Градація жорстокості поводження

У статті 3 Комісія та Суд розрізняють три основні категорії, які представляють градацію жорстокості певного поводження чи покарання. Cтандарти для кожного з випадків були визначені Комісією та Судом у двох міждержавних справах. У справі Данія, Франція, Норвегія, Швеція та Нідерланди проти Греції (Грецька справа (1969)) Комісія визначила такі ступені забороненого поводження:

Катування: нелюдське поводження, метою якого є одержати інформацію чи зізнання або ж здійснити покарання.

Нелюдське поводження або покарання: таке поводження, яке навмисно спричинює тяжке розумове чи фізичне страждання, що за даних обставин є невиправданим.

 

Таке, що принижує гідність, поводження або покарання: поводження, яке грубо принижує особу перед іншими або примушує її діяти всупереч власній волі чи власним переконанням.

 

У справі Ірландія проти Сполученого Королівства (1978) Суд вніс деякі зміни до визначень:

 

Катування: нелюдське поводження, що здійснюється навмисно і призводить до дуже серйозних та тяжких страждань.

 

Нелюдське поводження чи покарання: спричинення сильних фізичних та душевних страждань.

 

Таке, що принижує гідність, поводження: знущання, які мають викликати у жертви почуття страху, страждання і почуття власної неповноцінності а також принизити її достоїнство, та, по можливості, зламати її фізичний і моральний опір.

 

У наведеній вище справі Ірландія проти Сполученого Королівства (1978) Суд детальніше розглянув окремі чинники, що мають бути враховані при винесенні оцінки стосовно того, чи порушує держава якесь із положень статті 3. Перераховуючи такі чинники, як стать, вік та стан здоров’я потерпілого, Суд звернув увагу на те, що оскаржувані дії повинні досягти мінімального рівня жорстокості, для того щоб можна було констатувати порушення цієї статті. Суд, наприклад, зазначив, що визначення “такий, що принижує гідність”, не означає просто “неприємний” чи “незручний”. Він розвинув висловлену Комісією у Грецькій справі (1969) думку, зазначивши, що вчинки, які здійснюються в сфері приватного життя або ж в присутності третіх осіб, можуть бути такими, що принижують гідність окремих потерпілих.

 

2. Жорстоке поводження з ув’язненими

Розвиток визначених вище стандартів оцінки градації жорстокості поводження з боку держави відбувався у зв’язку з міждержавними зверненнями. У зв’язку з цим слід зазначити, що хоч багато звернень про порушення статті 3 надходило від осіб, які перебували в місцях позбавлення волі, однак Комісія та Суд рідко визнавали порушення третьої статті в цих випадках. Тим не менш, у справах Томазі проти Франції (1992), Аксой проти Туреччини (1996) та Рибіч проти Австрії (1995) Суд визнав, що мало місце порушення статті 3. У всіх цих справах заявники своєчасно представили документи, згідно з якими вони отримали тілесні ушкодження, перебуваючи в поліцейських дільницях. Уряди зі свого боку не змогли надати достовірних пояснень стосовно причин виникнення цих тілесних ушкоджень. В останній із цих справ Суд попередньо ухвалив, що виправдання в судовому порядку офіцера поліції, проти якого у зв’язку з цією справою було висунуте кримінальне обвинувачення, не увільняє державу від виконання її зобов’язань згідно статті 3.

 

3. Екстрадиція та вислання

 

Є випадки, коли фізична особа скаржаться на те, що дії держави, які спрямовані на екстрадицію або вислання цієї особи до іншої держави, де вона може бути піддана катуванню, нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню, становлять порушення статті 3. Суд визнав порушення статті 3 у справі Сьорінг проти Сполученого Королівства (1989). У цій справі молодий громадянин Німеччини, видачі якого зі Сполученого Королівства вимагали Сполучені Штати на підставі звинувачення у вбивстві, за яке передбачалась смертна кара, опинився перед перспективою довготривалого перебування “у коридорі смерті”. Навіть визнаючи, що смертна кара сама по собі не є незаконною в Сполучених Штатах, Суд ухвалив рішення про те, що перебування автора заяви в “коридорі смерті” порушить його права згідно зі статтею 3, за що Сполучене Королівство нестиме відповідальність згідно Конвенції.

В останні роки Суд розвивав ідею, згідно з якою вислання особи до країни, в якій ця особа може зіткнутися із забороненими формами жорстокого поводження, може призвести до порушення статті 3. Підкреслюючи безумовний характер заборони жорстокого поводження, Суд встановив принцип, згідно з яким держава, що бажає вислати звинувачену в серйозному кримінальному злочині особу (Ахмед проти Австрії (1996)) або особу, яка загрожує національній безпеці (Шагал проти Сполученого Королівства (1996)), тим не менш повинна зробити неупереджену оцінку обставин, в яких опиниться особа в державі, куди її повернуть. В разі, якщо такі обставини свідчитимуть про можливість застосування до вказаної особи жорстокого поводження після її повернення, держава, яка здійснює депортацію особи, в будь-якому випадку порушить статтю 3. Але загальний стан з насильством в країні, до якої повертається особа, не обов’язково буде призводити до визнання порушення статті 3 по відношенню до держави, що здійснює депортацію (Х. Л. Р. проти Франції (1997)).

