Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Вівчар, пан, його внук та бичокСодержание книги Поиск на нашем сайте
Був — не був, та кажуть люди, що був, дуже багатий пан-дідич. Мав він плохоумного внука. Нічого той пан не любив, лишень свого внука, і ніяк не міг знайти слуги, який би чогось навчив малого. Не раз пан привозив слуг, але більше як тиждень ніхто не міг у нього втриматися. Вже, може, й сотий раз їде пан у далеке село слуги шукати. Бачить: хлопець пасе вівці й співає. Під’їжджає пан ближче, питає: — Чого, хлопче, співаєш? — Аби не плакати, пане. — Чи не пішов би ти до мене на службу? — Та я на службі — чужі вівці пасу. — А що тобі платять? — Та що багач платить? Привезе мамі дров на зиму, а я за це мушу йому ціле літо вівці пасти. — Я тобі заплачу більше. Сідай зі мною, то хоч щось побачиш. Ти, певне, й міста ще не бачив? — Не був ще в місті. Але я без маминого дозволу не поїду. — А де твоя мама? — В он тій хаті. Поїхав пан до його матері й каже: — Газдине, пустіть сина на службу. Він буде в мене пасти вівці, телята, з моїм онуком бавитися, а я добре платитиму. Кажете, він за фіру дров літо пастушить? — Та так. — Я вам дров привезу не одну фіру та й ще мій слуга нарубає, а сина давайте мені на службу. Пан нащебетав — жінка повірила й відпустила хлопця. Привіз дідич його додому й посилає худобу пасти. — Пане, — каже новий слуга, — буду вам і вівці, і коні, і велику худобу — все буду пасти, але купіть мені сопілку, бо без сопілки я не можу бути пастухом. — Го-го-го! Чого захотів! Сопілки? Я на сопілки грошей не маю. Йди собі та й по вербах шукай сопілки. — Та з верби, пане, погана сопілка. — А що я тобі зроблю? Не допросився в пана сопілки. Пішов, знайшов ліщину, мучявся-мучився — викрутив з неї сопілку. Зробив ще воронки — ой, як виліз на стрих, як заграв! А той панок-онучок прибігає та й каже: — Чуєш, Іване, навчи мене грати. — Скажи панові, най моїй матері дров привезе, та й навчу. Малий побіг, а дідич каже, що не втечуть дрова, хай почекає. Просить малий навчити. — Добре, — погодився Іван. — Клади пальчики на воронки, перебирай ними й дуй у сопілку. Панич дує, перебирав, а музики нема. Мучиться Іван з малим цілий день, а дідич стоїть унизу та й слу-ха, як слуга вчить його онука. Набридло Іванові та й каже він: — Хоч ти й дідичів онук, але такий дурний, як той цап на мості. Я би борше корову танцювати навчив, ніж тебе на сопілці грати. А пан, коли вчув це, підлазить по драбині на стрих та й питає: — Що ти, Іване, сказав? — Та кажу, що я би скоріше корову навчив танцювати, ніж вашого онука на сопілці грати. — А бичка міг би навчити? — Міг би й бичка. — Знаєш що, Іване? — каже пан. — В мене є бичок, який має вже два місяці, навчи його танцювати — тобі добре заплачу. — Ой, пане, ви обіцяли мені за службу платити — досі ще моїй мамі дров не завезли, а вже зима йде. — Я тобі гроші дам. — Ви мені, пане, дайте того бичка додому і гроші дайте. — Бери, Йване, бичка й гроші. Але коли я буду знати, що мій бичок — танцюрист? — Я прийду й скажу, коли вам їхати по танцюриста. — Добре. Взяв Іван гроші, взяв бичка, пригнав додому, потримав до зими, а взимку відвів на ярмарок і продав. Каже матері: — Будемо класти хату. Я маю гроші, то треба їх у рух пустити. Побудував Іван хату, але треба чогось і до хати. Приходить навесні до дідича: — Добрий день, пане! — Добрий день, Іване! Що там мій бичок робить? — Го-го-го, пане. Бичок і танцює, і до школи ходить. — Та що ти кажеш, Іване? — Те, що чуєте, пане. Треба грошей. Пан почухався в голову та й дав калитку грошей. — А як далі буде, Іване? — Та так буде, пане, що навчиться він читати-писати, а я прийду і скажу, щоби ви приїхали в нього екзамени приймати. — Добре, Іване. Іван купив собі поле за ті гроші та й сміється: — Тепер, мамо, будемо жити, як пани. Але минув рік — треба йти до пана. Питає дідич: — Іване, що там мій бичок робить? — Го-го, пане! Бичок вчиться на суддю. Треба йому на два роги дві шапки, треба четверо чобіт, треба великого плаща, треба вбрання