![]()
Заглавная страница
Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь КАТЕГОРИИ: ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву ![]() Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
ВІВЧАР, ПАН, ЙОГО ВНУК ТА БИЧОК
Був — не був, та кажуть люди, що був, дуже багатий пан-дідич. Мав він плохоумного внука. Нічого той пан не любив, лишень свого внука, і ніяк не міг знайти слуги, який би чогось навчив малого. Не раз пан привозив слуг, але більше як тиждень ніхто не міг у нього втриматися. Вже, може, й сотий раз їде пан у далеке село слуги шукати. Бачить: хлопець пасе вівці й співає. Під’їжджає пан ближче, питає: — Чого, хлопче, співаєш? — Аби не плакати, пане. — Чи не пішов би ти до мене на службу? — Та я на службі — чужі вівці пасу. — А що тобі платять? — Та що багач платить? Привезе мамі дров на зиму, а я за це мушу йому ціле літо вівці пасти. — Я тобі заплачу більше. Сідай зі мною, то хоч щось побачиш. Ти, певне, й міста ще не бачив? — Не був ще в місті. Але я без маминого дозволу не поїду. — А де твоя мама? — В он тій хаті. Поїхав пан до його матері й каже: — Газдине, пустіть сина на службу. Він буде в мене пасти вівці, телята, з моїм онуком бавитися, а я добре платитиму. Кажете, він за фіру дров літо пастушить? — Та так. — Я вам дров привезу не одну фіру та й ще мій слуга нарубає, а сина давайте мені на службу. Пан нащебетав — жінка повірила й відпустила хлопця. Привіз дідич його додому й посилає худобу пасти. — Пане, — каже новий слуга, — буду вам і вівці, і коні, і велику худобу — все буду пасти, але купіть мені сопілку, бо без сопілки я не можу бути пастухом. — Го-го-го! Чого захотів! Сопілки? Я на сопілки грошей не маю. Йди собі та й по вербах шукай сопілки. — Та з верби, пане, погана сопілка. — А що я тобі зроблю? Не допросився в пана сопілки. Пішов, знайшов ліщину, мучявся-мучився — викрутив з неї сопілку. Зробив ще воронки — ой, як виліз на стрих, як заграв! А той панок-онучок прибігає та й каже: — Чуєш, Іване, навчи мене грати. — Скажи панові, най моїй матері дров привезе, та й навчу. Малий побіг, а дідич каже, що не втечуть дрова, хай почекає. Просить малий навчити. — Добре, — погодився Іван. — Клади пальчики на воронки, перебирай ними й дуй у сопілку. Панич дує, перебирав, а музики нема. Мучиться Іван з малим цілий день, а дідич стоїть унизу та й слу-ха, як слуга вчить його онука. Набридло Іванові та й каже він: — Хоч ти й дідичів онук, але такий дурний, як той цап на мості. Я би борше корову танцювати навчив, ніж тебе на сопілці грати. А пан, коли вчув це, підлазить по драбині на стрих та й питає: — Що ти, Іване, сказав? — Та кажу, що я би скоріше корову навчив танцювати, ніж вашого онука на сопілці грати. — А бичка міг би навчити? — Міг би й бичка. — Знаєш що, Іване? — каже пан. — В мене є бичок, який має вже два місяці, навчи його танцювати — тобі добре заплачу. — Ой, пане, ви обіцяли мені за службу платити — досі ще моїй мамі дров не завезли, а вже зима йде. — Я тобі гроші дам. — Ви мені, пане, дайте того бичка додому і гроші дайте. — Бери, Йване, бичка й гроші. Але коли я буду знати, що мій бичок — танцюрист? — Я прийду й скажу, коли вам їхати по танцюриста. — Добре. Взяв Іван гроші, взяв бичка, пригнав додому, потримав до зими, а взимку відвів на ярмарок і продав. Каже матері: — Будемо класти хату. Я маю гроші, то треба їх у рух пустити. Побудував Іван хату, але треба чогось і до хати. Приходить навесні до дідича: — Добрий день, пане! — Добрий день, Іване! Що там мій бичок робить? — Го-го-го, пане. Бичок і танцює, і до школи ходить. — Та що ти кажеш, Іване? — Те, що чуєте, пане. Треба грошей. Пан почухався в голову та й дав калитку грошей. — А як далі буде, Іване? — Та так буде, пане, що навчиться він читати-писати, а я прийду і скажу, щоби ви приїхали в нього екзамени приймати. — Добре, Іване. Іван купив собі поле за ті гроші та й сміється: — Тепер, мамо, будемо жити, як пани. Але минув рік — треба йти до пана. Питає дідич: — Іване, що там мій бичок робить? — Го-го, пане! Бичок вчиться на суддю. Треба йому на два роги дві