Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Бідний гуцул і старий опришок↑ ⇐ ПредыдущаяСтр 7 из 7 Содержание книги Поиск на нашем сайте
Жив раз гуцул Дьорко. Його називали в селі каліцуном, бо в дідичевім лісі на нього упала підтята смерека і поламала йому ноги. Вкалічів неборака. Якось приповз до пана й каже: — Адіть, паночку, моя біда без дощу росте — ноги як чужі. Дайте мені якусь іншу службу, аби міг на всидячки робити. Та пан засміявся: — У мене в кому пір’я дерти. Шукай собі іншого газду. — Та як мені шукати? Хоч їх дідько усюди на сіяв — я не годен до них доповзти. Дідич його вигнав. Дьорко зціпив зуби, подався додому. В хаті п’ятеро дітей, а хліба — ні кусня. Жити стало тяжко: голод, як якийсь казав, — псові рідний брат. Дьорко покликав старшого хлопчину: — Назбирай, Васильку, яблук і понеси до пана — може, щось нам за них дасть. Злидні встиду не знають. Хлопчик набрав яблук і — до панської садиби. А дідич саме шпацирував з гостями на подвір’ї. Василько поклонився: — Адіть, ненько послали вам, пане, малий подарунок. Дідич узяв яблука, почастував гостей і згорда сказав: — О, видите, видите, як мене люблять сільські люди? — А ви їх теж? — запитали гості. — Го-го, де би ні!.. Як ся має ненько? — обернувся дідич до хлопчини. — Як розбитий горнець. Лежать на печі…— відпо вів дітлах. — Спочивають? — Ні… Не можуть ходити, бо тоді, як ще робили в лісі, то ваша смерека їм ноги поламала. Сидимо голодні, а мама кричить: «Що я вам зварю? Нате, їжте вже мене!.." Пан почервонів. Він такий скупий, що не дав би іншому й соломи на перевесло, але перед гостями вийняв крейцера і простягнув хлопцеві: — Йди собі, малий брехуне! Василько поніс крейцера додому. Мати нараз купила кукурудзяної муки і звармла чиру. Всі повечеряли. Та невдовзі голод пришк знову. Каменя не вгризеш і дітей не виженеш за ворота. Дьсрко каже синові: — Назбирай, Васильку, грушок і понеси до пана. Може, за них щось дасть. Хлопчик хутко назбирав грушок і — до дідича. А той сидів з гостями на ганку. Василько дав панові грушки. — Наші ненько сказали, аби я поніс вам оцей подарунок. Дідич усміхнувся, почастував грушками гостей і почав хвалитися: — А видите, про мене пам’ятають! — І тут же спитав хлопця: — Як ся має ненько? — Пухнуть з голоду, а з ними всі ми. Дідича від злості аж пересіпнуло. У пса легше випросити кістку, ніж у нього крейцера. Але й цього разу засунув руку до кишені й дав мідного гроша. — Ну й сміхованець ти, Васильку! Йди вже собі, йди… Хлопчина побіг. Мати знову купила кукурудзяної муки, наварила чиру. Один раз наїлися. І далі голодні. Та в пана милосердя, як у лисого волосся. Дьорко сказав синові: — Піди, Васильку, ще до Пруту і наловиш риби. Може, пан за неї дасть якогось крейцера. Син наловив повний кошик риби. Пішов із тим до панського двору. Дідич з порога позирав, як працюють слуги. Василько поклонився: — Ненько сказали… Дідич аж посинів: — Ану, жебраче, біжи звідси, щоб і духу твого тут не було, бо випущу пса. Як почув Василько про панського пса, то так утікав, але п’яти губив. Відбіг далеко, відхекався і йде додому плачучи. Коло високої гори, гейби з-під землі, перед ним з’явився старий дід. — Чого сумний, легіню? — спитав. — Та як не сумувати, коли я поніс дідичеві риби, а він мене вигнав. — А ти чий? — Дьорків, що йому смерека ноги поламала. — Не дав би ти мені тієї риби? — Берить, дідусю! Ще одна лишилася, а решту загубив, коли тікав від пана. Дід зварив рибу, з’їв і похвалив: — Ще-м не їв такої відколи