нового — зима йде, пане. Йому соромно в будь-якому вбранню ходити. Каже пан: — Го-го-го! Як він мені дорого коштує! — Але ви, пане, будете мати свого суддю. — Та добре, добре, Йване. Дав пан нову калитку грошей. Минуло три роки. За цей час Іван перебрався з села до міста, купив собі каменицю, оженився — вже жінку попід руку водить. А в тім місті був суддя Бик. Приходить Іван до пана, та й пан питає про свого бичка. — Поздоровляю вас, пане, — каже Іван. — Він уже не бичок, а суддя Бик. А таки зробився, що й не пізнаєте. Запрошує вас приїхати завтра на сніданок, але до нього, пане, тепер треба стукати в двері. — Добре, Іване. Розказав Іван, де мешкає суддя, і пішов собі з жінкою на прогулянку. Другого дня дідич приїжджає до судді Бика, постукав — Бик відчиняє двері, а дідич видивився, що з його бика зробився такий пан. — Ну що ти, бицю мій, тут робиш? Що їсти тобі тут дають? У мене ти би сінце їв, січку. Суддя Бик як закричить: — Шандари! Поліція! Арештуйте його! Він якийсь помішаний! Пан розсердився та й як улупить суддю: — Иой, бицю!.. Ти мої пальчики ссав, а тепер хочеш мене арештувати! А потім пан суньголовою давай втікати по сходах, аби не заарештували. Так Іван з паном розрахувався.
ЯК МИКОЛА БУВ КОРОВОЮ
Жив собі один бідняк, якого звали Миколою. Мав він лише стару хатчину, а в тій хатчині повно дітей. Одного разу пішов Микола з жінкою в ліс: він — по дрова, жінка — по гриби. Коли дивляться — багач, у котрого Микола мало не задарма цілий рік служив, веде з ярмарку корову. Жінка Миколи зашепотіла: — Коли б нам таку корову! Було б дітям молоко! — Цить, жоно, — відповідає Микола. — Багач мені винен, то й корова буде наша. Залишив він жінку в кущах, а сам пішов на дорогу. Тихцем підійшов до корови, зняв з рогів мотузку, засилив собі на шию. Корова — в ліс пастися, а Микола йде за багачем. Зраділа жінка, бо зрозуміла хитрість чоловіка і повела корову додому. А багач ішов і не оглядався. Не знати, як довго ішов би він так, та зустрів знайомого купця. — Гей, сусіде, — крикнув той ще здалеку, — що ти дав за цього вола? Багач і тепер не оглянувся, лише сердито буркнув: — Коли ти й досі не відрізниш вола від корови, то хоч помовчи. — Та яка то корова, то віл, — реготався стрічний купець. — Як не віриш, то сам подивися. Багач озирнувся і за голову схопився: — Чорт таке видів?! Купив добру корову, а таке сталося. Купець посміявся та й пішов собі, а багач став серед дороги і не знає, що робити. — Звідки ти тут узявся? — питає він Миколу. — Я й сам не знаю, — відповідає той. — Не пам’ятаю, щоб ти купив мене коровою. Багач не може отямитися. — Як ти став коровою? — Не знаю, — каже Микола, — але здогадуюсь, що прокляла мене одна вдова. Колись я був багатим та скупим. Служила вдова в мене мало не задарма рік. Я скупився заплатити їй зароблене, і за те вона мені залаяла: «Миколо, бодай ти став коровою і був нею доти, доки не виплатиш мені зароблене молоком ь. Багач вислухав і вилаявся: — Послав тебе чорт на мою голову і гроші забрав. Іди собі та не роби сміху з мене. — Що ти кажеш? — видивився на нього Микола. — Це тобі не обійдеться так легко. Хто чув таке, щоб невинному чоловікові мотузку на шию засиляти? Мусиш на суді відповідати. Бачить багатий — біда буде. Заплатив Миколі гроші, щоб той згодився мовчати. Прийшов Микола додому з повними кишенями, а жінка вже встигла корову подоїти і молока дітям наливає. Через якийсь час корова отелилася, і вигодував Микола другу. Стару вирішив продати. Ідуть вони з жінкою на торг і корову ведуть. Тільки прийшли, а їх обступили з усіх боків купці, бо кращої корови, як у них, у той день не траплялося. Жінка торгується, а Микола роздивляється довкола. Коли бачить — іде оглядати корову її колишній хазяїн. Сказав про це Микола жінці і тихенько вбік. А багач оглянув коров і зашепотів їй на вухо: — Що, Миколо, знову тебе продають? Так тобі й треба. Та я не такий дурний, щоб тебе купити, — і пішов собі геть. А Микола з жінкою продали корову і повернулися додому, раді, що насміялися з багача.
