Відсутність зворотної дії кримінальних законів: стаття 7

 

Стаття 7

 

1. Нікого не може бути визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення на пiдставi будь-якої дії або бездiяльностi, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення за нацiональними законами або за мiжнародним правом. Не може також призначатися покарання, тяжче вiд того, яке застосовувалося на час вчинення кримінального правопорушення.

 

2. Ця стаття не стоїть на перешкоді судовому розглядові i покаранню будь-якої особи за будь-які дiї чи бездiяльнiсть, якi на час їх вчинення становили кримінальне правопорушення згiдно із загальними принципами права, визнаними цивiлiзованими нацiями.

 

Пункт 1 статті 7 Конвенції захищає особу від покарання за вчинення кримінального злочину, який на час його вчинення законодавчо не кваліфікувався як злочин. У цьому положенні відображено принцип, згідно з яким лише закон може визначати злочин і призначати покарання (Nullum crimen, nulla poena sine lege). Звідси випливає, що особа повинна знати про заборонені форми поведінки для того, щоб нести відповідальність за порушення заборони. В разі, якщо особа може зрозуміти та оцінити ризик, який є наслідком певної поведінки, накладення на цю особу кримінальної відповідальності не тягне за собою порушення статті 7. Суд визначився у загальному підході при застосуванні статті 7, ухваливши, що еволюція правил кримінальної відповідальності у вигляді судової практики дає в розпорядження заінтересованої особи належні “знання”, якщо така еволюція логічно відповідає суті злочину і є логічно передбачуваною. У справах С. Р. проти Сполученого Королівства (1995) та С. В. проти Сполученого Королівства (1995) Суд, наприклад, ухвалив, що засудження в кримінальному порядку чоловіків за спробу згвалтування, в одному випадку, і за згвалтування, в другому випадку, власних дружин не становило порушення статті 7 Конвенції. При цьому Суд зазначив, що:

 

відмова від неприйнятної ідеї, згідно з якою чоловіка не можна переслідувати за згвалтування власної жінки, відповідає не лише цивілізованій концепції подружнього життя, але, передовсім, основним завданням Конвенції, квінтесенцією якої є захист людської гідності та свободи людини.

 

Суд також постановив, що особа, яка активно займається професійною діяльністю, як правило, зустрічається з різними застереженнями, які пов’язані з її професією, і така особа може сподіватись на отримання юридичних порад у тих випадках, коли відповідний закон може отримувати різні витлумачення, а за порушення цього закону загрожує кримінальна відповідальність (Кантоні проти Франції (1996)).

 

На відміну від розглянутих вище справ, у справі проти Сполученого Королівства йшлось про те, що заявник який показав журналісту вже публічно зачитані в суді документи, був визнаний через це винним у неповазі до суду. Комісія визнала заяву прийнятною на тій підставі, що заявник не міг реально передбачити, яким чином суд кваліфікуватиме складові елементи такого правопорушення як “неповага до суду” у контексті загального права, особливо коли врахувати, що ніхто і ніколи до цього не буввизнаний винним у подібному злочині(Звернення №10038/82). Сторони досягли в цій справі дружнього врегулювання.

 

Пункт 1 статті 7 також забороняє державі призначати визнаній винною у вчиненні кримінального злочину особі більш тяжке покарання, ніж те, яке застосовувалось на час вчинення кримінального злочину. Суд роз’яснив, що поняття покарання за змістом статті 7 є досить широким, і воно потенційно охоплює всі втрати й утиски, яких може зазнати особа від моменту, коли вона вчинила правопорушення. Наприклад, у справі Уелч проти Сполученого Королівства (1995) Суд ухвалив рішення про те, що конфіскація власності заявника відповідно до закону, який був ухвалений вже після засудження цієї особи за злочин, за який новий закон передбачав подібну міру покарання, становила порушення статті 7. Подібно до цього у справі Джаміль проти Франції (1995) Суд дійшов висновку про те, що було порушено статтю 7 у випадку, коли держава продовжила до двадцяти місяців строк тюремного ув’язнення за несплату митних штрафів особі, тоді як на час вчинення правопорушення максимальний строк тюремного ув’язнення становив чотири місяці.

