![]() Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву ![]() Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Чому гуси миються у воді, коти — на печі, А кури порпаються в поросіСодержание книги
Поиск на нашем сайте
Жив раз давно-предавно чоловік, котрий мав кота, гусей та кури. Як наступило літо й сонце добре припекло, гуси зібралися воду шукати. Ідуть, ідуть, ідуть. Зустріли курочку. — Куди йдете, гуси? — Шукаємо воду, бо велика спрагота. — І я йду з вами, — каже курочка, бо ж і її сонце пригріло й дуже тепло їй вчинилося, що аж рот роззявила. — Ну, ходи з нами. Ідуть, ідуть, ідуть. Зустріли кота. — Куди йдете? — питає кіт. — Шукаємо воду. — І я з вами піду, добре? — Ходи. Ідуть, ідуть, ідуть. Нарешті побачили озеро. Гуси знялися на крила й полетіли у воду. Плавають, купаються, й так їм добре, що аж гогочуть. Курочка й кіт стали на березі й дивляться. Сонце парить. Дуже хотіли б залізти у воду, але бояться… Аж ось помітили у воді таких, як вони, кота й курочку. — Ну, коли вони не бояться, то чого нам боятися? І поскакали у воду… Але нараз почали тонути. Лиш з бідою вибралися на берег. Кіт глянув на озеро, й так йому недобре вчинилося, що аж затрясся, втерся лапками та й каже: — Не буду я більше такий дурний, щоб лізти у воду. Помиюся я й на печі. А курочка собі: — І я не буду дурна лізти більше у воду. Ліпше попорпаюся у попелі. При цьому зібралися і йдуть додому. Курочка скочила в купу пороху й од радості замахала крилами. — Се моя купіль! Сто раз ліпша, як вода! А кіт шмигнув до хижі, скочив на піч, замурчав і почав лапками митися. — Не проміняю я піч на озеро. На печі не треба плавати. І від того часу гуси купаються у воді, коти миються на печі, а кури порпаються в поросі. А хто не вірить, най перевірить!
ХВАЛЬКУВАТА МУХА
Раз тягнули чотири волики тяженький плуг вечором з поля додому. Тягнуть вони, тягнуть; аж надлітає уперта муха, сідає собі поважно на ріг одного вола і їде з ним помаленьку. Надлітає тим часом друга муха і питає ту, що сидить на розі вола: — А ти звідки їдеш, сестро? — З поля, — відповідає та, — цілий день орала з волами, аби люди мали хлібця досить! Що варт такий чоловік, котрий чужою працею хвалиться?..
РАКОВА СКОРА РОБОТА
Колись іще, як дріжжі були такі ріденькі, як водичка, так рак пішов по дріжжі і ходив сім літ. От прийшов він додому, став через поріг перелазить, упав і глечик з дріжжами розбив та й каже: — Скора робота, так нагла смерть!
ХИТРИЙ ПІВЕНЬ
Півень, тріпочучи крилами, злетів на пліт і почав на все горло кукурікати. З сусіднього лісочка підкралася лисичка. — День добрий! — гукнула вона. — Почула, як ти гарно кукурікаєш. Чудовий у тебе голос. Тільки не знаю, чи вмієш ти так співати, як співав твій батько. — А як же співав мій батько? — Він на одній нозі ходив по плоту і, заплющивши одне око, так гарно кукурікав, що й ну… — І я зможу! — сказав півень, випрямився, заплющив око і почав кукурікати. — А чи зможеш ти стояти на одній нозі і, заплющивши очі, співати? — Зможу! — крикнув півень. Та тільки заплющив він очі, як лисиця підскочила і схопила його. Понесла лисиця його в ліс і хотіла вже з’їсти, а він і каже: — Твоя мати не так робила! — А як же вона робила? — спитала лисиця. — Схопивши півня, вона, перш ніж розірвати його, мала звичку співати. — Я вся вдалася в матір! — промовила лисиця. Заплющивши очі, вона почала щось шепотіти. Півень тільки цього й чекав: змахнув крилами, злетів і сів на дерево. — Ось тобі й маєш, півень мене перехитрив, — облизавшись, промовила. лисиця, зітхнула і голодна подалася в ліс.
