T. Право на ефективний засіб правового захисту: стаття 13

 

Стаття 13

 

Кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи.

 

1. Зміст поняття «ефективний засіб правового захисту”

 

Стаття 13 Конвенції гарантує “ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі” кожному, чиї права і свободи, що викладені в Конвенції, було порушено. Хоча це формулювання є цілком зрозумілим правовим поняттям, при витлумаченні статті 13 Комісія і Суд зіткнулись з більшою кількістю проблем, у порівнянні з витлумаченням інших статей Конвенції. Суд дійшов висновку, що захист, який пропонується в статті 13, має поширюватись на всі випадки обгрунтованих заяв про порушення прав і свобод, які гарантуються Конвенцією(Класс та інші проти Федеративної Республіки Німеччини (1978)). У справі Сільвер та інші проти Сполученого Королівства (1983) Суд навів таке розяснення:

 

Коли особа, наводячи аргументи, звертається із заявою про порушення гарантованих Конвенцією прав і свобод, вона повинна мати засоби правового захисту у відповідному національному органі як для того, щоб її питання було вирішене, так і з метою одержання, в разі необхідності, компенсації.

 

У справі Платформа “Лікарі за життя” (1988) група противників абортів скаржилась на те, що рівень захисту з боку поліції під час проведення двох публічних демонстрацій був недостатнім, і тим самим австрійський уряд порушив право на мирні збори згідно зі статтею 11. Ця група також скаржилась на те, що австрійська правова система не передбачає засобів захисту для забезпечення здійснення цього права, що, відповідно, порушує право на ефективний захист згідно статті 13. Суд ухвалив рішення про те, що австрійські органи влади вжили відповідних і виправданих заходів з метою захисту демонстрантів, і тому ця група не мала "обгрунтованої скарги" щодо порушення статті 11, а без такої обгрунтованої скарги справа не могла бути розглянутою з посиланням на порушення статті 13.

 

У справах Класса та Сільвера йшлось про порушення прав, які захищаються статтею 8 Конвенції. Через декілька років Суд розглянув подібні справи. У справах Калоджеро Діана проти Італії (1996) та Доменікіні проти Італії (1996) особи, що знаходились у вязниці, скаржились на те, тюремна адміністрація переглядала їхнє листування з адвокатами. Визнавши порушення статті 13, Суд відзначив, що з цього питання не тільки не було ухвалено жодного рішення адміністративних органів, але навіть касаційним судом було визнано, що італійське законодавство не надавало жодної можливості оскаржити рішення щодо перегляду листування позбавлених волі осіб. У справі Халфорд проти Сполученого Королівства (1997) Суд також визнав порушення статей 8 і 13, тому що телефон заявника на його робочому місці (в поліцейській дільниці) прослуховувався.

 

У справах Вальсаміс проти Греції (1996) та Ефрастратіу проти Греції (1996) заявники, що належали до секти свідків Єгови, скаржились на те, що їхніх дітей було виключено зі школи за відмову через релігійні переконання взяти участь у шкільному параді з нагоди закінчення війни. Хоч Суд не знайшов порушення статті 9 та статті 2Протоколу № 2 до Конвенції, він встановив, що скарги про порушення цих двох статей містили достатню аргументацію про порушення статті 13 і, в результаті, Суд визнав порушення цієї статті. У схожій ситуації в справі Каменцінд проти Швейцарії (1997) Суд ухвалив рішення про те, здійснення обшуку в помешканні заявника не становило порушення статті 8, але разом з тим визнав факт відсутності у заявника ефективних засобів для оскарження на національному рівні питання про здійснення обшуку.

 