ПІП ТА СЕЛЯНИН
Був один бідний чоловік, а мав велику сім’ю. Раз лиш на казанні вчув, як піп звертається до людей: — Люди мої, громадо, приносіть на боже, хто що може, і господь нагородить вас сторицею. Дома чоловік каже своїй жінці: — Небого, маємо багато діток, а жиємо бідно. Отець духовний у церкві виголосив, що хто дасть на боже, того господь нагородить сторицею… Може би, щось понести? — Чоловіче, ти здурів? Таж у нас лиш одна корова на обійстю. Ані овечок, ані свині. — Мовчи… Біг нам заплатить, а отець духовний нас похвалить! Повів селянин корову на попівське обійстя. Піп записав у церковну книжку. І корівка ходить пастись разом із попівськими коровами. Раз пастух на толоці заснув, а худоба заблудила… Селянська корова попрямувала до свого старого газди й повела за собою й попівські. Чоловік зрадів: — Ну, жоно, ти не вірила, що ми будемо нагороджені. Диви: наша корівка привела ще десять. А жона лише головою покрутила: — Дурний тебе піп хрестив. Від тебе їх ще ниньки заберуть. Най лиш дозвідає піп. І раз лиш почали слуги шукати корів. — Ану, погляньте до того селянина, — порадив піп, — може, його корова повела й наших… Пішли до нього, а корови й справді тут. Але селянин не дає. Тоді прийшов сам піп… — Що ти, Василю, вчинив? — Нич. То мене господь нагородив. — Недобре, Василю, робиш! Ти чужі корови присвоїв. — Як чужі? Хіба ви, отче, з казальниці неправду говорили? Це ви своє слово не держите? Зажурився піп… Думає собі: сміх буде, перед народом стану брехачем, коли Василь почне всім говорити. — Слухай, Василю, не фіглюй… Одну корову собі бери, а інші віддай. — Я не фіглюю, отче… Як вам дуже жаль, беріть собі ви одну… І піп мусив піти геть. Чоловік загаздувався. І ще й тепер газдує, якщо не вмер.
БІДА
Жив собі багатий піп, і маз лише одного сина. Той змалку нічого не робив. Коли підріс він, віддав його піп до школи. Прийшов час — оженив сина. А після батькової смерті той залишився на його парафії. Ось одного разу молодий піп подумав: «Люди говорять, що їм біда. А я зріс, оженився і жодної біди на світі не знаю!» Наказав він слузі закопати на тракті слуп і на ньому написав з одного боку версту, а з другого прибив таблицю. На таблиці написав, що відколи живе, жодної ще біди не знав. Їхав тим трактом цар. Дивиться: з одного боку слупа написано версту, а з другого — таблиця прибита. Каже він фурманові: — Піди-но прочитай! Скочив той з карети, пішов і читає вголос. Цар послухав, щось записав і поїхав. Приїхав цар додому і затребував до себе попа. Але те було не так швидко: може, через місяць, може, через два приїжджав піп до царя. — Здорові були, ваша імператорська величність! — Здоров! — відповідає цар. — Ну, що скажеш? — Не знаю, чого ваша величність мене викликали. Цар тоді каже: — Ти зріс, оженився і жодної біди ще не знав? — Так, ваша імператорська величність. — Як же це? Піп розповів, що його батько був багатий і при цьому він ніякої біди не знав. Коли ж помер, усе багатство синові залишив і попом зробив, він теж лиха не скуштував. Розгнівався цар тоді і каже: — Я царством керую, чому ж я біду знаю?.. Ну, загадаю тобі три загадки. Якщо відгадаєш, то буде тобі прощено, а не відгадаєш — голова злетить з плечей! І дав йому цар строку три доби, щоб