живу. Рости великий, хлопчику! Тепер дай мені свій кошик. Дід зайшов до печери, а вийшов звідти з кошиком, повним золота. — Понеси це ненькові, аби не вмирав з голоду, — сказав. Той дід був колись побратимом Довбуша. По смерті ватага пантрував печеру, де лежали Довбушеві скарби. Давав потроху золота всім тим, кого нужда припала. Хлопець прийшов додому. У хаті було втіхи штири міхи. Мати купила хліба і до хліба. Відтак придбали корівчину, і стало легше дихати. Ненько звівся помалу на ноги, бо за гроші знайшовся і дохтор. Люди дивувалися, що каліцун знову зелену траву топче. Дідич не повірив і сам прийшов до Дьорка. — Звідки маєш гроші, чоловіче? Дьорко розповів, і пан собі подумав: «Ади, за здохлу рибу дав цілий кошик золота. Як я йому повезу кілька чір дарунків, то старий мені віддасть усі Довбушеві скарби!.." І наклав аж п’ять возів усілякого добра: калачів, меду, яєць, шовку. Повіз у гори. Дід вийшов до нього. Забрав добро у печеру, завів до неї й пана. Печера вся виблискувала в коштовному камінні, золоті та сріблі. Очі засвітилися у пана, як у вовка. Та дід йому сказав: — Як бачу, ти багатий, у тебе є все, бракує лише цього, — і припасував до голови пана цапині роги.— І це тобі ще треба… — припасував хвіст. Роги й хвіст умить приросли так, що ніяка сила їх не відірвала б. Пан щось хотів сказати, але з його рота виходило тільке одне мекання. Дід витрутив його із печери. І на цьому скінчилася казка.
НАЗВАНИЙ БАТЬКО
Зосталися три брати сиротами — ні батька, ні неньки. І дома нема нічого — ні хазяйства, ні хати. Ото й пішли вони всі втрьох найматися. Аж іде дід старий-старий, борода біла. — Куди це ви, дітки, йдете? А вони кажуть: — Найматися. — Хіба в вас свого хазяйства нема? — Нема, — кажуть. — Якби до доброго чоловіка в найми попасти, то ми б йому по правді робили, по щирості слухалися і за рідного батька його мали б. Тоді дід і каже: — Добре! Коли так, то будьте ви мені сини, а я вам батько. Слухайтесь мене, то я з вас людей пороблю, навчу, як жити, з правдою не розминаючись. Згодилися вони й пішли з тим дідом. Ідуть темними лісами, широкими полями. Ідуть та й ідуть, коли бачать, аж стоїть така хатка чепурна, біленька в вишневому садку, квітками обсаджена. Вибігає з хатки дівчина, така гарна, як та квіточка. Глянув на неї старший брат та й каже: — Коли б мені цю дівчину посватати, та ще щоб були в мене воли та корови! А дід-батько й каже: — Добре, ходім сватати! Буде тобі дівчина, будуть у тебе воли й корови. Живи щасливо, та тільки за жравду не забувай! Ото вони й пішли сватати ту дівчину. Висватали її, відгуляли весілля. Вже старший брат хазяїном став і в тій хаті жити зостався. Ідуть вони далі — вже втрьох. Коли знову стоїть хата гарна, а коло неї млин і ставочок, і дівчина гарна щось робить коло хати — така працьовита. То підстарший брат тільки глянув та й каже: — Коли б мені ту дівчину за себе взяти, Та ще щоб млин і ставочок мені, то я б у млині сидів та й хліб мав би, поки мого й віку. А дід-батько й каже: — Добре, синку, так і буде! Зараз вони пішли в ту хату, посватали дівчину, уже підстарший брат до тієї дівчини в прийми пристав. Відгуляли весілля. Тоді й каже дід-батько: — Ну, синку, тепер живи щасливо, та гляди, за правду не забувай! Та й пішли собі вже вдвох: дід-батько та найменший син. Ідуть, коли бачать — хатка вбога стоїть, і дівчина виходить з хати, гарна дуже, як зірочка ясна, а вбога така, що лата на латі. То найменший брат і каже: — Коли б мені з цією дівчиною одружитись, то