 

Пункт 2 статті 7 не увільняє від ретроспективного незастосування кримінальних законів будь-які дії або бездіяльність, які на час їх вчинення становили кримінальне правопорушення “згідно із загальними принципами права, визнаними цивілізованими націями”. В цьому положенні зроблене посилання на Принципи Нюренберга (і Токіо), в яких розглядаються воєнні злочини. Саме ж формулювання безпосередньо пов’язане зі статтею 38 Статуту Міжнародного Суду. Варто зазначити у цьому контексті, що при застосуванні пункту 2 статті 7 використання терміна “цивілізовані нації” передбачає обов’язкове врахування законів та практики держав, які не є Високими Договірними Сторонами Європейської конвенції з прав людини.

 

 

J. Підстави для обмеження здійснення прав, які гарантує Конвенція

 

Пункти 2 статей 8 - 11 і стаття 2 Протоколу №4, статті 17 і 18

(Примітка: Зміст пунктів 2 статей 8, 9, 10, 11 та статті 2 Протоколу №4 наводиться в розділах, де зроблено виклад нормативних прав, що забезпечуються положеннями цих пунктів).

 

Статті 8, 9, 10 і 11 Конвенції та стаття 2 Протоколу №4 є подібні за своєю структурою. В першому пункті цих статей гарантуються конкретні права і свободи, а в другому пункті цих самих статей (що стосується статті 2 Протоколу №4 – то це третій пункт) викладено загальні принципи та конкретні положення, які може використовувати Висока Договірна Сторона, обмежуючи здійснення цих прав і свобод. Така структура допомагає встановити рівновагу між правами особи та більш широким інтересом демократичного суспільства в цілому у разі, коли між ними може виникнути конфлікт (Класс та інші проти Федеративної Республіки Німеччини (1978)).

1. Доктрина внутрішніх обмежень

 

Одним із важливих питань, яке повинні були розглянути Комісія та Суд при вивченні справ стосовно проблем співвідношення інтересів особи та суспільства, було питання про те, чи є вичерпними підстави для обмежень, які перераховуються в різних статтях, а також питання про те, чи може бути надано дозвіл застосовувати обмеження до осіб державі, яка керується при цьому «прихованими мотивами». Інакше кажучи, йдеться про те, чи можуть обмежувальні умови, що викладені в пункті 2, розглядатись як виключення з існуючого правила про повну заборону обмежень особистої свободи. Спочатку Комісія погодилася з аргументами держав про те, що вони повинні мати широкі повноваження для обмеження дій осіб, принаймні, певних категорій осіб, зокрема, ув’язнених. Держави та Комісія дійшли згоди про те, що коли особа законно позбавлена волі, всі інші обмеження вже є такими, що походять від «внутрішніх обмежень» становища, в якому перебуває особа. Суд невдовзі відкинув цей аргумент, зазначивши, що хоч держава і може враховувати статус особи чи її роль як представника певної групи в якості одного із факторів при обмеженні прав і свобод цієї особи, проте законно держава може діяти тільки в рамках визначених обмежувальних умов відповідних статей Конвенції (Справа волоцюг проти Бельгії (1971) та Гоулдер проти Сполученого Королівства (1975)).

 

2. Правило чіткого витлумачення обмежувальних положень

 

Обмежувальні положення, що містяться у пункті другому статей, про які йшла мова вище, мають досить широке витлумачення. Для того щоб запобігти зловживанням з боку держав, викликаним таким широким тлумаченням, Комісія встановила правило чіткого витлумачення положень, яке сформулювала у справі «Санді Таймс» проти Сполученого Королівства (1979):

 

Чітке витлумачення означає, що основою для будь-якого обмеження можуть бути тільки ті критерії, про які йде мова в самому обмежувальному положенні, а ці критерії, в свою чергу, треба розуміти таким чином, щоб значення цих слів не виходило за рамки їхнього звичайного змісту.

Правило чіткого витлумачення задовольняє одночасно дві головні умови, які властиві всім обмежувальним пунктам, що розглядаються: будь-які обмеження прав і свобод мають бути законними та «необхідними у демократичному суспільстві» з огляду на один із визначених мотивів, що перелічені в цих статтях. Коли розглядається справа, в якій уряд посилається на одне або кілька обмежувальних положень цих статей, Комісія та Суд здійснюють такий аналіз. Насамперед вони визначають, чи діяла держава «відповідно до закону». Якщо конвенційний орган дає негативну відповідь на це питання, то в такому випадку визнається порушення, і далі справа не розглядається. Якщо ж органи вирішують, що дії уряду відповідають стандартам законності, тоді розглядається наступне питання про те, чи можуть ці дії вважатися «необхідними в демократичному суспільстві» для досягнення однієї з законних цілей, що перераховуються у відповідній статті. Такими цілями є інтереси громадської безпеки, захист здоров’я чи моралі й таке інше.