відгадав: Чи вище до небес, чи в землю глибше? Скільки на небі зірок? Що цар думає? Пішов піп додому. Сидить він і думає, але нічого не може надумати, як на ті загадки відповісти. Прийшов строк іти до царя давати відповіді. Приходить піп до царського двору, дивиться: стоїть на варті солдат. Питає він його, чи є цар. І такий сумний на вигляд. Той солдат дивиться, що піп сумує, і питає про причину. — Що тобі казати, — відповідає піп, — адже однаково ти мені нічим не допоможеш! Та все ж таки розповів солдатові, навіщо його цар викликав і які загадки дав. Тоді солдат каже: — Скидайте, панотче, свій одяг, вбирайтеся в мій і стійте на моєму місці. А я піду до царя загадки відгадувати. Обмінялися вони одягом, солдат пішов до царя, а піп став на його місце вартувати. Приходить солдат до царя, привітався. — А що, відгадав загадки? — запитує цар. — Відгадав, — каже солдат. Цар питає: — Ну, скажи, чи вище до небес, чи глибше вниз у землю? — Ні, ваша імператорська величність, вниз глибше. — Чому ж? — Бо мої дід і прадід, батько й мати, брат і сестри як пішли туди, то й досі їх нема. А в небесах, коли б’ють у барабани, то все чути. — Ну, а скажи, скільки зірок на небі? Переодягнений солдат витягає з торби купу вовни, настриженої з вівці, і каже: — Ось стільки, прошу глянути, ваша імператорська величність. Цар питає: — А ти вірно полічив? — Прошу перевірити! — відповідав той. — Ну, а тепер скажи мені, що я думаю! — Ви думаєте, що я піп, а я — солдат. — А піп де? — На моє місце став! Дав тоді цар солдатові відставку, а піп служив на його місці, поки не відслужив строк.
ЯЗИКАТА ХВЕСЬКА
Нема гірше од того чоловіка, що не вміє язика за зубами вдержати. А найбільше лихо з жінками. Тільки що почує, зараз уже й задзвонила по всьому селу: «Ой, кумасю ріднесенька, що я чула! Та тільки глядіть, нікому не кажіть, бо це таке, що нікому й знати не можна, а це вам тільки». І почала! А кума почула та другій кумі, а та третій, а третя п’ятій — десятій, і ото вже всі про те знають, чого не треба нікому знати. От були собі чоловік і жінка, Петро і Хвеська. І гарна б жінка була Хвеська, усім гарна, та тільки на язик швидка. Що не скаже їй чоловік, усе своїм довгим язиком розплеще. Просто хоч нічого їй не кажи! Уже її чоловік і прохав, і вмовляв, і сердився — ніщо не помагає! От раз поїхав Петро орати та й виорав гроші, скарб. А було це ще за панщини. І думає він: «Як довідається економ, то відніме. А довідається неминуче, бо від Хвеськи не сховаєшся, вона по всьому селу рознесе. Що його робити?" Думав, думав, бідолаха, та й надумав. «Треба, — каже, — одучити жінку від такої поганої звички. Та й гроші щоб не пропали". Ото взяв він ті гроші, привіз їх додому, заховав, а жінці нічого й не каже. А другого дня Петро — на базар. Купив там трохи не з лантух бубликів та зайця застреленого, а вертаючись з базару, повернув до річки та витяг з ятерів та з верші рибу, а зайця вкинув у вершу. Тоді рибу ту одніс у ліс і порозкидав попід кущами, а бублики взяв та й почіпляв на груші, що на краю лісу стояла. Тоді вертається додому. Пообідали з жінкою, от він і каже їй: — Жінко, а ходімо в ліс, пошукаємо, чи не притхнулась там риба, то позбираємо! А Хвеська каже: — Що це ти, чоловіче, здурів, чи