володимирович;

- Барчук Омелян;

- Войцехівський Семен Аксентійович;

- Рибак Андрій Сахронович;

- Постовіт Антон.

Дівчата з с. Громи пішли на курси трактористів, працювали на рівні з чоловіками аж до початку Великої Вітчизняної війни. Це:

- Суха Ксеня Адамівна;

- Зілінська Лукія Тодосівна;

- Печенюк Настя Наумівна;

- Гончаренко Секлета Андріївна;

- Гут Ксеня Панфилівна;

- Данилова Параска Микитівна.

У 1931 р. в с. Громах відкрита семирічна школа, її першим директором був Заєць Григорій Степанович. У 1938 р. відкрито медичний пункт, сільський магазин.

 

Голодомор 1932 – 1933 років

Мій батько Лукаш бере мене на своє 3-гектарне поле, щоб у 6 років допомагав під час оранки підганяти конячину "мишку". Батько іде за плугом, а я батіжком підганяю конячину, босий, по стерні, ноги чорні, порізані стернею. Батько теж босий і теж ноги чорні, в полатаних штанях. Обідаємо в полі чорний хліб і сало. Під вечір батько бере плуг на підволоку, бере мене із собою на конячину, і ми їдемо додому. Батько ще не старий, йому 27 років. Він щороку, по місяцю, а то й по два, проходив службу в армії м. Умані. За хорошу службу батькові військова частина подару­вала сівалку кінну. Скільки було радості! Пам'ятаю, як приходили до батька позичати сівалку сіяти зерно, а йому за те давали хто жатку, хто молотарку, а хто і конячини давав на підмогу, бо у ба­тька була тільки одна. Більшість селян сіяли вручну, молотили ціпом, віяли решетом на вітрі. Дуже важкою працею давався хліб насушний. Але був хліб, було життя.

З осені 1929 року в селі розпочалась колективізація. Населення майже насильно заставляли вступати в колгоспи (колективні гос­подарства). Люди, які нічого не мали (а їх називали незаможни­ками) в колгосп вступали з охотою. Люди, що мали землю, коні, корови, реманент, вступали неохоче, тому що треба в колгосп віддати все. Особливо не хотіли вступати в колгосп заможні селяни, яких тоді називали куркулями. Неохоче вступали, в колгосп селяни-середняки. Проти заможних селян-куркулів у 1930 році почались репресії, це тоді називалось розкуркулюванням. Пам'я­таю, як на нашій вулиці "Гусонька" розкуркулювали Барчука Аврама Миновича. Його з дружиною і чотирма дітьми вигнали із хати на вулицю, хто в чому був, дозволили дещо взяти із одежі і харчів, посадили на воза і під конвоєм незаможників вивезли до станції Умань, а звідти вивезли не відомо куди. Я, хлопчик 6 ро­ків, бачив, як якийсь дядько бігав із наганом і розгонив людей, співчуваючих зівак. Уже через 63 роки я узнав, шо розкуркулю­вали Метановський Макар, Миколайчук Лука, Серветник Вере­мій і другі активісти села, як їх тоді ще називали - члени сільра­ди. Я, малий тоді, не розумів, для чого це робиться, для чого лю­ди ображають одне одного. Все, що залишилося на подвір'ї розкуркуленого, що люди позабирали, щоб ніхто не бачив, а скотину передали в колгосп, і всі хліви та хата теж були передані в кол­госп. Чув, мама говорила, що скотина скоро виздихала. Розкуркулених сімей у селі нараховувалось 11.

Колективізація в с. Громи провадилася з осені 1929 р. по 1935 роки. У селі утворили декілька СОЗів (спільна обробка землі), а восени 1930 року утворили колгосп і дали йому назву "Спільне життя". Я вже згадував про те, що в колгосп люди йшли неохоче. Пам'ятаю, як до батькової хати приходили агітатори сільські і даже із міста Умані, яких звали молоді партійці, я і досі пам'ятаю їх прізвища: Бланченко, Алтабаєв, Бердичевський. Батько не хо­тів вступати до колгоспу, мама, навпаки, казала батькові, що "Куди люди, туди й ми". На батька впливав його дядько Титаренко Корній, ярий противник колективізації, він же у війну 1941— 1945 років староста села. Тато був бідняк, а тут пішли хлібоздача, зустрічні плани хлібоздачі і другі податки. Мама плакала. Я, тоді 8-річний, ще не розумів, що таке робиться над людьми. Сільська влада знущалась над неколгоспниками.