ЛИСИЧКА ТА ЖУРАВЕЛЬ
Були собі лисичка й журавель. Ото й зустрілися якось у лісі. Та такі стали приятелі! Кличе лисичка журавля до себе в гості: — Приходь, — каже, — журавлику, приходь, лебедику! Я для тебе — як для себе. От приходить журавель на ласкаві запросини. А лисичка наварила кашки з молоком, розмазала по тарілці та й припрошує: — Призволяйся, журавлику, призволяйся, лебедику! Журавель до кашки — стукав, стукав дзьобом по тарілці — нічого не вхопить. А лисичка як узялася до страви — лизь та лизь гарненько язиком, поки сама всю кашу чисто вилизь-кала. Вилизькала та до журавля: — Вибачай, журавлику, — що мала, тим тебе й приймала, а більше нема нічого. — То спасибі ж, — мовить журавель. — Приходь же, лисичко, тепер ти до мене в гості. — А прийду, журавлику, прийду, лебедику! На тому й розійшлися. От уже лисичка йде до журавля в гостину. А журавель наварив такої-то смачної страви: узяв і м’яса, й картопельки, й бурячків — усього-усього, покришив дрібненько, склав у глечичок з вузькою шийкою та й каже: — Призволяйся, люба приятелько, не соромся! От лисичка до глечика — голова не влазить! Вона сюди, вона туди, вона й боком, і лапкою, і навстоячки, і зазирати, й нюшити… Нічого не вдіє! А журавель не гуляє: все дзьобом у глечик, усе в глечик. Помаленьку-помаленьку — та й поїв, що наварив. А тоді й каже: — Оце ж, — каже, — вибачай, лисуню, що мав, то тим і приймав. Та вже більше нічого не маю на гостину. Ох і розгнівилася ж лисичка! Так розсердилася, що й подякувать забула, як годиться, чемним бувши. Так-то їй журавлева гостина до смаку припала! Та від того часу й не приятелює з журавлями.
ЛИСИЧКА, ТИКОВКА, СКРИПКА ТА КАПКАН
Їхав чоловік дорогою та й загубив тиковку. Лежить вона проти вітру та й гуде. Аж біжить лисичка. — Бач, — каже, — реве, хоче ще злякати! От я тебе утоплю! Ухватила її за мотузочку, почепила на шию і подалась до річки. Стала тиковку топити, а та набирається води та булькотить. — Іч, — каже, — ще і проситься! І не просись, бо не пущу! От як тиковка вже набралась води та й лисичку тягне у воду. — Бач, яка, — каже. — То просилась, а це шуткує. Пусти-бо! Насилу вона вирвалась. От біжить, аж лежить на дорозі скрипка та на вітрі і гуде потихеньку. — Бач, — каже лисичка, — ангельський голосочок, так чортова думка. Та й обмина її. Біжить далі; аж чоловік капкани розставив. — Бач, — каже, — які хитрощі-мудрощі! Хіба вже на їх і сісти не можна. Тільки сіла, а капкан її за хвіст. — Бач, яке, — каже, — ще й держе! Аж ось до тих капканів і хазяїн іде. — Дивись, ще, може, і бить буде! А той чоловік узяв її та й забрав.
ЯК ЗАЄЦЬ ОШУКАВ ВЕДМЕДЯ
Був собі в одному лісі ведмідь. Та такий дужий та лютий!.. Піде було по лісі і душить та роздирає все, що здибає. Ліс був великий, і звірини в ньому багато, та проте страх пішов на всіх. Адже так і року не мине, а в цілому лісі душі живої не залишиться, коли бурмило буде так господарювати. Рада в раду, присудили звірі вислати до ведмедя посланців і сказати йому: «Вельможний пане ведмедю! Що ти так знущаєшся? Одного з’їси, а десятьох із злості роздереш і покинеш!.. Адже так до року, то й душі живої в лісі не стане. Ліпше ти ось що зроби: сиди собі спокійно в своїй гаврі, а ми тобі будемо щодня присилати одного з-поміж нас, щоб ти його з’їв». Вислухав ведмідь тієї мови та й каже: — Добре! Але пам’ятайте собі: як мене хоч одного дня одурите, то я вас усіх пороздираю! Від того дня почали звірі день поза день ведмедеві одного з-поміж себе посилати. Почали кидати день у день жеребки: на кого впав, той і мусив іти до ведмедя… Одного дня випав жеребок на зайця. Перелякався бідний заєць так, що й не сказати!.. Та що було робити? Ходили другі, мусить і він. І не змагався. Тільки випросив собі годинку часу, щоб із жінкою, діточками попрощатися. Та поки жінку знайшов, поки всю свою сім’ю скликав, поки попрощались та наплакалися, та наобнімалися, то вже сонце геть з полудня звернуло. Врешті прийшлося зайцеві рушати в дорогу. Іде бідолаха до ведмежої гаври. Та не думайте, що йде заячим кроком-скоком, що біжить вітрові наздогін! Гай, гай! Тепер бідному зайцеві не до скоків. Іде нога поза ногу, іде та й постоює, та все рясні сльози витирає, та зітхає так, що аж лісом луна йде. Аж ось бачить: серед лісу криниця кам’яна, оцямрована, а внизу вода глибока. Стає заєць над цямриною, заглядає