що? Хіба ж таки буває в лісі риба? — Авжеж буває,— каже Петро. — Здається, сьогодні ліс притхнувся, то ми й назбираємо риби. Ось ходім лиш! Хвеська не вірить, а все ж пішла. Приходять у ліс, коли так: то під тим, то під тим кущем лежить риба. Петро тоді й каже: — А що, Хвесько? Не казав я тобі? — Оце диво! — говорить вона. — Зроду-віку такого дива не бачила! — Ну, добре, — каже Петро»— ходім лишень до річки, чи не піймався часом заєць у ятір або в вершу! — Тю на тебе, чоловіче! Чи ти не здурів? — каже Хвеська. — Де ж таки видано, щоб зайці у верші ловились? — Не видано! Отже, ти й риби в лісі не бачила, а єсть же! Ходім лиш! — каже він. Пішли… Виходять на узлісся, аж стоїть груша, і на ній бубликів рясно — аж віти гнуться. Хвеська й кричить: — Чоловіче, чоловіче! Чи бачиш? — бублики на груші! — Та бачу, — каже чоловік, — то що? — Та як же так: бублики на груші. Хіба ж таки бублики ростуть на груші? — Звісно, не ростуть, — каже він. — А то, мабуть, бублейна хмара йшла та й зачепила ліс, — оце й зосталися бублики. — Нум же, чоловіче, струшувати! Струсили, ідуть до річки. Витяг чоловік ятір — нема нічого, витягає другий — нема; тоді тягне вершу, аж у ній заєць. — Ох ти ж, моя ненько! — аж скрикнула Хвеська. — Заєць у рерші! Зроду-віку такого не бачила! — То що, що не бачила? — каже Петро. — Не бачила, то побачиш! Ходім лиш додому, а то вже пізно. Ото позабирали все та й пішли. Приходять додому, жінка й почала: — І що то, чоловіче, за день такий! Зроду-віку такого нічого не бачила: риба в лісі, заєць у верші, бублики на груші! — Це ще нічого, — каже Петро, — от що диво, що я сьогодні й гроші знайшов. — Та ну?! — Їй-бо, знайшов! — А де ж вони, чоловіче? — Та ось! — витягає ті гроші. — Отепер же, чоловіче, будемо ми багаті! — Будемо, — каже чоловік, — та не дуже, бо як економ довідається, то зараз відніме. — От! — каже жінка. — А як же він довідається? Я нікому не скажу! — Гляди ж, жінко, не кажи, а то буде нам лихо. Та гляди, не кажи нікому й про те, що ми в лісі та в річці знаходили, бо люди як довідаються, то зараз догадаються, що я гроші знайшов. Отак Петро каже, жартуючи, а Хвеська: — Добре, — каже, — нікому в світі не скажу. Ото вже надвечір чути галас, гомін на селі. — Чоловіче, що то таке? — Хвеська питається. — Я піду та подивлюсь! — От не дивись та не слухай поганого, — каже Петро. А Хвеська: — Та ну-бо, Петрику, голубчику, ріднесенький, скажи! — Та то, — каже чоловік, — наш пан економ та покрав у пана ковбаси, то тепер його по селу водять та ковбасами б’ють, щоб більше не крав! Це ж чоловік так собі, на сміх вигадує, а Хвеська вже й повірила, вже й кортить їй. — Ох, лишенько! Побіжу я до куми Меланки та розкажу! — та так і схопилася з місця. — От не ходи краще та сиди дома! — каже чоловік. — Хіба ти не знаєш нашого економа? Він як довідається, що ти про нього таке розказувала, то й тебе й мене з’їсть. Хвеська послухалась і не пішла. Ото й терпить вона, не каже нічого про ті гроші день чи два, а далі таки не втерпіла — як-таки про своє щастя не розказати? І побігла до куми Меланки. Прибігла, «добридень" сказала, сіла. Сидить; хочеться сказати, та боїться. А далі: — Горе на світі убогому, хоч би й нам. Хотіла справити собі нові чоботи