 

3. Витлумачення висловів «згідно із законом» та «які встановлені законом»

 

Концепція законності за Конвенцією застосовується до всіх категорій внутрішнього права - адміністративного, статутного або конституційного, як писаного, так і неписаного (справи Гоулдер, Сілвер та інші проти Сполученого Королівства (1983) та справа «Санді Таймс»)). Як було зазначено у справі «Санді Таймс», Комісія та Суд встановили дві основні вимоги, які забезпечують дотримання законності:

По-перше, «закон» повинен бути достатньо доступним: громадянин повинен мати можливість отримати відповідну інформацію про правові норми, що стосуються його справи. По-друге, норму не можна розглядати як «закон» до тих пір, поки вона не отримує відповідних чітких формулювань, для того щоб громадяни могли узгоджувати з нею свою поведінку.

Таким чином, для визнання дій або заходів з боку держави такими, що були вжиті "згідно із законом" в термінах Конвенції, вони мають бути одночасно доступними і передбачуваними. Суд далі розвинув поняття законності у справі Малоун проти Сполученого Королівства (1984), пов’язавши його із забороною зловживань владою з боку держави:

 

Якщо повноваження стосовно витлумачень, що надаються виконавчій владі, не є обмеженими, то «закон» суперечить принципу верховенства права. У законі, відповідно, повинні в достатньо чітких формулюваннях бути визначені обсяг і порядок здійснення владних повноважень з урахуванням законної мети кожної дії з тим, щоб забезпечити особі відповідний захист від сваволі.

Таким чином, третім складовим елементом законності за Конвенцією є здійснення державою своїх дискреційних повноважень виключно у законних цілях.

 

4. Витлумачення вислову «є необхідним в демократичному суспільстві»

 

Комісія та Суд, контролюючи здійснення державою дискреційних повноважень щодо обмеження гарантованих Конвенцією прав і свобод, вивчають, у першу чергу, законність подібних дій у світлі зазначених вище критеріїв. Якщо дії держави відповідають стандартам законності, органи Конвенції починають розглядати питання про те, чи можна вказані дії визнати «необхідними в демократичному суспільстві». Саме при розгляді питання про дотримання державою цього критерію виявляється напруженість, яка існує між інтересами особи та суспільства.

 

Комісія та Суд визнали, що вони не мають повноважень та інтересу здійснювати практичний або політичний контроль за діями держави у внутрішньодержавній області. У справі Хендісайд проти Сполученого Королівства (1976) Суд ухвалив, що:

 

Органи державної влади, маючи прямі та постійні контакти з усіма життєво важливими силами своїх країн, загалом перебувають у кращому становищі, ніж суддя міжнародного суду, коли потрібно визначати точний зміст цих вимог... а також поняття «необхідності» «обмеження» або «покарання», що повинні відповідати таким вимогам.

Це означає, що Комісія та Суд надають державі певні дискреційні повноваження у вирішенні питання про сумісність її дій з вимогами Конвенції. Ці дискреційні повноваження називаються межами розсуду держави.

 

Надаючи Високим Договірним Сторонам Конвенції межі розсуду, Комісія та Суд залишили за собою повноваження контролювати ці межі не лише стосовно принципів та обмежень, які сформульовані у пункті другому відповідних статей, але й відносно інших статей Конвенції (див. також розгляд статей 17 і 18). У справі Хендісайда Суд відзначив, що «національні межі розсуду нерозривно пов’язані з європейським контролем», і така позиція Суду знайшла пізніше підтвердження в кількох інших справах.