робили б ми, і хліб у нас був би, не забували б ми і про вбогих людей: і самі їли, і людей наділяли б. То дід-батько й каже: — Добре, синку, так і буде. Гляди ж тільки правди не забувай! Оженив і цього сина та й пішов по світах. А три брати живуть. Старший брат так забагатів, що вже будинки собі помурував, червінці складає та тільки про те й думає, як би йому тих червінців найбільше постягати. А щоб убогому чоловікові запомогти, то того й не нагадуй — дуже скупий був. Підстарший брат теж забагатів. Стали за нього наймити ро бити, а сам він тільки лежить, їсть, п'є та порядок дає. Найменший так собі живе: коли що дома є, то й з людьми поділиться. Ото пішов дід-батько по світах. А тоді вертається — подивитися, як-то його сини живуть та чи з правдою не розминаються. Приходить до найстаршого старцем убогим. Той ходить по двору. Він кланяється, каже: — Якби ваша ласка подати мені милостині! А той каже: — Ге, не який старий! Схочеш, то заробиш, — я сам недавно на ноги зіп’явся. А в нього добра, що страх: будинки муровані, стоги, стодоли, товару повні обори, комори добра повні, гроші… Пішов той дід. Відійшов так, може, з версту, став, оглянувся назад на ту господу та на те добро — і все добро запалало. Пішов він тоді до підстаршого брата. Приходить, а в того і млинок, і ставок, і хазяйствечко гарне. І сам він у млині сидить. От дід уклонився низенько та й каже: — Дай, чоловіче добрий, хоч трохи борошна: я вбогий чоловік, не маю чого з’їсти. — Шкода, — каже, — я ще й собі не намолов. Багато вас тут таких валандається! Йшов дід. Відійшов трохи, оглянувся — так і охопило той млин полум’ям. Приходить дід до третього брата. А той живе вбого, хатка невелика, тільки чистенька. Прийшов та такий уже зробився обшарпаний, обідраний. — Дайте, — каже, — хоч шматочок хліба! То той чоловік: — Ідіть, — каже, — дідусю в хату, — там вас нагодують і з собою дадуть. Приходить він у хату. Жінка як глянула на нього, що він такий обідраний, пожаліла його, пішла в комору, внесла штани, сорочку внесла, дала йому. Надів він. Та як надівав, вона глянула, аж у нього на грудях рана велика, така страшна!.. Посадили вони його за стіл, нагодували, напоїли… А тоді чоловік і питається: — Скажіть мені, дідусю, з чого це у вас рана на грудях? — А це, — каже, — така в мене рана, що від неї мені скоро смерть буде. Тільки мені день і зостався жити. — Оце лихо! — каже жінка. — І нема на неї ніяких ліків? — Є,— каже дід, — та тільки ніхто тих ліків не дасть, хоч кожен може. Тоді чоловік і каже: — А чому ж не дати? Аби міг? Кажіть які. — Та такі,— каже дід, — як хазяїн сам візьме та підпалить свою хату, та все його добро згорить, треба взяти того попелу та й затоптати мені рану, то тоді загоїться. Та хіба ж є такий чоловік на світі, щоб те зробив? Замислився найменший брат. Довго думав, а тоді до жінки: — А ти як, жінко, думаєш? — Та так, — каже жінка, — що ми хату вдруге наживемо, а добрий чоловік як умре, то вже йому другого життя не буде. — Ну, коли так, — каже чоловік, — то винось дітей з хати! Повиносили вони дітей, самі повиходили. Глянув чоловік на хату — жалко йому свого добра! А чоловіка ще жалкіше! Взяв та й підпалив. Так ураз хата полум’ям і взялася — де й ділася. А замість неї постала інша хата, така гарна та пишна. А дід стоїть та тільки всміхається. — Бачу, — каже, — сину, що з вас трьох тільки ти й не розминувся з правдою. Живи ж щасливо! Тут відразу пізнав чоловік свого названого батька. Кинувся до нього, аж його вже й нема.