вниз, а його сльози тільки кап-кап у воду. Та й зразу повеселішав і аж підскочив з радості. В його голові з’явилася щаслива думка: якби це йому й самому від смерті врятуватися і всіх звірів вибавити від цього лютого та безрозумного ведмедя. І вже не плачучи і не зітхаючи, а щодуху біжучи, він поспішав до ведмежої гаври. Було вже надвечір. Ведмідь весь день сидів у своїй гаврі та ждав, коли-то звірі пришлють йому когось на обід. Ждав і не міг нікого діждатися. Голод почав йому докучати, і разом з голодом почала злість підступати під серце. — Що ж це? — ревів ведмідь. — Що вони собі думають? Чи забули про мене, чи, може, їм здається, що одною вороною я маю бути два дні ситий? О, прокляті звірі! Коли мені зараз не прийде від них страва, то клянуся буком і берестом, що завтра скоро світ рушу до лісу і повидушую все, що в ньому є живого! І одного хвоста не лишу!.. Та минала хвиля за хвилею, година за годиною, а страва-не йшла. Надвечір вже ведмідь не знав, що з собою зробити з голоду й лютості. В такому настрою застав його заєць. — Га, ти, помано, ти, хлистику, ти, гусяче повітря, — кричав на нього ведмідь. — Що ти собі думаєш, що так пізно приходиш? Та я тебе, такого комара, маю цілий день голодний ждати?.. Затремтів заєць, почувши ведмежий крик і люті ведмежі слова, та скоро отямився і, ставши на задніх лапках перед ведмедем, промовив, як міг, найчем-ніше: — Вельможний пане! Не моя в тому вина, що так пізно приходжу. І звірів не можеш винуватити. Сьогодні, в день твоїх іменин, вони, ще вдосвіта зібравшися, послали для тебе нас чотирьох, і ми всі вітром пустилися до тебе, щоби ти, вельможний паночку, мав сьогодні добрий бал. — Ну, і що ж? Чому ж так пізно приходиш і де там тих троє? — запитав ведмідь. — Трапилася нам дуже погана пригода, — мовив заєць. — Міркуючи, що в тому лісі нема іншого пана, крім тебе, йдемо собі спокійнесенько стежкою; коли із кам’яного замку вискочив величезний ведмідь та й до нас: «Стійте!» — кричить. Ми стали. «Куди йдете?" Ми розповіли по правді. «Го, го, — крикнув він. — Нічого з того не буде! Це мій ліс, і я не дозволю, щоб ви своїм м’ясом годували якогось приблуду, що тут не має ніякого права! Ви мої, і я беру вас собі на обід!" Почали ми проситися, благати, почали говорити, що нині твої іменини, і дуже негарно буде, коли ти в такий день лишишся без обіду. Та де тобі! Ані слухати не хоче. «Я тут пан, — кричить, — і я один маю на вас право! І ніхто мені тут не сміє втручатися!" І взяв нас усіх чотирьох до свого замку. Ледве-ледве я упросив його, щоб хоч мене одного пустив до тебе. Тепер, вельможний пане, сам поміркуй, чи ми винні в тому, що ти сьогодні з голоду намлівся, і що тобі далі робити. Почувши це, ведмідь аж увесь наїжачився. Вся його злість обернулась на того нового суперника, що так несподівано став йому на дорозі. — Це ще який непотріб непотрібний посмів сюди вдертися! — ревів він, дряпаючи землю пазурами. — Гей, зайче, зараз веди мене до нього, нехай його розірву на дрібні шматочки! — Вельможний пане, — мовив заєць. — Це дуже могучий пан, страшний такий. — Що? Ти думаєш, що я буду його боятися? Зараз веди мене до нього, побачимо, хто буде дужчий! — Вельможний пане, але він живе у кам’яному замку. — Е, що там мені його замок! Веди мене до нього, вже я його дістану, хоч би він сховався на самий вершок найвищого дерева. Попровадив заєць розлюченого ведмедя до криниці та й каже: — Велика твоя сила! Бач, твій ворог як тільки побачив, що ти наближаєшся, зараз драпнув і сховався до свого замку. — Де він? Де він? — кричав ведмідь, оглядаючись навкруги і не бачачи нікого. — Ходи сюди і заглянь ось тут! — мовив заєць і підвів ведмедя до криниці. Став ведмідь над цямриною, глянув униз — аж там справді ведмідь. — Бачиш свого ворога, — мовив заєць, — як заглядає із свого укріплення? — Я не я буду, коли його звідти не дістану! — мовив ведмідь і як не рикне з цілого ведмежого горла у криницю! А з криниці як не відіб’ється його голос вдвоє сильніше, мов з величезної труби! — Та так? — скрикнув ведмідь. — Ти мені ще грозиш? Чекай же, я тобі покажу! Та за цим словом ведмідь бабах до криниці та й там потонув. А заєць скочив щодуху до звірів і розповів їм, яким-то способом він змудрував ведмедя і вибавив їх усіх від тяжкого нещастя. Не треба вам казати, яка радість запанувала в цілому лісі.