Багато невступаючих до колгоспу відправляли на роботу до Рижавського цукрокомбінату, висилали за 100 км від села, направляли на роботи до різних міст. Звідти (з міст) багато тікали, їх судили і садили в тюрми. У Рижавському радгоспі багато попрацював і мій батько. Мати майже всі роботи дома і в полі із трьома дітьми виконувала сама.

Колективізацію в селі підтримували багато молодих людей. У селі було утворено комсомольський осередок. Комсомольців зобов'язували вишукувати схований хліб. Вони озброювалися дов­гими залізними піками, якими проколювали скирти соломи, штрикали ними (піками) у землю, у гної шукаючи заховане зерно. Рідко в кого, але знаходили. Зерно висипали із горшків, глечиків, навіть із пляшок. Я добре пам'ятаю цих комсомольців, які наводили страх на людей. Назову їх імена: це Мазуренко Семен Дми­трович, його брат Іван, Миколайчук Федір Степанович, його брат Лавро та сестра Дарка, Постовіт Андрей П., Свинаренко Настя Зосимівна. Провадилась, як тоді говорили, викачка "лишнього і захованого хліба". Це робилося у 1931-32 рр. Керували селом Метановський Макар, Мазуренко Дмитро, Грушовенко Іван Гаврилович, Миколайчук Лука Гордійович і багато других активістів та ініціаторів колективізації.

У тих, хто вступив до колгоспу, хліба не трусили (так тоді го­ворили), бо знали, що його в них немає, бо вони віддали його як насіння.

Колгоспних коней розміщали по дядьківських хлівах, із розкуркулених сімей, їх, ці хліви, усуспільнили до колгоспу, усуспіль­нили і всі клуні, в кого вони були. Кормити коней не було чим, і вони дохли. Дохли корови і їх молодняк. Весною 1932 року в колгоспі і в людей не було чим засіяти поле. Поля заростали бур'янами. Насувався голод.

Селом керували комнезами. Ці молоді люди нічого для колгос­пу не дали (бо нічого не мали), але дуже агітували тих, хто не йшов до колгоспу. Хто не йшов до колгоспу, називали підкуркульниками. А про куркулів співали таку пісеньку:

Куркулю, куркулю,

Я дам тобі дулю

За твій хліб і за сіль,

Та ще й за цибулю.

Цю пісеньку мене вчили в школі в 2-му класі.

Провадилась класова боротьба. Пам'ятаю, як через наше село із Умані на Ладижинку гнали трактори "Фордзон". На ці диво-машини вийшли дивитись люди майже зі всього села, а діти су­проводжували аж за село. Багато було розмов про ці заморські диво-машини.

Проходило літо, і вже всім було ясно, що буде страшний голод. Хліба не було, вродило хіба що в того, хто посіяв і зібрав на ого­роді. Літо було дощове: то, що в полі вродило, те і погнило. Люди, все ж знаючи, що буде голод, сіяли на огородах жито. Присапува­ли сапами. Насіння було не у всіх, то люди один у другого купува­ли, вимінювали на речі, але сіяли і багато з них відчували, що до нового врожаю не доживуть. Багато громадян села, хто мав нову або ще добру одежу, хустки, кожухи, чоботи, свитки, намиста, ря­дна, їхали в Росію і міняли речі на зерно, муку, хліб печений. Їздив у Росію і мій батько і, пам'ятаю, споминав станцію Навля. Такий обмін багато спас людей від голодної смерті. По селу ходило багато старців (жебраків), просили милостиню, кусочок хліба, але його не було, багато їх повмирало в нашому селі і в навколишніх. Їх хо­ронили разом з нашими сільськими громадянами; ніхто їхньої смерті не записував, так як у них не було ніяких документів і ніхто не знав їхніх прізвищ і звідкіля вони. Пам'ятаю, я пішов до сусід­ських дітей. Їх тато, Шалацький Тимухтей, м'яв варену картоплю курям. Зайшов старець і необбирану картоплю їв і плакав. Це було восени 1932 року, і я, малий (9 років), теж плакав.