шапки, треба четверо чобіт, треба великого плаща, треба вбрання нового — зима йде, пане. Йому соромно в будь-якому вбранню ходити. Каже пан: — Го-го-го! Як він мені дорого коштує! — Але ви, пане, будете мати свого суддю. — Та добре, добре, Йване. Дав пан нову калитку грошей. Минуло три роки. За цей час Іван перебрався з села до міста, купив собі каменицю, оженився — вже жінку попід руку водить. А в тім місті був суддя Бик. Приходить Іван до пана, та й пан питає про свого бичка. — Поздоровляю вас, пане, — каже Іван. — Він уже не бичок, а суддя Бик. А таки зробився, що й не пізнаєте. Запрошує вас приїхати завтра на сніданок, але до нього, пане, тепер треба стукати в двері. — Добре, Іване. Розказав Іван, де мешкає суддя, і пішов собі з жінкою на прогулянку. Другого дня дідич приїжджає до судді Бика, постукав — Бик відчиняє двері, а дідич видивився, що з його бика зробився такий пан. — Ну що ти, бицю мій, тут робиш? Що їсти тобі тут дають? У мене ти би сінце їв, січку. Суддя Бик як закричить: — Шандари! Поліція! Арештуйте його! Він якийсь помішаний! Пан розсердився та й як улупить суддю: — Иой, бицю!.. Ти мої пальчики ссав, а тепер хочеш мене арештувати! А потім пан суньголовою давай втікати по сходах, аби не заарештували. Так Іван з паном розрахувався.
ЯК МИКОЛА БУВ КОРОВОЮ
Жив собі один бідняк, якого звали Миколою. Мав він лише стару хатчину, а в тій хатчині повно дітей. Одного разу пішов Микола з жінкою в ліс: він — по дрова, жінка — по гриби. Коли дивляться — багач, у котрого Микола мало не задарма цілий рік служив, веде з ярмарку корову. Жінка Миколи зашепотіла: — Коли б нам таку корову! Було б дітям молоко! — Цить, жоно, — відповідає Микола. — Багач мені винен, то й корова буде наша. Залишив він жінку в кущах, а сам пішов на дорогу. Тихцем підійшов до корови, зняв з рогів мотузку, засилив собі на шию. Корова — в ліс пастися, а Микола йде за багачем. Зраділа жінка, бо зрозуміла хитрість чоловіка і повела корову додому. А багач ішов і не оглядався. Не знати, як довго ішов би він так, та зустрів знайомого купця. — Гей, сусіде, — крикнув той ще здалеку, — що ти дав за цього вола? Багач і тепер не оглянувся, лише сердито буркнув: — Коли ти й досі не відрізниш вола від корови, то хоч помовчи. — Та яка то корова, то віл, — реготався стрічний купець. — Як не віриш, то сам подивися. Багач озирнувся і за голову схопився: — Чорт таке видів?! Купив добру корову, а таке сталося. Купець посміявся та й пішов собі, а багач став серед дороги і не знає, що робити. — Звідки ти тут узявся? — питає він Миколу. — Я й сам не знаю, — відповідає той. — Не пам’ятаю, щоб ти купив мене коровою. Багач не може отямитися. — Як ти став коровою? — Не знаю, — каже Микола, — але здогадуюсь, що прокляла мене одна вдова. Колись я був багатим та скупим. Служила вдова в мене мало не задарма рік. Я скупився заплатити їй зароблене, і за те вона мені залаяла: «Миколо, бодай ти став коровою і був нею доти, доки не виплатиш мені зароблене молоком ь. Багач вислухав і вилаявся: — Послав тебе чорт на мою голову і гроші забрав. Іди собі та не роби сміху з мене. — Що ти кажеш? — видивився на нього Микола. — Це тобі не обійдеться так легко. Хто чув таке, щоб невинному чоловікові мотузку на шию засиляти? Мусиш на суді відповідати. Бачить багатий — біда буде. Заплатив Миколі гроші, щоб той згодився мовчати. Прийшов Микола додому з повними кишенями, а жінка вже встигла корову подоїти і молока дітям наливає. Через якийсь час корова отелилася, і вигодував Микола другу. Стару вирішив продати. Ідуть вони з жінкою на торг і корову ведуть. Тільки прийшли, а їх обступили з усіх боків купці, бо кращої корови, як у них, у той день не траплялося. Жінка торгується, а Микола роздивляється довкола. Коли бачить — іде оглядати корову її колишній хазяїн. Сказав про це Микола жінці і тихенько вбік. А багач оглянув коров і зашепотів їй на вухо: — Що, Миколо, знову тебе продають? Так тобі й треба. Та я не такий дурний, щоб тебе купити, — і пішов собі геть. А Микола з жінкою продали корову і повернулися додому, раді, що насміялися з багача.