ПРАВДА І КРИВДА
Якось жила собі бідна вдовиця. Мала двох синів. Один хлопець був дуже справедливий, другий — несправедливий, бо де тільки міг, всюди чинив кривду. Так мати синів і назвала: молодшого — Правдою, а старшого — Кривдою. Скільки не просила, не умовляла старшого: «Не чини людям зла, будь добрий, справедливий!" — нічого не допомагало. А молодшому говорила: «Синку, стій за себе, не будь такий м’який та дурний!" Та молодший син іншим не міг бути. Так брати й повиростали: кожен зі своєю натурою — старший з кривдою, молодший із правдою. Синам не хотілося бідувати при матері. Дорадилися, що підуть шукати собі щастя. Мати не противилася, думає: «Гірше їм не буде, як є вдома». З останньої жмені борошна спекла їм по коржеві, поклала й по цибулині до торбин синів, і вони рушили у світ. Ідуть брати цілий день. Понадвечір прийшли до колодязя й зібралися переночувати. Розпалили вогонь, бо ліс був довкола. Хочуть повечеряти — кожний із свого. Та Кривда думає, як би йому обдурити брата. І каже: — Знаєш що, Правдо! З’їжмо твого коржа, бо тобі тяжко нести. Потім з’їмо мого! — Добре, най буде так! Правда вийняв з торбини коржа. Повечеряли, а що залишилося, Кривда кинув до своєї торби. Переночували і — в дорогу. Кривда знову каже: — Правдо, я голодний! — Та і я голоден, лиш мовчу! — Будемо полуднувати. Посідали. Правда і не розв’язував свою торбину, бо порожня. Кривда вийняв те, що залшяилося від братового коржа. їсть, а Правді — ні крихітки. — Дай мені мало! — просить Правда. — Я, хлопче, не дам, бо хто знає, скільки йти. Може, в дорові помру в голоду. Встав, іде далі. А Правда зі сльозами на очах — за ним. Надвечір дійшли до лісу. Посідали, відпочили, збираються переночувати. Кривда почав їсти. — Дай, брате, й мені! — просить Правда. — Дам, якщо погодишся, аби тобі одне око видовбав. Та що чинити? Правда уже зголоднів, аж помирав. — Довбай, коли так. Кривда ножем виколов братові одне око й дав за це кусник коржа. Рано встали, Кривда почав їсти. Правда просить: — Дай мені! — Дам тобі, якщо дозволиш, щоб я тобі праву руку відтяв. — Най буде по-твоєму! І Кривда відрубав братові руку, дав йому кусник коржа. Правда вже без ока і руки. Ідуть далі. Правді камінь лежить на серці, та не каже нічого. В обід сіли їсти. Кривда їсть, а Правда просить: — Дай мені! — Дам тобі, коли дозволиш видовбати й друге око! Правда мусив погодитися, бо був дуже голоден. Кривда виколов братові вже і друге око. За це дав йому кусник коржа. Ідуть далі. Понадвечір входили до одного міста. Були недалеко, а сил добратися до міста вже не вистачало — геть поголодніли. Кривда ще мав у торбі кусень коржа. Сів і їсть. — Брате, дай і мені крихітку! — Дам, але відрубаю тобі й другу руку! — Рубай! Кривда відтяв йому і ліву руку, дав кусник коржа. Потім устав і хотів залишити каліку. — Не залишай мене, брате! Коли вже став калікою, доведи бодай до міста. Там люди мені загинути не дадуть. — Ну, ходи, буду тебе вести. Веде його, веде, дивиться, а на околиці стоїть шибениця. Привів сліпого, безрукого брата до шибениці й каже: — Сідай тут і сиди, а я піду до міста чогось роздобути. І залишив його. Правда, неборак, сидить. Настала ніч. Правда хоч її і не бачить, зате відчуває. Стало студено. Коло півночі прилетіли до шибениці три ворони — це були пропасники. Посідали на шибеницю, говорять між собою: — Чи знаєте, що нового в місті? — каже перший ворон. — Тут така новина: цариця захворіла, і нема ліків, лікарів, які б допомогли. — Видите! — озвався другий ворон. — Цариця мусить помирати, а лік є. Під головою у неї в подушці потовчена на порох отруйна гадюка. Цариця дихає отрутою й помирає. Досить подушку вийняти з-під голови, і цариця видужає. Правда причаївся й слухає. Ворони-пропасники його й не помітили. — А знаєте ще новину? — озвався третій ворон. — Сеї ночі на траву впаде така роса, що який би каліка не був — кривий, безрукий, сліпий — від роси зцілиться, як тільки обмиє нею свої рани. Так закінчили бесіду три ворони, а коли відлітали, перший сказав: — Дивіться, аби наша таємниця не була кимось зраджена! Правда від страху не знав, що й чинити. Та на зорі, як тільки когути запіли і вже