Стаття 13 вимагає, що засіб правового захисту має бути ефективним з тим, щоб задовольняти вимогам цієї статті. Коли особа скаржиться на те, що доступні засоби правового захисту були неефективними, Суд ухвалює рішення, згідно з яким уряд-відповідач повинен довести існування таких ефективних правових засобів на прикладі аналогічної справи (Ферайнігунг Демократішер Зольдатен Остеррайхс та Губі проти Австрії (1994), Вальсаміс проти Греції (1996) та Ефрастратіу проти Греції (1996)). У справі Лєандер проти Швеції (1987) Суд ухвалив рішення про те, що термін “засіб” може фактично включати “сукупність заходів”. Далі він пояснив, що право на ефективний засіб може бути “обмежене відповідно до ситуації”, зокрема, у цій справі - міркуванням національної безпеки. Однак Суд визнав порушення статті 13 у випадку, коли мова йшла про службу національної безпеки у справі Шагал проти Сполученого Королівства (1996). У цій справі йшлось про те, що жодний незалежний орган влади не міг переглянути рішення міністра, згідно з яким заявника мали вислати з країни з мотивів національної безпеки, тоді як по відношенню до заявника могла бути порушена стаття 3 в разі його вислання. Суд за таких обставин ухвалив рішення, згідно з яким ефективний засіб правового захисту вимагав, щоб ризик піддання жорстокому поводженню в країні, куди мали депортувати заявника, розглядався незалежно від ризику, який становило подальше перебування цієї особи в країні, що прийняла рішення про його депортацію.

 

Протягом останніх років Суд встановив досить жорсткі критерії для визначення ефективності засобів правового захисту згідно зі статтею 13 у випадках, коли йшлось про обгрунтовані скарги на порушення статті 3 тюремною адміністрацією. У справі Аксой проти Туреччини (1996) Суд визнав порушення статті 13 саме в цьому контексті, зазначивши таке:

 

Поняття "ефективний засіб правового захисту" включає в себе, окрім виплати компенсації у тих випадках, коли це є необхідним, також детальне й ефективне розслідування, яке повинне відтворити справжній стан речей а також покарати осіб, які понесуть за це відповідальність; засіб включає в себе також ефективну можливість оскарження процедури провадження розслідування.

 

Далі Суд відзначив, що непроведення розслідування державним агентом, який був уповноважений розслідувати справи, коли виникала підозра про жорстоке поводження, звела нанівець ефективність всіх інших правових засобів, які могли існувати. Відсутність детального і незалежного розслідування у відповідь на скарги, згідно з якими сили по підтриманню порядку зруйнували декілька будинків, що порушило статтю 8, також спонукало Суд констатувати порушення статті 13 у справі Ментес та інші проти Туреччини (1997)).

 

У справі Абдулазіз, Кабалеc і Балкандалі проти Слученого Королівства (1985) Суд визнав, що оскільки британські суди могли лише перевірити правильність застосування національного законодавства та підзаконних актів, до числа яких Європейська конвенція з прав людини не належить, і тому, що відповідні підзаконні акти були дійсно застосовані властями правильно, заявники не мали “ефективного засобу” за британським законодавством для оскарження порушення своїх прав, які викладені у статті 8 (сімейне життя) та статті 14 (заборона дискримінації).

 

2. Зв’язок між статтею 13 та іншими статтями Конвенції

 

На додаток до статті 13, два інші положення Конвенції також вимагають від держав запровадити засоби правового захисту для запобігання порушенню прав, які захищає Конвенція: пункт 4 статті 5 (habeas corpus) і пункт 1 статті 6 (справедливий судовий розгляд). Оскільки в цих двох положеннях йдеться саме про судовий захист прав, Суд, як правило, визнає такий рівень захисту більш надійним, ніж той, який пропонується у статті 13. В результаті Суд концентрує свою увагу на розгляді статті 5 або статті 6, на які робиться посилання, і потім часто визнає, що немає необхідності розглядати також питання про ефективні засоби правового захисту (Де Вільде, Оомс та Версип проти Бельгії (1971) (стаття 13 перекривалась пунктом 4 статті 5) та Ейрі проти Ірландії (1979) (стаття 13 перекривалась пунктом 1 статті 6)). Однак слід відзначити, що стаття 13 може бути єдиним прийнятним положенням у справах, в яких йдеться про брак ефективних засобів захисту при порушенні прав, які за Конвенцією не визначаютиься ні як кримінальні, ні як цивільні.

 

 

U. Відступ від зобов’язань під час війни або іншої надзвичайної ситуації: стаття 15

 

Стаття 15:

 

1.Під час війни або іншої надзвичайної ситуації в державі, яка загрожує життю нації, будь-яка Висока Договірна Сторона може вжити заходів, що відступають від її зобов’язань за цією Конвенцією, виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища, - за умови, якщо такі заходи не суперечать іншим її міжнародно-правовим зобов’язанням.