Хліба в людей майже не було, а хто пік хліб, то ховав його від людського ока, щоб за хліб не вбили. Дітям хліб давали по кусоч­ку і наказували: "Зараз же з'їж". Люди їли, в основному, куліш або мамалиґу. Зерно на крупу мололи на жорнах, а вони не в усіх були, за помол давали мірчук.

Зимою, вже 1933 р., членів сільради заставляли ходити і бити жорна. Хто їх мав, то ховали від недоброго ока; мололи тільки для себе, тільки вночі. Биті жорна складали, знову оббивали бля­хою і знову мололи зерно.

Пам'ятаю, як мама, ще молода, 29 років, плакала на різдвяні свя­та, бо не було, з чого спекти хліба й пирогів. На кутю мама випро­сила у своєї мами зерна, жита, а мамин батько дав трошки меду.

Зерно-кутю заставляли добре пережовувати, щоб не заболів шлу­нок. На Різдво багато було колядників, діти бігали від хати до хати, але їм майже ніде не дозволяли колядувати, бо не було, що давати.

Зима 1932-33 рр. була холодна і сніжна. В хатах топили соло­мою. Вирубували по огородах дерева слив, вишень, груш, яблунь. Люди, хто ще не вмирав із голоду, помирали від холоду. Діти по хатах грілись на печі або лежанці, на двір не виходили, бо не бу­ло, в що взутись і одягнутись.

Тим людям, хто робив у колгоспі, на провесні розпочали вари­ти їсти. Заохочували, щоб ходили на роботу. Люди, майже всі, брали із собою горнята і забирали їжу додому, щоб поділитись із дітьми, але цього було мало, і помирали і батьки, і діти.

Коли батьки ішли десь-кудись із дому, то замикали дітей із над­вору і заставляли замикати зсередини і наказували нікому не від­кривати.

Страшна була весна 1933 року. Холодна і голодна. Хто ще не вступив до колгоспу, то заставляли працювати в полі, в СОЗі, а за роботу давали 3—4 качани кукурудзи. Худобу, яка в кого була, боячись злодіїв, ховали по хатах, і жили коні разом з людьми. В селі розвелось багато злодіїв. Я ще й досі пам'ятаю їх фамілії: це Шалацький Кирило Тимофійович, Скакун Хтома Петрович, Ри­бак Андрій Софронович, Грушовенки Сергій і Олександр, і бага­то других. Двоє з них за кражу сиділи по 3 роки в тюрмах.

Весною, коли треба було працювати на огородах і в полі, роз­почався голодомор масовий. Люди на все, що діялось, дивились мовчки і байдуже. Кожен чекав свого дня. Всі хотіли їсти, хліба. Діти просили: "Мамо, хочу хлібчика". Для мамів це була страшна питка, для них це було страшно і невиносимо; були такі, що схо­дили з розуму. Помирати нікому не хотілось, але люди падали, як мухи. Помирали, де їх находила смерть. По зібраних мною, дале­ко не точних, даних у селі Громах померло від голоду 357 грома­дян, їх список знаходиться в сейфі Громівської сільради.

На Великдень мама знову плакала: не було, із чого спекти пас­ку, не було яєць на крашанки, не було нічого. Моя бабка передала нам мамою по крашанці, і мама заставила нас зразу з'їсти. Які ж вони були тоді добрі!..

Весною люди копали (хто міг) огороди, викопували мерзлу ка­ртоплю, мили її, розтирали, добавляли трошки муки (в кого була) і пекли оладки. Пізніше оладки пекли із бурячинням і пшінкою. Діти лазили по деревах, шукали і обривали деревний клей із дерев слив і вишень. На огородах садили замість картоплі шкаралу­пу з неї. Пам'ятаю, вродила гарна картопля.

Найбільше помирали люди у червні і липні 1933 року. Сільрадою було виділено дві підводи для вивезення мертвих на цвинтар. Ви­ділили людей, які копали ями і закопували мертвих. Людям, які виконували страшну роботу, давали по фунту (400 гр.) хліба. Ме­ртвих людей підбирали по хатах, подвір'ях, вулицях. Ховали без домовини. Люди, надіючись, що якось виживуть, помаленько з опухлими, а хто і неопухлими ногами працювали на огородах, в колгоспі в полі або ще на своєму полі. Нас, малих дітей, батьки заставляли полоти зарослу бур'яном картоплю, квасолю, буряки в огороді. Сільські власті і вчителі школи схаменулися: повмирало багато дітей - учнів школи.