нечиста сила не мала сили-моці, почав росу шукати. Знайшов мокру траву і, як тільки торкнувся роси, руки виросли. Набрав роси в долоні, потер лице і став бачити. Наскуб Правда трави з чарівною росою і рушив до міста. А там — великий смуток. Люди в чорному. Цар обіцяє півдержави тому, хто вилікує його жінку. Правда зголосився до царя. — Стільки багатства тобі дам, що й сам не будеш знати, куди його дівати! — каже цар Правді, бо той взявся вилікувати царицю. Прийшов Правда до цариці, не давав хворій ніякого ліку, тільки наказав перенести її до іншої кімнати і на інше ліжко. Взяв Правда роси з трав, натер нею хвору й велів нагріти купіль. Викупали царицю, і вона відразу стала здоровою. Цар зрадів. Обсипав Правду сріблом-золотом, дав йому звання славного лікаря і вже не пускав з двору. Правда погодився жити при палаці, тільки просив, щоб привели і його бідну матір. І жив собі чесно. Дізнався про все, що сталося, Кривда. Ходив він мандруючи, біду причиняючи. Прийшов Кривда до брата і питає: — Правдо, як ти став таким багатим? — Сказав би тобі, та шкодую — ти мій брат. — Не шкодуй мене, скажи! — Я роздобув своє багатство під шибеницею, там, де ти залишив мене. Але тобі туди йти не раджу. — Та коли так, я тебе й не звідаю… Ще тої ночі Кривда побіг під шибеницю, сів і сидить. А перед тим дав собі обрубати руки, виколоти очі. Сидить Кривда під шибеницею, чекає багатства. Раз лиш уночі прилетіли ворони. — Що нового? — питає один. — Та що? Підслухав хтось нашу розмову й вилікував царицю. — Ану перевіримо, чи тут когось немає! Може, хтось знову нас підслуховує! — каже другий ворон. І почали перевіряти. Кривда притулився до стовпа. — Ага, ти тут, голубчику! — крикнули ворони. — Добре, що ти тут! Давно тебе чекаємо! Ти кривдив людей, брата погубив, нас думав обдурити! Тепер звідси живий не підеш! Прив’язали ворони на шию Кривді мотуз і підтягли вгору. Потім взяли таблицю й написали: «Хто лихою дорогою ходить, на такій і пропадає?» Так Кривда домандрував, а Правда живе й нині.
ЗОЛОТА ПШЕНИЦЯ
Жили собі чоловік та жінка. Такі були бідні, як церковні миші. Мали вони стільки дітей, що й забували, котрого як звати. Цей чоловік дрова рубав у лісі і тим хліб заробляв. Одного разу йшов ранком на роботу і почув крик. З болота хтось кричав і просив допомоги. Бідний чоловік мав добре серце і пішов на поміч. Дивиться — в болоті застряла золота карета, а на ній сидить золотоволоса дівчинка. Вона попросила витягти карету. Чоловік поміг витягти карету. Дівчинка подякувала йому і сказала: — Як сонце буде заходити, я привезу вам додому мішок золота. Попрощався бідний чоловік і пішов у ліс. Працював за двох. Співав, танцював з радощів і все поглядав на сонце. Ще ніколи йому день не був таким довгим, як сьогодні. Ледве дочекався до обіду. Кинув сокиру і поспішив додому. Коли вже близько був до хати, то почав гукати на дітей, щоб бігли йому назустріч. Жінка теж вийшла з хати і сердито каже чоловікові: — Чому тебе треба зустрічати, коли ти ідеш додому з порожніми руками? — Не з порожніми руками, а з великою радістю, бо щастя несу додому, — відповів чоловік. Тоді попросив, щоб усі сіли навколо нього. І почав розповідати, що рано, коли йшов на роботу, то поміг дівчинці, в якої карета застряла в болоті. Дівчинка пообіцяла привезти мішок золота, як сонце буде заходити. Усі дуже зраділи від звістці. Чоловік почав розповідати, де він діне це золото, як буде використовувати його: — Перш за все побудую великий будинок. У тому будинку буде дуже гарна веранда, а на підвіконнях цвістимуть цілий рік різні квіти. Біля хати розведу сад. А в саду розміщу пасіку з бджолами, що при-носитимуть лікарський мед. Недалеко у долині буде ставок з усілякою рибою. Жінка і дочки ходитимуть у пишному вбранні, а синів віддам до школи, до вищої науки. Кожен буде займатися улюбленою роботою… Всі уважно слухали, аж роти порозкривали. Як сонце уже мало заходити, батько закінчив. Першою отямилася жінка і сказала, що краще б чоловік додому карету приніс, то знала б, що їхня, а так шукай вітра в полі. Вже і час, а нема золота, і півдня згаяли. Як накинулася на чоловіка, а діти за нею. Мало до бійки не