Чарівні казки
КРИВЕНЬКА КАЧЕЧКА
Був собі дід та баба, та не було у них дітей. От вони собі сумують; а далі дід і каже бабі: — Ходім, бабо, в ліс по грибки! От пішли; бере баба грибки, коли дивиться — у кущику гніздечко, а в гніздечку качечка сидить. От вона дідові: — Дивись, діду, яка гарна качечка! А дід каже: — Візьмемо її додому, нехай вона у нас живе. Стали її брати, коли дивляться, аж у неї ніжка переломлена. Вони взяли її тихенько, принесли додому, зробили їй гніздечко, обложили його пір’ячком і посадили туди качечку, а самі знов пішли по грибки. Вертаються, аж дивляться, що в них так прибрано, хліба напечено, борщик зварений. От вони до сусідів: — Хто це? Хто це? Ніхто нічого не знає. Другого дня знов пішли дід і баба по грибки. Приходять додому, аж у них і варенички зварені, і починочок стоїть на віконці Вони знову до сусідів: — Чи не бачили кого? Кажуть: — Бачили якусь дівчину, від криниці водицю несла. Така, — кажуть, — гарна, тільки трішки кривенька. От дід і баба думали, думали: «Хто б це був?» — ніяк не згадають. А далі баба дідові й каже: — Знаєш що, діду? Зробимо так: скажемо, що йдемо по грибки, а самі заховаємося та й будемо виглядати, хто до нас понесе воду. Так і зробили. Стоять вони за коморою, коли дивляться, аж із їх хати виходить дівчина з коромислом: така гарна, така гарна! Тільки що кривенька трішки. Пішла вона до криниці, а дід і баба тоді в хату; дивляться, аж у гніздечку нема качечки, тільки повно пір’ячка. Вони тоді взяли гніздечко та й укинули в піч, воно там і згоріло. Коли ж іде дівчина з водою. Ввійшла в хату, побачила діда й бабу та зараз до гніздечка — аж гніздечка нема. Вона тоді як заплаче! Дід і баба до неї, кажуть: — Не плач, галочко! Ти будеш у нас за дочку; ми тебе будемо любити й жалувати, як рідну дитину. А дівчина каже: — Я довіку жила б у вас, якби ви не спалили мого гніздечка та не підглядали за мною; а тепер, — каже, — не хочу! Зробіть мені, діду, кужілочку й веретенце, я піду від вас. Дід і баба плачуть, просять її зостатися; вона не схотіла. От дід тоді зробив їй кужілочку й веретенце; вона взяла, сіла надворі й пряде. Коли ж летить каченят табуночок, побачили її й співають: — Онде наша діва, Онде наша Іва, На метеному дворці, На тесаному стовпці. Кужілочка шумить, Веретенце дзвенить. Скиньмо по пір’ячку, Нехай летить з нами!
А дівчина їм відказує:
— Не полечу з вами: Як була я в лужку, Виломила ніжку, А ви полинули, Мене покинули! От вони їй скинули по пір’ячку, а самі полетіли далі. Коли летить другий табуночок, і ці теж:
— Онде наша діва, Онде наша Іва, На метеному дворці, На тесаному стовпці. Кужілочка шумить, Веретенце дзвенить. Скиньмо по пір’ячку, Нехай летить з нами!
А дівчина їм відказує:
— Не полечу з вами: Як була я в лужку, Виломила ніжку, А ви полинули, Мене покинули! Коли ж летить третій табуночок, побачили дівчину і зараз:
— Онде наша діва, Онде наша Іва, На метеному дворці, На тесаному стовпці. Кужілочка шумить, Веретенце дзвенить. Скиньмо по пір’ячку, Нехай летить з нами!
А дівчина їм відказує:
— Не полечу з вами: Як була я в лужку, Виломила ніжку, А ви полинули, Мене покинули!