ПІП ТА СЕЛЯНИН
Був один бідний чоловік, а мав велику сім’ю. Раз лиш на казанні вчув, як піп звертається до людей: — Люди мої, громадо, приносіть на боже, хто що може, і господь нагородить вас сторицею. Дома чоловік каже своїй жінці: — Небого, маємо багато діток, а жиємо бідно. Отець духовний у церкві виголосив, що хто дасть на боже, того господь нагородить сторицею… Може би, щось понести? — Чоловіче, ти здурів? Таж у нас лиш одна корова на обійстю. Ані овечок, ані свині. — Мовчи… Біг нам заплатить, а отець духовний нас похвалить! Повів селянин корову на попівське обійстя. Піп записав у церковну книжку. І корівка ходить пастись разом із попівськими коровами. Раз пастух на толоці заснув, а худоба заблудила… Селянська корова попрямувала до свого старого газди й повела за собою й попівські. Чоловік зрадів: — Ну, жоно, ти не вірила, що ми будемо нагороджені. Диви: наша корівка привела ще десять. А жона лише головою покрутила: — Дурний тебе піп хрестив. Від тебе їх ще ниньки заберуть. Най лиш дозвідає піп. І раз лиш почали слуги шукати корів. — Ану, погляньте до того селянина, — порадив піп, — може, його корова повела й наших… Пішли до нього, а корови й справді тут. Але селянин не дає. Тоді прийшов сам піп… — Що ти, Василю, вчинив? — Нич. То мене господь нагородив. — Недобре, Василю, робиш! Ти чужі корови присвоїв. — Як чужі? Хіба ви, отче, з казальниці неправду говорили? Це ви своє слово не держите? Зажурився піп… Думає собі: сміх буде, перед народом стану брехачем, коли Василь почне всім говорити. — Слухай, Василю, не фіглюй… Одну корову собі бери, а інші віддай. — Я не фіглюю, отче… Як вам дуже жаль, беріть собі ви одну… І піп мусив піти геть. Чоловік загаздувався. І ще й тепер газдує, якщо не вмер.
БІДА
Жив собі багатий піп, і маз лише одного сина. Той змалку нічого не робив. Коли підріс він, віддав його піп до школи. Прийшов час — оженив сина. А після батькової смерті той залишився на його парафії. Ось одного разу молодий піп подумав: «Люди говорять, що їм біда. А я зріс, оженився і жодної біди на світі не знаю!» Наказав він слузі закопати на тракті слуп і на ньому написав з одного боку версту, а з другого прибив таблицю. На таблиці написав, що відколи живе, жодної ще біди не знав. Їхав тим трактом цар. Дивиться: з одного боку слупа написано версту, а з другого — таблиця прибита. Каже він фурманові: — Піди-но прочитай! Скочив той з карети, пішов і читає вголос. Цар послухав, щось записав і поїхав. Приїхав цар додому і затребував до себе попа. Але те було не так швидко: може, через місяць, може, через два приїжджав піп до царя. — Здорові були, ваша імператорська величність! — Здоров! — відповідає цар. — Ну, що скажеш? — Не знаю, чого ваша величність мене викликали. Цар тоді каже: — Ти зріс, оженився і жодної біди ще не знав? — Так, ваша імператорська величність. — Як же це? Піп розповів, що його батько був багатий і при цьому він ніякої біди не знав. Коли ж помер, усе багатство синові залишив і попом зробив, він теж лиха не скуштував. Розгнівався цар тоді і каже: — Я царством керую, чому ж я біду знаю?.. Ну, загадаю тобі три загадки. Якщо відгадаєш, то буде тобі прощено, а не відгадаєш — голова злетить з плечей! І дав йому цар строку три доби, щоб