У травні місяці в школі розпочали варити дітям їсти і давали по тарілці кукурудзяної похльобки або потрошки ріденької мамалиґи. Ми, учні, приносили із дому ложки і тарілки, бо в школі не було. Ложки були дерев'яні. Так що в торбині разом із книжками були тарілка і ложка. Шкільні обіди багато спасли дітей від голодної смерті. Вчителі одержували пайки хліба з магазину. В магазин по­чали пекти хліб і продавати, але в людей не було грошей, щоб йо­го купити. Пам'ятаю, помирав від голоду сусід Савчук Федір, щось шепотів-просив, підійшла моя мама і прислухалась до шепоту. То він просив: "Дайте хоть кришку хліба". Неподалік від нашої хати під тином померла колись, казали, багачка Шевченко Марія. Ця Шевченко Марія прийшла до рідної дочки і попросила їсти, а доч­ка Софія вигнала її з подвір'я. Це все відбувалося на моїх очах.

Везли мертвого Рибака Юхима, за возом ішли жінка і дочка, не плакали - сліз не було. Люди говорили про мертвих коротко: "Здох".

Настали самі страшні дні - кінець червня і початок липня 1933 року. Рожевіли ягоди черешні і вишні, половіло жито на огородах, а люди - в цей період найбільше їх помирало - здихали з голоду. Знаю людей, які їли жаб і вижили, їли собак, котів - і теж виживали. Був випадок: жінка Гончаренко Марія спекла в печі свою дитину, із голоду і побаченого здуріла. Поля позарос­тали толокою, бур'янами, і нікому до цього не було діла. В кого були бджоли, викачували багато меду. Мій дід Сухомлін Петро мав 18 вуликів, качав багато меду, давав і нам, і це, мабуть, спа­сало нас, онуків його, від голодної смерті. Спасав дід медом і ба­гато сусідів, але всіх спасти не міг.

Кожного дня через село проходило багато старців-жебраків. Хто вони і звідкіля, ніхто не знав, і нічого було їм давати. Вони помирали на вулицях, подвір'ях, їх звозили на цвинтар і хоронили разом із нашими людьми в одній братській могилі, що на сільсь­кому цвинтарі. Ця братська могила збереглась до цього часу -1993 року. Пам'ятаю, до нас, моїх батьків, попросився молодий чоловік, сказав, що вміє латати чоботи і буде їх зашивати тільки за харчі. Батьки дали йому приют, і він, Чоботар Іван Григорович, працюючи, вижив, оженився в селі, мав велику сім'ю і прожив тут довге життя.

Найбільше помирало людей перед самим Петром, 12 липня 1933 року, перед самими жнивами. І найбільше мені запам'ята-лось ось що. Перед Петром послала мене мати із решетом і но­жем вибрати і нарізати колосків жита, яке вже доспівало, тобто було жовтувато-зеленого кольору. Я нарізав. Його просушили в печі на деках, обмолотили качалкою на рядні в хаті на долівці. Дотеріблювали руками, провіяли на вітрі. Потім змололи у сусіда на жорнах. Мама спекла всім, а нас було 5 душ, по коржику. Па­м'ятаю, мама дала всім по коржику, татові найбільший, а всім по зросту. Поставила всіх на коліна і сама стала перед образами і на­казала повторити за нею молитву "Отче наш". Заставила кожного поцілувати коржик і проказати "Слава Богу, що дочекались хлі­ба". Мама теж проказала і сказала: "Слава Богу, що маємо вже свій хліб і не виздихаємо з голоду". Ці мамині слова я пам'ятаю до сьогодні, а мені вже 70-й рік. Тоді в ці страшні 1932-33 роки мені було 9 і пішов 10-й рік.