 

І хоч держави-члени і органи Конвенції, вирішуючи питання про те, чи є конкретна депортація порушенням статті 3, в першу чергу в основному враховують політичні фактори в державі, куди повертають особу, в одному з випадків Суд ухвалив рішення про наявність такого порушення, коли через недостатню психологічну і фінансову підтримку, а також через низький рівень медичного обслуговування, куди депортували особу, що хворіла на СНІД в останній стадії, не були забезпечені потреби цієї особи (Д. проти Сполученого Королівства, (1997)).

 

4. Практика роботи Комісії та Суду

 

Комісія і Суд дійшли однакового висновку про те, що інституціоналізація деяких видів практики може порушувати положення про визначене у статті 3 поводження, яке принижує гідність.

 

і. Дискримінація

 

У Східно-Афро-Азійській справі (Доп. Ком від 1973)Сполучене Королівство відмовилось дати дозвіл на постійне проживання в Сполученому Королівстві власникам британських паспортів, яких було вислано з Уганди, Танзанії та Кенії; мотивом відмови стали колір їхньої шкіри та раса. Комісія визнала, що такий інституціоналізований расизм становить порушення статті 3. Проте у справі Абдулазіз, Кабалес і Балкандалі проти Сполученого Королівства (1985) Суд уточнив, що держава має виказати намір принизити чиюсь гідність для того, щоб були підстави визнати порушення статті 3; різниця у ставленні має вказувати на брак поваги до особи та бажання принизити або зганьбити її.

 

іі. Тілесне покарання неповнолітніх

 

У справі Тірер проти Сполученого Королівства (1978) йдеться про те, що Сполучене Королівство засудило неповнолітнього злочинця до покарання через пороття. Суд визнав, що таке інституціоналізоване насильство поставило злочинця у становище, коли його фізична недоторканність та гідність були порушені через поводження з ним немов з «предметом в руках представників державної влади». Комісія та Суд розглянули кілька справ, предметом яких було застосування тілесного покарання в школах Сполученого Королівства. У справі Уорвік проти Сполученого Королівства (Доп. Ком. від 1986 р.) йдеться про те, що один чоловік побив в присутності іншого шістнадцятирічну дівчину. Комісія дішла висновку, що це покарання було настільки принизливим, що становило порушення статті 3. Проте в інших випадках Суд визнав, що загроза бути підданим тілесному покаранню в школі (Кемпбелл і Козанс проти Сполученого Королівства (1982)),або ж триденна відстрочкау здійсненні покарання і недостатність доказів того, що таке покарання спричинило тяжкі або тривалі наслідки у семирічного хлопчика (Костелло Робертс проти Сполученого Королівства (1993)) не створювали того рівня приниження чи ганьби, який би дозволяв визнати порушення статті 3.

 

 

F. Рабство та примусова праця: стаття 4

Стаття 4

1. Ніхто не може триматися в рабствi або в пiдневiльному станi.

2. Ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов’язкову працю.

3. Для цiлей цiєї статтi значення термiна «примусова чи обов’язкова праця» не поширюється на:

а) будь-яку роботу, виконання якої звичайно вимагається пiд час тримання під вартою, призначеного згiдно з положеннями статтi 5 цiєї Конвенцiї, або пiд час умовного звiльнення з-під варти;

b) будь-яку службу вiйськового характеру або — у випадку, коли особа вiдмовляється вiд неї з релiгiйних чи полiтичних мотивiв у країнах, де така вiдмова визнається, — службу, яка має виконуватися замiсть обов’язкової вiйськової служби;

с) будь-яку службу, яка має виконуватися у випадку надзвичайної ситуації або стихiйного лиха, що загрожує життю чи благополуччю суспiльства;

d) будь-яку роботу чи службу, яка входить у звичайнi громадянськi обов’язки.

 

У статті 4 Конвенції рабство та підневільна праця відрізняються від примусової та обов’язкової праці. Перші два терміни передбачають встановлення більшого контролю над особою та характеризуються жорсткими умовами, яких ця особа не може ані змінити, ані уникнути. Два останні терміни підкреслюють примусовий характер окремих видів роботи або послуг, які виконуються тимчасово або ж як доповнення до інших обов’язків, в тому числі й громадських.

 

1. Рабство та підневільний стан

 

Комісія та Суд розглянули кілька справ за зверненнями, в яких піднімалось питання стосовно заборони рабства та підневільного стану, про що йдеться в пункті 1 статті 4. Більшість із скарг були подані особами, які перебували в ув’язненні, і жодна з них не була прийнята до розгляду (див. розгляд підпункту а в пункті 3 статті 4).