 

Комісія та Суд встановили, що держави мають пов’язувати застосування принципу «необхідності в демократичному суспільстві» з дією однієї з спеціальних підстав про обмеження, перелічених у відповідній статті: держава не може законно посилатися на загальну необхідність, для того щоб виправдати обмеження прав і свобод (Грецька справа (Доп. Ком. від 1969 р.)). Підстави для обмеження прав і свобод, які закріплені у різних статтях, розглядатимуться у наступних розділах. Проте важливо пам’ятати, що Комісія та Суд вкладають в поняття «демократичне суспільство» такі ідеї, як плюралізм, терпимість і відкритість, хоча жодна з цих ідей прямо в Конвенції не представлена саме в цих визначеннях (Хендісайд). Суд також дав визначення терміну «необхідний» як такий, що «не є синонімом до слова «обов’язковий» і не може широко тлумачитись, як слова «припустимий», «звичайний», «корисний», «розумний» або «доцільний» (Сілвер, Хендісайд).

 

Органи Конвенції здійснюють подвійний аналіз, коли вирішують питання про відповідність дії певної держави стандарту «необхідності в демократичному суспільстві». По-перше, вони з’ясовують, чи є законною сама мета встановлення обмеження. Наприклад, Суд визначив, що контроль за листуванням ув’язнених (Гоулдер і Сілвер) або заборона молодим людям віком до 21 року мати гомосексуальні зв’язки здійснюється з законними цілями (Даджон проти Сполученого Королівства (1981) та Норріс проти Ірландії (1988)). По-друге, вони розглядають, чи ці засоби обмеження прав і свобод є «пропорційними законній меті». Цю другу умову державам часто виконати складніше. Наприклад, у справі з листуванням ув’язнених Суд дійшов висновку про те, що власті не мали права забороняти ув’язненому писати своєму захисникові (Гоулдер), а могли лише цензурувати листи, де були вміщені погрози насильства або плани майбутніх злочинів (Сілвер). У справах про гомосексуалістів Суд не погодився з тим, що надання добровільним гомосексуальним стосункам між дорослими людьми кримінального характеру відповідає критерію пропорційності.

 

Для визначення того, чи діяла держава у конкретній справі в межах відведеного їй поля розсуду, Суд інколи звертається до аналізу права та практики в інших державах, які є сторонами Конвенції, так само ретельно вивчаються і обставини самої справи. В разі відсутності спільного бачення проблеми в різних державах, Суд залишає державі-відповідачу більш широке поле розсуду (X, Y та Z проти Сполученого Королівства (1997)).

 

На додаток до обмежень, які встановлені в пункті другому статей 8 - 11, пункт третій статті 2 Протоколу № 4 та статті 17 і 18 теж можуть передбачати незалежні підстави для обмеження у здійсненні основних прав, що гарантуються в інших статтях Конвенції.

 

 

5. Стаття 17

 

Стаття 17:

 

Ніщо в цій Конвенції не може тлумачитися як таке, що надає будь-якій державі, групі або особі будь-яке право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, що викладені в цій Конвенції, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж передбачено в Конвенції.

Стаття 17 Конвенції забороняє державам, групам осіб або окремим особам вчиняти будь-які дії, що спрямовані на скасування або обмеження закріплених в Конвенції прав і свобод в більшому обсязі, ніж це в ній передбачено. Це означає, що статтю 17 можна застосовувати тільки у разі порушення одного або кількох основних прав, які захищає Конвенція.

 

Структура і механізм статті 17 відрізняються від інших статей Конвенції. Стаття 17 пов’язана з двома великими категоріями справ: до однієї категорії належать справи, в яких держава вказує на те, що група осіб чи окрема особа діяли всупереч положенням цієї статті; другу категорію складають справи, в яких група осіб чи окрема особа стверджують, що держава вийшла за рамки встановлених обмежень.

 

Розглядаючи першу категорію справ за статтею 17, необхідно зазначити, що коли держава посилається на порушення статті групою осіб або окремою особою, вона має довести, що така особа чи така група осіб порушили статтю і тим самим порушили права третьої сторони. Вона повинна також довести, що посилається на статтю 17 тільки відносно тих конкретних прав, у порушенні яких обвинувачується особа або група осіб. Так, у справі Лоулесс проти Ірландії (1961) Суд зазначив, що Сполучене Королівство не могло посилатись на статтю 17 для виправдання своїх дій, пов’язаних зі статтею 5 (затримання) або статтею 6 (справедливий судовий розгляд), тому що заявник не зловживав цими правами і не обмежував їх з метою, що суперечила б Конвенції. Комісія ухвалила аналогічне рішення при розгляді статті 17 разом із статтею 10 у справі Де Бекер проти Бельгії (1962), в якій бельгійський уряд не зміг довести, що заявник в майбутньому може зловживати своїм правом на свободу виявлення поглядів, навіть якщо було встановлено, що він робив це в минулому.