Ще довго і тихенько гомоніли люди в селі про голод, ще багато років помирали люди, які були виснажені голодом 1932-33 років. Помирали тихенько, бо голосно говорити про це заборонялося, а хто говорив, то на них прийшли 1936-37 рр. і їх репресували. Бу­ли репресовані і активісти, бувші, які організовували колгоспи, завойовували радянську владу. Всього було репресовано грома­дян села 29 осіб різного віку; багато, відчуваючи, що будуть реп­ресовані, повісилось; багато втекли із села. Із голоду в селі, по неточним даним, померло 357 душ. Одна жінка, Медолиз Текля Григорівна, не стидаючись мене, показувала моїй мамі свій жи­віт, який просвічувався, і було видно все, що є всередині організ­му. І таких виснажених було багато, вони помирали до 1941 р.[7]

У 1941 була третя біда - війна. Німці окупували село. Чоловіки пішли на фронт, залишилися одні жінки й діти. Всі працювали, щоб вижити. На початку 1942 року німці розпочали ловлю і вивіз молоді, починаючи з 15 років, на роботу до Німеччини. За два роки із села було виловлено і вивезено 199 осіб віком від 15 до 40 років. Там, у Німеччині, ці люди були рабами по 3 і 2 роки, поки не закінчилась війна. В тому числі був і я, і моя дружина Полянчук Марія Антонівна, яку вивезли у 15 років. Загинуло в Німеччині 11 громадян села, 10 залишилися за кордоном, боячись повернутися додому.

Після війни, у 1946 році, на Україні була посуха. У 1947, за короткий час від 1933 р., сталася четверта біда. На Україну після посухи прийшов голод. В нашому селі помер один чоловік з го­лоду, інші якось вижили. Багато людей із села знову, як і в 33 році, їздили в Західну Україну і там обмінювали, що в кого було із речей, на хліб.

У 1948 році була п'ята біда. Власті села по команді із району провели так звану малу репресію, але вона, під тиском, оформ­лялась, як рішення сходки села. Забрали і вивезли до Сибіру 6 осіб. Скільки із району, області, не знаю. Цією тихою і малою репресією залякували людей, щоб напівголі, напівголодні кра­ще ходили на роботу. Мені, хто написав ці рядки, Полянчуку Петру Лукичу, прийшлось бути свідком вище згаданих подій і все це пережити самому.

Р. Б. Згадаю ще про шосту біду, про яку я забув вспом'янути в цій коротенькій літописі, - це знищення в селі церкви, після чого люди боялися молитися Богу, відмічати релігійні свята, діти - ко­лядувати. У 1935 році я, будучи учнем 5 класу, бачив, як із церк­ви кидали дзвони, виносили, розбирали і розбивали церковне на­чиння, ікони, хрести, іконостас, панікадила, а ми, діти, збирали ці блискітки. Старі жінки кляли тих, що розбирали і розбивали, ба­гато з них померли якось дивною смертю. Чоловіки мовчали, бо­ялись, щоб не репресували. Із церкви зробили клуб, чи будинок культури, де проходили танці, грала музика. Німці і сільські вла­сті під час окупації відновили церкву, люди знову пішли моли­тись, вінчатись, хрестити дітей. У 1948 році церкву в селі було знову закрито і передано школі (будинок). Церква в селі не пра­цює і по 1994 рік.

(Зі спогадів Полянчука Петра Лукича)

 

Сталінські репресії в селі

Полянчук Петро Лукич, житель села Громи у січні 1995 році записав спогади жителів села про колективізацію: Колективізація розпочалася весною 1930 року, розкуркулено 11 сімей. Хто вступав до колгоспу відвозив коней, возів, реманент. У розкуркулених забирали все, навіть жилі будівлі, а людей виганяли на вулицю. Розкуркулених людей боялися приймати до хати навіть родичі. Коней, яких приводили ті хто вступав до колгоспу, ставили по людських хлівах, снопах, хатах. Кормити коней не було чим і вони здихали, реманент розтягували. Працювати в полі не було чим. Поля заростали бур’янами. Люди передчували голод і він настав у 1932 році».

В період голодомору найбільше помирали діти і чоловіки. Люди, які працювали в колгоспі, брали із собою горшки із невеликою кількістю колішу. У 1934 році голод набув масового характеру, по не точних даних 360 чоловік.

Щоб обробляти землю потрібна була техніка – трактори. «Фордзони» трактори, яких кілька штук прибули до Ладижинського району скоро вийшли з ладу і вже у 1933 році їх не було. Почали надходити трактори інших марок виготовлених в Радянському Союзі. В районі було утворено дві машино тракторних станцій: одна в Ладижинці, а друга в селі Кузьмина Гребля куди було приписані село Громи. Для управління технікою потрібні були люди. Школу трактористів було утворено в с.Кузьмина Гребля. Із села Громи на навчання на трактористів пішли:

1. Чорнописький Олександр Семенович

2. Кирилюк Фанась Харитонович

3. Пироговський Семен

4. Олійник Касіян Харитонович

5. Медолиз Василь Миронович

6. Постовіт Антон Якович

7. Момотенко Фанась

8. Білецький Федір Володимирович

9. Бовкун Пантюха

10. Денисів Омелян Микитович

11. Мазуренко Семен Дмитрович

12. Кучер Олександр

13. Лучко Семен Тодосієвич.