відгадав: Чи вище до небес, чи в землю глибше? Скільки на небі зірок? Що цар думає? Пішов піп додому. Сидить він і думає, але нічого не може надумати, як на ті загадки відповісти. Прийшов строк іти до царя давати відповіді. Приходить піп до царського двору, дивиться: стоїть на варті солдат. Питає він його, чи є цар. І такий сумний на вигляд. Той солдат дивиться, що піп сумує, і питає про причину. — Що тобі казати, — відповідає піп, — адже однаково ти мені нічим не допоможеш! Та все ж таки розповів солдатові, навіщо його цар викликав і які загадки дав. Тоді солдат каже: — Скидайте, панотче, свій одяг, вбирайтеся в мій і стійте на моєму місці. А я піду до царя загадки відгадувати. Обмінялися вони одягом, солдат пішов до царя, а піп став на його місце вартувати. Приходить солдат до царя, привітався. — А що, відгадав загадки? — запитує цар. — Відгадав, — каже солдат. Цар питає: — Ну, скажи, чи вище до небес, чи глибше вниз у землю? — Ні, ваша імператорська величність, вниз глибше. — Чому ж? — Бо мої дід і прадід, батько й мати, брат і сестри як пішли туди, то й досі їх нема. А в небесах, коли б’ють у барабани, то все чути. — Ну, а скажи, скільки зірок на небі? Переодягнений солдат витягає з торби купу вовни, настриженої з вівці, і каже: — Ось стільки, прошу глянути, ваша імператорська величність. Цар питає: — А ти вірно полічив? — Прошу перевірити! — відповідав той. — Ну, а тепер скажи мені, що я думаю! — Ви думаєте, що я піп, а я — солдат. — А піп де? — На моє місце став! Дав тоді цар солдатові відставку, а піп служив на його місці, поки не відслужив строк.
ЯЗИКАТА ХВЕСЬКА
Нема гірше од того чоловіка, що не вміє язика за зубами вдержати. А найбільше лихо з жінками. Тільки що почує, зараз уже й задзвонила по всьому селу: «Ой, кумасю ріднесенька, що я чула! Та тільки глядіть, нікому не кажіть, бо це таке, що нікому й знати не можна, а це вам тільки». І почала! А кума почула та другій кумі, а та третій, а третя п’ятій — десятій, і ото вже всі про те знають, чого не треба нікому знати. От були собі чоловік і жінка, Петро і Хвеська. І гарна б жінка була Хвеська, усім гарна, та тільки на язик швидка. Що не скаже їй чоловік, усе своїм довгим язиком розплеще. Просто хоч нічого їй не кажи! Уже її чоловік і прохав, і вмовляв, і сердився — ніщо не помагає! От раз поїхав Петро орати та й виорав гроші, скарб. А було це ще за панщини. І думає він: «Як довідається економ, то відніме. А довідається неминуче, бо від Хвеськи не сховаєшся, вона по всьому селу рознесе. Що його робити?" Думав, думав, бідолаха, та й надумав. «Треба, — каже, — одучити жінку від такої поганої звички. Та й гроші щоб не пропали". Ото взяв він ті гроші, привіз їх додому, заховав, а жінці нічого й не каже. А другого дня Петро — на базар. Купив там трохи не з лантух бубликів та зайця застреленого, а вертаючись з базару, повернув до річки та витяг з ятерів та з верші рибу, а зайця вкинув у вершу. Тоді рибу ту одніс у ліс і порозкидав попід кущами, а бублики взяв та й почіпляв на груші, що на краю лісу стояла. Тоді вертається додому. Пообідали з жінкою, от він і каже їй: — Жінко, а ходімо в ліс, пошукаємо, чи не притхнулась там риба, то позбираємо! А Хвеська каже: — Що це ти, чоловіче, здурів, чи