 

У справах, коли особа або група осіб посилались на порушення статті 17 державою, Комісія та Суд звичайно виходили з того, що якщо заявник посилається на порушення ще однієї нормативної статті Конвенції, яка дозволяє обмеження за своїм змістом, то органи Конвенції зосереджують основну увагу на обмеженнях, що встановила держава відносно обмежувальних положень, а не обмежень, які пов’язані зі статтею 17. У справі Енгель та інші проти Нідерландів (1976) Суд констатував, що якщо обмеження виправдане пунктом 2 статті 10, то немає й порушення статті 17. У справах, що стосуються статей Конвенції, в яких підстави для обмеження гарантованих ними прав сформульовано не так чітко і зрозуміло, Комісія та Суд можуть розглядати питання про порушення статті 17 більш автономно. Так було зроблено у справі Літгоу та інші проти Сполученого Королівства (1986). У цій справі заявник скаржився на те, що держава, порушуючи його право на вільне володіння своїм майном згідно зі статтею 1 Протоколу № 1, відповідно порушила і статтю 17. Суд ухвалив рішення про те, що здійснення державою її повноважень відповідало нормативній статті, а вжиті заходи переслідували законну мету і не були спрямовані на скасування або суттєве обмеження прав заявника. У справі Спорронг і Льоннрот проти Швеції (1982), в якій було піднято аналогічні питання, Суд визнав, що оскільки було доведено факт порушення державою статті 1 Протоколу № 1, то немає необхідності розглядати також питання про порушення статті 17.

 

6. Стаття 18

 

Стаття 18:

 

Обмеження, які дозволяються цією Конвенцією щодо зазначених прав і свобод, можуть застосовуватися тільки з тією метою, для якої вони передбачені.

У статті 18 державам забороняється застосовувати дозволені обмеження з метою, яка не передбачена Конвенцією. Стаття 18 може бути застосована тільки разом з одним із нормативних прав, яке гарантується Конвенцією. Виходячи з цього, Комісія ухвалила, що стаття має автономний характер: держава може порушити це положення разом з порушенням іншої статті Конвенції, хоча окремо саме по собі це положення може бути і не порушене. Суд же, навпаки, намагався не розглядати справи за статтею 18, якщо в них не було посилань на порушення іншої нормативної статті (Енгель), або якщо до цього Суд вже розглянув застосування обмежувальних положень, які були викладені в інших статтях, на що було зроблено посилання ( справа Хендісайда і справа Бозано проти Франції (1986)).

 

K. Право на повагу до приватного і сімейного життя, до житла і таємниці кореспонденції: стаття 8, стаття 12 і стаття 5 Протоколу № 7

Право на повагу до приватного і сімейного життя, до житла і таємниці кореспонденції; право на шлюб і створення сім’ї; рівноправність кожного з подружжя

 

Стаття 8:

 

1. Кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції.

 

2. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням і злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

 

Стаття 12:

 

Чоловіки та жінки, які досягли шлюбного віку, мають право на шлюб і створення сім’ї згідно з національними законами, які регулюють здійснення цього права.

 

Стаття 5 Протоколу № 7:

 

Кожен із подружжя має рівні цивільні права та обов’язки у відносинах між собою і зі своїми дітьми, а також щодо одруження, перебування в шлюбі та щодо його розірвання. Ця стаття не перешкоджає державам вживати таких заходів, що є необхідними в інтересах дітей.

Статті, які гарантують повагу до приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції, право на шлюб і створення сім’ї та рівноправність кожного з подружжя захищають широке коло взаємопов’язаних та таких, що доповнюють одне одного, прав. В результаті цього Тому є проблематичним розглядати практику застосування кожного із цих прав окремо від інших. У цьому розділі найбільшу увагу буде приділено окремим найважливішим темам, що належать до областей, які пов’язані з відповідними статтями Конвенції.