Після навчання вони працювали на тракторах марки «ХТЗ», «Універсал» та «УТЗ». Першим бригадиром був Чорнописний Олександр Семенович.

У 1935-1936 рр. було зроблено землеупорядкування по селах – колгоспах району. Багато земель, які до землевпорядкування належали селу Громи відійшли до с.Ятранівки поля «Проворотя», «Лучкове поле», до села Ропотухи поле «Легедзине». Землевпорядкування пройшло і серед сільських колгоспників та одноосібників. Наділи були найбільші – 0,72 га, а найменші 0,32 га, одноосібникам 0,20 га.

Полянчук Петро Лукич, житель села Громи у липні 1990 року записав список репресованих людей, який наведений нижче.

Список людей, які були репресовані в 1936 – 1941 роках:

1. Метановський Тарас Харітонович

2. Кулинич Дем’ян Васильович

3. Заєць Григорій Степанович

4. Хлистун Данило

5. Метановський Макар Адамович

6. Кулинич Клим Юхимович

7. Рабін Василь

8. Миколайчук Лука Гордієвич

9. Гевеленко Дмитро Романович

10. Миколайчук Юхрем Іванович

11. Пероговський Іван Филіпович

12. Червонюк Семен Омельянович

13. Собчук Гива

14. Розсипчук Адам

15. Парфенюк Парфом

16. Ковальчук Прокіп Миронович

17. Гут Архип

18. Гевеленко Семен Якович

19. Гевеленко Гнат Васильович

20. Тополя Іван

21. Бондаренко Сава

22. Бондаренко Платін

23. Барчук Максим Трохимович

24. Драчевський Йосип

25. Сухий Іван Макарович

26. Сухомлін Дмитро Петрович

27. Метельський Макар Іванович

28. Погорелов Михайло Пилипович

29. Кулинич Данило Васильович

30. Козловський, директор школи

Під час репресій 1936-1938 рр. головами сільської ради були: Миколайчук Лукаш Чортієвич, репресований та Горобченко, вчитель.

 

 

 

ІV. ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯНА ВІЙНА

Село в роки війни

«Ой мамо, ой мамо, як тяжко в неволі»

Війна 1941 року порушила мирне життя Радянського народу. Порушила війна і мирне життя села Громи Ладиженського (тепер Уманського) району Київської (тепер Черкаської) області. Мобілізація чоловіків в армію, евакуація населення на Схід, все це порушило трудове життя в колгоспі «Спільне життя». Люди чекали чогось страшного і це страшне прийшло 30 липня 1941 року. Німецькі війська зайняли село.

Село завмерло чекаючи чогось страшного, невідомого. Хліб, який гарно вродив на колгоспному полі люди ділили між собою по частинках, збирали косами, серпами, молотили ціпами, молотили на жорнах. Люди боялися голоду, ховали на молочене хто куди міг, німці та поліцаї гонили жителів села в поле на роботи, але люди відмовлялися працювати на німців, за це їх били та вигонили силоміць.

Зима 1941-1942 років була холодна та багато сніжна. В селі розпочалося гоніння людей на відкидання снігу по дорозі Умань-Тернівка. люди на пів одягненні, на пів босі, ховалися по домівках і на відкидання снігу йшли неохоче.

В село ввели загін литовських найманців, які разом із сільськими поліцаями приміняли до людей приклади, палиці, гумові шланги і силоміць заставляли людей виконувати різні роботи.

Весною та літом 1942 року людей із села виганяли на ремонт дороги, а потім на кам’яний кар’єр, який знаходиться в районі «Гузівка» міста Умані. Люди били молотами камінь та щебінь, а хто погано працював отримував від наглядачів покарання (били палицями, прикладами, кулаками, носками чобіт).