що? Хіба ж таки буває в лісі риба? — Авжеж буває,— каже Петро. — Здається, сьогодні ліс притхнувся, то ми й назбираємо риби. Ось ходім лиш! Хвеська не вірить, а все ж пішла. Приходять у ліс, коли так: то під тим, то під тим кущем лежить риба. Петро тоді й каже: — А що, Хвесько? Не казав я тобі? — Оце диво! — говорить вона. — Зроду-віку такого дива не бачила! — Ну, добре, — каже Петро»— ходім лишень до річки, чи не піймався часом заєць у ятір або в вершу! — Тю на тебе, чоловіче! Чи ти не здурів? — каже Хвеська. — Де ж таки видано, щоб зайці у верші ловились? — Не видано! Отже, ти й риби в лісі не бачила, а єсть же! Ходім лиш! — каже він. Пішли… Виходять на узлісся, аж стоїть груша, і на ній бубликів рясно — аж віти гнуться. Хвеська й кричить: — Чоловіче, чоловіче! Чи бачиш? — бублики на груші! — Та бачу, — каже чоловік, — то що? — Та як же так: бублики на груші. Хіба ж таки бублики ростуть на груші? — Звісно, не ростуть, — каже він. — А то, мабуть, бублейна хмара йшла та й зачепила ліс, — оце й зосталися бублики. — Нум же, чоловіче, струшувати! Струсили, ідуть до річки. Витяг чоловік ятір — нема нічого, витягає другий — нема; тоді тягне вершу, аж у ній заєць. — Ох ти ж, моя ненько! — аж скрикнула Хвеська. — Заєць у рерші! Зроду-віку такого не бачила! — То що, що не бачила? — каже Петро. — Не бачила, то побачиш! Ходім лиш додому, а то вже пізно. Ото позабирали все та й пішли. Приходять додому, жінка й почала: — І що то, чоловіче, за день такий! Зроду-віку такого нічого не бачила: риба в лісі, заєць у верші, бублики на груші! — Це ще нічого, — каже Петро, — от що диво, що я сьогодні й гроші знайшов. — Та ну?! — Їй-бо, знайшов! — А де ж вони, чоловіче? — Та ось! — витягає ті гроші. — Отепер же, чоловіче, будемо ми багаті! — Будемо, — каже чоловік, — та не дуже, бо як економ довідається, то зараз відніме. — От! — каже жінка. — А як же він довідається? Я нікому не скажу! — Гляди ж, жінко, не кажи, а то буде нам лихо. Та гляди, не кажи нікому й про те, що ми в лісі та в річці знаходили, бо люди як довідаються, то зараз догадаються, що я гроші знайшов. Отак Петро каже, жартуючи, а Хвеська: — Добре, — каже, — нікому в світі не скажу. Ото вже надвечір чути галас, гомін на селі. — Чоловіче, що то таке? — Хвеська питається. — Я піду та подивлюсь! — От не дивись та не слухай поганого, — каже Петро. А Хвеська: — Та ну-бо, Петрику, голубчику, ріднесенький, скажи! — Та то, — каже чоловік, — наш пан економ та покрав у пана ковбаси, то тепер його по селу водять та ковбасами б’ють, щоб більше не крав! Це ж чоловік так собі, на сміх вигадує, а Хвеська вже й повірила, вже й кортить їй. — Ох, лишенько! Побіжу я до куми Меланки та розкажу! — та так і схопилася з місця. — От не ходи краще та сиди дома! — каже чоловік. — Хіба ти не знаєш нашого економа? Він як довідається, що ти про нього таке розказувала, то й тебе й мене з’їсть. Хвеська послухалась і не пішла. Ото й терпить вона, не каже нічого про ті гроші день чи два, а далі таки не втерпіла — як-таки про своє щастя не розказати? І побігла до куми Меланки. Прибігла, «добридень" сказала, сіла. Сидить; хочеться сказати, та боїться. А далі: — Горе на світі убогому, хоч би й нам. Хотіла справити собі нові чоботи