Скинули їй по пір’ячку, дівчина увертілася в пір’ячко, зробилася качечкою і полетіла з табуночком. А дід і баба знов зостались самі собі.
ТЕЛЕСИК
Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба: «Хто нашої смерті догляне, що в нас дітей нема?» От баба й просить діда: — Поїдь, діду, в ліс, вирубай там мені деревинку та-зробимо колисочку, то я покладу деревинку в колисочку та й буду колихати; от буде мені хоч забавка! Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить. Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку. Поклала баба ту деревинку в колисочку — колише й пісню співає:
— Люлі-люлі, Телесику, Наварила кулешику,— І з ніжками, і з ручками Буду тебе годувати!
Колихала-колихала, аж поки полягали вони увечері спати. Встають уранці — аж з тієї деревинки та став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати! Та й назвали того синка Телесиком. Росте той синок та й росте, — і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього. От як підріс він, то й каже: — Зробіть мені, тату, золотий човник і срібнеє веселечко: буду я рибку ловити та вас годувати! От дід зробив золотий човник і срібнеє веселечко, спустили на річку, — він і поїхав. їздить Телесик по річці, ловить рибку та годує діда й бабу, наловить та віддасть — і знову поїде. А мати йому їсти носить. Та й каже: — Гляди ж, сину, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далі. От мати наварила йому снідати, принесла до берега га й кличе:
— Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!
Телесик почув: — Ближче, ближче, човнику, до бережка, — це ж моя матінка снідати принесла! Пливе. Пристав до бережка, наївся, напився, відіпхнув золотий човник срібним весельцем і поплив далі рибку ловити. А змія й підслухала, як мати кликала Телесика, прийшла до берега та й давай гукати товстим голосом:
— Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити! А він чує: — То ж не моєї матінки голос! Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі! Махнув весельцем — човник і поплив. А змія стояла-стояла та й пішла від берега геть. От мати Телесикова наварила йому обідати, понесла до бережка та й кличе:
— Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!
Він почув: — Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка мені обідати принесла. Приплив до берега, наївся, напився, віддав матері рибку, що наловив, відіпхнув човника і поплив знову. А змія приходить до берега та знов товстим голосом: — Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!
А він почув, що не материн голос, та й махнув весельцем: — Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі! Човник і поплив далі. Змія бачить, що нічого не вдіє, та й пішла до коваля: — Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тоненький голосок, як у Телесикової матері! Коваль і скував. Вона пішла до бережка й стала кликати: — Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!
А він думав, що то мати: — Ближче, ближче, човнику, до бережка, — то ж мені матінка їсти принесла! Та й приплив до бережка. А змія його мерщій ухопила з човна та й понесла до своєї хати. Приносить до хати: — Зміючко Оленко, відчини! Оленка й відчинила; змія ввійшла в хату. — Зміючко Оленко, натопи піч так, щоб аж каміння розпадалося, та спечи мені Телесика, а я піду гостей покличу, та будемо гуляти. Та й полетіла кликати гостей. От Оленка натопила піч так, що аж каміння розпадається, а тоді й каже: — Сідай, Телесику, на лопату! А він каже: — Коли ж я не вмію, — як його сідати? — Та вже сідай! — каже Оленка. Він і поклав на лопату руку. — Так? — каже. — Та ні-бо: сідай зовсім! Він і поклав голову: — Отак, може? — Та ні-бо, ні! Сідай увесь! — А як же? Хіба так? — та й поклав ногу. — Та ні-бо, — каже Оленка, — ні, не так! — Ну так покажи ж, — каже Телесик, — бо я не знаю як. Вона її почала. показувати, та тільки сіла, а він за лопату та й кинув її в піч і заслінкою піч затулив: а сам замкнув хату, зліз на превисоченного явора та й сидить. От змія прилітав з гостями. — Зміючко Оленко, відчини. Не чуть. — Зміючко Оленко, відчини! Не озивається. — От вража Оленка — вже десь повіялась! От змія сама відчинила хату, повходили гості, посідали за стіл. Відслонила змія заслінку, вийняла печеню та й їдять, — думали, що то Телесик. Попоїли добре, повиходили на двір та й качаються по траві: — Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись! А Телесик із явора: — Покотіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись! Вони слухають: «Де це?» Та знов: — Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись! А він знову: — Покотіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись! Вони знову: «Що воно таке?» Давай шукати, давай дивитися, та й угледіли Телесика на яворі. Кинулись до явора та й почали його гризти. Гризли-гризли, аж зуби поламали, — а не перегризуть. Кинулись до коваля: — Ковалю-ковалю, скуй нам такі зуби, щоб того явора перегризти! Коваль і скував. Вони як почали знову… От-от уже перегризуть. Коли летить табун гусей. Телесик їх і просить:
— Гуси, гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька — їсти й пити, Ще й хороше походити!