 

2. Наведене вище положення не може бути підставою для відступу від статті 2, крім випадків смерті внаслідок правомірних воєнних дій, або від статей 3, 4 (пункт 1) і 7.

 

3. Будь-яка Висока Договірна Сторона, яка використовує це право відступу від своїх зобов’язань, повною мірою інформує Генерального секретаря Ради Європи про всі вжиті нею заходи і про причини їх вжиття. Вона також інформує Генерального секретаря Ради Європи про те, коли такі заходи було припинено і з якого часу положення Конвенції знову повністю виконуються.

 

Існує кілька способів, за допомогою яких Висока Договірна Сторона Конвенції може обмежувати здійснення гарантованих прав. Під час ратифікації держава може зробити застереження з приводу одного з основних положень Конвенції (див. розгляд питання про застереження на стор......). Відповідаючи на заяви про порушення одного з прав, що їх охороняє Конвенція, вона може посилатись на будь-яке обмежувальне положення статей з 8 по 11 (див. приведений вище розгляд). Стаття 15 Конвенції також дозволяє державам обмежувати здійснення багатьох прав, гарантованих Конвенцією, але це можна робити тільки у точно визначених чи виняткових обставинах та відповідно до обумовлених процедур. Посилання на статтю 15 повинні бути вмотивовані.

 

Як це і має бути з таким серйозним питанням, як відступи в договорі про права людини, стаття 15 встановлює досить жорсткі умови відступу для держав, які хотіли б відступити від зобов’язань за Європейською конвенцію з прав людини. У справі Лоулес проти Ірландії (1961) член Ірландської республіканської армії скаржився на те, що процедура і умови його затримання ірландським урядом порушили статтю 5 Європейської конвенції. Європейський Суд з прав людини визначив критерії для оцінки існування умов, що передбачені статтею 15, згідно з “нормальним і звичайним значенням слів”:

 

Існування... “надзвичайної ситуації в державі, яка загрожує життю нації”, [може бути зумовлене] поєднанням кількох факторів, зокрема, в першу чергу, існуванням на території Республіки Ірландія таємної армії, яка здійснює антиконституційну діяльність та використовує для досягнення своєї мети насильство, по-друге, тим фактом, що ця армія діяла також за межами своєї держави і, таким чином, серйозно загрожувала відносинам Республіки Ірландія зі своїм сусідом, і, по-третє, постійним і все більш загрозливим зростанням терористичної діяльності.

 

Суд розглянув конкретні заходи ірландського уряду, що були відступом від його зобов’язань у світі вимоги “виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища”:

 

На думку Суду... застосування звичайного законодавства виявилось неефективним для того, щоб встановити контроль за зростаючою небезпекою, яка загрожувала Республіці Ірландія... Звичайні кримінальні суди або навіть спеціальні кримінальні чи військові суди не змогли відновити мир і порядок... Збір необхідних доказів для засудження осіб, які пов’язані з діяльністю ІРА... стикається з великими труднощами, обумовленими військовим, таємним і терористичним характером цих угруповань та страхом, який вони сіяли серед населення... Повне закриття кордонів мало б набагато серйозніші наслідки для населення в цілому, і ці ннаслідки були б серйозніші, аніж наслідки від введення надзвичайної ситуації.

 

Більше того, до Акту від 1940 року про дії, які становлять загрозу для безпеки держави, було включено кілька гарантій, спрямованих на запобігання зловживанням при функціонуванні системі адміністративного затримання... Застосування цього Акту було під постійним контролем парламенту, який не тільки регулярно отримував інформацію щодо його застосування, але й міг у будь-який час своїм рішенням скасувати Заяву уряду, за якою цей Акт було запроваджено.

 

Відразу ж після ухвалення Заяви, якою вводилося в дію повноваження на затримання, уряд публічно оголосив про те, що буде звільнено будь-яку особу, яка присягатиметься поважати Конституцію і закон та не брати участі у незаконній діяльності. Осіб, яких арештовували, відразу інформували про те, що вони будуть звільнені, якщо виконають таку вимогу... Інування цієї грантії звільнення, про яку публічно заявив уряд, стало юридичним зобов’язанням уряду звільняти всіх осіб, які візьмуть на себе таке зобов’язання.

 

Суд констатував, що як самі факти, так і їх застосування у справі Лоулеса могли бути охарактеризовані як заходи, що були умовлені гостротою ситуації за змістом статті 15 Конвенції.