к святу, так нема за що. А кума Меланка й собі: — Що правда, то правда, кумасю, я ж кажу!.. А Хвеська не дав їй і доказати та зараз своє: — Ну, та, може, скоро не будемо вбогі… — Як то так? — питається кума Меланка, а сама вже й вуха нашорошила. — Ох, кумасю, не знаю, як і казать… — Та кажіть-бо, кажіть, — умовляє кума Меланка. — Та не знаю, як і казать, бо це діло таке, що нікому, нікому не велів чоловік казати! — Ох, ненько! Та хіба ж я така? Та я все одно, що стіна! — каже кума Меланка. — Ну, кумасю, — каже Хвеська, — це вже я вам тільки, та глядіть же — нікому, нікому! Та й давай пошепки про ті гроші. Тільки Хвеська з хати, а Кума Меланка за свиту та до куми Пріськи: — Ох, кумочко, чи ви чули?.. А тут свято трапилось, кума Пріська пішла до куми Марини, а в неї вже є кума Явдоха — то так, що вже й бесіда готова. Погуляли та й про Петрові гроші погомоніли. А тут саме на той день Петро посварився за щось з Хвеською і добре-таки на неї нагримав. Вона тоді: — Стривай же ти, такий-сякий! Коли так!.. І побігла, і вже дзвонить по всьому селу, що її чоловік налаяв і трохи не бив, і що він гроші знайшов, і що він ховається з ними, і все. Ото день чи два проминуло — кличуть Петра в контору, до економа. Той на нього зараз, як мокрим рядном: — Кажи, такий-сякий, ти знайшов гроші? — Ні,— каже Петро, — не знаходив. — Як не Знаходив? Адже твоя жінка каже! — А що мс, пане, що моя жінка каже? Моя жінка не сповна розуму, то вона чого й на світі нема — наплете! — А так чи не так! — каже економ. — Покликать сюди жінку! Ото зараз по тую Хвеську. Приводять. Питається економ: — Знайшов твій чоловік гроші? — Знайшов, — каже, — паночку, знайшов. — А що, — питається тоді економ у Петра, — бачиш! — Та що ж, — каже той, — вона чого не наплете! А ви краще спитайте її, пане, коли це було? — А коли це було? — питається економ. — Еге! Коли! Саме тоді, як ліс притхнувся та ми ходили в ліс по рибу та під кожним кущем рибу збирали. — А що далі скажеш? — питається Петро. — Еге, що! Тепер уже не одбрешешся! Саме тоді й було, як ми рибу в лісі збирали і бублейна хмара йшла, і в лісі бубликів ми натрусили, і в вершу заєць піймався. — Ото слухайте, пане, — каже Петро, — чи ж вона до діла плете? Нехай вона вам до пуття розкаже, коли і як те було. — Еге, коли і як! Саме тоді, як увечері вас, милостивий пане, по селу водили… — А чого мене водили по селу? — питається економ. — Коли ж… вибачайте, пане… Уже коли питаєтесь, то казатиму. Тоді саме, як вас били ковбасами, що ви у пана покрали… Як крикне ж економ: — Ах ти така-сяка! Як ти мені смієш таке казати?! Візьміть її та дайте доброго хлосту, щоб катзна-чого не базікала! Тут Петро заступився, почав просити, що його жінка не сповна розуму. Ото економ подумав, подумав — і справді дурна, — узяв та й пустив. От ідуть вони вдвох, Хвеська з Петром. Він собі сміється в вуса, а вона й носа похнюпила, розчовпала, що вклепалась. Прийшли додому, вона в плач: — Так ти, — каже, — мене підвів! — Хвесько, жінко моя люба! — каже Петро. — Не я тебе підвів, ти сама себе підвела! От не ляпай ніколи по-дурному язиком, то нічого й не буде. А тепер не сердься та давай помиримося. Ото й помирились. А Хвеська бачить, що лихо багато балакати, та й знишкла.