А гуси й кажуть: — Нехай тебе середні візьмуть! А змії гризуть-гризуть… Аж летить знову табун гусей. Телесик і просить:
— Гуси, гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька — їсти й пити, Ще й хороше походити!
Так і ці йому кажуть: — Нехай тебе задні візьмуть! А явір аж тріщить. Відпочинуть змії — та й знов… Аж летить іще табун гусей. Телесик так їх просить:
— Гуси, гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька — їсти й пити, Ще й хороше походити!
І ці кажуть: — Нехай тебе заднє візьме! Та й полетіли. Сидить сердешний Телесик, — от-от явір упаде, от-от доведеться пропасти! Коли це летить одним одне гусеня: відбилось — насилу летить. Телесик до нього:
— Гуся, гуся, гусенятко! Візьми мене на крилятко Та понеси до батенька, А в батенька — їсти й пити, Ще й хороше походити! От воно: — Сідай! — каже, та й ухопило його на крила. Та втомилось, сердешне, так низько несе. А змія за ним — чи не вхопить його — женеться. Та таки не наздогнала. От гусеня принесло та й посадовило Телесика на причілку знадвору, а само ходить по двору, пасеться. Сидить Телесик на причілку та й слухав, що в хаті робиться. А баба напекла пиріжків, виймає з печі й каже: — Це тобі, діду, пиріжок, а це мені пиріжок! А Телесик знадвору: — А мені? А вона знову виймає пиріжки та й каже: — Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені! А Телесик знов: — А- мені? Вони й почули. — Що це? Чи ти чуєш, діду, щось наче гукає? — Та то, — каже дід, — мабуть, так учувається. То знов баба: — Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені! — А мені? — з причілка каже Телесик. — От же таки озивається! — говорить баба та зирк у вікно, — аж на причілку Телесик. Вони тоді з хати та вхопили його, та внесли в хату, та такі раді! А гусятко ходить по двору, мати й побачила: — Он гусятко ходить. Піду впіймаю та заріжу. А Телесик каже: — Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то я б у вас і не був. От вони нагодували його і напоїли і під крильця насипали пшона. Так воно й полетіло. От вам казочка, а мені бубликів в’язочка.
ЧАБАНЕЦЬ
Був собі чабанець, та такий, що ще змалку все вівці пас, більш нічого й не знав. От раз і випав йому з неба камінь, — у вісім пудів. То він було усе грається тим каменем; оце причепить до батога та як кине угору, а сам спати ляже на цілий день; прокинеться — аж ось і камінь летить, та як упаде, то так було у землю і вгрузне. А то візьме покине серед степу сіряк, тим каменем навалить, то хай там три чоловіки, або й більш, а не візьмуть. Мати було його лає: — Що ти, дурний, тягаєшся з такою каменюкою? Ще підірвешся! А йому й байдуже: катає та й катає той камінь. От до того царя, що в його царстві той чабанець був, та став підступати під город змій; пудів по тридцять каміння перевертає, кидає та дворець собі будує, і вимагає, щоб той цар за нього свою дочку оддав. Цар перелякавсь, давай засилати скрізь по царству, по волостях бумагу, чи не знайдеться де такий богатир, щоб того змія знищив. Шукали-шукали, не находиться. А той чабанець прочув та й похваливсь: — Я б того змія, — каже, — батогом забив. Він, може, сказав на глум, а люди взяли на ум, донесли цареві у вуха; той і вимагає, щоб він прийшов. От приступив він до царя, цар подививсь, що він такий малий, та й каже: — Що ти кажеш! Ти ще молодий. А він звісно: хлоп’я. — Нічого, — каже. Ну, ото дає йому цар два полки солдат (полк співаків та полк музикантів). Чабанець вийшов до тих солдатів та як скомандував, то неначе він уже років двадцять у війську служив. Тоді цар тільки руками сплеснув. От, не доходячи за кілька гін до того змія, покида чабанець свої полки і наказує: — Дивіться ж, — каже, — як із змієвого двірця з труби піде дим, то я його побив, а як піде полум’я, то він мене. Покинув те військо, а сам і пішов. А той змій та такий був сильний, що за гони до себе не цідпускає, так диханням і побиває. От як забачив змій чабанця, зараз дмухнув. Аж ні, той і не зворухнеться. — Ну, — питає,— за чим, добрий молодець, зайшов? Чи будем битися, чи миритися? — Не з тим добрий молодець ходить, щоб миритися, а з тим, щоб битися. Змій йому й каже: — Та ти піди ще три роки погуляй, а тоді і приходь. — Ні,— каже, — я вже гуляв. — А чим ти, — питає змій, — мене будеш бити? — А оцим батогом. А