 

У Грецькій справі (1969) Комісія дала роз’яснення терміна “надзвичайна ситуація” як такого, що містить поняття неминучої небезпеки, і тому для застосування положень статті 15, необхідні такі елементи:

 

1. Небезпека має бути реальною та невідворотною.

 

2. Її наслідки повинні загрожувати всій нації.

 

3. Повинна існуати загроза продовженню організованого життя суспільства.

 

4. Криза чи небезпека повинні мати виключний характер, тобто звичайні заходи чи обмеження, які дозволені Конвенцією для підтримання громадської безпеки, здоров’я і порядку повинні бути вочевидь недостатніми.

 

Комісія також дійшла висновку, що в цій справі уряд Греції не представив достатніх доказів того, що такі умови дійсно існували.

 

У справі Ірландія проти Сполученого Королівства (1978) Комісія спеціально розглянула застосування одного з невід’ємних принципів статті 15 - принципу пропорційності. Комісія підкреслила, що уряд не може посилатись на існування надзвичайної ситуації для виправдання будь-яких можливих дій, які він може ужити, але має встановити конкретний зв’язок між цими діями і ситуацією, яка потребує встановлення контролю. Одночасно Комісія встановила, що уряд може запроваджувати окремі заходи, і це не може не порушувати статті 15.

 

З того часу як Конвенція набрала чинності, держави-члени зареєстрували свої застереження про право робити відступ згідно зі статтею 15. Сполучене Королівство, наприклад, зареєструвало кілька застережень, головним чином щодо відступу від зобов’язань по дії статей 5 і 6 Конвенції у деяких своїх колоніях (переважно до одержання ними незалежності від Сполеченого Корролівства) і в Північній Ірландії. Вже пізніше, після того як Європейський Суд з прав людини визнав, що уряд Сполученого Королівства порушував статтю 5, затримуючи без обвинувачення чи відповідних процедурних гарантій осіб, які підозрювались в участі у “терористичній” діяльності, Сполучене Королівство зареєструвало право відступу від статті 5 у зв’язку із застосуванням Акту про запобігання тероризму (Броуген проти Сполученого Королівства (1988)).

Туреччина зареєструвала перше право відступу в 1961 році відносно всієї своєї території. Згодом турецький уряд скасував це право відступу і зареєстрував нове право відступу, що застосовувалось тільки до певних міст і на конкретний період часу. З того часу Туреччина реєструвала подібні обмеження щодо цих та інших міст кілька разів. Суд ухвалив рішення про те, що уряд не може поширювати дію застережень, що були зроблені відносно географічно обмеженої території, на інші території, які не входили до цього визначеного переліку (Сакік та інші проти Туреччини (1997)).

 

Греція зареєструвала своє перше право відступу після державного перевороту у квітні 1967 року, а потім кілька інших - до 1969 року, коли грецький уряд денонсував Конвенцію. Незабаром країна вийшла з Ради Європи, але пізніше знову вступила до цієї організації. Вона вдруге приєдналася до Конвенції в 1974 році.

 

Республіка Ірландія двічі використовувала своє право відступу у зв’язку із запровадженням Акту про надзвичайні повноваження.

 

Заборона відступів

 

Пункт 2 cтатті 15 забороняє відступи від cтатей 2, 3, 4 і 7 Конвенції. Ця заборона має абсолютний характер стосовно статті 3 (катування, нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження чи покарання) і пункту 1 статті 4 (рабство). Право не перебувати в рабстві є єдиним правом статті 4, від якого не може бути відступу, тому що воно охоплює весь статус або становище особи, у той час як інші права, що гарантуються цією статтею, стосуються робіт, що мають недобровільний, але одночасно такий, що викликаний ситуацією або тимчасовий, характер.

 

Заборона відступів відносно права на життя є менш суворою, ніж інші заборони. Пункт 2 статті 15 дозволяє державі відступ від статті 2 “у випадках смерті внаслідок правомірних воєнних дій”. Протокол № 6, який скасовує смертну кару, забороняє відступи від положень, однак його основні положення дозволяють державі застосовувати смертну кару “за діяння, вчинені під час війни або неминучої загрози війни”, що є більш широкою категорією виключень у порівнянні із встановленими відповідно до статті 2.