КАЛИТОЧКА
Були собі чоловік та жінка, і була у них пара волів, а у їх сусіди — віз. Ото як прийде неділя або празник, то хто-небудь бере волів і воза та й іде, чи в ярмарок, чи у гості, а на другу неділю — другий, та так і поділялись. От жінка того чоловіка, чиї воли, раз йому і каже: — Поведи воли та продай, справимо собі коня та воза, будемо самі до міста та до родичів їздити. Та ще, бач, сусіда свого воза не годує, а нам волів треба годувати. Чоловік налигав воли й повів. Веде дорогою, аж ось доганяє його чоловік конем. — Здоров! — Здоров! — А куди це воли ведеш? — Продавать. — Поміняй мені на коня. — Давай. Виміняв коня, сів верхи та й їде. Від’їхав недалеко і зустрічає чоловіка, що жене корову: — Здоров! — Здоров! — А куди це ти їдеш? — Коня продавать. — Проміняй мені на корову. — Давай. Поміняв і веде дорогою, аж на полі пасуться свині та вівці. Зговорився він, виміняв корову на свиню, а потім на вівцю і поспішає додому. Овечка гарна, аж де не візьмись розлилась велика річка, а на ній видимо-невидимо гусей. Підійшов він ближче, розбалакався з людьми, виміняв вівцю на гуску та й пішов понад річкою і зайшов у село. Аж стрічає жінку, а та: — Здоров! — Здоров! — А поміняй мені гуску на півня! — Давай! Помінялись. Іде далі, аж ось доганяє його чоловік. — На продаж? — Еге! — А поміняй мені на калиточку. — Давай! Виміняв за півня калиточку та й поспішає додому. Аж тут тобі ріка розлилась. На березі стоїть перевіз, плату беруть, а в нього ж ні копієчки. — А перевезете мене? Дам калиточку. — Сідай! Переїхав на другий берег. А там та стояла валка чумаків. Як розпитали ж вони його, за що він виміняв калиточку, сміються з нього. — Що тобі,— кажуть, — жінка за це зробить? — Аж нічого! Скаже, добре, що хоч сам живий вернувся. Та й побились об заклад. Коли скаже жінка так, то чумаки оддадуть йому дванадцять маж із батіжками. Зараз вибрали одного з-поміж себе і послали його до баби. От той приходить. — Здорові! — Здоров! — А ти не чула про свого старого? — Ні, не чула. — Він воли на коня проміняв. — От добре, возик недорого стоїть, як-небудь зберемось. — Та й коня проміняв на корову. — Це ще краще, буде в нас молоко. — Та й корову проміняв на свиню. — І то добре, будуть у нас поросятка, а то все треба купити. — Та й свиню проміняв на вівцю. — І це добре, будуть ягнятка та вовночка, буде що у мене взимку прясти. — Та й вівцю проміняв на гуску. — І це добре, будуть у нас крашаночки та пір’я. — Та й гуску проміняв на півня. — О, це ще краще, півень раненько співатиме та нас до роботи будитиме. — Та й півня проміняв на калиточку. — І це добре, будемо, де хто заробить — чи він, чи я, — в калиточку складати. — Та він і калиточку за перевіз віддав. — Ну що ж, добре, що хоч сам живий вернувся. Так тим чумакам нічого робити, віддали йому дванадцятеро маж.
ЗАКОПАНЕ ЗОЛОТО
Мав тато трьох синів. Були вони дуже ліниві. Щоб їх прогодувати, тато працював, як віл, — чорнів від роботи, руки йому пухли, кров висікала з пальців, а сини ходили собі понад ріки, лісами, висиплялися у садку. Казав їм тато: — Сини мої, працюйте, ба тяжко вам буде, коли я вмру. А найстарший син говорить: — Ей, тату, працюй, поки можеш, а ми будемо працювати, як тебе не буде. — Та ти не вмієш нічого, — каже батько. — Я оженюся — буде жінка працювати. Другий син говорить: — І я оженюся. А третій: — Я так само зроблю, як і мої брати. Але тато працював-працював та й занедужав. Прийшли сини, питають: — Тату, ти вмираєш, а що нам лишаєш? А тато бідний був, але мав мудру голову, подумав і каже: — Діти, шукайте в землі золото. — А в якому місці ви закопали золото? — питають сини. — Оцього я вам не скажу, — відповідає батько. — Копайте город, оріть ниву, садіть, обробляйте, збирайте — там і золото знайдете. Полежав батько трохи та й умер. Прийшла зима, сини переїли все те, що батько настарав, а нового нічого не садили й не сіяли. На другу зиму голодують ліниві сини. Пішов найстарший брат пари шукати — вернувся з гарбузом, пішов середущий сватати дівчину — не пішла за нього, пішов і наймолодший — ніхто не хоче ледарів. Добули якось до весни, а навесні давай золото шукати. Перекопали весь город — не знайшли