к святу, так нема за що. А кума Меланка й собі: — Що правда, то правда, кумасю, я ж кажу!.. А Хвеська не дав їй і доказати та зараз своє: — Ну, та, може, скоро не будемо вбогі… — Як то так? — питається кума Меланка, а сама вже й вуха нашорошила. — Ох, кумасю, не знаю, як і казать… — Та кажіть-бо, кажіть, — умовляє кума Меланка. — Та не знаю, як і казать, бо це діло таке, що нікому, нікому не велів чоловік казати! — Ох, ненько! Та хіба ж я така? Та я все одно, що стіна! — каже кума Меланка. — Ну, кумасю, — каже Хвеська, — це вже я вам тільки, та глядіть же — нікому, нікому! Та й давай пошепки про ті гроші. Тільки Хвеська з хати, а Кума Меланка за свиту та до куми Пріськи: — Ох, кумочко, чи ви чули?.. А тут свято трапилось, кума Пріська пішла до куми Марини, а в неї вже є кума Явдоха — то так, що вже й бесіда готова. Погуляли та й про Петрові гроші погомоніли. А тут саме на той день Петро посварився за щось з Хвеською і добре-таки на неї нагримав. Вона тоді: — Стривай же ти, такий-сякий! Коли так!.. І побігла, і вже дзвонить по всьому селу, що її чоловік налаяв і трохи не бив, і що він гроші знайшов, і що він ховається з ними, і все. Ото день чи два проминуло — кличуть Петра в контору, до економа. Той на нього зараз, як мокрим рядном: — Кажи, такий-сякий, ти знайшов гроші? — Ні,— каже Петро, — не знаходив. — Як не Знаходив? Адже твоя жінка каже! — А що мс, пане, що моя жінка каже? Моя жінка не сповна розуму, то вона чого й на світі нема — наплете! — А так чи не так! — каже економ. — Покликать сюди жінку! Ото зараз по тую Хвеську. Приводять. Питається економ: — Знайшов твій чоловік гроші? — Знайшов, — каже, — паночку, знайшов. — А що, — питається тоді економ у Петра, — бачиш! — Та що ж, — каже той, — вона чого не наплете! А ви краще спитайте її, пане, коли це було? — А коли це було? — питається економ. — Еге! Коли! Саме тоді, як ліс притхнувся та ми ходили в ліс по рибу та під кожним кущем рибу збирали. — А що далі скажеш? — питається Петро. — Еге, що! Тепер уже не одбрешешся! Саме тоді й було, як ми рибу в лісі збирали і бублейна хмара йшла, і в лісі бубликів ми натрусили, і в вершу заєць піймався. — Ото слухайте, пане, — каже Петро, — чи ж вона до діла плете? Нехай вона вам до пуття розкаже, коли і як те було. — Еге, коли і як! Саме тоді, як увечері вас, милостивий пане, по селу водили… — А чого мене водили по селу? — питається економ. — Коли ж… вибачайте, пане… Уже коли питаєтесь, то казатиму. Тоді саме, як вас били ковбасами, що ви у пана покрали… Як крикне ж економ: — Ах ти така-сяка! Як ти мені смієш таке казати?! Візьміть її та дайте доброго хлосту, щоб катзна-чого не базікала! Тут Петро заступився, почав просити, що його жінка не сповна розуму. Ото економ подумав, подумав — і справді дурна, — узяв та й пустив. От ідуть вони вдвох, Хвеська з Петром. Він собі сміється в вуса, а вона й носа похнюпила, розчовпала, що вклепалась. Прийшли додому, вона в плач: — Так ти, — каже, — мене підвів! — Хвесько, жінко моя люба! — каже Петро. — Не я тебе підвів, ти сама себе підвела! От не ляпай ніколи по-дурному язиком, то нічого й не буде. А тепер не сердься та давай помиримося. Ото й помирились. А Хвеська бачить, що лихо багато балакати, та й знишкла.