 

1. Право на повагу, яке закріплене в статті 8

 

Передовсім слід зазначити, що Комісія та Суд тлумачать право на повагу за пунктом 1 статті 8 у світлі положення, що міститься у пункті 2 статті 8, згідно з яким “органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права”.На перший погляд, це може означати, що держава виконає свої зобов’язання за цією статтею навіть якщо просто утримається від будь-яких дій. Суд при розгляді Бельгійської мовної справи (1968) підтвердив це основне зобов’язання держави утримуватися від втручання. Проте Комісія та Суд, виходячи з основоположних принципів статті 8, зробили також висновок про обов’язок держави діяти за певних обставин таким чином, щоб гарантувати забезпечення деяких прав. В зв’язку з цим в якості ключової справи можна назвати справу Маркс проти Бельгії (1979), у якій мати та її позашлюбна дитина оскаржували бельгійське законодавство. За бельгійськими законами мати повинна була ужити певних конкретних кроків з тим, щоб закріпити за своєю донькою правовий статус рідної дитини, що, однак, не надавало цій дівчині рівних прав порівняно з іншими членами сім’ї. Суд визнав у цьому випадку порушення права на повагу до сімейного життя згідно зі статтею 8, ухваливши, що:

Коли держава встановлює у своїй національній правовій системі правила, що врегульовують певні взаємовідносини в сім’ї, то вона має діяти таким чином, щоб дозволити всім заінтересованим вести нормальне сімейне життя.

У справі Джонстон ті інші проти Ірландії (1986) Суд зробив аналогічний висновок, коли йшлось про ірландську дитину, батьки якої довгий час жили разом, хоч в той же час офіційно перебували в шлюбі з іншими особами. Проте Суд не ухвалив рішення про те, що стаття 8 вимагає від Ірландії надати членам подружжя можливість розлучення або якимось іншим чином сприяти більш законному оформленню їхніх відносин. Ще більш чітко Суд висловився у справі Ейрі проти Ірландії (1979), в якій ірландський уряд відмовився надати відповідну правову допомогу жінці, що намагалася отримати розлучення з чоловіком, який був схильний до насильства. Визнавши порушення статті 8, Суд ухвалив таке:

 

Хоч ціллю статті 8 є, в основному, захист окремої особи від довільного втручання з боку органів державної влади, ця стаття зобов’язує державу не лише утримуватися від такого втручання: до такого негативного зобов’язання додається також і позитивне, яке є необхідним для забезпечення дійсної поваги до приватного і сімейного життя.

Таким чином, взаємопов’язані аспекти невтручання з боку держави та позитивне зобов’язання відіграють важливу роль у тлумаченні ідеї «права на повагу» відповідно до Конвенції.

 

2. Право на приватне життя

У своїй доповіді стосовно справи Ван Оостервійк проти Бельгії (Доп. Ком. від 1979 р.) (у справі йдеться транссексуала, який хотів змінити своє свідоцтво про народження) Комісія визначила право на повагу до приватного життя за статтею 8 Конвенції таким чином:

 

Право на повагу до «приватного життя» є правом на приватність, правом жити так, як кожен того бажає, і бути захищеним від оприлюднення фактів приватного життя... До певної міри це передбачає також право встановлювати та підтримувати зв’язки з іншими особами, особливо коли йдеться про вираження почуттів, а також для розвитку та ствердження себе як особистості.

У своїй доповіді стосовно справи Брюггеманн і Шойтен проти Федеративної Республіки Німеччини (Доп. Ком. від 1977 р.) (право на аборт) Комісія послалась на параметри, в межах яких має здійснюватись право на приватне життя:

 

Вимога поваги до приватного життя автоматично обмежується в тій мірі, в якій окрема особа сама ставить своє особисте життя у залежність від громадського життя або інших інтересів, які забезпечуються захистом.