 

У справі Ван Дроогенбрьок проти Бельгії (1982) рецидивіст, якого було передано під нагляд адміністративних органів, скаржився на те, що контроль, під яким він перебував, був підневільним станом згідно з пунктом 1 статті 4. Суд не погодився з цим, зазначивши, що обмежувальні заходи не тільки носили тимчасовий характер, але й здійснювались під судовим наглядом. Суд також підкреслив, що ці заходи не вплинули на правовий статус заявника настільки, щоб мова могла йти про рабство чи підневільний стан.

 

У справі W, X, У і Z проти Сполученого Королівства (Заяви №№ 3435-3438/67) четверо юнаків у п`ятнадцяти- шістнадцятирічному віці зобов’язались відслужити у військово-морському флоті по 9 років. Пізніше всі вони попросили звільнити їх в запас, і всі отримали відмову. У своєму зверненні до Комісії юнаки стверджували, що беручи до уваги їхній вік на час укладення угоди, примушування їх виконувати умови цієї угоди було підневільним станом згідно з пунктом 1 статті 4. Визнаючи заяву неприйнятною, Комісія зазначила, що військова служба може розглядатись як виняток із пункту 2 статті 4, але не розглядається як підневільний стан відповідно до пункту 1 статті 4. Вона також зауважила, що держава держала дозвіл від батьків неповнолітніх, які бажали служити на флоті, як того вимагало національне законодавство. Дозвіл було отримано в усіх чотирьох випадках, і тому кожен юнак були зобов’язаний відслужити цей дев’ятирічний строк. Комісія окремо відзначила, що такий дозвіл позбавляє працю або службу примусового характеру.

 

2. Примусова чи обов’язкова праця

 

Комісія та Суд розглянули декілька справ, що були пов’язані з положеннями пункту 2 статті 4, де забороняється примусова чи обов’язкова праця, та пункту 3 статті 4, де визначено чотири виключення з цього загального положення. До останнього часу Суд лише в одному випадку визнав порушення заборони примусової чи обов’язкової праці. В основі цієї справи лежала дискримінація за ознакою статі, оскільки уряд, проти якого було подане звернення, звертався лише до чоловічої частини населення, а не до жінок, коли йшлось про те, чи нести службу в пожежній бригаді, чи платити компенсаційне відшкодування замість проходження такої служби (Карлхайнц Шмідт проти Німеччини (1994)).

 

Не розроблюючи власного визначення терміна “примусова чи обов’язкова праця”, Суд звернувся до дефініцій, що використовуються у відповідних конвенціях Міжнародної організації праці (МОП). Наприклад, у справі Ван дер Мюссель проти Бельгії (1983) молодий бельгійський адвокат скаржився на те, що зобов’язання без подальшої компенсації за роботу чи відшкодування відповідних витрат представляти в суді підсудних, які не мають коштів для оплати правової допомоги захисника, є порушенням пункту 2 статті 4. Суд почав розгляд справи з цитування статті 2 Конвенції № 29 МОП, де “примусова праця” визначається як “праця або послуги, що вимагаються від особи під загрозою покарання, і які ця особа не збиралась виконувати добровільно”. Не знайшовши ніякого порушення пункту 2 статті 4, Суд відзначив також декілька деталей: ця робота входила до звичайного кола обов’язків адвоката; вона сприяла його професійному зростанню і не була занадто обтяжливою. Суд також відзначив, що бельгійська система призначення захисників для осіб, які не мають коштів для оплати правової допомоги, не тільки гарантує право на захисника відповідно до підпункту с пункту 3 статті 6, але й становить собою “звичайні громадянські обов’язки” згідно підпункту d пункту 3 статті 4.

 

Комісія розглянула кілька звернень, в яких представники різних професій стверджували, що зобов’язання, згідно з яким вони повинні були надавати послуги конкретного характеру або в конкретній місцевості, становили порушення пункту 2 статті 4 Конвенції. Як і слід було очікувати, більшість цих звернень надійшла від представників правничої професії. У справі Іверсена (Заява № 1468/62), однак, вже норвезький дантист стверджував, що порушенням пункту 2 статті 4 було примушування його обслуговувати пацієнтів у віддаленій частині країни після того, як закінчились невдачею усі спроби знайти спеціаліста, що бажав би оселитись у цій частині країни. Окремі члени Комісії визнали, що таке примушування виконувати обов’язок може бути виправдане на підставі положень підпункту с пункту 3 статті 4: “надзвичайної ситуації або стихiйного лиха, що загрожує життю чи благополуччю суспiльства”. Інші члени Комісії дійшли висновку, що обмежений термін цієї роботи, належна винагорода та характер послуг, що мали бути надані, відповідали професії, яку обрав собі заявник.

 

Комісія визнала неприйнятними кілька справ з посиланням на положення підпункту b пункту 3 статті 4, і це виключило з поняття “примусової або обов’язкової праці” альтернативну службу, проходження якої є обов’язковим у разі відмови від військової служби через переконання у країнах, де така відмова визнається. Це положення не зобов’язує Високі Договірні Сторони визнавати відмову від військової служби на підставі переконань або ж увільняти від альтернативної служби осіб, які відмовились від військової служби на підставі переконань.