у нього батіг там, може, з цілої волячої шкури сплетений, і камінь той на кінці прив’язаний. — Ну, — каже змій, — бий мене! — Ні, бий ти мене попереду. От у змія меч на три сажні залізний чи стальний, як ударить він чабанця ним, так меч на шматки і розскочивсь… — Держись же, — каже чабанець, — тепер я ударю. Як шмагоне його тим камінцем, — змій тут і розпластавсь, і дим пішов у трубу. Тут військо таке раде, музиканти грають, співаки співають, цар чабанця стрічає, бере зараз під руку, веде у дворець. От оддав цар за нього дочку, побудував їм дворець, живуть вони собі. А інші царі почали розбалакувати, що як-таки свою рідну дочку та оддати за чабана! Цареві вже і самому жалко, і засилає він скрізь бумаги, чи не найдеться де такий богатир, щоб того чабанця міг убити. Скоро і найшлось двоє. От спорядили їх, і пішли вони до того чабанця. Прийшли, він і питає: — З чим, добрі молодці, прийшли? Чи будем битися, чи миритися? — Авжеж, — кажуть, — що битися. От один як ударить через ліве плече, так меч і розскочивсь. А другий як ударить навхрест через праве — тільки сорочку перерубав. Тоді чабанець устав, узяв їх обох, як здавив докупи, так маслаки з них і посипались. Набрав він тоді тих маслаків у кулаки, та так йому досадно на царя стало, пішов він до нього і не величає, а прямо каже: — А що, бачиш це? Таке й тобі буде! Тоді і годі цар його чіпати.
КОТИГОРОШКО
Був собі один чоловік і мав шестеро синів та одну, дочку. Пішли сини в поле орати і наказали, щоб сестра винесла їм обід. Вона й каже: — А де ж ви будете орати? Я не знаю. Вони кажуть: — Ми будемо тягти скибу від дому аж до тієї ниви, де будемо орати, — то ти за тією борозною і йди. Поїхали. А змій, що жив за тим полем, у лісі, взяв ту скибу закотив, а свою протяг до своїх палаців. От сестра як понесла братам обідати, то пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки зайшла до змієвого двора. Там її змій і вхопив. Поприходили сини ввечері додому та й кажуть матері: — Весь день орали, а ви нам не прислали обідати. — Як то не прислала? Адже Оленка понесла. Чи не заблукала? Брати й кажуть: — Треба йти шукати її. Та й пішли всі шість за тією скибою і зайшли-таки до того змієвого двора, де їх сестра була. Приходять туди, коли вона там. — Братики мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить? Він же вас поїсть! Коли це й змій летить. — А, — каже, — людський дух пахне. А що, хлопці, битися прийшли чи миритися? — Ні,— кажуть, — битися! — Ходім же на залізний тік! Пішли на залізний тік битися. Недовго й бились: як ударив їх змій, так і загнав у той тік. Забрав їх тоді ледве живих та й закинув до глибокої темниці. А той чоловік та жінка ждуть та й ждуть синів, — нема. От одного разу пішла жінка на річку прати, коли ж котиться горошинка по дорозі. Жінка взяла горошинку та й із’їла. Згодом народився в неї син. Назвали його Котигорошком. Росте та й росте той син, як з води, — не багато літ, а вже великий виріс. Одного разу батько з сином копали колодязь — докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб допомогли камінь викинути. Поки він ходив, а Котигорошко узяв та й викинув. Приходять люди, як глянули — аж поторопіли. Злякались, що в нього така сила, та й хотіли його вбити. А він підкинув того каменя та й підхопив, люди й повтікали. От копають далі та й докопалися до великого шматка заліза. Витяг його Котигорошко та й сховав. От і питається раз Котигорошко в батька, в матері: — Десь повинні бути в мене брати й сестра? — Е-е, — кажуть, — синку, була в тебе і сестра, і шестеро братів, та таке й таке їм трапилось. — Ну, — каже він, — піду їх шукати. Батько й мати умовляють його: — Не йди, сину: шестеро пішло та загинуло, а то ти один щоб не загинув! — Ні, таки піду! Як же таки свою кров та не визволити? Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля. — Скуй, — каже, — мені булаву, та велику! Як почав коваль кувати, то скував таку булаву, що насилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко ту булаву, кинув угору та й каже до батька: — Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як летітиме булава через дванадцять діб. Та й ліг. На тринадцяту добу летить та булава! Збудив його батько, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього, так і розскочилась надвоє. Він і каже: — Ні, з цією булавою не можна йти шукати братів та сестру, треба скувати другу. Поніс її знову до коваля. — На, — каже, — перекуй, щоб була по мені! Викував коваль ще більшу. Котигорошко й ту шпурнув угору та й ліг знову спати на дванадцять діб. На тринадцяту добу летить та булава назад, реве — аж земля дрижить. Збудили Котигорошка, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього — тільки трошки зігнулась. — Ну, з цією булавою можна шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарці,— піду. Узяв ту булаву, в торбу — буханців та сухарів, попрощався і пішов. Пішов за тією скибою та й зайшов у ліс. Іде тим лісом, іде та й іде. Коли приходить до великого двора. Увіходить у двір, тоді в будинок, а змія нема, сама сестра Оленка вдома. — Здорова була, дівчино! — каже Котигорошко. — Здоров був, парубок! Та чого ти сюди зайшов? Прилетить змій, то він тебе з’їсть. — Отже, може й не з’їсть. А ти ж хто така? — Я була одна дочка в батька й матері, та мене змій украв, а шестеро братів пішли визволяти та й загинули. — Де ж вони? — питається Котигорошко. — Закинув змій до темниці, та й не знаю, чи ще живі, чи, може, на попілець потрухли. — Отже, може, я тебе визволю, — каже Котигорошко. — Де тобі визволити? Шестеро не визволило, а то б ти сам! — каже Оленка. — Дарма! — відказує Котигорошко. Та й сів на вікні, дожидається. Коли це летить змій. Прилетів та тільки в хату — зараз: — Ге, — каже, — людський дух пахне! — Де б то не пах, — відказує Котигорошко, — коли я прийшов. — Агов, хлопче, а чого тобі тут треба? Битися чи миритися? — Де то вже миритися — битися! — каже Котигорошко. — Ходім же на залізний тік! — Ходім! Прийшли. Змій і каже: — Бий ти! — Ні,— каже Котигорошко, — бий ти спочатку! От змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав у залізний тік. Вирвав ноги Котигорошко, як махнув булавою, як ударив змія, — ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка, — і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге, по пояс змія загнав у тік, ударив утрете, — зовсім убив. Пішов тоді в льохи-темниці глибокі, відімкнув своїх братів, а вони тільки-тільки що живі. Забрав тоді їх, забрав сестру Оленку і все золото та срібло, що було в змія, та й пішли додому. От ідуть, а він їм і не признається, що він їх брат. Перейшли так скільки дороги, сіли під дубом спочивати. Котигорошко притомився після того бою та й заснув. А ті шестеро братів і радяться: — Будуть з нас люди сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам убив. Та й добро змієве він собі все забере. Радилися-радилися та й нарадилися: тепер він спить, не почує,— прив’язати його добре ликом до дуба, щоб не вирвався, — тут його звір і розірве. Як радились, так і зробили: прив’язали та й пішли собі. А Котигорошко спить і не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається — прив’язаний. Він як рвонувся — так того дуба й вивернув з корінням. От узяв тоді того дуба на плечі та й пішов додому. Підходить до хати, аж чує — брати вже прийшли та й розпитуються в матері: — А що, мамо, чи в вас іще були діти? — Та як же? Син Котигорошко був, та вас пішов визволяти. Вони тоді: — Оце ж ми його прив’язали, — треба бігти та од-в’язати. А Котигорошко як пошпурить тим дубом у хату — замалим хати не розвалив. — Оставайтесь же, коли ви такі! — каже. — Піду я в світ. Та й пішов знову, на плечі булаву взявши. Іде собі та іде, коли дивиться — відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік руками й ногами в ті гори вперся та й розпихає їх. Каже Котигорошко: — Добридень! — Доброго здоров’я! — А що ти, чоловіче, робиш? — Гори розпихаю, щоб шлях був. — А куди йдеш? — питає Котигорошко. — Щастя шукати. — Ну, то й я туди. А як ти звешся? — Вернигора. А ти? — Котигорошко. Ходім разом! — Ходім. Пішли вони. Ідуть, коли бачать: чоловік серед лісу як махне рукою — так дуби й вивертає з корінням. — Добридень! — Доброго здоров’я! — А що ти, чоловіче, робиш? — Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше. — А куди йдеш? — Щастя шукати. — Ну, то й ми туди. А як звешся? — Вернидуб. А ви? — Котигорошко та Верни
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; просмотров: 485; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.97.9.172 (0.015 с.) |