Комісія та Суд розглянули кілька справ про порушення державою права на приватне життя, коли гомосексуальні стосунки кваліфікувались як кримінальний злочин. У справах Даджон проти Сполученого Королівства (1981) і Норріс проти Ірландії (1988) Суд ухвалив рішення про те, що заборона державою добровільних гомосексуальних зв’язків між дорослими є, відповідно до статті 8, невиправданим порушенням права на приватне життя. Однак Суд не визнав порушення цього права у випадку, коли уряд переслідував осіб, що займались садомазохізмом (Лескі, Джеггард і Браун проти Сполученого Королівства (1997)). Окрім справи Ван Оостервійка, про яку йшла мова вище, Комісія і Суд розглянули ще кілька заяв від транссексуалів, які оскаржували відмову держави внести зміни в їхні свідоцтва про народження, що, на їх погляд, порушувало право на повагу до їхнього приватного життя. У двох справах - Різ проти Сполученого Королівства (1986) і Коссі проти Сполученого Королівства (1990) - Суд ухвалив, що держава зовсім не зобов’язана за статтею 8 корегувати офіційні метричні записи у випадку зміни статі. Але в останній справі Суд зазначив, що в майбутньому держава має гарантувати транссексуалу право на одруження, незважаючи на «невірний» запис про стать у свідоцтві про народження. Проте у цих справах Суд не знайшов порушення права на шлюб, яке гарантує стаття 12. Однак Суд визнав порушення права на повагу до приватного життя у справі Б проти Франції (1992), в якій факти є практично тотожними до викладених у справах Різа та Коссі. Мотивом такого рішення стало те, що право і практика стосовно цивільного стану становлять значно більше проблем для транссексуалів у Франції, ніж у Сполученому Королівстві.

 

3. Здійснення нагляду і збір даних

 

Комісія та Суд розглянули декілька справ, в яких заявники оскаржували збір та використання державою даних приватного характеру та встановлення нагляду за окремими особами, що, на їхню думку, порушило одне або кілька положень пункту 1 статті 8 Конвенції, де гарантується право на повагу до приватного життя, до таємниці кореспонденції та/або до житла.

 

У двох важливих справах Класс та інші проти Федеративної Республіки Німеччини (1978) і Малоун проти Сполученого Королівства (1984) заявники скаржилися на те, що таємний нагляд, який був встановлений за ними протягом часу розслідування кримінальної справи, порушив їхні права на приватне життя та кореспонденцію (у даному контексті це стосувалось всіх видів обміну інформацією приватного характеру) за статтею 8. У першій справі Суд підкреслив, що німецьке законодавство з нагляду є достатньо чітко сформульованим, і що процедури, за якими встановлюється, наскільки заходи здійснення нагляду відповідають визначеним у закону вимогам, є чітко окресленими, і це відповідає вимогам законності пункту 2 статті 8. Суд також постановив, що потреба держави захищатися від «серйозної небезпеки, яка загрожує вільному демократичному конституційному порядку», була законним завданням держави, що є «необхідним в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки і для запобігання заворушенням і злочинам». В результаті Суд ухвалив, що зазначені вище процедури були адекватними і гарантували те, що будь-яка дія держави повинна була відповідати такій законній меті.

 

У справі Малоун було порушено майже ті ж самі питання, що й у справі Класса. У справі Малоун Суд розглянув, наскільки відповідними були дії поліції при втручанні до телефонних розмов (здійснювалось прослуховування) та при накопиченні «реєстру» номерів, що набирались приватним телефонним абонентом (знімались показники). Суд постановив, що законодавчі норми Сполученого Королівства, які регулювали прослуховування телефонних розмов, були досить невизначеними щоб «відповідати закону», і зазначив:

 

Якщо межі правових дискреційних повноважень, якими наділені органи виконавчої влади, не є чітко окресленими, то це суперечить принципу верховенства права. Отже, закон повинен визначати обсяг таких дискреційних повноважень, якими наділяються відповідні органи влади, а також порядок їх здійснення з урахуванням законної мети заходів, що вживаються, з тим, щоб забезпечити фізичним особам відповідний захист від свавільного втручання з боку державних органів.

 

Суд також підкреслив, що хоча зняття показників з лічильника, на відміну від прослуховування, було законною та звичайною справою, однак передача знятої з показників лічильника інформації до поліції без оформлення відповідно до закону або без згоди особи, з телефону якої знімались такі дані, було невиправданим порушенням права на приватне життя за статтею 8. Визнавши, що і прослуховування, і зняття показників у даній справі не відповідали вимогам законності, Суд не став розглядати, чи було це порушення «необхідним у демократичному суспільстві».