КАЛИТОЧКА
Були собі чоловік та жінка, і була у них пара волів, а у їх сусіди — віз. Ото як прийде неділя або празник, то хто-небудь бере волів і воза та й іде, чи в ярмарок, чи у гості, а на другу неділю — другий, та так і поділялись. От жінка того чоловіка, чиї воли, раз йому і каже: — Поведи воли та продай, справимо собі коня та воза, будемо самі до міста та до родичів їздити. Та ще, бач, сусіда свого воза не годує, а нам волів треба годувати. Чоловік налигав воли й повів. Веде дорогою, аж ось доганяє його чоловік конем. — Здоров! — Здоров! — А куди це воли ведеш? — Продавать. — Поміняй мені на коня. — Давай. Виміняв коня, сів верхи та й їде. Від’їхав недалеко і зустрічає чоловіка, що жене корову: — Здоров! — Здоров! — А куди це ти їдеш? — Коня продавать. — Проміняй мені на корову. — Давай. Поміняв і веде дорогою, аж на полі пасуться свині та вівці. Зговорився він, виміняв корову на свиню, а потім на вівцю і поспішає додому. Овечка гарна, аж де не візьмись розлилась велика річка, а на ній видимо-невидимо гусей. Підійшов він ближче, розбалакався з людьми, виміняв вівцю на гуску та й пішов понад річкою і зайшов у село. Аж стрічає жінку, а та: — Здоров! — Здоров! — А поміняй мені гуску на півня! — Давай! Помінялись. Іде далі, аж ось доганяє його чоловік. — На продаж? — Еге! — А поміняй мені на калиточку. — Давай! Виміняв за півня калиточку та й поспішає додому. Аж тут тобі ріка розлилась. На березі стоїть перевіз, плату беруть, а в нього ж ні копієчки. — А перевезете мене? Дам калиточку. — Сідай! Переїхав на другий берег. А там та стояла валка чумаків. Як розпитали ж вони його, за що він виміняв калиточку, сміються з нього. — Що тобі,— кажуть, — жінка за це зробить? — Аж нічого! Скаже, добре, що хоч сам живий вернувся. Та й побились об заклад. Коли скаже жінка так, то чумаки оддадуть йому дванадцять маж із батіжками. Зараз вибрали одного з-поміж себе і послали його до баби. От той приходить. — Здорові! — Здоров! — А ти не чула про свого старого? — Ні, не чула. — Він воли на коня проміняв. — От добре, возик недорого стоїть, як-небудь зберемось. — Та й коня проміняв на корову. — Це ще краще, буде в нас молоко. — Та й корову проміняв на свиню. — І то добре, будуть у нас поросятка, а то все треба купити. — Та й свиню проміняв на вівцю. — І це добре, будуть ягнятка та вовночка, буде що у мене взимку прясти. — Та й вівцю проміняв на гуску. — І це добре, будуть у нас крашаночки та пір’я. — Та й гуску проміняв на півня. — О, це ще краще, півень раненько співатиме та нас до роботи будитиме. — Та й півня проміняв на калиточку. — І це добре, будемо, де хто заробить — чи він, чи я, — в калиточку складати. — Та він і калиточку за перевіз віддав. — Ну що ж, добре, що хоч сам живий вернувся. Так тим чумакам нічого робити, віддали йому дванадцятеро маж.
ЗАКОПАНЕ ЗОЛОТО
Мав тато трьох синів. Були вони дуже ліниві. Щоб їх прогодувати, тато працював, як віл, — чорнів від роботи, руки йому пухли, кров висікала з пальців, а сини ходили собі понад ріки, лісами, висиплялися у садку. Казав їм тато: — Сини мої, працюйте, ба тяжко вам буде, коли я вмру. А найстарший син говорить: — Ей, тату, працюй, поки можеш, а ми будемо працювати, як тебе не буде. — Та ти не вмієш нічого, — каже батько. — Я оженюся — буде жінка працювати. Другий син говорить: — І я оженюся. А третій: — Я так само зроблю, як і мої брати. Але тато працював-працював та й занедужав. Прийшли сини, питають: — Тату, ти вмираєш, а що нам лишаєш? А тато бідний був, але мав мудру голову, подумав і каже: — Діти, шукайте в землі золото. — А в якому місці ви закопали золото? — питають сини. — Оцього я вам не скажу, — відповідає батько. — Копайте город, оріть ниву, садіть, обробляйте, збирайте — там і золото знайдете. Полежав батько трохи та й умер. Прийшла зима, сини переїли все те, що батько настарав, а нового нічого не садили й не сіяли. На другу зиму голодують ліниві сини. Пішов найстарший брат пари шукати — вернувся з гарбузом, пішов середущий сватати дівчину — не пішла за нього, пішов і наймолодший — ніхто не хоче ледарів. Добули якось до весни, а навесні давай золото шукати. Перекопали весь город — не знайшли