дійшло. Але в цей час коло їхньої хатини зупинилась карета. З неї виглянула золотоволоса дівчинка і сказала, щоб чоловік швидко йшов забирати мішок золота. Діти почали підстрибувати, а чоловік з радощів стояв на місці, як стовп. Схаменувся лише тоді, коли жінка штовхнула його під бік. Чоловік ледве зняв з карети великий зав’язаний мішок. А карета в ту ж мить зникла так швидко, якби її вітром здуло. Заніс чоловік мішок до хати. Розв’язав і бачить, що в мішку гарна велика пшениця. Лиш тепер попав у біду чоловік. Вже не міг далі слухати плачу дітей, крику жінки. Узяв той мішок на плечі і подався геть. Коли відійшов трохи від хати, то, сердитий, порозкидав сюди-туди всю пшеницю. І пішов найнятися десь служити. На другий рік вернувся додому. Коли став підходити до хати, то бачить, що пшениця виросла, як ліс, а на кожному стеблі великий важкий колос, аж стебло похилилося. І всі колоски виблискують на сонці. Тоді він подумав, що це те золото, яке дівчинка дала. Справжнє і надійне золото. Дуже зрадів чоловік. І знову, як і рік тому, побіг, гукаючи, щоб ішли зустрічати його. Тепер уже не повірили йому і не вийшли назустріч. Зайшов він до хати і просить жінку та дітей, щоб ішли з ним. Спершу вони не хотіли, потім пішли. Як побачили золоті колоски, що так гарно виблискували на сонці, то дуже зраділи. Діти доторкалися до колосків руками, гладили, цілували їх. І не могли вирішити, що з ними робити. Чоловік сказав, що спочатку треба все старанно покосити, а потім дочиста помолотити і все золото скласти в мішки. Робили всі з великою охотою й радістю. Не залишали жодного колоска, піднімали кожну зернинку. І так вони полюбили цю працю. Щороку сіяли золоту пшеницю й збирали добрий урожай. З того часу зажили вони заможно. І більше раділи гарній погоді, урожаю, ніж мішку золота.
СЛОВНИЧОК РІДКОВЖИВАНИХ СЛІВ
Ади — дивись Айно — так Берлин — карета Бокори — плоти Верета, верітка — рядно Вимикати — вирвати Вівкати — вигукувати звук «і" Ворочок — торбинка, що в ній гнітять сир Вухналі — цвяхи, якими прибивають підкови до кінських копит Гавра — барліг, глухомань Ґазда, ґаздиня — господар, господиня Ганьбитися — соромитися Гейби — ніби Глядати — шукати Гойне — щедре, багате Готар — межа поля Гудаки — музики Дідич — поміщик, великий землевласник Днесь — нині, сьогодні Дучка — ямка Економ — завідуючий поміщицьким господарством Звідуватися, звідатися — довідуватися, дізнаватися Клепач — тут: молоток Крейцер, крейцар — дрібна розмінна монета у колишній Австро-Угорщині, Німеччині та інших західноєвропейських країнах (до кінця XIX ст.) Кросна — ручний ткацький верстат Кухва — бочка Кужілочка (кужілка) — частина прядки у вигляді кілка, на який намотують пряжу Лайдак — вбога бездомна людина Легінь — юнак, парубок Лікоть, локіть — старовинна міра довжини, приблизно в півметра Мажа — чумацький віз Майданник — робітник смолярні Манджатн — іти швидко, поспішати Мандибурка— картопля Мичка — тут: пучок конопель або льону, підготовлений для прядіння Най — хай Нич — нічого Няньо, нянько — батько Обора — відгороджена частина подвір’я з приміщеннями для худоби, загорода, загін Околот — тут: солома з снопів, обмолочених нерозв’язаними Петек — верхній одяг із вовни Пивниця — льох, підвал Побічниця — бильце Починок, починочок — пряжа, намотана на веретено або знята з веретена Причілок — бокова сторона хати Ретязь — ланцюг Ридван — велика карета для далеких подорожей, запряжена 6—12 кіньми Розщибатися — боротися Рундук — ганок Сардак, сардачина — рід верхнього теплого одягу Сухарда — сухоребрий кінь Тайстра — гуцульська торбина, полотняна сумка, яку носять через плече Тартак — лісопильня Татош — чарівний кінь Файний — гарний Фертик — тут: кінець Фіглювати — пустувати, смішити, обдурювати Фурман — візник Цимбора — приятель, товариш Цісар — імператор Цуравий — драний, обідраний Черес — широкий шкіряний пояс, у якому носили гроші та інші цінні речі Чир — страва з кукурудзяної або вівсяної муки Шишки — булочки, які роблять переважно на весілля
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; просмотров: 317; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.200.122.214 (0.013 с.) |