 

У справах Ювіг проти Франції (1990) та Крюслен проти Франції (1990) йшлось про факти, подібні до тих, що і у справі Малоун. В обох справах Суд визнав, що французьке законодавство та судова практика не відповідали вимогам законності згідно зі статтею 8.Суд також визнав порушення статті 8 у випадку, коли приватна особа таємно здійснювала запис телефонних переговорів з допомогою високопоставленого офіцера поліції (А. проти Франції (1993)), а також у випадку, коли поліція перехоплювала телефонні дзвінки співробітника, який телефонував з центрального офісу поліції (Хелфорд проти Сполученого Королівства (1997)). У цьому останньому випадку Суд не погодився з аргументами уряду про те, що поліція може прослуховувати телефонні переговори у власному офісі без попереднього отримання повноважень здійснювати таке прослуховування і подібну практикою такою, що не відповідає закону згідно змісту Конвенції.

 

Комісія та Суд, як правило, надають в розпорядження держав біль широкі межі поля розсуду під час збору та використання інформації в справах некримінального змісту, аніж у випадках, коли розглядаються кримінальні справи. У справі Леандер проти Швеції (1987) заявник скаржився на те, що в розпорядженні шведського уряду була секретна інформація про нього, на підставі чого заявнику було відмовлено у роботі в державній установі, що становило порушення статті 8. Суд ухвалив, що подібний характер відповідної постанови не суперечив вимогам законності. Не знайшовши порушення статті, Суд далі зазначив, що Конвенція не гарантує права на роботу в державних установах, а дії держави у цій справі «не є перешкодою для заявника вільно і на власний розсуд обирати спосіб здіснення свого приватного життя».

 

Комісія та Суд, як правило, надають в розпорядження держав біль широкі межі поля розсуду під час збору та використання інформації в справах некримінального змісту, аніж у випадках, коли розглядаються кримінальні справи. У справі Леандер проти Швеції (1987) заявник скаржився на те, що в розпорядженні шведського уряду була секретна інформація про нього, на підставі чого заявнику було відмовлено у роботі в державній установі, що становило порушення статті 8. Суд ухвалив, що подібний характер відповідної постанови не суперечив вимогам законності. Не знайшовши порушення статті, Суд далі зазначив, що Конвенція не гарантує права на роботу в державних установах, а дії держави у цій справі «не є перешкодою для заявника вільно і на власний розсуд обирати спосіб здіснення свого приватного життя».

 

У справі Леандера мова йшла про негативні зобов’язання держави - про гарантії захисту від довільного втручання з боку державних органів. Справа ж Гаскін проти Сполученого Королівства (1989), навпаки, торкалася позитивних зобов’язань держави – заявник не отримав відповіді на своє прохання надати йому можливість ознайомитися з матеріалами власної справи. У цій справі представники британських влаcтей відмовились надати молодій людині, яка провела практично все своє дитинство у різних дитячих будинках, матеріали щодо її перебування під опікою держави. Підставою для відмови стало те, що вміщена в цих матеріалах інформація була одержана конфіденційно і дістати дозвіл на її оприлюднення від тих, хто надав таку інформацію, було неможливо. Спочатку Суд співставив зацікавленість молодої людини в одержанні інформації про її власне життя, інтереси третьої сторони щодо збереження конфіденційності а також інтереси держави стосовно накопичення об’єктивної та достовірної інформації. Погодившись із тим, що подібне «співставлення» інтересів належить до меж розсуду держави, Суд тим не менш вказав на порушення статті 8 через те, що була відсутня процедура, яка дозволяла б незалежному органу приймати остаточне рішення про надання доступу до матеріалів персональної справи у випадках, коли того, хто надав матеріали цієї справи, не можна розшукати або така особа необгрунтовано відмовляє у доступі до таких матеріалів.

В справі Z. проти Фінляндії (1997) Суд ухвалив рішення про те, у випадку, коли визначається строк, протягом якого матеріали медичних обстежень приватної особи повинні бути конфіденційними, порушення статті 8 може відбутись у разі оприлюднення таких матеріалів до дати закінчення визначеного строку. Суд також зазначив, що порушенням статті 8 було опублікування прізвища особи та інформації про стан її здоров’я у відкритому судовому рішенні, тоді як згідно з національним законодавством слід було забезпечити конфіденційність такої інформації.

 

4. Зміст термінів “сім’я”, “право на шлюб”, “рівноправність кожного з подружжя”