золота, засадили картоплею — вродилася їм файна картопля. Пішли ниву копати. Скопали ниву — нема золота, але посіяли яру пшеницю — вродилася пшениця така буйна, така здорова! Помолотили, відвезли зерно до млина, намололи муки, напекли хліба, посідали свій хліб їсти, а наймолодший брат говорить: — Ой, які ми, брати, дурні! Бачите? Золото уродилося. Добре нам тато казав, аби ми шукали в землі золото! Брати повставали з-за столу, закатали рукави поза лікті й узялися до роботи. Відтоді земля давала їм золото: родився хліб. Вони дбали, все мали, скоро поженилися. Разом з жінками сходилися й при столі говорили: — Якби-то наш мудрий батько тепер жив, то і нам би ліпше було. КІВШ ЛИХА
У багатого батька був один син, а батько нажив худобу неабияк, а таки чесно: багато поту вилилося з нього, багато крові зіпсувалось, поки заблищали у нього в кишені червінці. Синові про те байдуже: він виріс серед червінців, та йому вони не дорогі були. Як дасть батько, то він так і сіє грішми, як половою, аж слід — його сяє. Дививсь-дививсь на це батько — і гірко йому було, що син робити не хоче, а його заробленим добром так нехтує. Уже й казав, і вмовляв — нічого не вдіє. От й надумавсь батько. Пішли якось батько з сином до річки, посідали, балакають. Іде якийсь чоловік і несе горобця застріленого. І заманулося синові нащось того горобця купити, — зараз і виймає золотого. — Дай мені! — каже батько. Син дає. Батько заміривсь рукою стиха на річку, наче хоче золотого кинути, а син байдуже. Батько вдруге заміривсь. Син нічого. Узяв батько тоді та й кинув у воду червінця. Син навіть і не спитав батька, нащо то й до чого, а зараз поліз у кишеню та й вийняв другого червінця. Батько бачить, що лиха година, та й каже синові: — Ось віддай мені капшука з грішми! Син дає. Тоді батько знов: — Іди ж ти, — каже, — як оце ти є, та зароби червінця! Як заробиш — то тоді приходь… Син аж засміявся. — Піду! — каже. А собі думає: «От розумний батько, — чи диво то — червінця заробити!" От і пішов він: ішов він, — чи довго, чи ні,— та й замисливсь: «Що ж я робити вмію? Письма я знаю!» От і пішов він скрізь по городі шукати роботи письменської. Та куди не піткнеться — скрізь не треба. А тут уже й їсти хочеться. Продав він кожушинку — ходить у легенькому, а вже холодна осінь. Прийшов у бакалійницю, проситься у крамарчуки, у прикажчики. Питаються в нього: — Де ж ви були? Що знаете? — Я, — каже, — жив біля батька, був коло хліборобства… — Та й тільки? — кажуть йому. — Не треба нам таких. Узять вас хіба за хлопця-попихача, та ви більше з’їсте, ніж заробите. Що його робити? А тут холодно, а тут їсти хочеться!.. Пішов він до Дніпра, там пароходів та всяких суден без ліку стоїть. Нічого робити — найнявся він лантухи (чували) тягати. Так, як лозинка від вітру, гнувся він під тими лантухами важкими — ноги трусились, голова горіла. Увечері з незвички як упав на вулиці, так і заснув. Був би замерз, та солдат-поліціянт побачив — до поліції відвіз: думав, що п’яний. Другого дня — те ж, третього, четвертого — усе те ж. Він уже й недоїдає, й недопиває, щоб більше грошей зоставалося, а ще далеко до золотого, бо й плата мала, і сили в нього небагато. Робить — і так усю осінь і зиму проробив. І вже по весні зібралось у нього стільки грошенят, що виміняв він за них золотого. Тоді йде до батька. Прийшов, аж батько стоїть біля млина, саме біля річки. — Здорові, тату! — Здоров, синку! — каже батько. — Ну, синку, приніс? Лізе син у кишеню та потихеньку, як скляне, виймає щось завернене у ганчірочку, а потім ще й у папірець, — еге, червінець, — та й боїться давати батькові. Узяв батько, повертів того золотого у руках та як заміриться на річку… Син як ухопить батька обома руками за руку, як крикне: — Ой батеньку, батеньку!.. А сам як не свій. Тоді батько засміявсь та й каже: — Ну, тепер я бачу, що ти знаєш, почому ківш лиха, як дістається червінець. Ось тепер ти мені син, і моя худоба тобі буде. І з того часу син годі вже гроші розкидати — такий працьовитий та хазяйновитий зробився.
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; просмотров: 424; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.173.48.18 (0.016 с.) |