Весною 1942 року німці та сільські поліцаї почали вивозити молодь до Німеччини на каторжні роботи. Їхати ніхто не бажав. Зробили рознарядку по дворах. Молодь стала ховатися по ямах, льохах, хлівах, огородах. Місцева поліція ловила молодь по ночах, досвітках у хатах та під силою зброї арештовували та пішки відправляли на станцію Умань. Звідки у вагонах «телятниках» відвозили на каторжні роботи до Німеччини. Коли вивезли майже всіх молодих людей почали забирати людей до 40 років. Так продовжувалося у 1942-1943 роки.

Вісті із Німеччини приходили рідко і листівки часто були замальовані тушшю, щоб батьки не могли прочитати про тяжке життя своїх дітей на чужині.

Лист Полянчука Петра Лукича своїм рідним, 1943 рік

 

Щасливе життя і мирна праця радянських людей перерване нападом фашистської Німеччини на СРСР.

Колгоспам в с. Громах були нанесені величезні збитки: колгоспні господарства розорені і знищені, в селі німецькі окупанти спалили школу, спалили кілька хат колгоспників.

За роки окупації фашисти насильно вивезли з с. Громів 249 громадян до Німеччини на рабську працю. Частина з них там загинула, частина повернулась після Перемоги додому інвалідами, хворими.

 

Були тяжко поранені і повернулися після Перемоги інвалідами Великої Вітчизняної війни:

1. Грушовенко Павло Степанович – 2 група

2. Білецька Марія Тимофіївна – 2 група

3. Білецький Степан Володимирович – 2 група

4. Білецький Євген Іванович – 2 група

5. Грушовенко Василь Степанович – 2 група

6. Грушовенко Григорій Олександрович – 2 група

7. Грушовенко Євген Антонович – 2 група

8. Грушовенко Пантелеймон Арипович – 2 група

9. Гут Іван Максимович – 1 група

10. Зубіцький Олексій Тарасович – 2 група

11. Конфета Семен Максимович – 2 група

12. Грушовенко Іван Євсейович – 2 група

13. Кравець Василь Єфімович – 1 група

14. Куліш Павло Дмитрович – 2 група

15. Мельник Григорій Іванович – 2 група

16. Маришечев Дмитро Іванович – 2 група

17. Парфенюк Максим Пархомович – 2 група

18. Постовіт Сидір Яковлевич – 2 група

19. Скакун Іван Захарович – 2 група

20. Ткачук Микита Йосипович – 3 група

21. Червонюк Кирило Романович – 2 група

 

Обеліск Слави

Після закінчення Другої світової війни були демобілізовані

з рядів Радянської Армії і повернулись солдатами перемоги до мирної праці в с. Громи 105 осіб. За участь в боях з фашистськими загарбниками демобілізовані воїни були нагороджені бойовими орденами і медалями:

1. Бабій Антон Григорович – орденом Слави 3 ступеня

2. Бовкун Пафнутій Васильович – орден Червоної Зірки

3. Білецький Степан Володимирович –орден Червоної Зірки

4. Білецька Марія Тимофіївна – орден Червоної Зірки та Вітчизняної війни 3 ступеня

5. Вихватень Федір Максимович – орден Червоної Зірки та Вітчизняної війни 3 ступеня

6. Джевага Павла Григоровича – орден Червоної Зірки

7. Купулюк Іван Пимович – орден Червоної Зірки

8. Конфета Семен Максимович – орден Червоної Зірки

9. Мамотенко Корній Захарович – орденом Слави 3 ступеня

10. Олійник Касіян Харитонович – орденом Слави 3 ступеня

11. Рабін Дмитро Іванович – орденом Слави 3 ступеня

12. Рабін Петро Самійлович – орденом Слави 3 ступеня

13. Скакун Іван Захарович – орден Червоної Зірки

14. Титаренко Степан Романович – 2 ордени Червоної Зірки

15. Ткачук Василь Якимович – орденом Слави 3 ступеня

16. Чабанюк Тихон Антонович – орденом Слави 3 ступеня

17. Медолиз Григорій Миронович – орденом Слави 3 ступеня

18. Вапуховський Степан Аксентійович – орден Червоної Зірки

19. Зрайченко Федір Климович – орденом Слави 3 ступеня

20. Медолиз Василь Миронович – орден Червоної Зірки

21. Данильченко Сергій Устинович – 2 ордени Червоної Зірки, орденом Слави 3 ступеня

22. Олійник Яків Харитонович – орден Червоної Зірки.[8]



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; просмотров: 363; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.233.242.67 (0.154 с.)