золота, засадили картоплею — вродилася їм файна картопля. Пішли ниву копати. Скопали ниву — нема золота, але посіяли яру пшеницю — вродилася пшениця така буйна, така здорова! Помолотили, відвезли зерно до млина, намололи муки, напекли хліба, посідали свій хліб їсти, а наймолодший брат говорить: — Ой, які ми, брати, дурні! Бачите? Золото уродилося. Добре нам тато казав, аби ми шукали в землі золото! Брати повставали з-за столу, закатали рукави поза лікті й узялися до роботи. Відтоді земля давала їм золото: родився хліб. Вони дбали, все мали, скоро поженилися. Разом з жінками сходилися й при столі говорили: — Якби-то наш мудрий батько тепер жив, то і нам би ліпше було. КІВШ ЛИХА
У багатого батька був один син, а батько нажив худобу неабияк, а таки чесно: багато поту вилилося з нього, багато крові зіпсувалось, поки заблищали у нього в кишені червінці. Синові про те байдуже: він виріс серед червінців, та йому вони не дорогі були. Як дасть батько, то він так і сіє грішми, як половою, аж слід — його сяє. Дививсь-дививсь на це батько — і гірко йому було, що син робити не хоче, а його заробленим добром так нехтує. Уже й казав, і вмовляв — нічого не вдіє. От й надумавсь батько. Пішли якось батько з сином до річки, посідали, балакають. Іде якийсь чоловік і несе горобця застріленого. І заманулося синові нащось того горобця купити, — зараз і виймає золотого. — Дай мені! — каже батько. Син дає. Батько заміривсь рукою стиха на річку, наче хоче золотого кинути, а син байдуже. Батько вдруге заміривсь. Син нічого. Узяв батько тоді та й кинув у воду червінця. Син навіть і не спитав батька, нащо то й до чого, а зараз поліз у кишеню та й вийняв другого червінця. Батько бачить, що лиха година, та й каже синові: — Ось віддай мені капшука з грішми! Син дає. Тоді батько знов: — Іди ж ти, — каже, — як оце ти є, та зароби червінця! Як заробиш — то тоді приходь… Син аж засміявся. — Піду! — каже. А собі думає: «От розумний батько, — чи диво то — червінця заробити!" От і пішов він: ішов він, — чи довго, чи ні,— та й замисливсь: «Що ж я робити вмію? Письма я знаю!» От і пішов він скрізь по городі шукати роботи письменської. Та куди не піткнеться — скрізь не треба. А тут уже й їсти хочеться. Продав він кожушинку — ходить у легенькому, а вже холодна осінь. Прийшов у бакалійницю, проситься у крамарчуки, у прикажчики. Питаються в нього: — Де ж ви були? Що знаете? — Я, — каже, — жив біля батька, був коло хліборобства… — Та й тільки? — кажуть йому. — Не треба нам таких. Узять вас хіба за хлопця-попихача, та ви більше з’їсте, ніж заробите. Що його робити? А тут холодно, а тут їсти хочеться!.. Пішов він до Дніпра, там пароходів та всяких суден без ліку стоїть. Нічого робити — найнявся він лантухи (чували) тягати. Так, як лозинка від вітру, гнувся він під тими лантухами важкими — ноги трусились, голова горіла. Увечері з незвички як упав на вулиці, так і заснув. Був би замерз, та солдат-поліціянт побачив — до поліції відвіз: думав, що п’яний. Другого дня — те ж, третього, четвертого — усе те ж. Він уже й недоїдає, й недопиває, щоб більше грошей зоставалося, а ще далеко до золотого, бо й плата мала, і сили в нього небагато. Робить — і так усю осінь і зиму проробив. І вже по весні зібралось у нього стільки грошенят, що виміняв він за них золотого. Тоді йде до батька. Прийшов, аж батько стоїть біля млина, саме біля річки. — Здорові, тату! — Здоров, синку! — каже батько. — Ну, синку, приніс? Лізе син у кишеню та потихеньку, як скляне, виймає щось завернене у ганчірочку, а потім ще й у папірець, — еге, червінець, — та й боїться давати батькові. Узяв батько, повертів того золотого у руках та як заміриться на річку… Син як ухопить батька обома руками за руку, як крикне: — Ой батеньку, батеньку!.. А сам як не свій. Тоді батько засміявсь та й каже: — Ну, тепер я бачу, що ти знаєш, почому ківш лиха, як дістається червінець. Ось тепер ти мені син, і моя худоба тобі буде. І з того часу син годі вже гроші розкидати — такий працьовитий та хазяйновитий зробився.
|
||
Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; просмотров: 307; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.140.84 (0.07 с.) |